Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 хуйня / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Му_соpra

Я пам′ятаю ту дату. 3.01.2007. Ми сиділи в нього в кімнаті і грали в карти, майже безпомилково вгадуючи козирну масть. Навколо панувала така собі постсвяткова атмосфера, третій день нового року, було пізно, всі ми були п′яні тим, що лишалось після святкування і відсипання. Не просто п′яні дрова. Його сусіди, мої одногрупники, незнайомі і знайомі морди. Два напівсвідомі тіла сиділи поруч мене і Касатки, стараючись щось роздивитись в картах. Грали на бажання. Ніхто вже нічого не хотів. Не бажав. Але ми грали.
— Знаєш відчуття, коли ти розслаблений лежиш перед сном і засинаєш, до горла підкочуєтсья важкий клубок?
Я кивнув головою. До мого горла підкочувався клубок блювотиння, я не міг говорити. Він навіть не дивився в мою сторону. Касатка міг випити більше, ніж я, він міг заходити далі за мене.
— Тоді починає охоплювати безпричинний страх, починає відкривати очі і це відчуття пропадає?
— Угу, — видушив я з себе.
— Ти не пробував піти далі? Не відкривати очі?
Я побив хрестову дев′ятку піковою дамою. Ні я ні він не побачили того, що було змахльовано. Похитав головою.
— Потім все дивно. По-дурному. Їбануто і дивно. Тіло важчає. Ти починаєш падати і розшеплюєся на дві частини.
— Проїбав, Андрюха! – п′яний сусід без згадки про своє ім′я репетував, вигадуючи мені бажання. Потім послав мене на вулицю по пиво. Без майки.
Бажання було п′яним і дурним. Я послав сусіда нахуй, він вже не чув, бо хропів, розпластавшись на підлозі.
Касатка довго дивився на мене, наче теж хотів щось загадати.
Потім підійшов і поцілував мене в губи.
Секунду я розривався між бажанням вирубити його чи не вирубити. Гейські речі не були моїм козирем. Я вирубав тих, хто казав на мене чи на Касатку «підар». Я не знав, як себе повести.
Поцілував, як хлопець цілує хлопця.
Я відчував що рука стиснута і готова от-от вистрілити стрілою в чиюсь морду.
Я не пам′ятаю як він цілувався і чи цілувався взагалі. Той «луп», викид енергії, що утворився, мав розірвати мене зсередини.
Касатка без слів дістав дві сигарети, одну простягнув мені.
— Мені було просто цікаво, — сказав він останню свою фразу мені.
То був останній вечір, коли я бачив Леоніда Касаткіна.
Нащо я це пишу?
Нащо пишу те, як лизався з пацаном? Комусь це буде бридко, комусь мило, але йому було просто цікаво. Він ішов за цікавістю, цікавість його згубила.
Я пишу, бо сьогодні шістнадцяте вересня. День, коли помер Касатка, учитель і учень, день, коли я зустрів Лідію, день, коли зустрів Машу і Вітряка.
День народження і смерті.
Касатка помер, стрибнувши з хмарочоса в Нью-Йорку. Шістнадцятого вересня 2008 року.
Йому були завжди важливі остання секунда.

— уривок з нікому неясної посної хуйні, решта якої знаходиться ось у цій мусорці: «www.ex.ua/view/12870504»
  • +3
  • 20 січня 2012, 15:34
  • CMETAHA
  • 1

Прикольно

Ми йдемо собі вдвох. Самі протилежності. Він високий, я низький. Я мовчу і слухаю, він балакає і навряд чи слухатиме в разі, якщо мені закортить щось розказати. Він обурений, я щасливий. У мене є Сартр! Я вже почав його читати на економіці. Прийду додому і продовжу. Мене переповнює радість, світить сонце, подуває приємний вітерець, моїй радості не має меж.
Як він грузить, мені вже набридло розгрібати його лайно. Навіщо він мені все це розказує? Невже нема кому його більше втішити? Напевне, нема. Пригадую свою «струнку солодку згубу», котра оповідала якось раз про іншого мого друга. Той спілкувався з моїм нинішнім співбесідником, бо «вони самотні такі, їм більше нема с ким спілкуватися». А вона? Сартр (як представник екзистенціалізму!) стверджує, що вона також самотня. Всі люди самотні: від свого народження і до кінця. Ах, вона також самотня! Я ледве помітно посміхаюсь. Який же геній цей Сартр!
Мій співрозмовник затихає. Здається, увесь жар з нього вже вийшов. Тепер хай послухає мене трохи. Дістаю з рюкзака зошит і з непідробною гордістю за плід своєї інтелектуальної праці показую карикатуру на однокласницю.
— Але це не товстолобик. — Скептично зауважує він.
— Ну… як вийшло… але головне все-таки задумка.
— Так… задумка кльова… але це не товстолобик…
Не розуміє мене. І я його навряд. Навіщо його слухаю? Хіба в мене нема більше кого слухати?… дійсно нема. Невже я також самотній? На зупинку підходить моя подруга. Ми намагаємось зав'язати розмову. Я показую їй карикатуру. Вона посміхається
— Прикольно…
Настає тиша. Ми стоїмо втрьох… самі… Це навіть страшніше, аніж якби ми просто стояли самі. Сонце засліплює своїм промінням, колючий вітер жбурляє в нас жмені піску й ми раз по раз змушені повертатися до нього спиною. Я думаю про те, як писатиму самостійну з економіки, адже згаяв увесь урок на книгу, котру міг прочитати й вдома.

Про кота

Нині стало не модним писати про природу. Хтозна чому. Якось навіть незручно за себе: я неактуальний. Хоча… Нині бути немодним також модно. Це називається андерграундом і протиставляється мейнстрімові. Отже, зараз, коли я немейнстрімовий і тримаю руку на пульсі, можу почуватися спокійно.
Тепер, коли все окей я йду посеред чиїхось соковито зелених дачних ділянок. Життєрадісні кольори милують око. Я п'ю ананасовий сік сонця та яблучний сік з картонного пакета й насолоджуюся душевним спокоєм.
Поруч зі мною іде кіт. Кілька хвилин тому я погодував його і тепер він чапає разом зі мною. Кіт вчинив по-людськи: він виявив вдячність і тепер лащиться до мене. Можливо, він вчинив навіть краще, ніж по-людськи: він виявив вдячність. А може, він просто хоче ще ковбаси й тому лащиться. Тоді він точно вчинив, як справжнісінька людина.
Стежка веде нас через чужі ділянки. Аромат смородинового листя приємно лоскоче ніздрі. Простуємо собі й раптом бачимо посеред стежки купу різноманітного гілляччя. Напевне, дуже-дуже імпровізований шлагбаум. Щоби не крали вишні. Я прибираю гілляччя з дороги наша подорож продовжується. Дарма що терпкий смак зірваних вишень змушує зморищитсь, ягоди все одно смачні. «Наївно ставити перешкоди, які так легко прибрати» — думаю я, оглядаючись на гілляччя.
Ми все йдемо собі. Поруч з нами колишуться теплі трави. Нас обіймає гарячий вітер. Все таки вишня краща за черешню. Своєю терпкістю… напевне.
Зупиняємось на берегу озера, що виблискує на сонці, ніби купа дорогоцінного каміння. Дістаю ковбаси й даю її котові. Він нюхає й відвертається. Останнім часом кіт став погано їсти. Це мене хвилює навіть більше, аніж причина, якою він керувався, ідучи за мною.
Я чухаю його нагріту сонцем шерсть і дивлюсь на водяну гладь.
Нині модно ламати систему. Всі, хто не опинився зверху в системі, прагнуть її зламати, щоби опинитися зверху. Але невже щастя в цьому? Невже щастя не в тому, щоби просто отак от бути?

Тобі, напевне, цікаво

Тобі, напевне, цікаво, чому я погоджуюсь з твоїм черговим статусом вканаткті про самотність та нерозділене кохання. Я, котрий ржав і давився поп-корном на наступний день після того, як розстався з коханою. У котрого незабаром з’явилася ще одна й завзято малює мені всілякі сердечки на стінці в тому ж контакті.
А ти знаєш, в чому секрет успіху доктора Хауса? Так, саме того доктора Хауса, на якому ви всі підлітки так показилися. В тому, що він цинічний. Щоб не трапилося з ним або з якого пацієнтом, йому все те до одного місця. Він не переймається.
І я не переймаюся. Мені все одно. Ти ж не знаєш, що я здоровий і щасливий (?), навтіь, трохи (занадто?) самовпевнений хлопець ридаю ночами в подушку, поки ніхто не бачить… що я сиджу і відчуваю себе гіршим за собаку, бо знайшов у неті розумну статтю, а Вона завела собі цуцика… що я днями не знаходжу собі місця, бо як так можна: казати «кохаю», коли насправді не кохаєш, ба навіть через три дні взагалі не хочеш стосунків і сам пишу в смсці це «кохаю», бо боюсь знову лишитися один.
Ти ж, напевне, й не усвідомлюєш, що всі твої проблеми не цікаві суспільству. Ти й сам йому не цікавий. Суспільству потрібно лише отримати від тебе все, що йому необхідно й натомість воно дає тобі ілюзію того, що ти не сам. Нещасний — значить нездатний дати суспільству нічого по-дефолту. Тож, я вдягаю маску здорового, щасливого (?), трохи (занадто?) самовпевненого хлопця. «Смерть одного — трагедія?». Зацитував фразу Сталіна?? У Києві сьогодні померло 2000 чоловік. Смерть одного — статистична похибка. І взагалі, ви, підлітки, дружно передрали цю фразу на свої сторіночки з помилкою: смерть Одного — трагедія. Один ніколи не був нещасним підлітком, на Одному була маска від народження й за його маскою йшли мільйони.
А як же я? Я ж коментую твої статуси. Мені тебе шкода. І шкодуючи тебе, я підсвідомо заохочую тебе бути нещасним й надалі. Бо іноді хочеться зняти маску й бути нещасним разом з тобою. І так у всіх, хто коментує твої статуси. Якби хтось реально парився тобою, він би сказав: «Досить розкисати, я тебе зневажаю, візьми у руки лопату й знайди собі дівчину». Чому лопату? В мене своєрідний погляд на стосунки.
Мобільний зв’язок. Чудовий винахід людства. він дозволяє завжди подзвонити й оперативно розв’язати будь-яку проблему. А ще, якщо ти раптом опустився до того, щоби порізати вени через кохану людину (я таким не займаюсь і тобі не раджу, але все може статися), то ти можеш їй подзвонити і сказати: «Привіт, кохана, в мене все окей. Я готую яблучний пиріг і хотів у тебе спитати, скільки ти кладеш ложок цукру туди», якщо ти раптом зрозумів, що цей твій протест з різанням вен не оцінить абсолютно ніхто.
І ось, щоби уникнути ситуацій типу:
«Ти що, плачеш там у слухавку?»
«Ні, просто у мене нежить»
«Але ж надворі +25?»
людство винайшло інтернет. І тепер ти можеш з чистою совістю однією рукою вставляти назад кишки, а іншою смайлки в повідомлення, мовляв, у тебе все окей. Бо маска, її так небажано губити.

Капмотік

І я почув голос, гучний і владний, що кликав: «Богдася, зроби мені кампотіка!» Я вирубаюю Drowning Pool, встаю за компа, окидую поглядом батька, який зручно розмістився у своєму кріслі. Власне він і просив кампотіка. Я простую на кухню, роблю кампотік, віддаю його батькові. В телевізорі, симпатичний молодий чоловік Антон, із зеленого заспокійливого кольору горнятком кави в руках, знайомиться з предками своєї дівчини Лесі.
Я роздивляюся цю всю рекламо-мелодраму п’ять секунд, а потім питаю: «Цікаво як в таких жидів могла народитися Леся?» Батько розділяє мій подив.
Українська народна мораль кардинально відрізняється від моралі країн Західної Європи. Там би батько не зрозумів мого подиву, можливо, навіть подав би на мене до суду, за відсутність національної терпимості. А, може, я б перший подав на нього за нещадну експлуатацію й порушення моїх прав.

Я бігаю по квартирі

Я бігаю по квартирі, збираючись на вулицю. Гадаю, багатьом, якщо не всім, властиво метушитися, коли вони збираються. Додаткову атмосферу хаосу в помешканні створює телевізор. Він як раз розказує мені, про те, що я маю пити «Чернігівське» аби підтримати національну збірну з футболу. «Цікаво, який профіт збірній від того, що я питиму пиво? Чи не краще покопати м’яча?» Я продовжую бігати по квартирі, а тим часом зомбоящик оповідає про якесь гепабене. Реклама ліків для печінки як раз після реклами пива. Як все логічно у цьому житті.
Нарешті, я виходжу на вулицю. Туман. Коли надворі туман, сприймаєш все навколо якось по-іншому. Все навколо ніби якесь незвичне, особливе.
Я йду вулицею. Попереду лікарня. Дарма, що побудована вона давно, ще до мого народження, виглядає вона модерново і респектабельно. Я зупиняюся на відстані двохсот метрів від неї — мою увагу привернула табличка на стовпі: «Надгробні пам’ятники 100м.» І стрілочка, що вказує напрям. Майстерня, де виготовляють надгробні пам’ятники одразу біля лікарні. Я знову дивуюся, як все логічно у цьому житті.

In Real

Нічого нема кращого за прогулянку на свіжому повітрі. Воно вливається тобі в легені, розриває їх. Свіже повітря просто змушує тебе жадібно вдихати себе. Особливо, коли воно іще вранішнє, ніжне, трохи вологе. Хоча ні. Існує, безперечно, краща річ: прогулянка на свіжому повітрі з другом, коли всі твої колеги сидять на алгебрі.
Він може дозволити собі таку розкіш, бо пасує фізкультуру. Її можна не вважати предметом. Ти можеш дозволити собі таку розкіш (пропустити алгебру), бо ти золотий медаліст, переможець багатьох олімпіад, й настільки зірка школи, що коли ти знайомишся на вулиці з дівчатами, то виявляється, що вони вчаться у твоїй гімназії й давно тебе вже знають. Просто ніхто нічого не посміє тобі зробити. Хіба що зрадіють, що ти пропустив лише перший урок. Особливо це відчутно в 11 класі. Звісно всім, кому ти оповідаєш цю історію та й інші подібні, важко уявити, що ти настільки позитивний і раптом чиниш купу поганих вчинків. Просто вони, на відміну від тебе, не усвідомлюють, що в світі нема абсолютно чорних і абсолютно білих речей. А ті, хто розуміють цю істину стають твоїми найближчими друзями.
Коли живеш у Києві, то за замовчуванням вважаєш свіжим будь-яке повітря, якщо не перебуваєш у приміщенні. Навіть якщо прогулюєш з другом алгебру на першому уроці десь поміж деревообробним заводом, заводом залізобетонних конструкцій і ще якимись там, про які не маєш жодного уявлення, дарма, що бачиш їхні труби чи не кожен день.
Ти йдеш і розпитуєш його про близняток. Про те, чи може одна керувати іншою. І хто ким керує у випадку, який стався з тобою. А з тобою стався страшний випадок:
Якби бажав тобі я сліз і муки
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не тримав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
з тобою б розквитався без жалю — Я б побажав тобі отак когось любити
Як я тебе люблю!!!
Дивно… А може, й зовсім закономірно. Коли тебе не влаштовує відповідь, ти просто відмовляєшся в неї вірити. І коли почуєш ту, яку хотів почути, — посміхнешся і подумаєш: «Я так і знав. Але мені якось пофігу». Бо ти обійматимеш зовсім іншу дівчину, й будеш цілковито щасливий з нею, й радітимеш, що обіймаєш зовсім не ту, котру так кохав. Дійсно… Ніколи не знаєш, коли саме тебе спіткає щастя.
Доріжка, вимощена охайною плиткою. Обсаджена тополями. Справа від тебе завод. Романтика індустріальної епохи. Ти йдеш і просто теревениш з другом без теми.
Проходячи повз чергову фабрику друг задає тутешнім фабрикантам якесь питання, щоби показати свою випадковість перебування тут. Жалюгідні потуги конспірації. Але ти підтримуєш його, адже на те він і друг, щоби підтримати його, коли необхідно.
Далі слідує ще одна геніальна спроба конспірації: ти відсилаєш зі свого телефону есемеску його класній, в якій розказуєш, що ти проспав і прийдеш на другий урок. Ну і, звісно, підписуєшся його ім’ям. Керівниця робить вигляд, що нічого не підозрює, бо їй відверто пофігу вся ця відвідуваність школи й вона сварить учнів насправді лише, бо так робили учителі вже кілька століть. Ти робиш вигляд, що друг хитрий і її обдурив, хоча іще ржатимеш з цієї історії разом з тою, котру потім обійматимеш. Всі задоволені.
Ти сидиш десь так місяців через вісім після цих всіх пригод і пишеш про них оповідання… чи нарис… чи ессей… пофігу. Ти знаєш, що всі персонажі справжні. Вони з плоті і крові. Плачуть, сміються, кохають, ненавидять, скоюють анекдотично тупі вчинки, формулюють геніальні філософські тези. Всі вони живі, вони справжні. І так щоразу, коли ти пишеш. Все про що ти пишеш — це не по-кіношному чи занадто картинне, бо ти там був і ти це відчув на собі. Хоча… краще написати, що всі вони витвір твоєї хворобливої уяви й усі збіги випадкові, щоби часом адвокати цих героїв на затягали тебе по судах.

двовірш про любов

Ти взяла мене, так ніжно і тонко*,
а я не можу, я зайнятий спортом.


( Читати далі )
  • +9
  • 3 січня 2010, 15:23
  • Andy
  • 14

\Я хочу\

Я хочу любові
Я хочу еротичних сцен
І романтичних відносин
Я хочу сексу!
Хоча ні!
Я просто хочу кінчити!
Кінчити всіх підарасів, які оточують мене!
Тих, що голубі і тих, що довбойоби!
Особливо тих, що довбойоби!

Отже питання: з ким у мене романтичні відносини?

Цілунки і обійми тих, кому я не байдужий?
Тих, хто якимось чином вписав мене в своє життя?
Хто дзовонить мені або пише, коли мене нема поруч
Щоб просто почути мій гнусавий голос?
Пересвідчитись, що я ще є
Так, я ще є (але для кого?)
Є і буду!
Сукі!
Що-що, а от романтикою тут зовсім не пахне
Не кажучи вже про еротику!

Ще є таємні закоханості
В людей, які мене не знають
Яких не знаю я
Ми закохуємось, але часто навіть не здогадуємось про це…

А взагалі я ВСІХ людей люблю!
Окрім підарасів, блядей та інших вилупків
Які не дають мені жити
Чи просто існують, не даючи жити іншим людям!
Сукі!
Заглянь їм у вічі!
І побачиш за скляною поверхнею двох маленьких анчоусів
Яких зовуть «нєжно» і «трєвожно»
Що хуярять туди-сюди крізь чорну пустоту черепа
Всі інщі сигнали поступають звідкись знизу…

Це все через них ця політична ерекція єбучої влади
Що трахає народ, дричться з собою
Та лізе під ковдру до інших держав
Вдоволення якої ніколи не буде!.. (читати Яшку Падрєзава)
А коли ж наступить мій творчий оргазм
З моєю гітарною бубочкою?!!!
Єдиною малою, ніжність і пристрість до якої безмежні
Яку ні на що не проміняю (нема на що!)
Тільки інолі зраджуюю їй з олівцем, пензлем і фарбами
(Хоча навпаки – це нібито дружина моя)

А ще ці йобані рельси – сталеві нитки
Що зтягують міста ближче один до одного
Віддаляючи людей, що живуть у них

Простар і час
Форми і вік
Колір і смак
Розум й душа

Мені потрібне живе, тепле, рожеве тіло
А не гладенька картинка з глянцевого журналу!
Суука! Блядь!
Здається все
Я кунчив!
Ні-ні!
Ще трохи!
Ще декілька слів!
— ІДІТЬ ВСІ НАХУЙ!!!
Все!
Я кінчив…