Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 ти / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Тобі. Ти. До тебе.

Ти… Ти був. Ти є. І знаю, ти будеш завжди. Я так не хочу, щоб ти зникав… Щоб скільки світитиме сонце, стільки осявало тебе його промінням. Скільки літатиме вітерець, той легкий, свіжий, ледь помітний вітерець, стільки й ти літав разом з ним, дивився на нас, на мене, на всіх. Щоб скільки тектиме річка, стільки носився ти на її брижках-хвильках світом.

Ти… Ти ніжно цілуєш кожну квіточку навесні, лагідно обіймаєш кожну травинку, мило пестиш промінчики сонця. Ти скрізь. Ти зі мною. Ти в мені. Я…
Ти навіть не уявляєш, як це чудово! Та ні, ти знаєш! Знаєш це краще за будь-кого.
Мабуть, кожна хмаринка мріє відчути твій легкий та сором'язливо-боязкий дотик. Кожна пташка жадає бути такою ж безмежно вільною, як ти. Кожна дика, вільна пташина. І я… Я тебе…
Та ти сам. Тобі не потрібен ніхто. Але ти потрібен всім. Ти потрібен мені. Кожна мить — твоя. І все життя — твоє. Хто ж ти? Ти — це ти. І ніхто інший. І я потребую тебе! Бо я… я люблю тебе…

Заміна спогадів

Все міняється: зима-весна-літо-осінь
Два літа, три, чотири, п«ять
Ти так само писав колись „ти“, „риба“, „змійки“
Так само колись… А тепер-мені
Не лишаючи жодних шансів на унікальність
Ти так само малюєш, випадково зачіпаючись за родимки
Ти береш це тіло
На ньому ще так мало твоїх доторків
так мало твоїх поцілунків
так мало твоїх поглядів
так мало твоїх віршів
так мало твоїх спогадів
так мало тебе
ти береш його і кладеш у домовину
ти заколочуєш мене в ящик, набитий спогадами, набитий тобою
і, зрештою, твоїм життям, серед вогників котрого мені судилося тліти
в рельєфах якого грудям моїм тісно
(почуваюсь незваною, чужою, іншою)
ти так само пишеш „ти“, „риба“, „змійки“
так само любиш пити чай, спостерігати, милуватися, любити, подорожувати
ти так само так само так само так само усе робиш
хоча все міняється: зима, весна, літо, осінь,
дві весни, одна, одна
я заблукала в рельєфах твого життя і ненароком впала в чиюсь заглибину
а ти не помічаєш
не слухаючи моїх криків з домовини
з якої от-от вийде повітря
в якій мені так тісно-бо вона не моя
та ти робитимеш усе так само…
не дивлячись на мої губи
крізь які от-от піде життя

Море

Тепер ти знаєш, що таке любов?
Тепер ти знаєш, що таке самотність?
Це не тоді, коли ти один. Ти можеш бути оточений сотнею, тисячею людей, і не просто людей, — це можуть бути твої друзі, близькі родичі. Але й серед них ти самотній. І всі твої близькі далебі не близькі твоїм думкам, твоїй душі. Так, ти не один, але ти самотній.
Я знаю, де витоки тих магнітних річок, якими оповита душа, в яких захлинулася свобода. Я ніколи тебе не відпущу… Я ніколи тебе не впущу. Ні в оселю, ні в душу.
Твої руки назавжди скуті намистом пристрасті. Ти – полонений і ніколи не станеш вільним. Легіони моїх жарких слів, армії мого дихання, списи і колісниці моїх думок поневолили тебе. Я ніколи тебе не залишу. Ти п'янієш від горя, божеволієш від самотності, не знаходиш себе. Але я завжди прийду до тебе на допомогу. Я дам тобі надію. Хіба треба нам шукати мотив, причину, зачіпку… та все, що завгодно ...?
Ти тонеш, я знову і знову прямую до тебе у своєму дряблому човні. Біда в одному. Це море не має берегів. Мені нема до чого причалити, щоб дати тобі притулок. Мій маленький дряблий човен не витримає двох. Єдине, що я можу – виловити тебе з води, вдихнути у твої легені своє дихання і знову відпустити. І ти знову борсатимешся у безвиході, задихаючись від вічної боротьби, захлинаючись страхом і відчаєм.
Ось ти підіймаєш руки догори і з силою занурюєшся у воду. Темні води з радістю розступаються, щоб прийняти твоє змучене боротьбою тіло. Ти гадаєш, вони тобі допомагають? Я спостерігаю за тобою і, вже вкотре ти намагаєшся зробити це. Ще мить, і твоє тіло навіки залишиться у воді. Ти ніколи не піднімешся над водою. Але ні, я не дозволю тобі цього зробити, я ж бо поруч. Я ніколи тебе не залишу. Я завжди буду з тобою.
Ти намагаєшся відштовхнути мої руки, занурюючись у воду, вдихаєш її повними грудьми. Дурнику, тобі не вдасться піти. Любов безсмертна. Пам'ятаєш, я обіцяв, що ніколи тебе не залишу. Так і буде. Ми завжди будемо разом. Я ніколи тебе не відпущу. Вдих, поштовх, ще вдих і знову поштовх… Так, так, ти знову почав дихати… Твої губи ворушаться, але голосу не чутно. Я читаю по губах: «Господи»…
У важку хвилину ми завжди згадуємо про Бога, про Вище, про Вічність. Але чомусь боїмося цїєї вічності. Але Бог і є – любов. І лише він направляє наші стопи на шлях праведний. Ми йдемо, ведучі любов'ю, в невідомий світ і намагаємося розгледіти у темряві. І в темному тунелі від факелів нашої любові нам іноді лишається лише кіптява. Але навіть на ній ми намагаємося накреслити імена наших коханих. А на наших долонях назавжди залишається темний слід кіптяви. Нам вже немає дороги до раю, нам не дозволено торкатися святих, щоб не заплямувати їх білосніжний одяг.
Може тому і не знаходить нас рука Господа, що боїться залишити темний слід в тунелях наших душ?
Ти беззвучно плачеш і тремтиш. Від холоду, від безсилля, від напруги і відчаю. І здається від цього холодне море стає ще більш бездонним. Твої очі повні ненависті, але ти просто не розумієш, наскільки вище за всі наші клопоти те єдине вічне і непереможне відчуття, яке примушує нас спалювати наші душі. Воно непереборне. Це любов. Хіба не про неї ти мріяв, хіба не вона потрібна тобі більш від усього на світі? Більше повітря і світла, більше життя. Хіба не вона? Тепер вона назавжди з тобою. Не втрать її. Не проміняй її. Ні на повітря, ні на світло… ні на життя.

Тепер ти знаєш, що таке любов?
… Це море не має берегів.

Море
Теперь ты знаешь, что такое любовь?
Теперь ты знаешь, что такое одиночество?
Это не тогда, когда ты один. Ты можешь быть окружен сотней, тысячей людей, и не просто людей, — это могут быть твои друзья, родственники, близкие. Но и среди них ты одинок. И все твои близкие далеко не близки твоим мыслям, твоей душе. Да, ты не один, но ты одинок.
Я знаю, где истоки тех магнитных рек, которыми бывает окутана душа, в которых захлебнулась свобода. Я никогда тебя не отпущу… Я никогда тебя не впущу. Ни в дом, ни в душу.
Твои руки навсегда скованы ожерельем страсти. Ты – пленник и никогда не станешь свободным. Легионы моих жарких слов, армии моего дыхания, копья и колесницы моих мыслей поработили тебя. Я никогда тебя не оставлю. Ты пьянеешь от горя, сходишь с ума от одиночества, не находишь себя. Но я всегда приду к тебе на помощь. Я дам тебе надежду. Разве надо нам искать повод, причину, зацепку… да все, что угодно …?
…Ты тонешь, я снова и снова направляюсь к тебе в своей ветхой лодке. Беда в одном. У этого моря нет берегов. Мне не к чему пристать, чтобы дать тебе приют. Моя маленькая ветхая лодка не выдержит двоих. Единственное, что я могу – выловить тебя из воды, вдохнуть в твои легкие свое дыхание и снова отпустить. И ты снова будешь барахтаться в безысходности, задыхаясь от вечной борьбы, захлебываясь страхом и отчаянием.
Вот ты вскидываешь руки вверх и с силой погружаешься в воду. Темные воды с радостью расступаются, чтобы принять твое измученное борьбой тело. Ты думаешь, они тебе помогают? Я наблюдаю за тобой и, уже в который раз ты пытаешься сделать это. Еще мгновение, и твое тело навеки останется в воде. Ты никогда не поднимешься над водой. Но нет, я не позволю тебе этого сделать, я же рядом. Я никогда тебя не оставлю. Я всегда буду с тобой.
Ты пытаешься оттолкнуть мои руки, погружаясь в воду, вдыхаешь ее полной грудью… Глупышка, тебе не удастся уйти. Любовь бессмертна. Помнишь, я обещал, что никогда тебя не оставлю. Так и будет. Мы всегда будем вместе. Я никогда тебя не отпущу. Вдох, толчок, еще вдох и снова толчок…. Вот, вот ты снова начал дышать… твои губы шевелятся, но голоса не слышно. Я читаю по губам: «Господи»….
В тяжелую минуту мы всегда вспоминаем о Боге, о Высшем, о Вечности. Но почему-то боимся этой вечности. Но Бог и есть – любовь. И только он направляет наши стопы на путь праведный. Мы идем, ведомые любовью, в неведомый мир и пытаемся рассмотреть в темноте. И в темном тоннеле от факелов нашей любви нам иногда достается лишь копоть. Но даже на ней мы пытаемся начертить имена наших любимых. А на наших ладонях навсегда остается темный след копоти. Нам уже нет дороги в рай, нам не позволено прикасаться к святым, тобы не запятнать их белоснежные одежды.
Может потому и не находит нас рука Господа, что боится оставить темный след в тоннелях наших душ?
Ты беззвучно плачешь и дрожишь. От холода, от бессилия, от напряжения и отчаяния. И кажется от этого холодное море стает еще более бездонным. Твои глаза полны ненависти, но ты просто не понимаешь, насколько выше всех наших хлопот то единственное вечное и непобедимое чувство, которое заставляет нас сжигать наши души. Оно непреодолимо. Это любовь. Разве не о ней ты мечтал, разве не она нужна тебе больше всего на свете? Больше воздуха и света, больше жизни. Разве не она? Теперь она навсегда с тобой. Не потеряй ее. Не променяй ее. Ни на воздух, ни на свет, … ни на жизнь.

Теперь ты знаешь, что такое любовь?
…У этого моря нет берегов.

***кругообіг думок

осінь звила кубло у літніх кульбабах,
і по краплі роси висиджує дощ,
подвір'я завихрене листям, як думками про тебе,
думками, що перетинають кордони свідомості
все частіше і частіше,
чорнильними плямами,
заливаючи світ.

cьогодні
думала про кругообіг подій,
думала про кругообіг речей,
думала про кругообіг людей,
про те, що літо завжди повертається,
а ти – завжди поряд.
  • +3
  • 24 грудня 2009, 17:08
  • Olcya
  • 3

Будемо

Пальцями пещу спини ніжний вигин
Ти лиш муркочеш.Ми разом у спальні
Наша любов відпустила свій пагін
Ми розквітаємо, мов білі мальви

Ми в карамелі. Пірнаємо глибоко
Скоро нам кисню з тобою не стане
Будемо з цукру маленькими рибками
Плавати в водах п«янкого кохання

вибух зорі з подальшим падінням всередину себе

я сам собі клітка, я всередину себе провалююсь, тягнучи навколишнє
хапаю близьких за руки, щоби втриматись,
але вони борсаються: “відпусти! без тебе спокійніше”
ти теж таке кажеш, першою, бо найближча

і — сенсу себе прив'язувати до простих буденних речей — вже немає
все злітає з поверхні мене, ніби пил, і — далі — поверхня злітає
наче покрівля з будинку під час урагану: з тріском відшарпуються шифер, рубероїд, дошки
все це безладно розносить на кілометри від мене

хто всередині мене переживе цю негоду? чи лишиться хто живий?
коли клітка під пресом стискається, ламаючи ребра себе —
хто перший скаже “він блефує”, хто перший кине в мене пташку?

ти розповідаєш незнайомцям про мене всю правду, ті кажуть:
“ти надто іще молода, відпусти його руку”…
а потім усе заспокоюється, небо світліє, а бездомні
збирають докупи ті дошки що від мене лишилися, прагнучи в них оселитися
  • +11
  • 3 грудня 2009, 16:31
  • Error
  • 8

чЕкАнНя

ще ніколи так повільно
хвилини не стікали по стінах…
ще ніколи секунди не були такими
льодово холодними,
що не сила їх втримати у долонях…
вони по черзі скрапують зі стелі
на моє розпечене та розлите
по кімнаті чекання,
думки про тебе роєм кружляють
у моїй голові…
щоразу намагаюсь їх випити
до краю,
або вилити на незаймані аркуші паперу
та перетворити їх на попіл,
або втопити у чорно-білих
просторах книжкових палітур…
або… байдуже…
щоб не лишилось і краплі від тебе…
серце вже, мабуть, зі сто разів
обігнало свій звичний ритм…
голос нічної вулиці розкладаю
на окремі звуки і намагаюсь в них
впізнати твої…
від цього кімнатна тиша
починає дзвеніти у вухах
підвищеним тиском,
і я автоматично вливаю у себе
малиновий чай,
щоб заглушити її голосіння…
всередині сотні метеликів
тріпочуть своїми крильцями
й у хаосі хвилювання
ніяк не знайдуть собі місця…
раптове рожеве полум’я
заливає щоки…
скрип дверей
-Привіт :)

після

важка голова як кавун – навпіл
легені наповнені димом вщент
принаймні ми спали разом на канапі
і були розбуджені зранку дощем
на кухні хтось голосно миє посуд
а вчора здалося, що ми – одні.
принаймні я згадую, як волоссям
своїм лоскотала тобі ніс
беру у долоню пальці холодні
дивлюсь як розпачливо падає листя
принаймні ти будеш зі мною сьогодні
а може ще й завтра
і після
  • +13
  • 16 листопада 2009, 23:20
  • Jenna
  • 12

Тобі...

Я не бачив, коли ти смієшся, але сміявся з тобою. Я відчував, що ти сумуєш і хотів бути біля тебе…
Коли тут сходило сонце, ти засинала на двадцять шостому поверсі, а віддаля шумів для тебе океан. Той океан, що розділяв нас…
Я був поруч…Бо наші відображення, що жили в Інтернеті, впливали на нас і ми переставали жити тільки своїм життям…
Ми чекали… А в голові увесь час крутились ці довбані смайлики і хотілось божеволіти і божеволіти для тебе одної, щоб ти сміялась і танцювала далеко чи поряд було все-одно.
Був дощ, була музика. Була ти і був я…
Ти була на Заході, Схід – був мій…
Ти плакала – тут була осінь і сезон дощів…
Ти була, був і я…
Та чи зустрінемось ми в цьому житті – знали мої тихі зорі й твоє холодне сонце… Вони знали, та нам не казали…
Ти знала, знав і я…
  • +4
  • 3 листопада 2009, 13:02
  • Stranger
  • 3

***

Я не існую доки ти мене не побачиш
Доки ти не знаєшь що я є

Підведись
Я тут
Я остання краплина дощу

Скоро зникну і стану вологим повітрям
Що проникне у твої легені і залишиться там
Розчинившись
Потрапивши в кожну клітинку твого ніжного тіла

Я блукатиму твоїм організмом
Відчуватиму тебе
Від кінчиків до кінчиків
Твої біль і радість
Втому і піднесення
Твоє серцбиття
Я дивитимусь сноведіння

А ти так і не взнаеш
Що я була так близько
Я була тут
Мене можна було відчут
Я остання краплина дощу

І я не існую
  • +16
  • 30 жовтня 2009, 16:25
  • mirror
  • 3