Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 таке / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Пісок

Вона сиділа на стільці, а час навколо кришився печивом у поділ її блакитного плаття. Один клубок з її рук випав і покотився в небо. І їй не було до нього діла, бо коли дозрівають дерева, клубки розмотуються і зникають.
Ніжки стільця поступово заглиблювалися в пісок від її невагомості. Сонце тихо перетворювалося на риб, які приносили в своїх губах червоні водорості. Вона в'язала з них светри, щоб взимку рятуватися від холодних екранів телебачення. Її пальці ритмічно малювали вузли, і не було нікого в цьому світі, хто б завадив цьому процесу.
Недалеко від неї маленький хлопчик будував замки, а вона в'язала светри з червоних водоростей і відпускала клубки, які колись так тісно обплітали своїми нитками.
— Тобі не шкода? — запитав хлопчик, показуючи на клубки, що зникали в полущеному небі.
— Нехай собі, — махала рукою вона.
— Але вони вже не повернуться до тебе.
— Бо навіщо їм повертатися?
— Вони ж твої. Твоє завжи повертається до тебе!
— Правильно, повертається. Але вони ніколи не належали мені. Колись весна принесла їх, щоб я зв'язала з них гарні спогади, а те, що залишилося, я відпускаю.
Хлопчик кілька хвилин дивився на неї, а потім пішов, розваливши ногою свої замки.
П'яти омивалися холодними ночами, але їй було байдуже, бо дерева дозрівали, сонце колихалося на мізинці, як маріонетка, і літо сплітало свої тонкі сіті.
На піску прочитувалися сліди танцюристів, самогубців і закоханих, і їй було цікаво… Вона цитувала солодкі голоси улюблених поетів і хотіла, щоб ці хвилини ніколи по-справжньому не скришились.
… Але…
Коли всі водорості перетворилися на светри, вона встала, потягнулася, подякувала рибам і пішла, розваливши ногою свій стілець. Як виявилося, він був з піску, як і все, що нам не належить…

11:11

Бути на твоїй вулиці об 11:11
Та о 22:22
— Ось чому знаків таки бояться
І чому не вірять в дива

"Захід" 2012

На фестивалі носила сандалі,
На фестивалі мене обікрали.
Поряд жили принцески-кралі,
Йогурти тільки постійно жували.

Кожна палатка — суцільні п'янки,
Мене чіпляла якась лесбіянка.
Біля вогню зустрічала світанки,
Так і не стала для когось коханка.

Проза про ворога та рушниці, що стріляють

Лісова галявина була заповнена різношерстим людом. Чоловіки, жінки, діти, пенсіонери, довговолосі, стрижені, бородаті, голені, у костюмах, у светрах, у куртках…
Грав невеличкий струнний оркестр. Офіціанти розносили напої та закуски. Атмосфера була легкою і невимушеною. Більшість люду розслаблено походжали туди-сюди, їли-пили, спілкувалися між собою. Коли почало вечоріти і запалили підвішені на деревах ліхтарі, оркестр замовк і слово взяв елегантний пан середніх літ.
— Шановні друзі! Ми всі зібралися тут сьогодні для того, щоб кожен з вас запам’ятав цей день на все своє життя. У цей чудовий осінній вечір на цій тихій галявині відбудеться дещо незвичне. Відбудеться безкоштовна лотерея. Про виграш ви дізнаєтеся трохи згодом. А зараз офіціанти пройдуть посеред вас і вручать кожному з вас номерок. Не переймайтеся, номерків вистачить на всіх.
Отож, офіціанти зачали роздачу номерків. Гості перемовлялися трохи збуджено і дещо голосніше ніж перед тим.
— Я бачу, що вже всі отримали свій номер. Зараз я висиплю другий комплект номерків до цього мішечка і витягну звідти переможний номерок. Той, хто виграє — отримає право першого пострілу на сьогоднішньому нічному полюванні.
Натовп здивовано зашелестів. Про те, що буде полювання нікого не попереджали.
— Звісно ж, якщо виграє дитина, або ніжна пані, або пан, якому переконання не дозволяють стріляти живих істот, ви матимете можливість подарувати своє право першого пострілу кому тільки забажаєте. Ось рушниця, з якої буде здійснено перший постріл. Вона ще не заряджена. Ах! Звісно, у вас виникає питання стосовно того, що ж буде, якшо щасливець або щасливиця не підстрелять нашого звіра. Так, один постріл – це шанс, хоч і не великий. Якщо стрілець схибить, то право вистрілити отримає кожен з бажаючих дорослих. Ви можете отримати зброю, якщо підійдете до стола по ліву руку від мене – рушницю і один патрон. Не запитуйте мене про жертву. Звір, на якого ми всі сьогодні полюватимемо – це великий сюрприз. Не бійтеся, він, хоч і хижак, але жодної загрози для вас не становить. Поки-що він зачинений он у тому причепі.
Усі повернули голови аби побачити, де ж знаходиться загадковий звір.
— Так от! Право першого пострілу отримує номер… шістдесят перший!
Коротка пауза, після якої лунає голос:
— Я… Я! У мене!
Ті, що стоять попереду обертаються. Ті, що позаду – витягують шиї.
— Просимо пана переможця вийти до мене. Назвіться будь-ласка. Чудово, привітаємо усі пана Антонія. Чи ви готові пополювати?
Пан Антоній був готовий. Далі ведучий запросив усіх охочих отримати зброю, власноруч зарядив рушницю переможця і передав йому.
— Зараз усі, хто не брав зброї разом з дітьми нехай трохи розступляться. Усі мисливці – вийдіть на перед. Тепер асистенти натягнуть стрічку – це вогнева лінія. Велике прохання не заходити за неї. Панове мисливці, станьте вздовж стрічки. Пан переможець нехай стане посередині.
У цей час автомобіль викотив причеп зі звіром на перед, навпроти лінії вогню. За спинами гостей увімкнулися прожектори. Причеп і друга половина галявини освітлювалися яскравим жовтим світлом. Ведучий відійшов на бік.
— Друзі! Як тільки двері фургона відкриються і звідти випустять жертву – дайте машині виїхати з причепом з-під обстрілу. Вже тоді пан Антоній мусить вистрілити. Якщо він не влучить, або влучить, але звір не впаде, тоді всі можуть стріляти. Можна по черзі, можна одночасно. Отже! Чи всі приготувалися? Бажаю переможцеві влучити.
Настало напружене мовчання. Чутно було двигун автомобіля, і десь позаду дизель-генератор. Відчинився фургон. На траву від поштовху у спину випала людська посать. Машина дала газу і зникла за деревами. Ніхто з гостей не ворухнувся. Здавалося, ніби усі перестали дихати. Людина, яку випхнули з фургону з трудом підвелася на рівні і огледілася на всі боки.
— Та це ж президент!..
— У тому самому костюмі, що й позавчора на прямому ефірі…
— Що?
— Як?
Всі потроху розворушилися і здивовано перемовлялися між собою. Президент стояв і не ворушився, а усі погляди прикипіли до нього. Пан Антоній тримав зброю опущеною і з відстані у якусь сотню кроків дивився в очі жертви. Раптом підніс рушницю і не прицілившись вистрілив. Скрикнула якась пані. Президент лишився стояти на ногах – куля трапила у руку. Пан Антоній сплюнув, кинув ружницю на землю за стрічку і вийшов з лави жестом підкликаючи офіціанта. Ще деяку мить усі заворожено дивилися – люди на президента, президент на людей. А потім майже одночасно пролунали кількадесят пострілів. Пролунали як грім. І знову запала тиша.
— Панове, вітаю вас від імені Комітету звільнення і оновлення. Запрошую усіх випити. Кожен охочий може сфотографуватися з президентом.
Офіціанти знову забігали поміж гостей. Над лісом викотився круглий місяць…

Бог не дасть нам більше...

Справжній Еверест — всередині, я знаю.
Тільки би добратись на вершину, доповзти.
Кажуть, що одного у горах не покидають.
Шкода, що у тебе всередИні тільки ти.

Мусиш добиратися, ламаючи коліна,
Мусиш не залежати від когось, тільки сам.
Будда говорив, що не прив'язуйся, людино.
Слухай і довірся тільки власним голосам.

Власною горою ти не бійся заблукати,
Хоч у різні нетрі нею можна забрести.
Справжні Гімалаї, справжні Альпи і Карпати…
Бог не дасть нам більше, ніж ми можемо пройти.

Веро (уривок)

Веро прокинулася вранці з гострим бажанням помсти. На годиннику показувало сьому ранку, в неї залишалося всього півгодини, щоб вийти з дому. Чоловік ще спав. «Йому на роботу, як нормальним людям, на дев'яту, а не як мені – на восьму», — подумала із роздратуванням Веро.
Веро працювала в школі вчителькою географії, щодня о восьмій ранку обов'язкову планерку проводила завуч Ізабелла Ігорівна. Ізабелла була справжньою сукою і нагадувала гестапівця – висока, підтягнута, із довгим білявим волоссям та вузькими губами. Від неї несло холодом за кілька метрів, аж подих перехоплювало. Її боялися всі – і школярі, і вчителі, окрім директорки Ганни Трохимівни. Директорка, товстодупа бабера із важким поглядом, могла попустити навіть таке стерво, як Ізабелла. Завуч постійно уважно слідкувала за тим, щоб її ім'я писали через дві літери ел і вимовляли його також подвійно лекаючи, на шкільних корпоративах не забувала напідпитку наголосити, що в неї давнє іспанське ймення, яке дав її батько, відомий скрипаль Ігор Журбинський. Призвіще Ізабелла мала теж подвійне, не могла ж вона відмовитися від батьківського при одруженні! Хоча воно по-дурному звучало: Журбинська-Щур. За це й поплатилася – її чоловік вів подвійне життя, від людських очей ховаючи (так він гадав) свою вагітну, вже другою від нього дитиною, коханку.
Для красивої жінки півгодини на збори – все одно що п'ять хвилин для чоловіка. На бігу із ванної до кімнати Веро втигла з'їсти дві ложки вівсяної каші (в свої 25 років уже мала виразку шлунку і тому намагалася снідати хоч якось!) і приготувати собі полуденик, щоб взяти його із собою на роботу.
— Ні, вона-таки нарвалася! Ну все, дістала мене! Розірву її на шмаття! – морально готувала себе Веро.
До ладу підфабуватися не було часу, тож обмежилася лише криваво червоною помадою на губах – при сварці будуть дивитися на її рот, а не на бліді щоки та руді вії! Одягнула святковий чорний костюм, який купила до 1-го Вересня. Подивилася на себе в дзеркало – за зиму трохи додала в вазі, нівроку. Груди ніби виривалися із білої блузки, довелося один ґудзик розтібнути, нічого, переживуть! Помста, помста!
Веро працювала в школі вже третій рік. І за цей час просто зненавиділа Ізабеллу. Все через ті бісові планерки. Веро постійно на них запізнювалася! І вигрібала за це по повній. Ось вчора Ізабелла пригрозила, що якщо Веро ще раз запізниться, отримає дисциплінарне попередження. Ще два таких, і її поженуть із роботи. З відповідним записом у трудовій книжці.
Веро хотіла сьогодні сказати все, що думає про фашистські методи Ізабелли, а заразом про низьку зарплату, що не відповідає вимогам, свою виразку, через яку мусить щоранку запихати в себе кляту вівсянку…
Уже одягаючи зимову куртку, гукнула чоловіка, щоб закрив за нею вхідні двері. Максим вийшов в коридор її проводжати як завжди, не одягнувши халат, голим.
— Скільки тобі говорити, не світи голою сракою! – визвірилася Веро.
Максим, який теж не відрізнявся добрим настроєм вранці, увесь зів'яв – в усіх сенсах.
— Ну гаразд, дай цьом. Я пішла!
Веро вибігла із їх багатоповерхівки і подалася на зупинку трамваю. Годинник показував без 20-ти вісім і Веро скаженіла. Надворі була рання весна, пахло різним лайном, що тануло разом зі снігом. Свіже повітря перебивало вихлопи автомобілів і Веро відчувала, як всередині наростає щось велике, потужне, аж шлунок відмовлявся перетравлювати вівсянку і перетворювався на маленьку ниючу грудочку…
Веро забігла до школи о 8-ій нуль шість. Вона захекалася, і бажання мститися прохи затихло. На диво, планерки не було. Веро сказали, що Ізабелла Ігорівна ще не прийшла з дому, і на дзвінки не відповідає.
Веро хижо всміхнулася, взяла класний журнал 9-го Б і пішла в свій клас. Урок розпочався вчасно, о пів на дев'яту.
Веро обвела поглядом клас і почала опитування на знання домашнього завдання. Незабаром мав настати весняний карантин і учнів порідшало. Ті, хто вціліли, особливо навчатися не старалися. Веро з кривою посмішкою ставила оцінки до журналу: двійка, двійка, двійка…
Полегшало.
Раптом по дверях легенько стукнули, вони відчинилися, і до класу зайшла Ізабелла. Вона виглядала змученою – волосся розтріпане, не підфарбована, без гордовитої постави фашистки… Діти аж роти пороззявляли. Ізабелла владним рухом зупинила їх бажання підвестися і привітатися і промовила:
— Вероніко Петрівно, будь ласка, пройдімо до мого кабінету.
— Гаразд, — відповіла Веро, зніяковівши.
Класом поповзло шарудіння — діти спішили обмінятися коментарями. Веро наказала їм готувати на наступний урок черговий параграф із підручника і поспішила за Ізабеллою.
Коли зайшли до кабінету, Ізабелла закрила двері на ключ і запросила сісти біля столу. Затим поставила на стіл пляшку початого коньяку та гранчаки.
— Ізабелло Ігорівно, щось сталося?
— Сталося! – Ізабелла гнівно випросталася і знову знишкла. – Чоловік пішов від мене.
— Чому? – запитала Веро із цікавістю, хоча й знала відповідь. Та й вся школа про це знала!
— Він мені зраджував! – заскиглила Ізабелла і припала до Веро. Та сторожко погладила її по волоссю і витріщила очі, не ймучи віри: Ізабелла ридала на її грудях, які ще вранці розривала ненависть до неї!
— Ізабелло Ігорівно…
— Називай мене просто Белла і на ти! – шморгнула носом Ізабелла.
— Белло, чому ти довірилася саме мені?
— Бо ти найнормальніша в цьому гадючнику! Решта улесливо посміхаються тобі в очі, а за спиною так і норовлять обізвати фашисткою! Думаєш, я нічого не бачу?
— Зрозуміло. І що будеш робити?
У двері стукнули й зайшла Роза Соломонівна, вчителька фізики – висока, худа, з коротким кучерявим волоссям.
— Ізабелло Ігорівно, — загугнявила вона.
— Розо Соломонівно! – перебила її Ізабелла. – У вас зараз є урок?
— Немає, — знітилася вчителька.
— Тоді йдіть до 9-го Б в 46 кабінет та посидіть із ними!
— Добре… — промимрила Роза Соломонівна і зникла.
Ізабелла зачинила двері на замок і дістала із шафи коробку цукерок.
— Він свиня! – заскиглила вона знову, розриваючи обгорткову плівку на коробці. – Через нього в мене немає ні дітей, ні друзів!
Веро це не подобалося. Хотілося якомога швидше втекти із цих застінок Ізабелли.
— Їж! – Белла підсунула їй під ніс цукерки. На них тонким шаром лежав білястий наліт – видно, їх термін придатності закінчився ще в минулому році. Завучка зітхнула і налляла по гранчакові. Випила і не скривилася.
— Не хочеш – не пий, — кивнула вона Веро. – Я ж розумію, у тебе виразка.
— Я ж нікому про це не говорила!
— Говорила-говорила. Я все про всіх знаю. Лише про свого Колю нічого! – Ізабелла забилася в конвульсіях і почала пити коняк прямо з пляшки.
— Вистачить! – Веро вирвала клятого зеленого змія з рук Белли і поставила пляшку на підлогу біля себе. – Давай, викличу таксі і поїдеш тихенько додому, щоб ніхто тебе не бачив у такому стані.
— А ти поїдеш зі мною? – Ізабелла ближче підсунулася до Веро і дихнула коняком.
— Поїду, — погодилася та. – Скажу Розі, вона мене прикриє.
Ізабелла п'яніла на очах – її організм був зовсім не тренований до цієї справи.
До таксі вийти непомітними не вдалося – кілька вчительок та технічок звернули увагу на їх сходження в обіймах одна одної, причому Белла все норовила почати істерично плакати.
Таксист був ще зовсім молоденьким хлопцем і постійно витріщався на парочку жінок на задньому сидінні. Белло вже нудило, вона мужньо хапала ротом повітря і намагалася спокійно дихати. Уже біля її будинку (Белла мешкала в приміській зоні в приватному секторі) бідолашну зовсім скрутило і ледь встигнувши випригнути із таксі, вона виблювала біля сусідського паркану. Таксист взяв із Веро за проїзд по-божому, і порадив напоїти «цю п'яну тітку» міцним чорним чаєм. Вона ввічливо йому посміхнулася – кому-кому, а Веро з її досвідом життя у філфаківському гуртожитку з його вічно молодими та спраглими дівками знала, як реанімувати любительок бухнуть.
— Гидотний коньяк! Скільки разів обіцяла собі його не пити! Мій організм його не сприймає! – каялася Белла, витираючи рота рукавом м'якого кашемірового пальта.
— У такій кількості – звичайно, — погодилася Веро, дістаючи із сумки носовичок. Белла покірно чекала, доки вона обтерла її обличчя.
— Ну що, ходімо! – Белла гостинно простягнула руку в бік гарненького особняка – білого, під червоною «модною» черепицею, в оточенні чорного кованого паркану. – У мене є пес Сірко, кавказець, ти його не бійся, він не дістане. Тільки обслинить! – Белла задоволено реготнула і відчинила хвіртку.
Сірко, як добропорядна собака, рвався із ланцюга. Жовтуватий та кудлатий, він нагадував білого ведмедя, якого за якісь гріхи змусили стерегти фашистське кубло.
— У, моя ти морда! – лагідно просокоріла Белла у бік пса (він навіть обрубком хвоста не махнув у відповідь) і заходилася відчиняти вхідні двері.
У будинку Белли був інтер'єр людей небідних, проте зовсім без смаку. Усе те, що включає в себе ремонт під «євро» — пластикові вікна, подвійні стелі із маленьким світильниками, напівокруглі дверні одвірки – тут було. А ще передпокій, оббитий деревом, величезна вітальня із м'якими меблями нудного коричневого кольору (щоб не замаралися), кухня, в якій затісно через величезну кількість різного хатнього приладдя та ванна кімната з обов'язковою душовою кабінкою, в якій можна слухати радіо.
— Як тобі мої хороми? – запитала Белла.
— Нічого так, — збрехала Веро.

вересень місяць як місяць був не прокинувся й зник

вересень місяць як місяць був не прокинувся й зник
поміж черг і діагнозів поміж лікарень і щеплень
і тебе загортає мов протизаплідне під теплий язик
темні води збирають під’їзди і пам'ять
двори
і усе що ніколи не щезне
і тебе і твої фестивалі поезії
вибори
конкурс краси

сонце випалить місто бо місто програло двобій
а як так то тобі хай такому ніякому ляже на груди вітчизна
відрізати по пальцю неначе від тиші по кожній наступній добі
бо не плачеться про головне
про собаче
про різне
себто так відкриваються двері на третю ніч по тобі

целофанове щастя
не важчає жовтень а важчає дим
і морфіново так повертатися після потопу
мінералка скінчилась і тут не існує води
кожного разу потому
  • +15
  • 27 вересня 2011, 01:27
  • edel
  • 2

вісімдесят восьмим на Суми

вісімдесят восьмим на Суми
мене змиває гарячою течією

щоб донести що карта прострочена
що вона була шрамом на тілі собаки
а пейзаж за вікном моя рана яка щохвилини стає нічиєю

в цьому є щось фатальне
наче ллє із Сизифових пальців мряка

що росло в цій відсутності
хто тут вплітав у вінки
сміх для твого Андрія

так формуються контури тіла і гарні смаки
а погані не вміють
  • +21
  • 25 липня 2011, 22:39
  • edel
  • 8

***

Закриваєш мій мозок у банку
примушуєш вдягати шапку
щоб не простудити пустку
в голові

розпинаєш здоровий глузд
на хресті хвилювання який
при кожній зустрічі
урочисто мені вручаєш

ти дієш ніби каннабіс
розслабляєш, робиш тупою
водночас відкриваєш тайни
всесвіту

і так ми гуляєм
ти
і накурена амеба в шапці…
яка щосили намагається прийти до тями…

Авторитет

Мене дістали учителі, вони, що роблять — тільки лякають оцінками за кожну вашу думку! Навіть коли самі не праві — ми маємо їх слухати, не сперечатися, нічого не доказувати, бо вони виженуть з класу і поставлять 2! Суки, заїбали вже! Йдіть ви НА ХУЙ! Я ненавиджу вас! Вони донесуть за вас якомусь вище посадовцю та скажуть тобі: «Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ», а тобі потім це все розгрібати, хопити від усіх і по-максимуму! Але чому просто не закрити на все очі! Ні. Їм за це ще ж подяка буде! Їх хтось дістане, а на вас відіграються! Суки, не чіпляйтеся до мене!
  • 0
  • 27 лютого 2011, 23:55
  • pinch
  • 20