Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 чай / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

тиша

Я знову забув купити цукор
Тепер чорний чай ніби прісна вода
Як тоді в букавині били дзвони
Тепер шелестить листя і телефони
Важкі хмари, мої думки, люди- байстрюки
Тиша і молоко з чорним хлібом
Відкрита книга просякнута часом
Паска на високій горі при Дністрі
Літо і червоні яблука в сусідськім саду,
Венера мілоська на стіні в веранді
Колишні політвязні косять конюшину,
Самогонка і смажені яйця на столі.
Коли все це захоче повернутися
Я почну сумувати і згадувати
Тих людей котрих давно нема
Котрі підкидали в піч дрова
Щоб я і сестра не мерзли в вогкій хаті.

***

Бувають люди із кави.
І також бувають із чаю.
Відтак (ці)каві існують.
Та поряд них (надзви)чайні.
Існують також (лас)каві.
Їм кава ласує з усім.
А поряд них (зазви)чайні.
Вони зазивають на чай.
Також є люди відчайдушні.
Однак це слово двозначне.
Можливо їм душно від чаю.
А може в них з чаю душа.
Часом люди із кави,
Собі замовляють чай.
І замість того, щоб лишити на каву,
Вони залишають на чай.
А люди зроблені з чаю
Часом літають, як чай(ки).
Над морем що сповнене (від)чаю.
Але все одно пахне кавою.
Нерідко люди із кави,
Поводяться трохи (лу)каво.
Слова їхні дещо грайливі.
Та очі лишаються щирі.
Я думаю, люди із чаю
Частенько вмикають Чай(ковського).
Бо ноти із піаніно
Заварюють в них любов.
Я думаю, люди із кави
Читають весь час Кавабату.
Слова кладуть в кавоварку,
Щоб з неї виливались цитати.
Та вони не такі уже й різні.
Обоє приносять тепло.
Це саме від них в наших жилах
Закипає в морози кров.

Якогось дощового дня

Якогось дощового дня

я побачила янгола

на картатій канапі

у своєму холодному домі.

А потім усюди

почала бачити їх:

на вулицях, на вокзалах,

на гойдалках, у спортзалах…

Із дня в день

янголів ставало

все більше і більше,

мов зірок на погідному небі.

І мені вже доводилося

проштовхуватись крізь них,

аби пройти стежкою.

Вони завжди мовчали —

лиш підходили і

заглядали через плече.

Їх очі були, мов зелений чай:

де на дні видно цукор.

Мене болів їх погляд —

глибокий, немов криниця,

у яку я впала

якось в дитинстві.

І я благала Бога,

щоби вони знову зникли.

Аж одного дня – прокидаюсь,

підбігаю до вікна:

і знову на площах – люди.

Тільки очі у них лишилися ті самі.

Загорни мене

Загорни мене в простирадло,
В білий саван, цілуй вуста,
Щоби кожне осіннє падло
Знало: тепла квартира – пуста.
Закури, хай із димом лізе
На поверхню і сум. Ніштяк.
На хвилини лягає залізо
Перестьобаного життя.
Там де ніч піде в дощ – там спокій.
Сіроокими двоє лежать.
Світло гасне, бо світлу пофіг.
Сірооким нікого не жаль.
  • +12
  • 3 жовтня 2010, 11:20
  • edel
  • 10

чай

Я чекаю поки запариться мій чай
Сижу і слухаю свою самотність
Лиш чую з-за стіни: "- Давай кінчай !"
Мій мозок розкладається в безодню.

Присутній холод, актуальний в шостій ранку
Відсутній цукор, цигарки й мої думки.
Відсутня ковдра від кінця і до початку
Я тут не відшукаю свої сни.

Я не втамую спрагу і розсиплю кокаїн
Такі солодкі і печельні ноти…
Я в сексі третій лишній як завжди!
Бо крокодилам в сексі не потрібні бегемоти=)

Свод коленных чашек (отредактированый)

Как безудержно дрожали колени
По-детски вовсе
С кошачьим писком
Сплетенье рук наполнялось ленью
Переливающейся аквамариновым
обелиском
В груди прослывали тени
Тяжелых и вешних сомнений
А ты
писал записки
На изгибе моих волнений
Розливая по чашкам
чаёв альпийских
гладь своих обьяснений.

Понедельник, 12 апреля 2010

Чай

Вечірній балкон не зважаючи на обмежений простір є цілим світом. Хто сказав, що світи мають бути розміром зі Всесвіт? Вони можуть бути і розміром з картонну коробку, головне, щоб в них було хоч кому-небудь затишно. Нам затишно. Нас всього двоє і цей світ лише наш і нічий. Від гранованої склянки в мельхіоровому підскляннику підіймається пара. Можливо, це не пара, а дим від цигарок. Я-то не палю, а ось вони, чаї, вони такі. Дим розпливається у повітрі і вилітає за кордони нашого світу. Я підношу склянку до рота і роблю маленький ковток — Чай дуже гарячий. Дуже чорний. Дуже без цукру. Кайф… Цей поцілунок триває всього секунди зо три, але мені вистачає для того, щоб увійти до стану безнадійної ейфорії. Десь вдалині звучить ДДТ, так, що хто співає зрозуміти ще можна, але розібрати що за пісня ніяк не виходить. Напевно, дощ… Хто хоче мене зрозуміти — знайдіть нічний донецький середово-четверовий Чай. Якщо ж вам вдасться пити його у присутності торшера… хай він навіть буде поламаний, неважливо… так от, в прісутності торшера ви навіть не задасте жодного питання — все стане просто і зрозуміло. Хоча скоріш за все складно і зрозуміло… Я знову торкаюся губами до рідини у склянці. Чай проникає в мене, заповнює кожну клітину мого тіла, заповнює всі мої думки… Відчуваю присмак списаних зошитових сторінок, розстроєної гітари, психоделічних фільтрів, біндерів, прикріплених до лямки сумки та андеграундових нот. Якщо мене хто-небудь захоче вбити, я благатиму, щоб вони зробили це у вівторок — в середу буде вже пізно. Просто вмирати, знаючи, що більше не відчуєш цей смак дуже сумно. А якщо померти раніше — до того, як спробувати його — не тужливо, адже ти не знатимеш, що втрачаєш. З кожним ковтком Чаю стає менше і менше, принаймні для мене… У результаті я залишаюся один на порожньому балконі з висохлими дощовими краплями, Чая немає. Тепер на цьому маленькому світі стало страшенно незатишно. Щойно тут було вельми просторо удвох, а тепер і одному тісно і задушливо. Я покидаю цей світ, напевно назавжди, я вирушаю в просторіший світ. Галасливий, дикий, неспокійний… Але у ньому мені буде зараз затишніше. А скоро до Донецька поїде перша собака. Але я про це намагаюсь не згадувати.

Хочу тебе ще і ще

Очі заплакані біллю
розтоптані мої ноги.
більше не дам божевіллю
прокласти до себе дороги.
Вирваний подих слів
радість моя сумна
більше не буде днів
там де з тобою одна.
Як було добре нам
вірніше мені не тобі
просто більше не дам
я доторкнутись до снів.
Може мій сон ще не спить
може і я не сумна
просто не має більш днів
там де з тобою одна.
В чай я закохана твій
хоч не такий як люблю
більше не буде часів
там де себе напою.
Вітер лоскоче щоку
пахне твоїм дощем
хочу тебе… не візьму
ти ж не захочеш мене.
Просто таку свободу
раз тільки доля дає
як я це хочу сказати
хочу тебе ще іще…
  • -2
  • 2 листопада 2009, 13:45
  • LAPA
  • 2

Чай

Вечірній балкон не зважаючи на обмежений простір є цілим світом. Хто сказав, що світи мають бути розміром зі Всесвіт? Вони можуть бути і розміром з картонну коробку, головне, щоб в них було хоч кому-небудь затишно. Нам затишно. Нас всього двоє і цей світ лише наш і нічий. Від гранованої склянки в мельхіоровому підскляннику підіймається пара. Можливо, це не пара, а дим від цигарок. Я-то не палю, а ось вони, чаї, вони такі. Дим розпливається у повітрі і вилітає за кордони нашого світу. Я підношу склянку до рота і роблю маленький ковток — Чай дуже гарячий. Дуже чорний. Дуже без цукру. Кайф… Цей поцілунок триває всього секунди зо три, але мені вистачає для того, щоб увійти до стану безнадійної ейфорії. Десь вдалині звучить ДДТ, так, що хто співає зрозуміти ще можна, але розібрати що за пісня ніяк не виходить. Напевно, дощ… Хто хоче мене зрозуміти — знайдіть нічний донецький середово-четверовий Чай. Якщо ж вам вдасться пити його у присутності торшера… хай він навіть буде поламаний, неважливо… так от, в прісутності торшера ви навіть не задасте жодного питання — все стане просто і зрозуміло. Хоча скоріш за все складно і зрозуміло… Я знову торкаюся губами до рідини у склянці. Чай проникає в мене, заповнює кожну клітину мого тіла, заповнює всі мої думки… Відчуваю присмак списаних зошитових сторінок, розстроєної гітари, психоделічних фільтрів, біндерів, прикріплених до лямки сумки та андеграундових нот. Якщо мене хто-небудь захоче вбити, я благатиму, щоб вони зробили це у вівторок — в середу буде вже пізно. Просто вмирати, знаючи, що більше не відчуєш цей смак дуже сумно. А якщо померти раніше — до того, як спробувати його — не тужливо, адже ти не знатимеш, що втрачаєш. З кожним ковтком Чаю стає менше і менше, принаймні для мене… У результаті я залишаюся один на порожньому балконі з висохлими дощовими краплями, Чая немає. Тепер на цьому маленькому світі стало страшенно незатишно. Щойно тут було вельми просторо удвох, а тепер і одному тісно і задушливо. Я покидаю цей світ, напевно назавжди, я вирушаю в просторіший світ. Галасливий, дикий, неспокійний… Але у ньому мені буде зараз затишніше. А скоро до Донецька поїде перша собака. Але я про це намагаюсь не згадувати.