Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 філософія / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Я помираю

Я помираю кожного дня,
Кожної миті, коли
Чую як хутко йдуть орди Кремля,
І все мовчать янголи́.

Я помираю кожну секунду,
Кожну дрібнесеньку мить –
Жити не можу за цього абсурду,
Маю, проте, якось жить.

Сьогодні вночі продирався до мене маніяк *

Сьогодні вночі продирався до мене маніяк.
Він стукав нахабно у двері і ліз у кватирку.
Та вдертись до спальні небозі не вийшло ніяк
– лиш пальці просунув у шпарку і носа – у дірку.

Ну що тобі треба від жінки, яка вже роки
сидить-медитує на лики індійських пророків?
Три зернятка рису, чотири салатні листки,
ніякого сексу в думках, ані драгсу чи року…

А ти свою руку брудну вже запхав у штани.
Гукаєш, щоб я реманент оцінила в роботі.
Так жаль мені, хлопче, що ти, як вівця сатани,
ніяк не даси собі ради із примхами плоті.

Ну що тобі треба? Навіщо лякаєш мене
вночі, коли сняться зірки молодим космонавтам?
Не раз уже бачене мною усе те земне,
що з майток своїх дістаєш, як руно органавтів.

Коли розквітають в серцях орхідеї чеснот,
коли у смарагдових джунглях летять антилопи,
а в морі дельфіни співають, не знаючи нот…
Чи я зацікавлюсь приладдям нещасного хлопа?

Сьогодні вночі продирався до мене маніяк.
Він стукав у двері і вікна, він мучився довго.
Але бідолаху вхопив, як на те, переляк,
коли співчуття він побачив в очах моїх добрих.

* Сюжет засновано на реальних подіях

Діалог коло пивного кіоску

Світанком коло «Пиво»-а
Стояли три чуваки
Всі у робочій шнязі
Неголені, брудні…

Один сказав: — Не варто!
Все промине як світ…
Сьогодні ти на вахті,
А завтра у землі!

А другий: — Ні не згоден!
Життя таке святе!
Все, що ти робиш потім,
Тобі воно верне

— Твоє життя це – стройка,
Твоє життя — гівно!
А верзеш про Бога,
Навіщо це лайно?

— В лайні лиш твої руки,
Бо ти їх не мив як срав.
Я знаю! Хочу! Вірю!
У вищий ідеал!

— Та ні! У що ти віриш?
Знов перший закричав…
— Ти подивись де диво,
А де твоє життя?

Твій Бог – це все шахрайство!
Хтось видумав його!
Він вигідний лиш владі!
Щоб керувати добром…

Щоб це було законне,
А це було гріхом!
А ви били поклони,
Й не підвищували тон!

— А я скажу Петрович,
Що ти — дегенерат!
При чому тут ще влада!
Бог вищий від усіх влад!

Бог – норма і моральність!
Бог – правила життя!
А ти вандал та бидло,
Що піде у небуття…

Твої слова вонючі,
Цинічний шлак! Сарказм…
Порочить вчення світле
— Нехай розсудить Стас

Стас подивився люто,
На кожного із них.
І голосом пречудним
Промовив тихо він:

— Не знаю я особисто Бога,
Але кажу таке:
Коли літак летить вниз
Всі вірять, що він є!

І сила ця незвична,
Що названа життям!
Початком є щось вище,
Чим ти… Чи ти… Чи я…

Можливо не Ісусик,
Можливо й не Сатана,
Можливо чорний космос…
Та зірок до хріна!

Галактики, безодні,
Портали та світи!
— Стас! Ти ж німий із роду
І весь аж притих…

Ні пташечка, ні вітер,
Нічого не шумить
Зла тиша вуха ріже
А серце аж біжить

— Петрович ти це чув, ні?
— А ти це чув також?
— Давай візьмемо по сотці…
— Ні, краще пів кіло!

Стас, ти… як ся маєш?
Чи добре тобі? Чи зле?
А Стас лиш очима кліпа,
У відповідь є «Меее»

— Та шо б мене три рази!!!
Ой ні, краще тебе…
— От бачиш, підорасе!
А все таки він є!

Автор: Mike Crusher

Голос затухающей свечи

Я умираю.Забыв о сладости огня
Покушав только плод несчастья
Увидев боль в глазах слепца
Услышав крик убитой страсти

Я удивляюсь.Сколько не успел!
Не погулял на береге Ямайки
И высушить трусы на баобабе.Так хотел!
Не встретил чукчу в меховой куфайке
Понять Ейнштейна так и не сумел
Не прочитал бывалого Незнайки
До треска стёкол дьявольски не спел
И не услышал стон алмазной чайки

Умираю.Песок времён истёк
Прощай.Я не постиг тебя
Никем остаться мой порок
Как грустно жизнь терять ее любя…

Млинці

Кожен з нас
Одна суцільна площина
А світ складається
З шести мільярдів млинців

Здавалося б
Що деякі з нас
Перетинаються по певній лінії
Утворюючи щось взаємозалежне

Але нанометри відстані
Збільшуються з кожним градусом
І площини починають перетинатись
Під жорстоким прямим кутом

І наш млинець придавить
Вагою мільярдів інших
А можливо ми не млинці
А лише простір між ними

Дим самотності

Дивлюсь у дзеркало з тобою,
Тримаючи твій погляд у повітрі,
Думки твої блукають надімною,
А в голові могильні квіти…

Торкаючись тебе відчуваю самоту,
Мій погляд знову в небеса,
Вогонь, тепло у пальці та в горлі відчуваю гостроту,
Стою, вдивляючись в повітря, сьогодні знову буду сам…

Ти завжди поряд, завжди зі мною,
Будуєм разом плани на майбутнє,
Тобі байдуже що зі мною,
Не сперечаючись по суті.

Ти ріжеш очі,
Руйнуючи моє здоров«я,
Ми зустрічаємось щоночі,
Розмішуючи тебе з своєю кров»ю…

Ти згубна звичка,
Мого простого існування,
Затушу знов у попільничку,
Тебе сигарка- ти остання…

Геній

Я хворий! Запхайте мене в посудину,
Та бийте різними словами,
Розбивши в щент в мені потвору людяну,
Яка сміялася над вами.

Ловлю себе на слові — «все зроблю»,
Сьогодні, завтра, післязавтра,
Але прокинувшись в тенетах свого мозку,
Де сходить сонце реалізму,
Хотів сказати — «я в раю!» — і знов запхатись у валізу.

Ходжу по світу викрикаю, лякаючи нових істот,
Розірвані зіничні м«язи, мені потрібен антидот…

Зімнувши банку недопитих снів,
Проміння сюрреалістичного світанку,
Зітхнув в останнє, нема слів,
Запхав до рота залишки сніданку.

Ношу у торбі смак ідей,
Розношу сміх, неначе піцу на замовлення,
Люблю дивитись на людей,
Крізь свій приймач радіомовлення.

Одні казали — »мабуть геній!"
А інші — «Точно ідіот.»
Прокинусь знову, втикнувши погляд в стелю,
Стікає піт холодний по щоці,
Уста шепочуть — "І хто я? Геній?
А може точно ідіот...́́

Заборона думок

Розсунув штори, засліпило очі,
В вухах пищить інформаційна каша,
Язик затерп, сховавшись до самого горла,
Зриваю криком листя ночі, блукаючи в ідейних хащах.

Голова болить від трикутних ідей,
Я звичайний чувак, і звуть мене Прометей,
«Не зовсім те...» майорить в голові,
Ми помремо усі, а я в самоті…

Раз, два, три і пива нема,
Ти замерзнеш в снігу, але не сама,
Коли забуду всі сни, зрозумію лиш ті,
Де все робиться для «Храму».
Пропікаю свій мозок, руїнами реалій,
Хочу проснутись під пісні весни,
Роблю свій крок туди де нема «гайталій»,
І врешті-решт забуваю сонливі кісли…

Розбуджу рукавом засохшу руку,
Доторкаючись до неї поглядом,
Сьогодні перший день науки,
Непоходячи на всіх своїм одягом.

Прокидаюсь втретє, тремтіння в очах,
Я хочу забути мить слави,
Блукаю в галюциногенних очеретах,
Бачу забуту назву й барви…

Десь там в прострації

Шматочок реальності підсолю банальністю,
Свідомість приправлю галюцинаціями,
Викривляю зір іллюзіями,
Цитуючи вічність Конфуція…

Розмішую суміш абстрактного пойла,
Розбиваю рухи на функції,
Залежно тремчу руками,
Штовхаючи стільчик ногами.

В падінні на диван,
Випиваю коктель «Бур*ян».
Пролітаю крізь призму,
РПозбиваюсь в кольорові шматки.

Блукаю в картинах ідеалізму,
Вибльовую коктель з ідіотизмом,
І знов перетворююсь у призму,
Захоплюю світ,
Ділю все на окремі частини,
Розширюю погляд,
Плюючи на стіни.

Забувши про все, відкручую голову,
Залишу себе в однині.
Мабуть так буде добре,- для всіх…

"За ширмою посмішки"

Знову, знову і знову,
Відкриваю в темноті двері —
Загублене слово, пролітаю над простором стелі,
Зачиняются сімома замками
Кляті в серці двері.

Ілюстрації сьогодення закреслюю олівцем,
Вбиваю своє майбутнє ховаючи себе живцем,
Відриваю шматочок надії,
Відлітаю у простір своєї мрії…

Згортаю негаразди в печінку,
Збираю життя картинки, клітина до клітинки.
Заздалегідь розправив крила,
Я футуристичний корабель,
Мої ілюзії — мої вітрила…

Складаю пазли свого життя,
По кроку іду в майбуття,
Ковтаю себе мов Алукард,
Сміюсь всім в обличчя,
Такий собі зухвалий гад...