Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 LiTera / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

letter 1

У этой осени рыжий цвет волос и карие глаза,
карие и очень тоскливые, глядящие на север,
Эта осень такая красивая. Дарит сувенирами на память
холодные руки, губы потрескавшиеся на ветре,.
нежность, спрятанную под одеялом ночи, и дожди,
смывающие с лица слезы. Не разрешает им пачкать губы
расползаясь колючими и солеными ниточками.
Снова пора бежать. Ухожу в off. И так до шести вечера,
может немного дольше. Хотя, все равно, даже два часа
без тебя кажутся бесконечностью. Но я же сильная.
Перетерплю. Меня так учили еще с самого детства.
Хочется столько высказать, но слова потеряли смысл,
остекленели от вечного игнорирования самого важного.
И я, наверное, никогда не напишу тебе по ошибке «люблю»,
вместо привычного «привет». Стала слишком сдержанной.
Сердце отбилось в истериках и теперь работает в «щадящем» режиме.
Все что разрешено – это смайлики правыми скобками,
как напоминание что мне с тобой интересно. А слов нет,
кроме тех, которые остались «по умолчанию»,
Новые отношения — как зеленка на побитые коленки.
Дезинфицирует, но смотрится не эстетично. Да и больно.
Поэтому ждешь, пока само не заживет. И заживает.
Только шрамы остаются белыми полосочками на коже.
Тоненькими стрелочками на сердце. Никотиновой пылью на легких.
Мешают дышать, чувствовать, одевать короткие юбки.
Холодно. А я так не люблю пуховики и теплые куртки.
Не люблю слякоть. Даже первый снег почему-то не люблю.
Не люблю праздники, когда на этих серых площадях
происходит массовое скопление одиночества,
тонко спрятанное в яркую разноцветную обертку поддельного счастья.
Перезагруженные телефонные линии, когда все всем звонят,
будто, и на самом деле, эти все всем нужны.
Я люблю октябрь. В нем нет последней фальшивости сентября.
Нет колючего предательского холода ноябрьских ночей.
Он дает ровно столько, сколько может дать отец дочери.
Достаточно, чтобы понять, что хоть какому-то мужчине ты нужна,
но слишком мало, чтобы чувствовать себя полноценно счастливой.
Желтый фон на фотографиях, размазанная помада,
взгляды по сторонам, серьезные лица. И больше не провожают
после свидания, только тело асфальта, под каблуками,
напоминает своим стоном, что есть еще кто-то, кто знает,
что тебе давно не страшно возвращаться домой в четыре утра,
после очередной постели. Они давно стали очередными,
давно потеряли свой счет, как и потерялась девочка
мечтающая о сказке. Знаешь – это так трудно, пытаться высказать
все что чувствуешь, вместо многозначительного «нормально».
А мне иногда так хочется, чтобы ты узнал о пожелтевших пальцах
от сигаретного дыма, о выжженных чувствах татуировками на коже,
о временном счастье внутривенно. Я давно перестала учить
французский, просто поняла, что ни один язык мира не сделает
тебя ближе, не поможет справиться с этой гнетущей болью.
Худая талия, белые простыни, сонная нежность – вот и вся романтика,
оставшаяся после. И «сильно» в статусе.
Но ты не поставишь в ответ «очень».
Но пока, мне и моего хватает. На двоих. За двоих.
  • +1
  • 23 жовтня 2010, 01:27
  • LiTera
  • 1

Пасвіщєніє шо лі?... =))

.холодна квартира, як дикого звіра кубло,
.нічний алкоголь, чергова шкідлива звичка,
.зламана з нервів зовсім нова запальничка,
.і за годину плюс десять до попільнички,
.безрезультатні спроби забути твоє тепло.

.приймаючи в долі болючу її незворотність,
.стрічати світанок, як довгу дорогу до тризни,
.сльозами на щоки стікає розстріляна ніжність,
.ми в цьому житті, як маленькі тарілочки-фрізбі,
.живемо з рук в руки, лікуючи свою самотність.

.все це, як затерте кіно, що стоїть на повторі,
.ти знову приїдеш, ми голі впадемо на койку,
.як завжди банально, без музики, криків і зойків,
.а завтра по графіку в тебе там Аньки і Ольки,
.а в мене чергові обіцянки «більше ніколи».

.і в цьому режимі вічних онлайнів й вокзалів,
.безсонних ночей, погано підібраних рим,
.ти станеш для мене просто наступним «ніким»,
.поки в дрібницях себе виставляли на кін,
.незчулись, як ставку найважливішу програли.
  • +2
  • 14 жовтня 2010, 08:02
  • LiTera
  • 4

Соціальне. Проти аборту.

Чашка кави в дешевій кнайпі, всі думки в голові зависли,
В тебе дуже важливі справи, ти сьогодні учасник вбивства,
Світ не знає про твої плани, бо у нього свої турботи,
Десь із дітьми гуляють мами, хтось приходить додому з роботи.

О четвертій у тебе злочин, всі просили з»явитись вчасно,
Але ти так іти не хочеш, бо для тебе це дико й страшно,
Смс-ка від нього стисло, ти боїшся її читати,
Він нагадує — в тебе вбивство, не примушуй себе чекати.

Є в кишені потрібна сума, і повірена в діло людина,
І навіть якщо буде треба за тобою приїде машина,
А душа відчайдушно плаче, бо для неї це так не минеться,
Ти боїшся батькам сказати, ти боїшся що він відвернеться.

Розриваючись з люті й горя, набереш такий рідний номер,
І твій янгол маминим голосом, скаже «швидше іди додому»
О четвертій не станеться злочину, постираються знаки питання.
Ну а вранці ти скажеш впевнено, не я перша, не я остання.

Чашка кави у затишній кнайпі, і душа вже від щастя плаче,
В тебе дуже важливі справи, бо сьогодні йому сімнадцять,
Час летить разом з швидкістю світла, на листівці виводиш стисло:
«Ти прости мене любий сину, що хотіла вчинити вбивство»
  • +4
  • 27 серпня 2010, 03:26
  • LiTera
  • 23

Поки що без назви =)

/Виникла ідея написати оповідання, з прототипами реальних героїв, а не з видуманими удосконаленими персонажами, бо життя стає вже таке, що не смішно в деяких моментах. Розумію, що більшість людей не люблять читати багато тексту, і намагаються не тратити свій час на це, та все ж буду безмежно вдячна тим, хто все таки прочитає початок цієї історії і дасть до нього свою критику, поради і взагалі думку чи варто продовжувати писати і чи зможе така історія зацікавити пересічних читачів… Тут тільки уривок, тобто початок, продовження ще пишеться і хочеться дізнатися чи варто тратити на це свій час… Буду дуже вдячна за вашу думку/

Вся ця історія почалася з того, що я не витримавши десятиметрову чергу таких же як і я — розчарованих, молодих і амбіційних шукачів роботи з купленими за зелені папірці дипломами, вийшла на вулицю, де між іншим вже розцвіла справжня весна. Хоча слово розцвіла не дуже підходило до цього дворика, де з зелені було лишень якесь наполовину засохше криве деревце, під яким стояв якогось туалетно-зеленого кольору мерседес (і хто фарбує машини у такий колір?) з увігнутим бампером, від одного погляду на який ставало зрозуміло, чому те деревце таке нещасне, та кілька бурянчиків, що пробивалися з-під асфальту і хронічно не погоджувалися з бетонною несправедливістю цього жорстокого світу. Хоча насправді світ, не такий вже й жорстокий, то просто ми, вірніше, більшість з нас — деградати. Перша думка, навіяна відчуттям весни, яка залізла в мою ще не таку досвічену і побиту життям голову, засунути всі ці співбесіди в дупу і піти краще поїсти якогось морозива, спостерігаючи за щоденними костюмованими парадами неформалів нашого міста. Але згадавши як мама вміє переходити в ультразвук, зі своїми психологічно-гнітючими лекціями, що так жити не можна, і як давлять на мозок батькові аналітично-бухгалтерські підрахунки потрачених грошей на диплом і навчання, бажання десь повалятись пузцем догори одразу пропало. В країні фнансова криза. Треба шукати роботу. Хоча чесно кажучи в кризу я не вірила, так само як і не вірила в виграшні лотерейні білети, інєкції вічної молодості, та чорну магію. Хоча мабуть щодо правдивості останньої іноді задумувалася. Щодо кризи, то кількість іномарок на наших дорогах та дорогих бутіків з китайськими тряпками за шалені гроші не поменшало і це приводило до висновку, що криза згвалтувала лише одиниць, тобто тих, у кого тих грошей і так ніколи не було, а з іншими, вона як досвідчена проститутка зайнялася сексом, залишивши їх хоча і стомленими, зате задоволеними.

( Читати далі )
  • +2
  • 12 травня 2010, 21:11
  • LiTera
  • 2

Мить

Гіркий від цигарки залишився присмак,
Дим з пилом вагонів — коктейль у легені,
В кишені дві гривні, і кілька "ірисок"
Квиток в інше місто стискається в жмені.

І терпнуть червоні від холоду пальці,
Весна у душі ставить знаки питання,
Скільки в житті промайне таких станцій,
Яка із «чергової» стане остання?

Коньячно-маньячна лірика

Відчуваю як падають зорі,
торкаючись горизонту звуком розбитої об асфальт пляшки,
випускаючи на волю
свої нутрощі кольору гарячого карамелю,
який ми з тобою так любили готувати в дитинстві.
Тендітні жіночі пальчики,
водять по обідку бокалу наповненого полудневою спекою,
і в цих медових відтінках,
крізь кришталь, просвічується ретроспектива минулого,
підкреслена замислуватим орнаментом радянської богемності.
Сонце позаторішніх весен
проникає в судини разом з тонким ароматом спогадів.
Крістіна Брондо чи то може так,
здалося, а насправді то образ
існуюче неіснуючої мене, зітканий з тонкого оксамиту іллюзій
невідзнятого фотознімку, де Я-П'Ю-КОНЬЯК…

тихо… тсссс… тиша…
  • +17
  • 14 березня 2010, 03:12
  • LiTera
  • 12

Навіяне рекламою жіночої білизни....

Зупинюсь, біля обхарканого сіті-лайту
на якому зображено майже голу баришню
європейської зовнішньості
з цицьками третього розміру,
на яку ночами
подумки дрочать гопники,
і харкають жовтою слиною панки-алкотрешери…

Посміхнусь, подумки уявляючи себе,
на місці цієї відфотожопленої мурени
з ідеальними параметрами,
і такими ж ідеальними вимогами
до коханців.
Але в мене немає кілька тисяч баксів
на квиток у те місце, де всі стають зірками…

Йду додому, в старих порваних джинсах,
спизджених в брата, бо люблю чоловічий одяг,
з буханкою хліба та пивом, в сумці
з надписом «Hello Kitty».
І розчаровуюсь
у цьому жорстокому світі, де люди
нагадують товари, до яких прикріплені бірочки…

Вдома, витягую з шафки найгарніше плаття
надто коротке, щоб в ньому можна було виходити на вулицю,
взуваю туфлі на високих підборах
І милуюся власним відображенням
в дзеркалі.
Допиваючи пиво, скидую з себе весь той непотріб
І одягаю біленький домашній сарафанчик з метеликами…

Пишу на листочку паперу, що хочу нові скейтерки,
і кріплю магнітиком до холодильника,
як нагадування, що бути гламурною мені
заборонено.
І з сумом в очах, дивлюся на різнокольорові коробки
зі взуттям під шафкою, як на пройденний етап життя…
  • +4
  • 13 березня 2010, 18:36
  • LiTera
  • 14

тіпа Весняний вірш мав би бути =)))

Чорним по білому, шпали і рейки,
Люди навкруг, як пусті етикетки,
В плеєрі сіли давно батарейки,
І від болота намокли шкарпетки.

Сірим по синьому, хмари і небо,
Мертвого снігу останні протести,
Хочеться знову писати про тебе,
Та душу стискають тупі маніфести.

Чорним по білому, рими й верлібри,
Перше затерте, а друге — попсово,
Пошуки вічні потрібних калібрів,
Римуючи два неримовані слова…

-*-*-*-
Сірим по синьому,*для естетичності*
Ще б пару слів, та яких незбагну
Думки розповзлися в своїй хаотичності

Post Scriptum:

Спершу писався цей вірш про весну =))
  • +1
  • 12 березня 2010, 14:34
  • LiTera
  • 2