Спокійно заплющивши очі руками
Я бачу як ти крадькома підходиш до мене
Аби привітати своїм полум’яним цілунком
Губи ледве відриваються одна від одної
Напевне настільки липка твоя помада
Що мене тягне до тебе вдень і вночі
Тепер твоя черга гратись у хованки
Поки ти жмуриш я цілую тебе всю
Із ніг до голови перевертається світ
Так трохи незручно ми міняємо пози
Ранок вже не за горами
Я на одній із твоїх вершин
На вершині наших з тобою стосунків
Ніхто не в силі нас зрозуміти
Опівночі опівдні цілими днями
Ми повторюємо одне й те саме
Спочатку і до кінця щоразу по-іншому

лежу собі на ліжку
замріяно дивлюся ввись
і згадую ту ніжку
що пестила мене колись

зухвалі рученята
їх витівки цілком смішні
я ладен обійняти
проте ти завше кажеш ні

мій організм не здатен
витримувати це ярмо
нам треба розірвати
стосунки згодом їх рвемо

спочатку навіть добре
в мені живе бадьорий тон
триває так недовго
що день то біль що ніч то сон

я починаю тліти
ходжу мов зомбі сам не свій
вже час би зрозуміти
в моїй програмі знову збій


( Читати далі )

Не обов’язково думати про людей те,
що про них говориш;
так само, як не обов’язково говорити те,
що про них думаєш.

Я навмисне вийшов з маршрутки якраз навпроти Галицького ринку: треба було ще квітів купити. Ну, як мені йти до Жені, та й без букету! Як-не-як, а все-таки важлива дата. Річниця наших взаємин. А вийшло так, що зустрічатися ми почали саме 8 березня.
До слова, Женя дуже любить квіти. А надто вже білі троянди.
Ох, народу на базарі – видимо-невидимо! Всі сновигають сюди-туди цілими роями. Пропхатися нереально. Саме так, пропхатися, протиснутися чи пролізти, бо пройти в нормальному розумінні цього слова тут неможливо. Я одразу ж зрозумів, що ходити і вибирати квітів цього разу мені не доведеться і навіть не вдасться. Якби я й зумів це зробити, то це відняло би в мене лишніх годину-півтори. Де ж мені стільки терпіння взяти?!

( Читати далі )

О, змії, демони безкрилі,
ви мною граєтесь в пінг-понг!
Супроти вас такий безсилий,
я втратив віру у Закон*.

Закон добра, закон любові
вже не існує. Я теж вмер.
Жадаю помсти, хочу крові.
Тепер люблю, як Люцифер.

Слова солодкі та підступні
вуста шептали коло вух.
Були вони настільки згубні,
що втратив я до правди слух:

ненавидів і зневажав всіх,
робив по-іншому, не так;
життя ставало фільмом жахів.
Помалу я ввійшов у смак…

Себе ненавиджу! Безумні
думки пірнають в головах.
І смокчуть все, немов беззубі,
і сіють в мені дивний страх.

Він вимагав вже забагато.
Я нюхом чув, що це злий рок.
Мені набридло далі грати.
Я звів рахунки. Звів курок.

[* Якщо вважаєте за потрібне, можете див. тут:
Мт. 22:36-40, 23:23; Рим. 2:12-15, 3:19-20, 5:13; Як. 2:10.
Та це не обов’язково — вірш і без того самодостатній.]

Моя кохана пташко
Чи знаєш ти чому мені так важко
Чому не покидає
Чуттів німих гнітючий біль
Немов кошмарних днів
Покинуте гніздо
Надворі вічно сірий дощ
Коли б не глянув у вікно
Розгорнута посередині книга
Холодний згусток споминів
На журнальному столику
Розлита кава і вино
Пляшку якого я відкоркував
Коли ти пішла
І досі незачинені двері
Люб’язно просять увійти
Якщо потрібно
То я проситиму
На колінах
Як молитва ввечері перед сном
Ти сама наче сон
Солодка мить яку не повернути
Давай забудемо про сни
Я вже виспався
Пора йти на роботу
Звари мені горнятко кави
Моя кохана пташко

На кухні стигне моя кава
І музика стає цікава.
На мене дивишся лукаво.
Невже тобі і досі мало?

Я обійму тебе ласкаво,
Спитаю, як сьогодні спала.
Ти скажеш добре, та збрехала:
Сьогодні ти зовсім не спала.

Не спала ніч, не спала дві,
Ти лиш брехала все мені
І говорила цілі дні,
Що будем разом ми одні.

Я не пробачу це тобі.
Таке присниться лиш вві сні.
Ти плакала, кричала ні!
Шкода, що правда є в брехні…

Ти в незручному положенні,
Та не забула, чого прагнеш.
Ти розсердилась? А може й ні…
Чого ж мене на себе тягнеш?

Та нам властиво помилятись,
Слова сприймати навпаки.
Постіль готова знову м’ятись.
В центрі уваги – звісно ж ти.
Здіймаються легенько груди догори.
Подих розмірено-поривчастий. Лягти?…
Я йду. Давно чекаєш вже на мене ти.
Тіла так хочуть знов тулитись.
Очі чекають, щоб стулитись.
В солодкому злитті розкріпоститись
Так прагнуть губи ніжні твої,
Немовби радісні ізгої.

В них відображення бажань
Розгледіти ізблизька тільки можна.
І насолоду від страждань
Отримає клітина твоя кожна.

Відповідаємо ми без питань.
Зав’язується розмова порожня
І сесія з ритмічних коливань,
В якій твоя жага моїй тотожна.

Якось задумавсь я
Чи могло би бути вічним життя
Я марив і не міг собі уявити
Як люди змогли б так довго жити
Бо все набридає
Ідеалу немає
І не існує нічого вічного
Крім Бога
У мене та в будь-кого іншого
Своя дорога

Є ще слово
Таке близьке Йому і протилежне
Як крик зову
Що лунає мить і безмежність
Знову й знову

Смерть

( Читати далі )

Останні муки. Вже недовго
[вам заважатиму]. Дурні
сухоти, кров і тепла ковдра,
ще й цей метелик у вікні.

Колись мені він увижався.
Насправді то було чи в сні?
Очам не вірив, я жахався:
Метелик білий, наче сніг.

Кружляв пір’їнкою метелик,
бриніли крила – так, я чув!
Він підлетів тепер до стелі,
ворушить крильми, я ж мовчу.

Жовтогаряча хризантема
порожевіла. Бракне сліз.
Ранкові сутінки, ще темно.
Тарган по тумбочці поліз.

Стакан з водою коло ліжка.
Він незворушний, як і я.
В моїй руці розтала сніжка.
Вона повзе, немов змія.

Мені стає до болю смішно.
Жалю не чути їх сердець.
Я розумію: тут я лишній.
...І програю останній герць.