Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 сон / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Мимольотний аналіз марева

Кохання, феї, листочки… веселки, хмаринки, квіточки, природа…
все таке зелене-зелене…

тільки з мого серця іскриться червоний промінь, пробитий стрілою, випущеною з твого модернізованого арбалету з палаючими стрілами.
З твоїх смертоносних очей, модернізованих чорним олівцем… зелених як трава, на яку я падаю від солодкої рани у своїх снах…

Зовсім не боляче :) лиш тепло… тепло…
І точно знаю що нирки не простужу, тому що лежу на крилі і тому трішки вищий від рівня холодної землі.

Травичка наче килим… Дунеш і все таке яскраве…
І трава теж як килим… Пухнаста.
Треба буде сфотографуватися на фоні такої краси…

Тільки як фотік протащити через секюріті…

І ти тут… завжди мріяв, щоб нас хоч раз відправили в один світ…
Я можу зробити з тобою все що хочу…

Я ХОЧУ ЗРОБИТИ З ТОБОЮ ВСЕ ЩО МОЖУ!!!

Адже так мало часу…
Тут це можливо…
Просто обніму тебе і поцілую…
Це краще ніж 1000 годин спроб різних варіантів щось зробити…

смутна посмішка… Що таке??
Голова болить? чи просто сумно? дістали правда?
Зовсім життя не дають…
сумніви.
сумнівні мрії.
==========================
Якись сон снився… не памятаю про що…

Пробудження

Здається, що всі люди сплять.
Не рухаються.
Обмежують себе.
Вони думають, що земне життя — це максимум кайфу, який вони можуть отримати. А деякі думають, що життя дається лише раз і то, для того, щоб потім попасти в одну із крайностей, де лише стогін і скрегіт зубів, або вічне… щось приємне, але чого ніхто не розуміє.
Отож люди живуть і кажуть: «Ми всього лише люди».
Вони кажуть: «Бог нас створив, йому зе це потрібно поклонятися».
Забуваючи про те, що й самі можуть творити. Творити свої світи вже тут, на Землі. Це буде ще один із уроків. Це буде те, у що можна направити свою енергію, яка від цього не пропаде, а навпаки — її з*явиться ще більше.
Вони не думають, для чого вони прийшли сюди у глобальних масштабах, а всі їхні мрії зводяться до того, щоб зати сесію, вивчитися, найти роботу. І лишатися далі, одним із натовпу, одним… Ім*я якому Легіон.
Вони говорять: «Я ж лише людина». Вони тремтять і стають на коліна перед своїми кумирами та богами, забуваючи, хто є насправді їхній бог. Справжній бог, той, хто їх завжди любив, хто їх не кидав, був кожного моменту їхнього життя, яке б воно не було, поряд з ними. Мабуть, вони рідко дивляться в дзеркало, щоб побачити цього бога.
Лише зрозумівши, цього бога, можна зрозуміти, що таке справжнє щастя. І відчути його, пройнятися цим відчуттям настільки, щоб вуста розривалися в широчезній усмішці, а по щоках текли сльози щастя.

Тварь

Глаза уперлись в
потолок.

Не сделать вдох.

И тварь идет
навек украсть твой сон.

Не дай, не дай
коснутся ей себя.

Ведь человеку не
прожить без сна.

***

Відьма
чумою скосила,
тобі ще є сила
далі повзти?
Відьма
склала в брикети,
лизнула конверти,
перевірила мило.
Бігла
сто років крізь хащі
п’яти стали важчі
від відьминої голки.
Зустріла
з чоловіком в савані
під ручку пів зграї
мертвих покосів.
Кипіла
в мені люті тара
помсти спрага
поверненням марить.
Відьма
пробачила втечу
взяла мене гречно
під пахви.
Поклала
до схованки їжі
і в повній тиші
побачила сон.
Чи може не сон?
  • +6
  • 24 лютого 2011, 19:30
  • umbra
  • 1

Безсилі сни

Забула де ведуть мої дороги,
куди лунають співи й молитви.
І скільки ще оцих останніх кроків,
котрі залишуть слід в чужім житті.

Життя чуже й в пустій квартирі,
об сни потворні ріжу свої очі.
Де небо впало, бачиш нас накрило,
всі дні забулись, й вмерли наші ночі.

Коли я в снах тікала до дзеркал,
про щось тихенько з ними говорила.
А ти пив чай і знов мене вертав,
а я кричала в снах, що вже не було сили.
***
Кілька кроків і сонце розбудить,
кілька крапель абсентного раю.
Ти знайдеш тих кого вже не судять,
і загубиш мене десь у зграї…
  • +1
  • 24 грудня 2010, 21:36
  • Azazel
  • 2

Сон

И только мертвый сон придет в обед домой
и скажет: здравствуй друг хороший мой…
Он спит под крышами грибов
не видит он таких-же снов.
он в гости к вам всегда приходит,
с собакой хороводы водит.
Берет нож в руки и летит,
как призрачный больной бандит.
Он режет все наоборот,
а нож на место не кладет.
Все режет, режет и пиляет,
Но ничего не убивает…
Он бъет себе прямо в затылок,
но почемуто нету дырок…
Он тапочки все потерял,
Но дырок не наковырял.

Сон ( Мне снова снятся воды океана)

Мне снова снится — я упала в море.
Меня манила неба высь из глубины,
И в нем цвело морских ромашек поле
И так звало к себе дыхание волны.

Мне снова снятся воды океана
Мне как жгутом сдавило крепко грудь,
И придавило к дну тугим капканом,
В глазах темно и только видно солнца чуть.

Казалось будто тонны водной массы
Ворвались в легкие и там зажгли костры.
А тот мир сверху отдавал пластмассой
И горечью пропахли все мосты.

Казалось, будто сотни синих рыбок
Кружили надо мною хоровод
И мне кричали, что тот мир так зыбок
Что его можно выпить за глоток.

И приплыла ко мне русалка золотая
И трепетно схватила за ладонь,
Сказала мне: «Здесь дом твой, дорогая,
Здесь не за чем скрываться от погонь»

И я сдалась и воздух отпустила
Дышать водой — словно глотать огонь,
И под спиной уже не чуя ила,
Я разломала каменную бронь.

Мне снилось — я на веки стала
Одной из капель этой синевы
Единым с морем по нему блуждала
Не подчиняясь небу белизны.

Я стала морем. Оно — моею частью.
Мне снилось будто я дыхание волны
И мои мысли унесло их властью
Оставив мне сознание глубины.

Одної осінньої ночі

Біжу по вранішній росі.Босоніж.Назустріч хмарам.Назустріч новому дню.Назустріч самому собі.Біжу, не дивлячись під ноги, не озираючись назад.Без страху, без сумнівів, без будь-якої мети.
І от вже зникають десь вдалині сільські будинки з їхніми довгастими кольоровими городами.Котрісь великі, а котрісь малі, зате побілені, охайні.
Он там, на грядці, порається старанно якась бабуся.Низенька, худорлява.Здалеку схожа на крихітного згорбленого карлика.В руках у неї сапка.Мабуть, полить бур«яни.
Далі бачу огрядного чоловіка, який поважно походжає з одного кінця в інший.Серйозний і задуманий, наче давньогрецький філософ.Очима міряє свої володіння і час від часу поглядає на сусідні участки(напевно для порівняння).Переконавшись таки, що його город найкращий, чоловік задоволено посміхається, ніби хвалячи себе.
А я все біжу.І вже не видно городів…
Біжу далі й далі…
То не я біжу, то життя моє.Летить із шаленою швидкістю, залишаючи все позаду.В голові залишаються лише смутні образи — одинокі привиди минулого.
Хочу прокинутись і не можу.Хочу зупинитись, а ноги самі несуть мене кудись в далечінь…
  • +2
  • 9 жовтня 2010, 21:56
  • Bybluk
  • 1

Шматочок

Шматочок дощу на моїй підлозі,
Й невпинні грози за вікном…
І я читати вже не в змозі,
Бо очі вкрились теплим сном.

Шматочок слова на сторінці,
Не пам'ятаю на якій…
Десь загубила… А в тарілці
Забула страву своїх мрій.

Шматочок букви на папері
Й застиглий пальчик-показник…
А за спиною скрип — це двері!
Але для мене світ вже зник.

Шматочок сну в моєму носі,
І я лечу, немов той птах!
Ну як не зрозуміти досі,
Що я не можу жити так?!

Шматочок ночі на повіках
Блукає в пошуці надій…
А в голові рояться втіхи
Й тремтять краплини моїх мрій.

голка

сьогодні вранці ти зайшов до мене,
тримаючи у руках надщербнуту у трьох кутах
монетку із зображенням королеви Вікторії
і сказав: «хочеш побачити диво?»

ти взяв мене за руку
і повів до кіоску «телевізори»
з єдиним неробочим телевізором,
де за надщербнуту у трьох кутах монетку
ми взяли свячену воду —
сльози цнотливих дівчаток о третій ночі

ти сказав: «пий і буде диво»
і за першим же ковтком я перетворилась
на засушену кукурудзяну ляльку
із червоною латкою замість серця

а за мить із червоної латки
стирчала пятисантиметрова голка,
яку ти вколов прямо у мене —
твій символ кохання, те диво, яке ти обіцяв

ти тримав мене на підвіконнику
аж поки я не розсипалась
і від мене залишилась
лише твоя сталева пятисантиметрова голка