Він уперте мале дитя
вередливе
не приручене
мале
уперте

— Подивись, оце місяць
— Ніць!
— Та ні, це місяць!
— Ніць!!!
— Це місяць!!!
— Н-і-!-і-ць!

Він що кліткою для колеса
Він що колесом для хом'яка
Він що хом'яком для крові із твого пальця
Не приручений

Тіка′є ті′кає тіка′є ті′кає
так тільки так

Ховається в нього
(в мене)
на язиці

Тіка′є
ті′кає
тіпає
дихає
дихаємо

Ховається в мене
(в нього)
в зіницях
пальцями ніг шарудить
лоскотанням
солоно-пекучим обличчя роблячи
солоно-пекучими обличчя роблячи

Так тільки так

— А оце вовк
— Пабачка!
— Вовк!!!
— Пабачка!!!
— Послухай дідуся! Це вовк!!!
— П-А-А-Б-А-А-Ч-К-А!!!

Не приручена і уперта пабачка
Не приручений і упертий…

Лише уві сні
їстиме із наших рук
Тільки (ми) так і не навчились одне одному снитись

Проходжу повз автобусну зупинку
що завмерла точкою відліку часу
чи придорожнім зливом
буденного і від того по-гидкому-теплого негативу
який скупчується калюжами
під ногами маленької дівчинки
у жовтих чоботях

Ляля у зовтому
у руцях копатку
і м’явку тіглу тримаючи
просить у дідуся соломинку
щоб сонцем цукеркову липкість запити

Дід же
із бровами
що налізли на самі очі
— калюжі на зморщеному тротуарі
не в змозі втихомирити малечу
Було б не дивно
якби очі його
дивились кудись всередину
туди де стрілка
починає рухатись
за парами у віденському вальсі

Проходжу повз не розуміючи
що страшніше
постаріти
чи
загубити безвуху іграшку

Проходжу повз
повз людей
що з двох кінців
розкручують час

Зранку
шкіра пахне
диханням немовляти
із нотками чогось молочного

В очах
перегу-у-укуються
сонячні зайчики
гойдаючись на гілках-віях

Волосся
неначе у берези
тільки чомусь
хаос її чорних ліній електропередач
ввижається навколишнім будинкам
гарною укладкою

Ти сьогодні не виконав своєї функції
себто мене розбудило сонце

Стукіт знизу
Сусідам не подобається
коли впускаю хула-хуп
що потрапляє до них крізь двері-клапани

Зліва крики
Дмитрик (чи як його)
знову грав на барабанах заголосно
дратуючи власних «стукачів»

Шкода
що дверей наліво немає
я б краще стріляла в Дмитрика
червоною рідиною
із водних пістолетів

Стукіт
скоро гра

Вкотре видряпую
на червоній стелі
здивування що опинилась в цій комуналці

Стукіт знизу
Крики зліва
і звичні ігрові-бойові верески

До речі
в тебе вже дві секунди не б’ється серце

Ну чим тобі може подобатись концептуальна поезія
чи взагалі це слово
КОНЦЕПТУАЛЬНІСТЬ

З нього навіть наші імена не складеш
навіть клички
хіба що «цілунок» і «кінець»
а ще «кінь» «піст» і «пісок»

Тобто
кінь в піст мусить пісок цілувати

Чим тобі не верлібр
(до речі)
КІНЕЦЬ

Погода виношує нове сонце
що так само як його божевільна мама
не терпітиме банальностей

Назве вона його точно не людським ім'ям
(ну як може бути сонце Вася?!)
і не пташиними комунікаціями
і не пенсійним бурчанням шлунку
і не тиш-ш-шею
Ім'ям яке і Румпельштіцхен не вимовить
бо сонце не потерпить банальності

Воно буде схоже на ліхтарик
у той момент як він перегоряє
від надмірної теплоти нічної телефонної розмови
в тебе під ковдрою

Чи на прозоре фосфорне відро
у центрі ядерного вибуху
із купкою втоплених у бензиновій воді
світлячків

Це складно уявити
але ж сонце не потерпить банальності

А взагалі
скоріше б природа вже народила
я більше не хочу на тебе ображатись.

Треба викорінювати тебе зі свого життя
різко і болісно
ніби брови смикаючи

Здивувався?
Не дивись так на мене
з мордочки тигра
що висить над комп*ютером
Тебе забагато у моїй квартирі.

Так! Тебе забагато у моїй квартирі.
В цьому приміщенні
відчувається твій погляд та запах
тому мені не страшно жити одній

Минулого разу
ти певне домовився зі стінами
Ніколи не бачила у них рота
та підозрюю що це розетки
що гіпнотизували мої пальці у дитинстві

Стіни звітують тобі
коли розмовляю із хворими мною хлопчиками
по скайпу
саме тоді починаєш дзвонити

Стіни звітують тобі
коли роздягаюсь одягаюсь переодягаюсь
скидуючи шкіру жаб*ячу
саме тоді починаєш дзвонити

Повставляю ватки у тріщини їхніх вух
розмалюю маркером шпалери їхніх очей
можливо перестануть зраджувати мене
чи хоч трансляції твоїх погляду й запаху позбудусь

Тебе забагато у моїх текстах
Навіть у цьому поставив автограф
дев*ять разів

Зміню тебе (десять) на нього
того що освідчився мені у коханні зі сцени
того що пише і дивиться
того що хворий

А ще забагато снігу
яким до вчорашнього дня плямкали чоботи
тепер вони запивають водою

Сніг зникає танучи
А якщо і ти розтанеш і зникнеш?
Тоді я помиратиму одинадцять разів…