Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 сон / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Упав

Чому я такий слабак? Ні, я ніхера НЕ слабак, я просто дуже не впевнений у собі! Ось так…


( Читати далі )

Сипучі піски

Мружиш очі, як божі корівки стуляють
потомлені крила з наближенням вечора.
Обгортаєш листками повік стиглі, зором налиті яблука,
Огортаєш себе павутинною легкістю
важковпалої ночі — І падаєш у м'які простирадла сипучих пісків одинокості.

«Ненавижу»

Я ненавижу утро, что мой сон беспечный прерывает,
Я ненавижу день, что вновь в узды забот и хлопот запрягает
Я ненавижу вечер, тот, который безнадегой как волною накрывает,
Я ненавижу сон, что так, зазря, часы существованья в этом мире отнимает

Я ненавижу ложь, законодательницу мод на этом свете
Я ненавижу правду – если б не было ее, то и лжи бы не заметил
Я ненавижу смерть, что зажимает мертвой хваткой в свои клешни,
Я ненавижу жизнь за то, что она рано или поздно оборвется неизбежно

Я ненавижу откровенность, за которую я каждый день страдаю
Я ненавижу скрытность, угнетенье чувств, которые меня переполняют
Я ненавижу свет, который слепит и глаза мне выжигает
Я ненавижу тьму, что призраками-мыслями пугает

Я не люблю людей, излишне праведных, судьбой испорченных, слащавых, мерзких,
Открытых, замкнутых, альтруистичных, равнодушных, трусов, дерзких,
Как много тех вещей, которых не люблю и ненавижу!
А что люблю? Растерянно вокруг себя я озираюсь, но, увы, любви не вижу…
19.12.2007
  • 0
  • 17 червня 2010, 17:50
  • Algiz
  • 2

Між світами

В такий ранок і сон невідомо як минає, за виразом — ніби рукою зніма!
Таке враження, ніби очі крізь повіки відчувають, ЩО робиться навколо. І, повідавши про цікаве оточення мозок, заспокоюються, поки підсвідомість бемкає і верещить, змушуючи тебе прокинутись.
Навколо — тиша й спокій. Аж за мить приходить розуміння, що саме довкруг не так, як завжди…
Такі ранки трапляються лише влітку після нічної грози, чи посеред зими в хрипкий мороз. І тільки коли на небі ані хмаринки, коли повітря таке чисте і прозоре, що радіус колозору збільшується то на декілька кілометрів, а то й на цілий десяток.
Але в момент пробудження думки ой як далеко від бажання зазирнути за обрій. Зараз лише чудуєшся тим дивним видивом…
Яскраві промені (неначе, тобі, лазери!) врізаються в кімнату і, розбившись об протилежну вікнові стіну, стікають гладеньким водоспадом, просочуються у щілини в шпалерах, заповнюють кутки та застигають на підлозі теплою тонкою кригою.
Цілу ніч, не покладаючи рук (???), мороз креслив на вікнах мереживі візерунки, ліпив тендітні витинанки на голе скло, а на останок вкривав мерехтливим шаром. І як, через оце густе плетиво, пробираються сонячні зайчики — неуявимо! Відскакуючи від вікон проїжджаючих мимо автівок та автобусів, вони неначе знаходять бачений лише їм портал в морозяному витворі та опиняються в цій кімнаті. Тут таки починається дикий вигравний танець по стінах, стелі, шафі, іграшках… Ті зайчики раз по раз натикаються одне на одного; розбігаються в різні кутки, обирають спільну траєкторію або ж, неначе закохані, що шукалися всеньке життя, завмирають на місці парами, злившись у ніжному (чи палкому?) притиску губ.
Знаходячись у ліжку і споглядаючи цей казковий мотив, що розіграно лише одному глядачеві, забуваєш, що маєш дихати… І коли легені нарешті починають конвульсивно ковтати молекули кисню — видиво завершено.
Саме в такий момент, десь із глибин підсвідомости, виринає думка, що для переселення в казку потрібно так мало — лише перестати дихати :)!

fоrgive\durden

ти знаходишся десь на осінньому пірсі в одесі
де нікому до тебе немає, але доведеться
повернутись назад, лиш під нігтями крихти спецій
нагадають рипучий пірс
ти знаходишся десь, на годиннику сьома десять
тобі снились Гаваї і мертва Хотинська фортеця
і вві сні ти порадив усміхненій стюардесі
заощаджувати папір
ти знаходишся десь, і у тіло вже дрож крадеться
до кімнати заходить вона й питає «а де всі?»
і миттєвій судомі ніяк не минутися серця
ти стискаєш в кулак. терпи.
й тільки ті кому в око зненацька тремтіння впаде це
ті так гірко позаздрять тобі

Моє ніжне безсоння

Моє ніжне безсоння,
Зорі – пух лебединий.
Розчиняюсь і лину
У їх ниви безмежні.
Твоє ситцеве сонце
Заціловує серце,
Воно тане, сміється,
Знову необережне.
Забуваю залізо, — Чи кайдани, чи лати,
Розкладаю валізи,
Щоб з тобою зостатись
  • +2
  • 17 січня 2010, 23:14
  • Xmara
  • 4

Сон Ктулху

Там де нема кордонів суші
І не відчути подих хвиль,
Де глибина жахає душу
Й не видно світла сотні миль.

Простори дна що вкрила мряка,
Повік на глибині страшній.
Куди ніколи не потрапиш,
Навіть у сні, в уяві злій…

У товщі вод, в пітьмі бездонній,
Де тихо в океані, штиль
Під тиском водорості тонуть,
На дні утворюючи гниль.

Сокрите від людського ока
Підводне місто на піску,
Імення Р’льєх йому дається
У хроніках що линуть в тьму.

Там Ктулху спить в своїй оселі
Й чекає, скоро вже вставать,
Коли прокинеться Він скаже,-,
Пх’нґлуї мґлв’нафх та Р’льєх вґах…

Прозорі риби

Під моїм ліжком
плавають риби
щоночі.
Вони прозорі наче сни.
А в мене синя постіль,
в якій можна потонути
і знайти скарби.
Довгими вудочками
важко ловити
чиїсь думки,
без наживи не смачно
спати і бачити свої сни.
Нехай пливуть собі
прозорі риби
у кращі світи
тут забагато шуму
і пересоленої від сліз води!

Сон

Світ помаленьку втікає з-під ніг
під звуки джазу,
так ніжно…
Ти танцюєш
у довгому чорному плащі,
ти мені снишся
часом…

Знову запрошую тебе до танцю,
стаючи на коліна,
ти не бачиш…
Далі кружляєш
у своєму чорному капелюсі
під звуки джазу…

Ромашковий чай

Іван:
Сьогодні до мене прийшла якась дивна жінка і спробувала сказати, що це все моє життя насправді вигадка та сон. От ви можете собі це уявити? До вас приходить хтось і каже: «Прокинься, Ваня, це все сон!», хоча ви уже 39 років живете і ваша пам'ять чітко може принести вам спогад з дитинства, коли вам було 5 і ви з'їли пів черв'ячка. Ця жінка довго пробувала щось мені довести, але коли мені це набридло, то довелося викликати охорону, щоб ті кремезні хлопці вивели її з залу.

Ліра приготувала чай, як вона це вміє робити. Ось за що я її люблю, так це за її ромашковий чай. Хоча іноді мені і здається, що я ніколи терпіти не міг ромашки, але все ж ромашковий чай — це щось фантастичне.

Мені дивно як це більшість людей можуть не помічати плюсів в роботі менеджером. Я маю, в принципі, вільний робочий графік, плюс стабільний заробіток. Вистачає і мені і дружині з дітьми. Маю власне авто, власну квартиру. Чого ж іще потрібно? Ну не з парашюта ж стрибати в кінці кінців. хоча..?

Знову прийшла та ж сама жінка. Знаєте, такі мають викладати якусь художню спеціальність в художній школі. Довге кучеряве та світле волосся, затемнені окуляри в стилі тих, кому за 40, аби всі вважали її епатажнішою, чи що. зазвичай за цими окулярами ховаються якісь стомлені очі. Мені, за час моєї праці в готелі, таких довелося побачити чимало. зазвичай це жінки. котрих б'ють їхні чоловіки, і вони тікають на одну-дві ночі в готель, щобне показувати синяки нікому зі знайомих. Вони телефонуютьна роботу і кажуть там, що захворіли, а потім повертаються ддому, де получають черговий втик за те, що дарма викинули на вітер купу грошей і просять Бога, аби той більше не знущався і не бив їх. Таке їхнє життя від ранку до вечора прожите в очікуванні стану, в якому повернеться їхній чоловік-тиран з роботи, і від вечора до ранку у загоюванні ран від злості чоловіка, до ледве прихованої ейфорично-істеричної радості в ті моменти, коли їхній чоловік ліг спати ніразу не приклавшись до них, а, можливо, навіть дставивши їм декілька секунд задоволення (яке вони приховували в собі) перед тим як облити їхні стегна своєю спермою і мирно заснути, забивши на власну дружину. А ще у неї було довге пальто, наче якогось французького типу. Ті пальта довгі, і трішки ширші ніж зазвичай, проте все ж добре підкреслюють розмір грудей та сідниць, в той же ж час інтригуючи тим, а які все ж, ті груди та ті сідниці?

Було холодно. зима уже закінчувала своє панування, проте все ж дала прочуханки тим, хто передрікав швидкий прихід теплих днів. А я знову бачив ту жінку. І на цей раз вона теж не пробувала заговорити зі мною, просто проходила декілька разів повз вхідні двері і дивилася на мене. Наступного разу я піду поговорити з нею.

Зустріч:
Вийшовши з готелю, Іван натягнув на губи шарф і пішов в ту сторону, куди пішла та жінка, що уже декілька днів не дає йому спокою. Чи то дивне відчуття близькості, котре він відчував при думці про цю жінку, чи раптова апатія до усього, що навколо (чи не така уже і раптова, а постійна, але непомітна?), але щось та й побудило його все-таки відугкнутися на її запрошення, відіслане не по інету, а телепатично, і, відчуваючи себе якось піднесено. Ваня зараз йде по засипаній снігом доріжці в напрямку кафе «Дзвіночок у хаті»., там підіймається на другий поверх і бачить, що його уже чекають за столом із двома порціями вегетаріанської піцци (відколи він вегетаріанець?) і двома стаканчиками апельсинового соку (чому уже б не пива?). Проте є щось у цьому рідне та наче б то давно забуте. наче крізь чари проривається щось справжнє, природнє!

Вона йому нічого не сказала; ні коли він прийшов, ні коли здивувався, чому коло піцци немає ножика. Жінка просто взяла піццу в руку і почала її їсти, і Ваня зробив те ж саме, наслідуючи її приклад. Він їв цю піццу, запиваючи соком і розумів, що сок має оранжевий колір, що помідор на піцці червоний, що йому завелика його обручка, хоча вона і тисне його палець, наче боячись з нього злетіти, що йому не подобається його гель для душу, що він ненавидить свого сина і не любить свою дружину, що йому начхати на дочку і на авто, що лампочка над ним не горить рівномірно а ледь-ледь помітно мерехтить з частотою, мабюуть, тисяча мерехтінь в секунду, що ретро музика в цьму закладі насправді зовсім не ретро, а пісні, котрі він чує, вийшли нещодавно, як от 21 Guns від Біллі Джо Армстронга та його Зелених Днів, чи Rise and Fall від у виконанні старих та добрих Offsping. І Ваню уже перестало цікавити, звідки він знає ці назви та ці гурти, чому стало так жарко. що він залишився в одній футболці, адже все навколо нього сатвало настільки іншим, що жодна клітина його мозку не могла сприйняти і осягнути сповна всі ці зміни. здавалося, що скоро створиться новий всесвіт від великого вибуху, який рознесе його голову. Його уже не чоловічі, а зовсім хлопчачі руки протирали очі і… нічого не змінювалося… Тобто змінбвалося усе і зміни продовжувалися. замість пари доволі солідних дядьок в костюмах сиділи два хлопця, що ледве тягнули на грошовитих. Столик, де сиділо дві сестри взагалі був порожнім, та головне, перед ним сиділа не жінка, що ходила навколо готелю, в якому він працював, а брюнетка з карими очима та щирою посмішкою, котра настільки була милою та рідною для нього, що все інше відступало на задній план. Як же ж це усе можна було забути? Як же ж це усе можна було втратити? Що з ним було? І чому у нього таке відчуття, наче він колись був одружений, адже йому тільки 19 і попереду ще все життя. Іван не хочек дітей і ненавидить зелений чай! Він ще встигне повести свою чарівну дівчину під вінець, а на разі йому більше кортить закінчити зі святквим обідом, в честь того, що вони уже 6 місяців разом і повести Катю в своє ліжко, де вони зможуть продовжити свій бенкет.

Іван:
Я не думав, що повернутися на сцену було вдалою ідеєю, адже в сучасному свіі інді-музика сприймається як якийсь пережиток. те, що було можно років 20 тому і буде модним ще через 20 років. Проте і зараз є люди, котрі готові жадібно вдихати кожен звук, кожну ноту, кожну інді хвилю! І повний зал все-таки дав мені внутрішнього драйву та енергії, аби продовжити грати: не для себе, для них! Відколи Катя померла, я ще жодного разу не виходив на сцену, проте через 5 років біль ущух, руки просились до гітари а язик горлав усьому тілу, що він хоче лизнути мікрофон, запалити мене, або ж спалити, якщо я не передумаю і не вернуся на сцену. В залі переважній більшості людей було під 40, що й не дивно. Зустрів там і Крика, і Мітрія, котрі колись допомагали мені. Приємно що люди допомагають, що не забувають. Завжди в такі моменти стає трішки сумно, адже вони для мене зробюили значно більше, ніж я для них. Хоча можливо справа не у тому. Адже тут був і Біс із Мосею, і всі їхні друзі, і багато просто людей, котрі зустрічалися мені раніше на інших концертах. Насправді було дуже приємно їх усіх побачити і побути трішки драйвовим вампіром, адже доки вони стяли і слухали, я наповнювався енергією, що повертала мене до життя після трьох років апатії і смерті. І під кінець концерту, коли я уже збирався зіграти на біс, я побачив її в кутку, там де вона завжди стояла на наших концертах, і згадав, що її улюбленою піснею, піснею, яку я поклявся не грати, була та, котру я зіграв щойно, хвилину назад взявши останній акорд. І я зрозумів, що це свобода! Я став вільний він своєї туги, хоча не перестав її любити. Я зрозумів, що можу жити далі і… вирішив просто піти зі сцени. Піти в це життя щоб зустріти його у всій красі.

Зустріч:
Ваня вийшов на вулицю, натягнув на губи шарф і пішов до кафе, де вони так любили сидіти разом з Катею, згадувати минуле і мріяти про майбутнє. Його щось тягнуло сісти за той столик, де уже сиділа жінка років 40-ка в затемнених окулярах і дивному плащі, котрий у нього асоціювався з Францією…

«Сьогодні пора змінювати своє життя» — думав Іван…
  • 0
  • 24 вересня 2009, 11:19
  • bis
  • 3