Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 тиша / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

ЗУТВЦ

Звідки у тобі все це
Навіть коли так важко як вчора
Навіть якщо так складно як завтра
Ти заколисуєш ніби море
Ти зігріваєш неначе ватра
В твоїх обіймах безпека печерна
У твоїх словах м'якість травнева
З ними, адаме, дожила б до червня
Навіть твоя горезвісна єва
Попри сумне і безпомічне вчора
Попри сумнівне завтра з безодні
Ти — неосяжні гірські простори
В яких найкраще кожне сьогодні
Звідки у тобі все це
Дивне тремтіння пронизує тіло
Коли ти торкаєшся мого зап'ястя
Ось в чому щастя
Скільки б не планувалось шалених змін
Ми складаємось із повторення ритмів і рим
З затерплих плечей і розбитих колін
Світ залишається тим самим
І коли ти заснеш нічого не зміниться
Хіба що ватра затріскає, а море запіниться
Хіба що знову майне — звідки у тобі все це
Тихіше заб'ється моє схвильоване серце
Щоб не сполохати твоїх снів

що таке молитва

Молитва виникає із туги
Із синьоокого чоловіка посеред парку
Із серцево-мозкової напруги
Із духовно-розливної запарки
За його здоров*я, настрій і колір
За його сон, апетит і розмір
За мир у світі, за Божу волю
За який-небудь реінкарнаційний дозвіл
Молитва така струнка і сльозлива
Ніби жівчина наздоганяє коханого
А коли стомився- настає диво
Як вагон дарунків або приданого

Тиша без кольорів

У тебе оранжеві светри,
Колючі коричневі гетри.
У тебе малиновий спів
От тиша, та без кольрів

А очі у тебе — зелені,
На светрі там білі олені.
Десь серед червоних лісів.
У тиші нема кольорів…

В руці в тебе чорне намисто,
Згадаєш рожеве дитинство,
І сірих дві тисячі днів.
Бо в тиші нема кольорів.

ТіВі крутить жовту рекламу,
Живеш золотими думками,
І мрії з смарагдових снів.
А тиша..? без кольорів
  • +1
  • 23 серпня 2011, 19:24
  • bis
  • 1

Тиша

Над містом сплячим місяць сходить
Та незвичайний він сьогодні
На поклик його всі виходять
Вилазячи з воріт безодні.
І кидаються в покаяння
Усі за ким із пекла йдуть.
Та пізно трохи ви проснулись,
Закінчилася ваша путь.
З пекельного вогню-багаття
Вилазять демони прокляті,
Усі вони, як ніби браття,
Сьогодні розгуляються на святі.
Ні тут, ні там ніхто не скрикне,
Цю ніч диявол править в місті,
Під проводом важкої тиші,
Згорить усе… Блаженна тиша!
  • +1
  • 1 червня 2011, 13:58
  • Kava
  • 1

тиша

Захекана тиша
вешталась містом
навмисно
  • +11
  • 18 вересня 2010, 14:05
  • lnpl
  • 3

НЕ СТИХАЙ

Не стишуй свої вуста!
Говори! Читай мені вірші!
Хай довкола горить сльота
І на гору здійметься грішне
Бо мені вже нестерпна
Ота самота
По забоях розливати мед
І смоктати віти
Хай сяйво від твоїх стрічок
Мої попестить ланіти
А вітер тобі принесе
На рамена
Замовляльні квіти
(…)
31.03.2010

Про каміння…

Писати. Це принаймні краще, ніж вмирати. Чи визирати крізь шибку по ту сторону мого маленького світу, що завис між небом та землею. Десь так між поверхом 5-м та 7-м. Його рясно поливає дощем. Навіщо? Мабуть в очікуванні, що виросте з нього щось путнє, проросте, дозріє. Але ні. Він же неживий. Може навіть напівмертвий. Напівпустий. Напівзіпсутий. Принаймні сьогодні…

Отож пишу. І тим самим вскриваю свої вени. Що йдуть до душі. Чи то пак з неї. Не від болю, ні. Від порожнечі. Від тиші. Від самоти. Лише сьогодні…

І згадую каміння, морське каміння… що лежить під кілометрами води тисячі років. Воно мовчить. Воно мовчить і знає. Більше ніж ми, ніж ти, ніж усі. Завжди.

І лише коли деякому з них вдається (хоча вони того аніскілечки не прагнуть!) досягти суші, лише тоді воно починає говорити. Але ми… не чуємо його. І навіть не розуміємо. А воно говорить і говорить, хоче відкрити нам очі на істини століть, тисячоліть, поколінь. Але ми не чуємо. Ми — байдужі. Ми вважаємо каміння неживим. Мертвим. Пустим. Зіпсутим.
І не задумуємось, що воно повсюду, навколо нас, ЗАВЖДИ!

Давай з тобою спробуємо прислухатись до шепоту каміння… Давай? Відчуємо. І можливо воно проросте в нас мудрістю віків, виросте і дозріє. Позбавить порожнечі, тиші, самотності і сповнить змістом.

Мить-життя

Нас заливає теплим щастя молоком,
Пронизує і проникає в кожну пору.
Але живемо ми лише одним ривком!
Що пробиває часом найтвердішу кору.

Весна, бруньки, пташки і потічки…
Та все під три чорти, як неможливо!
Лиш кава застигає на столі — І це єдине, що в цю мить важливо.

Сидить, чатує кіт, він стереже,
І здобич свою не відпустить даром.
Поки хазяйка пише свій ЖеЖе,
Він розмірковує, як горобцям дасть жару.

Думки в волошках, очі у хмарках,
Волосся з вітром шелестить-співає…
То для романтиків і для дівчат,
Всі думають, мене то не торкає.

І тільки вгору піднята одна рука
Для стуку в небеса, у їхні двері
Спроможна поверути до життя,
Прибрати весь непотріб із оселі.

Задуматись, а я таки живу!..
Прислухатись до друга в мертвій тиші.
Відчути казку добру, гарну наяву.
І зрозуміти: Щастя — поки дишеш!

Ткаля-зоря вигаптовуе тишу

Ткаля-зоря вигаптовуе тишу, — Вранiшне сонце в легенях вiтрил…
Що по собi я пiду i залишу?
Лише жагу до нескорених крил.
Наче в лещата затиснену вiру
Вiтер зi сходу умить воскресить.
Небо ніколи не буде вже сірим
Днину триватиме радості мить.
Кожен спроможеться линути небом,
Щоб назбирати хмаринок вінок
Рими й акорди нас кличуть до себе,
Зробимо разом веселкою крок.

Silentium

Silentium
Це – ніч, дивись, це – ніч осіння.
Так тихо листя шелестить…
Ця ніч – духовне воскресіння
І відчуттів блаженна мить.

Ось дотик… Дотик до зіниці.
Це – світло місячне ясне.
Ось дотик білої правиці,
Торкання струн неголосне.

Я млію, втрачу я свідомість,
Впаду на листя горілиць
Й побачу в небі я натомість
Блідих зір тисячі зіниць.

Так тихо… Чутно лиш, як ходять
Вітри десь серед вулиць цих,
І кам’яні обличчя сходів
Сміються, дивлячись на них.

Так тихо… Все так гармонійно,
Так не бува, це все – лиш сон.
Лише вві сні так емоційно
Танцюють оберемки крон.

Ця ніч – німе осіннє танго,
Невтомна пристрасть, різкий рух.
Не можна чути нам,
Бо тишу не чує наш збіднілий слух.