Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 шлях / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Рай щодня

Уявимо подорож — подумки. Чи можливо відвідати мальовничі місця, як уві сні? Можна, в особливості якщо ці місцинки існують в уяві іншої людини.

Одна дівчинка, скажім, звали її Марина, любила вигадувати чудові царини. Кожна з них було унікальною: це були японські садочки із квітами сакури; могли бути загадкові і стрункі білосніжні замки; також це був задумливий парк із лебедями на потічку і пахнючими деревами. У кожної царини також існували версії — для різних пор року, а також знаних для дівчинкиі людей.

Марина дуже полюбляла бути у вигаданих собою «галявинках» — хоча межі цих царин різко обривались зразу ж після улюбленого дерева, у темряві біля лавочки або серед однієї з кімнат палацу. Та й навіщо вигадувати цілий ліс, коли можна було чудово лишатись під кущиком, з грайливими зайцями чи оленятами?

Маринка настільки поринала у видуми, що іноді зникала з очей присутніх. Це не було як танення — просто люди забували і оминали поглядом те місце, де вона сиділа. І це їй страшенно подобалось — адже завжди тоді вона сповнювалась нових сил і наснаги.

Та інакше було з тими, хто потрапляв у її вигадані мрії. Маринчина уява так сильна бачила обличчя, настрої і думки друзів, що сама ця мрія загадково переносила їх до себе і легкою хмаринкою обсідала на них. Тоді з деякими друзями ставалось так, як з нею — вони зникали з уваги оточуючих…

Так сталось і з хлопцем, Олексієм, що підсів до неї у кафе, в момент її таємничого заглиблення. Він преспокійно випив кави, не звертаючи уваги на цю дівчину, та й пішов за своїми справами.

Та, вочевидь, якась атмосфера, що сповнилась еманацій Марини, послідувала за ним. І уві сні, вже після опівночі лягши спати, він полетів високо над яскравини і мальовничими галявинами, кожна з яких була уособленням краси і втіхи…

Аж доки не долетів до височенного і витонченого замку, з чудовими загадковими вікнами, масивними і напрочуд солідними дверима, червоними, з черепицею, дахами, та в небі колихаючимися прапорцями.
Відчинивши двері, Олексій зразу ж потрапив в одну із кімнат, загадково оминувши величезну залу та звивисті сходи на поверх.

Кімната уособлювала чепурний, м'який і строгий англійський стиль. Шпалери, гардини, меблі зі столами і вишуканими стільцями — усе було витримане в лагідно-зеленавих тонах. Мірно цокав годинник із маятником, крізь вікна падало тепле світло. «Хі-хі-хі...»

Якимсь чином Альоша здогадався, що сміх належав дівчині, з якою він сидів у кафе, хоч і не знав, що її звуть Марина і жодного разу не чув її голосу. Сміх линув із сусідньої кімнати, двері до якої він відкрив…

Вочевидь, це було приміщення для вишивань, плетень та майструвань. Адже навколо колихались чудові птахи, весело посміхались вигаптовані фігурки на скатертинах, рушниках, килимках та фіранках. Височіли глобуси, декілька вітрильників, а також висіли гарні акварелі на стінах. Уся кімната була в малинових тонах.

«Хі-хі… Хі-хі-хі!» В самому смісі було стільки тепла і бажання поділитись чимось приємним, що Альошка знову підвівся і поспішив до дверей. І потрапив…

До похмурої, але тихої і втаємниченої, вочевидь, келії мислителя. Портрети епохи Просвітництва, бюсти Піфагора, Сократа та Арістотеля, білий і лискучий череп і, звичайне, величезний, пухнастий кицяра… Страшенно захотілось усістись за просторим столом, і тоді тут же вигадалась би якась історія… «Ха-ха-ха! Хі-хі...» Йому вже стало набридати. Хто це дражниться, а з'явитись не хоче?

— Ей, ти хто? — він вигукнув, усім видом показуючи зайнятість і самоповагу.
Та йому відповіла лише тиша.

— Де я? Що зі мною?

Десь далеко пробемкав годинник — із зеленавої, вочевидь, кімнати. Та в цій кімнаті було так само тихо і лише ледь помітно плавали порошинки у легкому світлі.

— Я не шучу! Хто ти? Як тебе звати?

— Іди в наступну кімнату… — цей легкий голос, здається, линув з іншої, далекої сторони замку.

Хлопець зітхнув, роздивився руки, змахнув щось з плеча, та все ж пішов до наступної кімнати.

Що це? Пустеля? Величезна кімната була зовсім голою — навіть без штор та шпалер. За винятком малесенького килимка посередині. «Хм, йогічка», — презирливо подумав Альоша.

Щось дивне коїлось із стінами. Легкі тіні перебігали, коливаючись, і змінювали розмір. Іноді виникало якесь обличчя, і тоді пронизливо дзвеніла тиша. Та обличчя зникалb — і тіні кружляли, продовжуючи ковзати кімнатою. Що за чортівня?

— Сядь на килимок, — прозвучало десь зблизька і вже трохи зверху.

— Впертись в ніс і вирішувати загадки про слонів? — він скривився — Мені до фєні маячня — що ти хочеш?

— Із цієї кімнати ти зможеш усе!

— А мені треба? Я вдосталь маю і зараз!

— Ти не хочеш могутності? Не хочеш отримати гроші, становище, знаменитість? Палаци, яхти та усе-усе-усе?..

— Та на чорта випендрьож? Скажи ще — грати долями людства і зустрічатись з інопланетянами!

— А хіба це непотрібно? Що ж такого цінного ти вже маєш? — здавалось, вона здивувалась.

— Та нічого. Вчусь, спілкуюсь, іноді читаю… І що?

— І не скучно? Це ж мізер… А подорожі, океани — безліч усього!

— Ну, їджу іноді на море, але частіше — на озера з друзями, або до лісу. Навіщо край за очі?

— Не знаю… — одна з тіней згустилась, і ледь помітно з'явились обриси. Та Альоша не звернув уваги.

— Якось дуже звично… В мріях набагато цікавіше…

— Нах* тобі ці думки — яких ти книжок начиталась? — він перебив її роздратовано — Невже мало усього навколо?

Тінь ще наблизилась та Альоша сердито дивився куди завгодно, але не у правий кут.

— Ну, це звичайні люди.

— А ти пробувала розмовляти з людьми про справжнє? Важливе для них? І для тебе?

— Та… — одяг та прикраси, одруження та хлопці… — вона ступила крок і він краєм ока побачив струнку дівчину. Та уваги не звертав.

— І достатньо. Це і є подорожі!

...

Усе закрутилось… Альоша опинився за столиком. Марина, а він звідкись це вже знав, підняла свій погляд. Вона тепер була ледь здивована, її погляд був шукаючий, але усе ще далекий.

...

Ще раз закрутилось… І він проснувся. Попереду чекав захопливий і сповнений пригод день.

У с е

16.01.2011

Сон

Ми розійшлись…
Я насолоджуюсь пусткою,
Гулким бряжчанням думок
Про десь чатуючий шлях.

Ти йдеш сама…
Я — один крізь пустелю,
Ти у морі облич,
Я у дарованих снах…

Що то було?
Пролетіла далека комета?
Вибухом встав стадіон
На вдалий зоряний гол?

Все пополам…
Я і ти — ми в пустелях:
Кожний у чімсь одинак,
Свій у кожного сон.
  • 0
  • 3 вересня 2011, 21:03
  • yur3
  • 2

Шлях

Я бачив світ. Іще таких, як цей, не було,
Світів, нездоланих на самоті.
Я, може, це відразу й не відчув.
Й віддався повністю жаданій простоті.

Я йшов далеко, цілячись ще далі.
І знаючи, яке усе несправжнє,
Жадав знайти, й володіти кращим.
Усе це — однієї сторони медалі.

Я все шукаю. Коридор вузький.
Є тільки шлях один.
Та все ще не знаходжу.
І тільки віра світлом є живим.
Що віднайду. Що не зійду. Що зможу.

Театр душі

Я йду по вулиці, повільно, втомлено,
Не бачучи нічого під ногами.
Мій погляд, що блукає так невпевнено,
Когось необережно зачіпає.

Чи то дзеркал нема в моїй оселі?
А може часу глянути на себе?
Про це зовсім не думаю — чому?
Я відповім — боюсь, мабуть тому?..

Багато ролей грав останні роки,
Ще більше образів і масок доти -,
Доки себе я раптом не забув,
Забув раптово хто і ким я був…

Але ж аматорство моє не є серйозним,
Розвага це, а може звичка просто.
Усім я представляюсь іменами -,
Вмить образ їм творю в своїй уяві.

І образу додавши трохи блиску,
Із пафосом змінюся дуже різко.
З ходою неприродньою я рушу,
По вулицях шукати чиюсь душу…

І ось вона, і не одна, багато!
Вся вулиця кишить, це ж просто свято!
Я погляд скорегую людям в очі,
Наївних визначу я навіть серед ночі.

Я розповім вам все про мене й себе,
Не вірити мені нема потреби.
Я впевнений казкар, я справу знаю!
Таким як ти завжди допомогаю.

Я розділю твою самотність, сутність,
Георя мого відчувай присутність!
Він жеж об'їздив стопом цілий світ
Він знає все й про все, цей індивід.

А може його батько був нащадком,
Отих скарбів, що гетьман колись мав.
Але не встиг заволодіть тим спадком,
Бо тут прийшли совєти — й кінець справ.

І хоч у вигадках й брехні я плив все глибше,
Проте я зовсім в ній не потонув.
Я на плаву тримався, плот мій ширшав,
Мети своєї досі не забув.

Брехня моя як світло серед ночі,
Вона цікавить тисячі охочих.
Історії вже ширяться народом,
Як як легенда, символ я пригоди.

Хоча пройшовишсь тижнем забуваю,
Все що казав і що казати маю.
То ж голосом несвоїм я відкажу,
Ви помилилися шановні, я вам кажу!

Ви хто такі скажіть? Я вас не знаю!
Ідіть ви нахуй, чесно, відпускаю…
Ви переплутали мене із кимось іншим.
У вас фантазія багата, хочу тиші…

Залиште в спокої мене, я вас благаю,
Звідки мій телефон у вас не пригадаю.
Та ну не може бути, неможливо!
Щоб з вами я там був? Якого дива?!

І різко розвернувшись я тікаю,
Тікаю чинно, ходу не мараю.
Повільно йду вдивляючись у вечір,
Адже удень я зовсім не гуляю.

Чомусь боятись світла став останнім часом,
Чомусь воно мене страшить шаленим жахом.
Ніби затоплює мене солоне море,
Від світла я чекаю тільки горя…

Я довго думав, і гадав і сперечався,
З самим собою, час мій вичерпався.
Я вже втомився, і не можу більше,
Потомлений чекаю я на інше.

Інше майбутнє, інші сподівання,
Лише згадти б ся мені. Розчарування…
Так сумно не було іще ніколи.
Порожньо так, і хто ж розділить горе?

Хто вислухає правду цю уперше?
Пораду дасть, хто допоможе звершить,
моє становлення, повернення у себе?!
Це ж головне що зараз мені треба!

Продовжував я мислити все глибше,
Занурений у думки до нестями.
На вулиці ставало все темніше,
Пройшов якусь закинуту я браму…

Не впізнавав я вулиці цієї,
Проте й не припиняв іти я далі.
Забув собі задати я питання,
Чи відповідь там буде? Курсом прямо?!

Власне, у мить в одну єдину,
Шалений спалах в моїй голові.
Цей гул страшний, що так єдино,
У різнобій кричали голоси.

То образи мої ув'язнені так люто,
Гукали мене ж в моїй голові.
Тепер я певен був, чому так скрутно,
Й тривожно стало у моїй душі.

Імен чимало чув, серед усього гулу,
Не міг згадати й половини з тих…
Чому так пізно і чому так рано?
Це відбулося саме зараз в них.

Хто надихнув їх? Хто дав право волі?!
Зненацька напад свій жахливо так вершить,
Мабуть так треба, то моя є доля.
Настав вже час. Час справи всі підшить.

А їх чимло з часом набралося,
Я й навіть кількості не уявляв.
Давно вже так у мене повелося,
Нічого я тоді не рахував.

Я зупинився рухатись не в змозі,
Я зрозумів що далі марно йти.
І вперше на своїй дорозі,
Себе я зустрічав, а не отих…

Все проти мене йде, себе не контролюю,
Так ніби тіло більше не моє.
За місто я виходжу де дорога,
На кладовище вздовж хрестів веде.

Ніколи я не бачив цю алею,
Й на кладовищі цьому я не був.
Але одне воно чомусь був певен,
У місті нашому одне воно було.

Враз жалем охопило мою душу,
Й шкода так стало раптом цих людей.
А потім я подумав, краще рушу,
Назустріч їм, можливо там я є.

Можливо я давно на тому світі,
А тут лишень я образів колекція.
Проходжучи серед померлих квітів,
Вигадую собі нову концепцію…

Серед могил побачив хрест залізний,
Він міцно виростав з бетонної плити.
На спис його наскочив я з розбігу, —
«Я йду до вас, той світ — мене прийми»!

Різдво любові

Душа-то храм, а Бог- то є любов
Кохання вище сонця пiднiмалось,
Немов троянда у саду цвiло,
Iскрилося, святим вогнем палало.
Смiялось передзвоном кришталю,
У росах чистих вранiшнiх купалось,
Тихенько шепотiло -«Я люблю»
Кайдани зла iз рук моїх знiмало.
Я нiс його крiзь терни i пiтьму,
Цвiла любов — свiтилися долонi.
I зазирали зими у весну,
Лишалися в її п'янкiм полонi.
Лилось кохання мов стрiмка рiка,
Ламало перешкоди i шумiло.
До рук моїх торкнулася рука-
Вони перетворилися на крила.
Дуетом лилося сердець биття
I в унiсон пiдспiвували квiти.
Так на землi з'явилося життя,
З'явилося палати, а не тлiти!
Допоки розпускаються квiтки
I рiки витiкають в буйне море
Лише любов'ю свiтяться стежки,
В нiй — сенс життя, в нiй iстина говорить.
  • +2
  • 6 січня 2010, 14:49
  • Xmara
  • 2

Художнику ІІІ ( Маленький принц)

Дозволь мені побути твоїм сонцем
Промінням цілувати твої губи
Вишневим цвітом за твоїм віконцем
Наповнити весною твої груди

Дозволь мені побути твоїм небом
Дощем солоним вмити твої щоки
Дозволь мені побути всім для тебе
Навчитись впізнавати твої кроки

Дозволь мені побути кошенятком
Заснути на порозі твого дому
Колись я народилась янголятком
Дорога ж моя довга й невідома

Дозволь пришвидшити стук твого серця
Засявши в темряві зеленими очима
І від негоди, що в життя ввірветься
Сховатись в тебе за плечима

Дозволь мені побути твоїм шляхом
Твоїм трамваєм із нізвідки і в нікуди
Я б утекла, якби я була птахом
Бо ангели без крил — це просто люди

Дозволь мені, я просто буду поруч
В твоїх думках, в твоєму серці, в твому тілі
Я залишу собі напам'ять краплю болю
Й твій поцілунок з присмаком ванілі