Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 ти / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

наосліп

твоя квартира скидається на місце жертвоприношень
частково це так і є, але картини свідчать на твою користь
і ніби кров*ю — фарбою- заляпані твої руки.
13 сходинок і чути як дихає лякливий підвал
в якому сушаться трави на чай, який ми п*ємо на кухні
де червоні фіранки покірно чекають запрошень купатись
чекають моменту коли у тебе прокинеться совість
це все що є на кухні — ми і фіранки, ага, ще коти
усюди розкидані слова дощі волосся
-рудому я вічно наступаю на хвоста,
далі коридор — найпросторіше тут приміщення
пофарбоване в небесно-блакитний і прикрашене
хмарками наших подихів в намаганні зігрітися чаєм
коти чомусь побоюються цього місця —
тут лише ми і хмарки

ти жив тут два роки, але ніколи не бачив своїх котів,
картин і мене
лише уявляв собі дощі червоний і небесно-блакитний колір
колір твоїх очей

тепер ти бачиш все
а мені доводиться
вимикати у всіх кімнатах світло, ставити книги на місце
виливати залишки ромашкового чи м*ятного чаю,
який у карпатах для мене назбирав ти
вішати усі картини на лисі стіни ніби перуки
і наосліп шукати тебе

Вірш

Сьогодні до мене вперше прийшла справжня весна.
Я уявляла її іншою, поки вона так чітко не почала дихати
Це сталося на кінцевій зупинці одного з трамваїв
Біля дивного гуртожитку, який викрикував «1917!»
(Він же бордовий і називається «Ленинские кузнецы»)
Там було таке дивне запилене вікно на горищі-
Здається, що згадую себе там якоюсь художницею чи то працівницею кондитерки…
Весна дихає дихає дихає
А я відчуваю це навіть не від кохання, а, скоріше, для нього
І ось гублюся. Втрачаюся навіть.
Серед весни, серед цього її дивного земляного дихання, серед 1917
і чоловіків у чорних картузах біля платформи
поки мені не трапилася на очі знайома дівчинка-анімешниця — власниця кота-сфінкса.

з тобою чи ні

Ти любиш дивитись в пустії очиці,
галантно замовчиш останні новини.
З тобою чи ні, вже немає різниці,
ти просто один, я одна, ми одні.

Я люблю дивитись в палаючу душу,
кокетно поправивши свою спідницю.
З вікна чи з балкону, так бачу, так мушу,
із кров*ю змішати тендітну дрібницю.

Ми любим світанки дивитись он-лайн
брутально здираючи поглядом одяг.
З тобою чи ні, ми створили капкан,
і вже потонули в брехливості морі…
  • +2
  • 22 грудня 2010, 18:54
  • Azazel
  • 12

фактично

Ти секретно ховаєш трамвайні білети
За секунду до смерті ранковим березнем…
Дихай оловом і плач під класичні концерти,
В них відчутні мої ненаписані файли.

Так починається світ в чорно-білій гримасі,
Тихе місто не вгадує твої компоненти.
Апельсиновим соком протікають у венах
Мої хворі думки про нещасні комети

Ти самотній, я знаю, я читаю в трамваї,
Всі листи божевільних колишніх коханок.
І зупиниться рух моментальним ударом…
Ти сховаєш білет, щоб вернутися зранку.

Ти не зможеш ніколи мене здивувати…
Так почнеться твій світ, так закінчиться правда.

Про тебе

В парах очей, що проходять мимо, ти тепер один…
Я прошу, не звертай на них уваги, йди вперед
І не дивись на сотні проїжджаючих машин
Зайди в автобус і купи білет…

Інфраструктура міста – вічне божевілля,
В нім ти не людина і не сподівайся,
Щось малюєш на серветках (це твоє дозвілля)
Улюблена кав’ярня, сідай за столик, роздягайся…

Замов еспрессо і дві ложки цукру,
Зроби ковток читаючи меню,
Не обпечи об попіл сигарети руку,
А я залишу все як є, нічого не зміню…

Допий всю каву, до самого дна
Вона розчинна, це немає значення.
Вдивись у вічність зимнього вікна
Воно перейняло значимість відображення.

Інфраструктура міста, вулиці, бруківки…
Вітрини тих кав’ярень, де ще є тепло…
Десь у повітрі розлетілися листівки
Реклами магазинів білих як крило…

Ти...

Ти спав з моєю мережею
Ти наздоганяв моїх ластівок
Але не наздогнав мене.

Я зникала в просторах і-нету
А ти шукав там мій слід
Але мене там вже нема.

Ти думав, що лайнери ходять лише за графіком
Ти думав, що сонце світить лише вдень
Але це не так.

У тебе своє сонце,
У мене — своє.
Про смаки не сперечаються.

Ти засинав рівно опівночі,
А мені хотілось зустрічати світанки,
Та очі твої спали.

Я писала поеми тоді,
Коли ти мені дзвонив,
Ось чому я не брала трубку.

У тебе своя дорога,
У мене — своя.
Вони не перетнуться більше.

Паперовий бінокль

Я бачу тебе крізь бінокль з паперу-
дитячий зворушливий виріб;
ось відкриваються двері електрички
рипить сніг
місяць мажеться кремом від укусів сосен
ти починаєшся
я починаюся
світ прокидається
бінокль не рветься;
а згодом…
море не хвилюється
не раз
не два і не десять
ми будемо такі безмежно щасливі ще більше
море знає точно
а бінокль не рветься
зараз напишу тобі про це смс в такий жовтий телефон
прямо як маршрутка
і тільки ти зрозумієш
чому все так

55

55
  • 0
  • 3 липня 2010, 21:07
  • DeeP
  • 2

риби мовчать

Дім, в якому сплять годинники,
Там, на стіні, в серці місячних променів.
В осінь вони голосять, мов жінки,
В зимку вони обережні, як олені.

Дім, де в паркеті плавають риби,
Хитрі коти їх не можуть почути…
Риби ковтають самотність, мов кисень,
І повертають мій страх у майбутнє.

Дім, де я викурю сто сирих днів,
Де засинаю під дзвін порцеляни.
В мокрих руках від хлорованих мрій
Я протікаю невпинно і п’яно.

…ти, що живеш в телефонних екранах,
Ти, що тікаєш в такт радіохвилі…
Я так наївно ховаюсь у стінах
Годинників тих, що рахують мій час

Монолог.

Я стану найкращою. Ось побачиш. Відмовлюсь від своїх інтересів, буду жити лише твоїми.
Я полюблю футбол, хоча і терпіти не можу цього збіговиська людей, які грають і які вболівають. Я буду робити вигляд, що мені цікаво спостерігати за черговою грою «Динамо». І буду кричати:«Гол!» або «Суддю на мило!». Залежно від ситуації.
Я буду готувати тобі каву. Таку як ти любиш. Міцну, без цукру. І питиму її разом з тобою, хоча люблю солодкий чай. Ти кидатимеш курити і я без вагань викину улюблені «Marlboro» в сміттєпровід, туди ж полетить і запальничка. А сама потай буду курити смердючі «Kiss», якими ділиться подруга.
Я буду читати розумні книги. Але мене ламатиме, коли бачитиму глянцеву обкладинку «Cosmo». Відмовлюсь від улюблених серіалів, музики, страв. Я буду жити тобою. Лише твоїми інтересами, твоїм життям.
Та знаєш… Мені це набридне… Чуже життя, чужі ролі. І я піду, просто піду.
Сяду на кухні з солодким чаєм, затягнусь улюбленою сигаретою, почитаю журнал. А в кімнаті буде лунати «Nirvana» чи може «Slipknot»…
Ти позвониш. Поцікавишся, чому пішла…
Ти так і не зрозумів головного. Я кохаю тебе, але бути собою важливіше… Вибач…
Я жила твоїм життям… Ти цінуєш це… Але невже ти не розумієш, що то не я — то фальшивка… Нема щирості… Нема справжньої мене… Ти хотів бачити ідеал… Ти його отримав…
Я винна… Стала незамінною, коханою… тінню тебе…
Набридло. Вибач. Якщо не хочеш втратити назавжди, сприймай мене такою, якою я є насправді…