Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 страх / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Опір

І янголи прийшли.
Коли їх кликати
не голосом, не звуком,
не шерхотом губ…

А голосом
із самого дна безодні
душі,
у яку ти впав,
розбившись дощенту,
що й не лишилось жодної
кісточки
цілої.

Звуком
страждання
тужливого,
відчаю й суму
гіркого,
приреченності
урочистої.

Шерхотом
судóм, коли
уявні сльози
зволожують
їх
очі,
а мертвий
усе ж думає
про живих

і лиш зрідка
лементом
за крок
від
прокляття
виривається
кудись
вверх…

І ніхто
їх
не бачить,
ніхто й
не впізнає…

Окрім
тебе.

Ти ще не встиг запустити корені



Ти ще не встиг запустити корені, а я вже боюся тебе втратити.
Так, наче крапка стає комою. Так, наче ти за моїми гратами.
Гратися б нам, але я виросла. Вже не до любощів без довідок.
Вже не до пестощів без користі. Вже не до радості без домішок.
Міряю я тебе метром і доларом. Золото ти, але я – платина.
Ти ще не встиг мені стати донором. А я вже боюся тебе втратити.
Може, не треба туди падати, звідки вертаються тільки кращими?!
Я ще не встигла тебе втратити, але вже стало в стократ важче…
Можеш затриматись. Я дочекаюся. Скільки годин уже нами згаяно.
Час – це єдине, чого я лякаюся. Страх – це єдине, що завжди зникає
В мить, коли ти повертаєшся з вулиці, сповнений ніжності і незворотності…
Мої вуста на твоїх вилицях варті ста років моєї самотності.

(с) Тала Пруткова, 2013 р.

Це саме той страх

…І, знаєте, це саме той страх,
Як тоді, коли ти – п’ятнадцятирічна дівчинка
В шубі зі штучного хутра сталевого кольору
(Точнісінько такій, про яку мріяла твоя найкраща подруга),
Разом зі знайомим підлітком сідаєш
До випадкової попутки,
Що підвезе вас до райцентру,
І, вмостившись на задньому сидінні, раптом бачиш –
Під вашими ногами на підлозі
В темному чохлі лежить гвинтівка,
Або мисливська рушниця,
Не важливо, одне слово –
Вогнепальна зброя.
І водій, молодий чоловік-інтроверт,
Тридцяти років, неодружений,
Однією рукою тримаючись за кермо,
Іншою мацає гвинтівку,
Щойно автівка наближається до чергової лісопосадки.
І, знаєте, це саме той страх,
Коли ти – під порожнім, виліпленим зі снігу небом,
Загублений у зимовій пустелі
Десь між своїм рідним селом і райцентром,
А лісопосадки такі затишні
Великодні кошики,
Яким так не вистачає крашанок та писанок
Розмальованих червоним!
І, знаєте, це саме той страх
І те полегшення,
Коли водій все ж пригальмовує біля хороводу дерев,
Бере в руки мисливську рушницю і каже,
Дивлячись у ваше підліткове провалля очей:
— Не бійтеся, дітки! Я лише сховаю цю
Зброю до багажника:
Вона заряджена, ще, гляди,
Випадково відстрелить вам ноги!
О, це саме те полегшення,
І ти вболіваєш,
Щоб кожен твій страх мав хепі-енд,
Хепі-енд.

Страх

Впіймала себе на думці, що останнім часом багато чого боюся.
Це ще одна неодмінна складова навіть не те, що дорослішання, — старіння.
Боюся, що почнуться проблеми в університеті — за кілька місяців до диплому.
Боюся, що хазяйці знову нажаліється маразматична сусідка і мене турнуть з квартири,
як корку від шампанського.
Боюся, що той (чи, радше, та) почують не те, що треба.
Щомісяця боюся бути вагітна.
Боюся, що зі мною перестануть спілкуватися важливі для мене люди.
Боюся стати їм непотрібна.
Боюся розтовстіти.
Боюся, що одного дня він скаже мені «тусуйся»

Але ж насправді так затрахало усього боятися.
Слово сказати, часом навіть подумати!
Скільки ж можна?
Відчуваю себе персонажем із книги "Ідіот":
я наче все роблю правильно,
але під рамки суспільства моє «правильно» якось не підпадає.

Енело (уривок-2 на прохання слоненят)

Розпрощавшись з «напарницею» по танцюльках, знову пожалкувала, що відшила Альошу. Цей на рік старший хлопчина з сусідньої вулиці давно впадав за мною. Але він мені не подобався – з потворною родимою плямою на обличчі, погано одягнений і зовсім не «крутий». Крім того – нахабний. Одного разу я дозволила йому провести себе після дискотеки і він усе пропонував перепочити, посидівши в нього на колінах. Я відмовляла Альоші, шаленіючи від його простодушності і прямоти. Разом з тим мені лестила увага хлопця і я тримала його на короткому повідкові, не відпускаючи і не даючи бажаного.
Я минула будинок колишнього вітчима, плюнувши на його розкішні клумби, дбайливо випещені моєю мамою, та ще дві садиби, остання з яких була напіврозваленою халупою під солом'яним дахом, коло призьби якої росла височезна чорна ялинка, котру вподобав пугач.
«Пугу-пугу», – проказував птах.
Далі був поворот до «фінського будиночка» – моя двохсотметрова доріжка болісних мук і страждань. Уявіть собі глупу українську ніч – безмежний космос з такою кількістю галактик, що їх годі порахувати, який вивалював усю свою нічим неприкриту велич і красу просто тобі на голову; порожній степ людських городів, порослих різноманітними рослинними культурами і бур'янами, що загадково коливалися і тихо шуміли; і мене, маленьку нажахану кралечку, яка щодуху мчить ґрунтівкою до рятівного вогника – освітленого вікна своєї такої далекої хати…
Небо поступово запалювали вогні випуклого блюдця енело. Воно було велетенським, у стовпі блакитного світла з його днища гралися нічні комахи, з дзижчанням перебираючи крильцями. Вперше бачила літаючу тарілку настільки близько і не могла відвести зачарованого погляду. Десь узявся вітер і почав підіймати моє волосся вгору… Я розвела руки як бразильський Ісус і з полегшенням зітхнула. Енело мене забрало із собою і більше не повернуло назад налякану дівчинку неповних чотирнадцяти років…

Dialogus cum morte

Постій над силою безодні
І вітер до костей холодний
Відчуй, ні це не вітер долі
Це страх, це вітер смерті, болю.

Що глибого встромляв ножі
Отруєні, і на межі
Одного кроку не зробивши
Над прірвою на мить застигши

Ти зупинив і простір й час
Ні, ти так думав але нас,
Безсмертних духом вільних мрій
Не час був вбивцею надій

Не ми контролювати сни
Єдина істина — вони
Лиш там є сенси існування
Де всі підвласні нам бажання.

І крок вперед в один момент
Всі мрії розтрощив ущент
Ласкаво просимо до раю
А що інакше тут? Не знаю.

Невже все знов, нема кінцю
На поміч куля із свинцю
Кругами ходимо життів
Будь проклятий творець чуттів.

Боюся

Знову самотня депресія…
Непотрібна нікому душа
Кімната із чорного бісеру
У бокалі ще трохи вина.
Усі вікна закриті й зашторені
Я заникаю ніч на дворі
Блукаючи кімнатою колами
Я боюся…не бачити сни
Я втрачаю контроль над свідомістю
Біль сильнішає коли слів нема
Захотілося стати вороною
І сховатися в твоїх руках
Знову спроба і знову провал
Тут не потрібні слова…
Не ламай мої крила…це боляче
Я боюся залишитись сам

Це я вперше пишу тобі, по такій довгій паузі.

Привіт Ільзо!
Це я вперше пишу тобі, по такій довгій паузі. Ба, навіть гарнізонний недавно питав мене, чого так давно він не бачить як я переводжу гас у штабній кімнаті. Він не рзуміє, що і кому я пишу, про те все ж терпить.
Привіт Ільзо…
Я сиджу і боюся. Не померти. Хоч довкола війна. Ні. Померти чомусь не страшно. Може тому, що я жодного разу не помирав, Ільзо? Ти помирала вже, хоч раз? Хоч раз ти була вже за крок до смерті? Я вчора був. Я напросився сам. Навіщо? Не знаю достеменно. Ранок погожий був. Сонце зійшло десь за горами – того ми не бачили. І панувала тиша. Тому гарнізонний наказав нам сходити за передній край фронту, подивитися чого все так тихо. Там далі було може насправді не так і страшно, про те я згадував, Ільзо, як ми з тобою переходили тоді удвох той перешийок. Ти йшла попереду. Ти як завжди нікого не боялася. Нікого і нічого. Мені страшно завжди було. Я давно знав, що я програв. Знаєш, якщо ти думаєш, що ти програв ти вже таки справді відсотків на п’ятдесят програв. Я згадую той день, Ільзо… Тоді я грав ва-банк…
Тепер? Тепер коли все вже давно програно, тепер мусило би і жити не так страшно. Але ні. Ми постійно знаходимо в собі щось, чого ми боїмося. Ми боїмося просто і находимо тому якісь раціональні причини. Раціональні, забуваємо, що страх, він ірраціональний. І пояснити його тим, що ми боїмося чогось, бо це спричинить інше щось годі, бо це не так… МИ боїмося себе самих. Боїмося втратити себе ж… Це вершина егоїзму? Може. Але це просто ніщо…

запис знаходиться в чернетках Страх

Цей страх появився знову. Разом з присмаком морської води після Його поцілунку. Ще декілька годин сподівалася, що мені примарилась кістлява тінь на повороті душі. Але ні! О Боже! Так добре знаю цей сюжет. А в нім фінал тріщить, як подертий кусок шовкового крила.

Раптово пропало бажання спілкуватись. З усіма. З чоловіками зокрема. Така собі відстороненість, що межує з панічною поведінкою загнаної олениці. Можу звісно перевести стрілки на нещодавні яскраві спогади про «веселий» досвід статевих домагань на роботі, таких поширених і таких негласних. Веселих, бо тепер можна до спазмів у шлунку насміятися з того досвіду, з тих невдалих домагань чи то пак вдалих уникань.

Сиджу, щось набираю і розуміюне в ту сторону копаю&Це теж страх, але це не він. А він обплітає своїми холодиними пальцями і душить. Починає нудити від всіх, хто знаходиться на відстані меншій від пів милі. Нудить від слів, а особливо вивертає від емоційних зворотів. Дурію без обіймів, та коли наближається тактильний контактшарахаюсь, як проклята, у самотність натовпу.

Боюсь виходити з кімнати. Майже клаустрофобія навпаки. Нічого живого коло себе не можу витримати. Кактуси і ті, здається, забирають останні молекули кисню, без якого мої легені скоро понесуть мертву кров в галасливому потоці вогню.

Він підкрався непомітно. Приспана відчуттям давно очікуваного спокою, робила перші непевні кроки по, вритій друзочками розбитого серця, долівці. Обережність здавалося не покидала ні на мить. А він прослизнув крізь прочинену кватирку, затулив очі мертвими долонями і мовчки почав бавитися в гру«а вгадай, хто прийшов».

Застигла трепетно на протязі сумнівів і непевності. Тихий всхлип& Він не покине Тебе&Ніколи&Ти тільки можеш навчитися поводитись так, ніби його нема&

2?

Шаг вперёд – два назад. В ногах свинец. Траектория моего движения напоминает замкнутый круг. Левым плечом чувствую тёплый воздух – кажется, кто-то дышит в спину. Страх сначала настигает ладони, они постепенно становятся влажными. По венам, как по проводам, страх пробирается всё дальше. Он пронизывает уже всё тело. Сердце выстукивает барабанную дробь. Оборачиваюсь. Никого. Позади лишь угрюмые деревья. Странно. Страшно. Тошно. Ноги передвигаются на автомате. Видимо, они знают дорогу. В голове толпами толкутся мысли. Они перебивают друг друга, кричат, а я не в силах их успокоить. Они не слушают меня. Хаос. Содом и Гоморра. Ну хватит там уже! Веки тяжелеют. Ущё немного и я не смогу раскрыть глаза. Что это? Что со мной происходит? Да ещё и эти странные сны… такие невероятно реальные… Нет, это не может быть правдой! Я не такой, нет, я не могу быть столь жестоким. Стоп. Я уже был тут. Хотя… Господи, да что же это? Я сплю? Шорох позади. Чуть слышны чьи-то шаги. Опять это странное ощущение и покалывание где-то в области живота. Ноги рефлекторно прибавляют ход. Незаметно для себя понимаю, что уже бегу. Ноги уносят всё дальше по разлитому асфальту. Нужно бежать, бежать что есть мочи. Но куда? Зачем? Затем, что тебя хотят у бить! Как? Кто? Оборачиваюсь. До боли знакомое лицо…
  • +2
  • 14 серпня 2009, 16:39
  • Irma
  • 2