Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 час / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Сливи

Місяць тому я купив
на привокзальному базарчику
півтора кілограми слив і
тепер ледь не щодня
насолоджуюсь декількома
із цих невибагливих плодів…

А наприкінці серпня,
на майстер-класі із арт-терапії,
потрібно було із декількох
довільних предметів
(а справа була в паркý)
змастикувати презентацію
щодо самого себе…

Я вибрав три сливи
(випадково придбавши їх
перед цим на базарі).
Одну із'їв повністю ‒
лишивши саму кісточку.
Другу ‒ наполовину.
Третю ‒ залишив
неушкодженою.

Неушкоджена слива ‒
це наше майбутнє,
смачне й соковите…
Напівз'їджена ‒ наші
щоденні стосунки та
найрізноманітніша
буденна реальність…
Кісточка ‒ минуле,
можливо, іноді навіть
трішки кумедне.

І я сказав, що
навіть кісточку можна
посадити і з неї знову
виросте безліч
смачнющих
слив.

9.11.2016

Пиши

Пиши, і ні за що не забувай.
Пиши, щоб жодне «прощавай»
Не забрало твоєї тіні
З моєї голови, де завтра — уже нині.

Чекай, і ще одного дня колись
Зустрінемося, тільки от не злись.
Ти досі є у моїх снах,
А час пульсує колом по судинах.

Ще трохи, незабаром він пройде
Крізь велетенське серце світу всього де
Я, наче примара,
Блукаю по твоєму дому, що за кара!

***

Опадають години – безбарвні знімки.
Риби вчаться співати. Ми – плавати.
… Бог лузає нас, як насіння,
А земля забирає лушпиння
(декого – позапланово)
влітку чи взимку.

Як же хороше падати цим годинам,
Не знати, що розбиватись – то втіха людська є.
Може тому, зустрівшись з людиною, час тікає…

Watch the eternity

Час. Вічність. Можливе одна з найбільших таємниць нашого життя. Ви зупиняєте годинника, але час і далі продовжує іти, крокувати вперед, неминуче вести у те, що ми звикли називати «майбутнє». Це лише умовність. Ми ніяк не можемо(чи не бажаємо?) зрозуміти себе і час. А він все одно йде далі – цей невидимий годинник все одно відбиває удари нашого серця, ритм нашого земного життя, незважаючи ні на що.
Чому ми не можемо змінити минулого? І чому нам не дано побачити хоч частиночку майбутнього? Ми всього лише можемо, що тільки жити в цьому крихітному відрізкові часу, який триває одну мить – короткому відрізкові, що люди обізвали – “теперішнє”.
Хочете дізнатися своє майбутнє? Для чого? Що ви маєте на увазі “майбутнє”? Немає ніякого минулого, теперішнього, майбутнього. Це абстрактні поняття. Є просто “час”. Він теж абстрактний. Оця “плинність”, вічність, за течією якої, якби не хотілося, але ми пливемо. Що б ми не робили, “воно” і далі продовжує рухатись вперед, і нам “воно” не підвладне…
Можливо, ще не підвладне… Можливо, нам просто “не дано”. Не це наша “місія” на землі, у цьому світі. Людина є такою ж самою великою загадкою для себе – і ще є багато нерозвіданих просторів нашої свідомості, про які ми і не здогадуємося, і зовсім інших проекцій уже свідомого. Та не в цьому істина.
Не маючи змоги керувати цим процесом, нам залишається тільки ЖИТИ. Жити в цьому плині часу, приймаючи все, що приходить, і прямуючи до того, що нам визначено, того, для чого ми прийшли в цей світ. Чекати моменту, коли те, чого ми прагнемо – відбудеться. Або ні. Або не чекати. Хоча чого ми прагнемо? Якщо матеріального, то воно саме прикладеться у тому випадку, коли дійсно потрібно. А духовного… Духовне прикладеться у будь-якому випадку, якщо тільки прагнути єднання з Богом всім серцем і смиренно приймати все, що приходить.
Ми губимося в часі, в наших умовностях. Ми часто перестаємо помічати прекрасні речі. Чистоту, справжність. Наші помисли інколи повністю захоплюють наш розум, приховуючи істину. Умовності, слова, якими ми їх називаємо не розкривають повністю усе поняття, думку. Як тільки ми прочиняємо уста, всі ці думки і сенс, який ми у них вкладаємо, тонуть у темній безодні наших слів. Якби тільки ці слова доносили той сенс, який у нього вкладає сам оповідач…
Шукайте глибину. Уповайте на Бога. Слідкуйте за вічністю…

Время для безумия.

== Время для безумия. ==
Это говорит мне каждая снежинка-самоубийца, которая падает на обжигающий покров земли:
для нас — ледяным ножом,
для них — стеной жара.
Так сказать: «Всё не как у людей». Иногда они, как люди, жертвуя собою, подставляясь и заслоняя своим телом других от губительного изничтожения, стараясь дать им шанс на более долгую и беззаботную жизнь…
А потом они умрают… Когда безпощадное светило-демон (для кого иначе) выпускает на волю своих приспешников, целеустремлённых бесов-огнеследов, смертельных лучей-берсерков. Тают…
Время для безумия.
Завораживающая структура маленьких кристаликов… До наименьших нано-деталек. Их тела так прекрасны:
одни большие, плотные, стемительные,
другие хрупкие и нежные, чистые красавицы.
Время для безумия.
Неправильно говорят глупые людишки? «Неземная красота». Да разве она неземная? Родилась тут. Жила тут. Тут и погибнет… Растает…
И всё же, всё гибнет. Ничто не вечно.
Маленькие ледяные (но не значит — холодные) души летят назад к небесам.
это же не смерть… Они покидают землю. Отчитываються за свои деяния, а потом их
отпускают снова на землю, дают шанс прожить лучше. В последующем цикле они опять побежат летать… Жить… умирать… А вы наверно и не верите в реинкарнацию…
Так мало времени у несчастной снежинки. Время для безумия!

Может сказать ей, пока я не растаял… ==== ====

Хм...

Годинник стукає, життя іде
А я стою, вдивляючись в стіну
Хіба ти знав куди та дружба заведе!!!?
Пекельна усмішка у сторону твою…

Гіпербола

Не хочу жити я
І не важливі друзі та сім'я

Приємне минуле багато ховає в собі
Тоді я хотів віддати найкраще тобі

Безумство ж теперішніх днів безжально катує
І кров з мого серця, як з водоспаду струмує

Майбутнє без тебе пеклом горить
А наді мною сокира ката висить

Змінити не в змозі я нічого
Тому і сенсу жити
Не бачу
Як такого…

Йому

Нічого ніде не болить і вже годі,
нікому не треба брехливих цих слів.
Кохання пішло,і метал у серцях тепер в моді,
і щастя нема, цигарки замість сонячних снів.

І совість неначе згоріла в пітьмі,
холодних вогнів і пекучих обіймів.
Ніщо не єднає і в пеклі чужі,
ніщо не врятує, не скінчаться війни.

А ти будеш знову і знову кричати,
і в муках без сна проклинатимеш день
коли покохав і не думав, що будеш втрачати.
коли відпустив і незнав, що побачимось ще…

Пекучим металом пізнаєш ти мої обійми,
і серце згорить і настане одвічна зима.
Лиш очі опущу у зраді своїй непокірній
й важкі кандали підземелля одягну сама.

І нічого ніде не болить і не ниє,
лишень руки знов тягнуть у низ.
І де взяти сили, бо все ще зрадливо жевріє,
і де взяти час, що б забутися скрізь…
  • +1
  • 23 грудня 2010, 16:04
  • Azazel
  • 5

Мені б купити глушника

Мені б купити глушника
На серце, голову і сльози.
Перемотати б рушника
Навколо шиї тої прози.
А я ж писала, я літала
Нехай з одним крилом, та все ж…
Тепер мені всього замало:
Тебе і особистих меж.
Напевне, краще бути разом
Із ручкою та сторінками.
Бо все загострюється з часом.
Він, повторюсь, не лічить рани.
  • +3
  • 27 жовтня 2010, 12:12
  • Piranja
  • 1