Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 сон / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

запис знаходиться в чернетках Не

Вітер хлюпає в обличчя морськими бризками. Давно не штормить морська чорнота.

Я не сумую вже за Твоїми обіймами й терпкими поцілунками. Уже не плачу, коли починають грати звуки якоїсь попсової чи не дуже пісеньки. Не шукаю Тебе у своїх похмурих одноколірних снах.

Ти так і не зявився у червоному. А пурпуровий сон берігся саме для Тебе. Не з явився, як і не сказав на прощання єдине слово«па».

Не кусаю губи, так щоб бризкала солена кров на білий комірець строгої сорочки. Не мрію про повну ванну еритроцитів, розчинених в теплій воді. Не хочу, щоб хтось мучився докорами сумління і ґвалтуваннями мізків стосовно причинно-наслідкових зв язків. Щоправда хтосю би прийшлось спершу розжовувати в індивідуальному порядку його незбагненну роль у моєму житті. Але то деталі. Дрібні нюанси, які не важливі в цей час, коли появилося так багацько «Не».

Я уже не кохаю Тебе.

Вірю в ці слова.

Тільки чому так хочеться затягнутись цигарковим туманом?!

Афіни

У казці розчинюсь.
Нічні Афіни сняться.
Так солодко,
Так пристрасно,
Чарівно…
Я б заблукала там
В очах вогнів
Назавжди.
За руку доля поведе
У післязавтра,
Бо завтра ще просплю
Тією казкою.
Вінчайте моє серце
Ви – нічні Афіни!
  • +2
  • 25 серпня 2009, 22:49
  • Shabo
  • 1

Пісня

Сон
Сльози дощу на вікні
Час залишає мене
Скоро печаль просто скаже прощай
Моя туга пройде — змиє дощ
Я не дочекалася, поспішила,
Вітрові повірила, снам служила,
Місяць придивляється, з нас кепкує,
Вітер не спиняється, знай танцює.

Важко забути тебе
День принесе нам весна
Грім зимній сон знову візьме в полон
Тільки ми шаленіємо в дощ.
Я не дочекалася, поспішила,
Вітрові повірила, снам служила,
Місяць придивляється, з нас кепкує,
Вітер не спиняється, знай танцює.

Ти танцював під дощем,
Зорі дивилися вниз,
Вітер злітав, сонне листя гортав…
Дивний сон нагадав мені дощ
Я не дочекалася, поспішила,
Вітрові повірила, снам служила,
Місяць придивляється, з нас кепкує,
Вітер не спиняється, знай танцює.

Минувше-теперішнє

Колись було все як у казці,
Ніби перший раз.
Затулило мені очі щастя
І здалося-все гаразд…
Я тебе кохала дуже,
Та мене ти не любив.
За вікном настала осінь
І розтанув дим.
Так-була то все примара
Або дивний сон.
Хоча й кохала дАрма,
Та кохаю знов!

Если бы мне снились сны…

Что же было, если бы мне снились сны? Вот что? Каждый раз, отбрасывая свое мягкое одеяло, забираясь в зыбкие объятия кровати, я бы лежал недолго, глядя в темный потолок, как делаю это всегда? А потом закрывал бы глаза, уютно ворочался и … провалившись, падал бы и падал сквозь звездное небо, через плоские океаны, через нарисованные окна. Вваливался бы в чужие квартиры. Пробегая через пустые кухни, выпрыгивал бы с балконов, и, кувыркаясь в прохладном ночном воздухе, летел бы дальше. Вниз, сквозь асфальт и городские коммуникации, сквозь пустые тоннели метро, через густой горячий воздух азиатских стран, сквозь терпкий запах свежесваренного кофе. Врывался бы, наконец, туда, в это место. С хлопком приземлялся бы на кучу пахучих мятных листьев и лежал бы, тяжело дыша и глядя на голубое небо между кронами над головой. Потом вставал бы и шел среди этих деревьев и полок с неизданными книгами. Улыбался бы и кивал гуляющим тут неописанным персонажам. Шелестел бы бумагой ненапечатанных страниц. Подолгу стоял бы у мольбертов с ненаписанными картинами, расставленными до горизонта в бесконечном ярко-рыжем поле. Вокруг летали бы несуществующие птицы, принося на крыльях вкусные, манящие запахи неприготовленной еды. Ускоряя шаг, я бежал бы в потоках ненаписанной музыки, прыгая через мостики неначатых стихов. А затем, остановившись на шатком помосте из невысказанных сомнений, нырял бы в бурлящее, кипящее озеро непроизнесенных вовремя слов. Пробиваясь сквозь них, хватаясь за заглавные буквы, за хвостики мягких знаков, опускался бы глубже, на самое дно, где несется холодное, стремительное течение несовершенных поступков. Окунался бы в него, почти замерзая, и, оттолкнувшись от дна, через горячие невыраженные чувства, выныривал бы наверх к голубому небу, к терпкому запаху свежесваренного кофе, через чужие сны, через ветки метро, через хвойный лес, всплывал бы снова в своей постели. И, открыв глаза, глядел бы в потолок, расписанный бликами утреннего солнца. Как делаю это всегда.
Как прекрасно-жаль, что мне никогда не снятся сны!
  • 0
  • 3 червня 2009, 11:29
  • YoJeg
  • 2

A lot like me

Життя у режимі «Фак! І знову часу немає». При цьому – чистий мазохізм у вигляді намагань отримати задоволення від власної втоми. Плюсом є цілковита відсутність часу на роздуми «про депресивне». Мінусом – переконання, що спати три години – все-таки краще, аніж не спати взагалі. Довершення концепції – рівняння «день = подія». Темна сторона – панічний страх це рівняння порушити. Несподіваний бонус – неможливість вислуховувати «людей на краю прірви» періодами більшими за 330 секунд. Джекпот – дожити так до дев’яносто п’яти! Побічні дії – не досліджувалися.
Ця дівчинка остаточно з’їхала з глузду. До того ж – закохалася. Бо закохуватися – це найпридуркуватіша риса її характеру. Вона робить це постійно. І може закохатися в будь-що: чи то у трек не розкрученого інді-рок гурту, чи то у кеди колишньої дівчини хлопця, у якого вона теж закохана, чи то ідею їхати до іншого міста щовихідних, чи то у фото абсолютно невідомої їй людини… Закоханість – частина її внутрішнього драйву. Та частина, що відповідає за зігрівання усього механізму. Це, втім, не означає, що якась конкретна її закоханість буде довготривалою, так само, як її нетривалість – не означає несправжність.
В її голові – чудернацька система цінностей і пріоритетів, яку вона і сама не до кінця розуміє. Періодично там відбувається щось на кшталт землетрусу, тоді усі думки падають зі своїх полиць, стаючи найдостовірнішими еталонами броунівського руху. Вони боляче б’ються о стінки її голови, причому обов’язково потрапляючи раз-у-раз в одне і те саме місце. Тоді у неї виникають абсолютно не логічні і, відверто кажучи, прибацані думки, від яких потім стає іще моторошніше. Порятунок вона, в чомусь, дитина Інтернету, знаходить у сидінні на даху. З величезною чашкою капуччіно (бо зовсім не вживає алкоголю), вимкнувши телефон перебираючи все, що відбувається навкруги. Сонце сідає. Їй стає холодно і вона спускається. Зі свого, давно вже наділеного якимись неземними властивостями даху, у трохи нижчий світ соціальних мереж, схуднення і концертів зовсім ще не розкручених інді-рок гуртів, під ковдру. Бо хочеться бодай раз на місяць нормально виспатися… Бо завтра вона нарешті таки зрозуміє, що життя – непогана хріновина (с) і всі її похмурі думки – то всього-навсього напівпрозорі примари недосипу…

A lot like me

Життя у режимі «Фак! І знову часу немає». При цьому – чистий мазохізм у вигляді намагань отримати задоволення від власної втоми. Плюсом є цілковита відсутність часу на роздуми «про депресивне». Мінусом – переконання, що спати три години – все-таки краще, аніж не спати взагалі. Довершення концепції – рівняння «день = подія». Темна сторона – панічний страх це рівняння порушити. Несподіваний бонус – неможливість вислуховувати «людей на краю прірви» періодами більшими за 330 секунд. Джекпот – дожити так до дев’яносто п’яти! Побічні дії – не досліджувалися.
Ця дівчинка остаточно з’їхала з глузду. До того ж – закохалася. Бо закохуватися – це найпридуркуватіша риса її характеру. Вона робить це постійно. І може закохатися в будь-що: чи то у трек не розкрученого інді-рок гурту, чи то у кеди колишньої дівчини хлопця, у якого вона теж закохана, чи то ідею їхати до іншого міста щовихідних, чи то у фото абсолютно невідомої їй людини… Закоханість – частина її внутрішнього драйву. Та частина, що відповідає за зігрівання усього механізму. Це, втім, не означає, що якась конкретна її закоханість буде довготривалою, так само, як її нетривалість – не означає несправжність.
В її голові – чудернацька система цінностей і пріоритетів, яку вона і сама не до кінця розуміє. Періодично там відбувається щось на кшталт землетрусу, тоді усі думки падають зі своїх полиць, стаючи найдостовірнішими еталонами броунівського руху. Вони боляче б’ються о стінки її голови, причому обов’язково потрапляючи раз-у-раз в одне і те саме місце. Тоді у неї виникають абсолютно не логічні і, відверто кажучи, прибацані думки, від яких потім стає іще моторошніше. Порятунок вона, в чомусь, дитина Інтернету, знаходить у сидінні на даху. З величезною чашкою капуччіно (бо зовсім не вживає алкоголю), вимкнувши телефон перебираючи все, що відбувається навкруги. Сонце сідає. Їй стає холодно і вона спускається. Зі свого, давно вже наділеного якимись неземними властивостями даху, у трохи нижчий світ соціальних мереж, схуднення і концертів зовсім ще не розкручених інді-рок гуртів, під ковдру. Бо хочеться бодай раз на місяць нормально виспатися… Бо завтра вона нарешті таки зрозуміє, що життя – непогана хріновина (с) і всі її похмурі думки – то всього-навсього напівпрозорі примари недосипу…

4 hours

з-за тебе я просплю 4 години.
я буду гупати пальцями по клавіатурі,
я буду слухати хропіння із сусідньої кімнати,
я буду боротися з нежиттю,
я буду мати синяки під очима,
я буду пити вранці каву,
я буду позіхати цілий день,
я буду зла.
але я просплю лише 4 години.
бо мить для розмови можна зловити завжди.
навіть тоді, коли ти спиш так мало часу.

Дим

Його окутав дим.
Йому всміхнулась смерть.
І погляд чорних стін
Наповнив болем
Вщерть.

Його окутав сон.
Йому наснилась ніч.
Похований вогонь
Навік відкритих
Віч.

Його окутав страх.
Йому всміхнулась ти…
Дозволь йому хоч раз
По небу
Попливти