Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 сонце / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

не можна читати

Батьку,
Я — не твоя дитина.
Батьку,
Навіщо?
Ти хотів сина.
Ти хотів викидня.
Ти хотів сонце.
Батьку,
Чуєш?
Я більше не можу.
Біжу за обрій.
Падаю в землю.
Дивись в мої очі.
В очах моїх темно.
В очах моїх нічно.
Голоси мурижать.
Без пам'ятні.
Без розуму.
Обіймай мене ніжно.
Обіймай мене сильно,
Мій коханцю любий.
Батьку,
Чуєш?
Я тебе чую.
Я відчуваю.
Подих гарячий.
Рухи безтямні.
Шал нетерплячий.
Вимкнути світло.
Одяг донизу.
Батьку,
послухай.
Гаряче знизу.
Вітер біжить.
За туманами — зимно.
Батьку,
Забудь.
Обіймай мене.
Вільно.

sunday

Сон.це

Вип’ю сонце
Хай воно мене зігріє узимку
Якщо треба, розбавлю його
льодом з кусочком м«яти
Після сонця питиму хмари,
Додаватиму їх як вершки до кави,
І втоплю їх у своїй чашці.
Висмокчу дощ із трубочки з МакДональдсу
І буду тихо ридати

Sorry!

Сонце і вітер,
Губи і очі,
Ти поміж літер,
Снишся щоночі.
Ніч і світання,
Сонце і зорі,
Моє кохання —
Мушля у морі.
Сонце і небо,
Щоки, долоні,
Жити без тебе —
Гинуть в полоні.
Місяць і промінь,
Зорі і Сонце,
Чую я гомін —
Там, за віконцем.
Сонце і тиша,
Очі, як зорі…
Я тобі пишу:
«I love you. Sorry».

Гарячий вірш

Вже пополудні. Море. Літо.
Кожну шпариночку в мені
Зціловують несамовито
В’язкого сонця мацаки.

Їм не страшне моє чаклунство,
Нахабству їх нема межі,
Від них немає порятунку,
Їм байдуже, що я в тіні…

Лиш тут, у затінку, вдається
Живим лишитись, вкритись сном,
Але язик не повернеться
Цю тінь назвати холодком:

Тут вітер хижий і гярячий,
Тут сяє скрізь пекельний рай…
Ледве ворушусь… Ледве бачу…
Повільно тане небокрай…

Ба більше – світ кудись подівся,
Згорнувсь і вибухнув вогнем,
А з мозку мого утворився
Глейкий радіаційний джем.

Лиш Сонце й я. Тепер єдині.
В клубок субстанції сплелись…
Пульсує ритм, іскряться хвилі –
У цьму – вічність. В цьому – смисл.

… Обожнюю такі години –
Мороз чи спеку, штиль чи шторм, –
Коли ніщо не вполовину,
Коли скасовується борг…

Тоді зашкалить кожен прилад,
Від щастя носом піде кров
Здіймуться з-поза спини крила,
В душі прокинеться любов.

Моє місто

Після шаленого ритму життя, напруженого тижня, божевільно здвинутої п’ятниці, впевнених безглуздих рішень, прийшла втомленість здійснювати супротив цьому життю, стихії виру, невгамовності, напруженості мізків, «безизходности», невиявленої агресії, бажання захисту та втоми, шаленої втоми та спустошеності. Захотілось запрокинути голову та дивитись в небо, в далечінь, по верхівках набундючених будинків, дивовижних будинків, мовчазних, втомлених та самотніх.
Приїхала моя маршрутка, як добре що є місце біля вікна. Починаємо рух. За вікном міняються до болі, до заїжджених в пам’яті краєвиди. Мозок відмовляється планувати щось на завтра, обдумувати невиконанні завдання, шукати виходу, рішення, відмовляється думати про роботу. Відбувається відділення від реальності, від оточуючих людей. Мрійливий, бездонний простір моїх очей блукає по дахах будиночків. Голова наповнюється різними римованими думками, віршами, простором та свободою, якоюсь дитячою мрійливістю, дивною байдужістю, наївністю.
Душа шукає притулку.
Думки, думки … Не продані, не куплені, не вкрадені, не сфальсифіковані, не приборкані, вільні. Їм так байдуже, що відбувається навколо, так байдуже все і скрізь… Люди, гомін, смішні машини, чужі проблеми, плинність часу та світу, фінанси, аналітика, цифри, посіви, врожайність, статистика… Байдуже. Вони вільні, наче птахи, наче хмари. Приходять в ночі, приходять в день, на роботі, у маршрутці, у душі і в душі, приходять мовчки, повзають в голові, шукають ручку і папір, шукають вихід з голови, хоч дірочку, хоч лабіринт, але вихід. Неспокійні, тривожні, не знаходячи виходу зникають. І лише може згодом, напруживши мізок, можна зняти відпечатки слідів їх перебування в моїй голові. Спробувати продублювати, наповнити першочергового змісту та емоцій. Емоцій першочерговості, багатогранності відчуттів того моменту коли вони прийшли вперше. Такі вільні, безсоромні, не вкрадені, не куплені, вільні та не приборкані.
А маршрутка і дальше продовжує своє снування по своєму щоденному маршруту. Наповнилась людьми, гамірними, байдужими, пустими та дивакуватими. Такими ж як я.
Напроти ж/д вокзалу починається ряд моїх улюблених будівель. Таких величних, з округлими віконцями, дивними фасадами, старовинними покрівлями. Такі невимовно красиві, мовчазні, зачаровуючи химерні. В голові малюються образи їх жителів, панcькуватих, елітних поміщиків такого собі старенького Тернополя. І обов’язково із старовинними грамофонами, платівками, купою запилених розумних книжок, енциклопедій. «Доброго дня, добродію Андрію! – Доброго дня сусіде! Як ся маєте?» Такі смішні, такі собі нові, інтелігентні панята.
А потім провулочок. Видніється моя улюблена червона покрівля Укрсоцбанку. Віконця в мансарді. Мої віконця … Де трудовими вечорами заглядала в небо в надії побачити зорі, та там віддзеркалювались лише мої оченята, мій сум….
Скільки всього було там… Приємного, важкого… Перша робота, як перше кохання, важка, з особливою притиркою характерів, та все рівно незабутня та єдина…
А дальше такі ж химерні будиночки, про те з меншим пафосом, дороговизною фасадів. Такі собі людиська жили, що хотіли бути такими ж панськуватими інтелігентами, та скверні душі, злоба і жадібність, навіть нечистість духу не могла їх зробити такими. Заздрість їм не давала певно спати по ночах. Ось і будиночки такі, заздрісні, убогіші. Хоча по своєму особливі і потрібні. Вони ж не винуваті, що власники у них такі були.
А о цей будиночок на кінці вулиці певно був самим гостинним та привітним. Хоч бідненький, але приємний. Напевно казали, зайдіть в першу хату, там вам допоможуть, пригріють, там добрі люди.
Почались невгамовні гірки «улюбленого» шостого магазину. Убогі хатинки Збаразької вулиці. Фантазія і тут починає малювати химерні долі людей. Ось тут жилі бідні селяни, що трудились на отих панськуватих, і отих, що хотіли бути схожими на панськуватих міщан. Мали собі коника, возика, десятко дітей і жалоби на свою доленьку. Та все рівно, по своєму, по бідному щасливі. У бідних своє, таке зовсім особливе щастя. Таке справжнє та ніколи не зрозуміле багатій інтелігенції, еліті, химерне, убоге щастя.
Протрясло добре… Хоча вже звикла. Стільки років одна і таж бруківка, одні й ті самі ями. Вже якось своєю п’ятою точкою відчуваєш де буде ота до болі знайома ямка… )))
Почались нові вулиці…Така собі епоха робочого Радянського Союзу. По своєму особлива, по свому не схожа ні на що. Чимось таким маняща, що навіть слів не вистачає описати. І притягує мене своєю ідеологією. Ми всі проти ворога, проти шпіонів, проти Америки, сплюндрованої Америки, проти алкоголізму. Ми видаємо «сухі закони», винаходимо самогонні апарати, ми проводимо «суботніки», ми допомагаємо пенсіонерам, здаємо макулатуру, обмінюючи на господарське мило чи рулон туалетного паперу. Період не замкнених на замок дверей, привітних сусідів, ігор в доміно на столиках в дворах, літніх закруток, канікул в селі, на тоці, недільних вареників та доносів на сусідів.
По своєму особлива ідеологія, ілюзія добробуту та порядності. Епоха фабрик, заводів, ХБК і малосімейок. Та все таки сліпої віри в доброту…
А дальше Тарнавського …. Банально шаблонні, горизонтально — вертикальні, вимірені під лінійку, і все одно для моєї дитячої душі такі чарівні. Такі одинаково — рівні, симетричні багатоповерхівки. З симетричними віконцями, із симетричними жителями, із симетричним життям і побутом.
А далі пустир. Одинокі нові, пихаті і такі юні будинки. Обіцяючи комфорт і збільшену жилу площу. Такі недолугі, кольорові, сирі… Що ще тут додати… Ніякого змісту…
За ними видніються гаражі, зруйновані розкрадені заводи, і великий гарячий круг сонця. Такий величезний, оранжевий, теплий, байдужий. Сонце ацтеків, інків, індіанців, римлян, май. Сонце, що своєю величністю і могутністю руйнує всі знання, що накопились в наших головах. Своєю впевненістю, байдужістю, неквапливістю, мудрістю, мудрістю інків та май, лякає та руйнує усе істинне в цьому пустому та дивному світі. Оранжеві промені окутують вулиці, поля, покинуті заводи, пустирі, нашу гамірну маршрутку. Обертаюсь знову, щоб ще раз поглянути в очі цьому оранжевому гіганту, побачити мудрість віків, мудрість май, індіанців, римлян та навіть атлантів. Напевно, якщо в цей час хтось спостерігав за мною, подумав, що зовсім дивна та химерна дівчинка. А я просто уявляла, як індіанці в тих самих гарячо-жовтих променях, дивились в даль, дивились як заходить сонце, курили люльку миру та приховували від нас мудрість цього життя, мудрість цього світу.
Ось і ПТУ. Нова ера відродження Незалежної неньки України. Дамо якісну освіту нашій молоді, нашому майбутньому. Яка світла перспектива та радісні емоції. Про те, в середині відчуваєш ту безвихідь студентів, що вчаться тут. Ту неможливість навчатися в пристойних, акредитованих вузах, ту байдужість до перспектив свого «радісного» майбутнього. Насправді ці стіни приховують справжню жорстокість і брутальність нового покоління, нереалізованої молоді, відсіяної від вищих норм моралі. Не всі, не винятки, але жорстокістю аж тхне…
Київська. Район наркоманів і гоп – стопів. Самі будинки, такі ж як і всюди, шпаківні, і ті якісь наркоманські. Цей район в мене асоціюється з переломними 90-ми. Розборки, стрели, круті червоні дев’ятки та стволи по кишеннях. Стволи, кастети, дубінки, викідні ножі, ножі – бабочки і зажатий шприц з черговою дозою кайфу.
Добрий вечір рідна Тинда. Я повернулась до дому. Тільки з роботи, втомлена, голодна і замерзла… Вийшла з маршрутки. Сонце ацтеків та інків майже сховалось. Вулиці почав окутувати холод, байдужість і жорстокість …

весна

я дихаю весною крізь одчинене вікно
приймаю наче знеболююче наче панацею
поринаю у 15-ти градусний повітряний потік наче риба
вдихаючи запах ще ненароджених листків і бутонів

байдуже що голі дерева гілками-гребенями лоскочуть пузо небу
воно не ображається а сміється теплим вітром
я виринаю із вікна підставивши лице сонцю
під звуки космічної музики

Тобі Подарую...

Тобі весняну ніжну квітку подарую –
Нехай нагадує тобі мене!
Або ж проміння сонця намалюю –
Так почуття моє до тебе не мине!

А легкий дотик вітру нагадає тобі про те,
Як добре завжди разом нам удвох!
Чи крапелька роси прозора на світанку,
Що чистоту символізує хай для нас обох.

Легка хмаринка, біла і пухнаста –
Це легкість й простота, відсутність всіх образ.
А чисте небо, синє, світле, ясне,
А головне – безмежне – хай щораз

Нагадує і не дає забути нам ніколи,
Що мир і розуміння – понад все!
Обожнюю тебе, моє найкраще сонце,
Що вище неба мене піднесе!