Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 сни / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Очі

Спроба так спроба…
Крок так крок…
Нехай закарбується
глибше урок.

Мотив продзвенів…
І дума застигла…
Милий чи мила, ти
в душу мою проникла.

Дихання ритм…
Веремія думок…
Не стане сходинок?.. Не стане —
є Бог.

Відсуваю фіранку…
Відчиняю вікно…
Не спіши, не зникай — сон живе,
як і всі ми, давно…

Чорно-біле кіно…
Мені знову на дно?..
Не кивай, де долина нова,
як вершина
майбутнього
сна…

господиня мусила зауважити кілька плям (с)

жодних анатомічних подробиць, жодного
сліду, жодного доказу,
що все відбувалося насправді
картинці бракує деталей для цілісності,
вона схожа на продірявлений кулями
металевий щит проти сонця

у що він був вбраний? коли прийшов?
що робила в кімнаті моя перша вчителька
і навіщо вона раптом почала підбирати розкиданий одяг,
примовляючи, що мені час додому?

лише один кадр, не фільм, а світлина:
два білі оголені тіла на підлозі
навіть облич не видно
тож чи це був він, не можу бути певна
але так відчувалося

на порожній вулиці серед тротуару лежить мертва миша
водій автобусу вперто кричить мені “Іра?! Іра?!”
поки проїжджає повз
явa майже зовсім не відрізняється від сну
принаймні сьогодні мені хочеться
щоб це було правдою
  • 0
  • 25 вересня 2012, 00:25
  • Jenna
  • 1

Сни

Я так давно не бачив снів,
тих незабутніх, чистих, як її білизна,
тих мелодійних, як дівочий спів.
Мені не сняться сни, пробач Вітчизна,
я не солдат тепер без сновидінь,
спонтанних тих, як куля в скроню.
Тіла невбитих ворогів, я заховав у тінь,
а ті серця що бились, я стиснув у долоні.
Та сни, мені не сняться й досі,
я втратив їх, йдучи шляхом війни,
всіма забутий, як краплі дощу у її волоссі.
Мені не сняться, ті прекрасні сни,
де та єдина й неповторна.
де кров, гаряча від любові,
і пісня лине миротворна,
і ніжність, є у кожнім слові.

Театр абсурду

холодне волосся й уста божевільно,
шепочуть про рай серед ржавого світу.
а очі навпроти, так страшно, так сильно
беруть у полон і катують невміло.

Гарячії крила і сон у безодні,
де ти серед бруду, де ти не один.
я буду з тобою, пробач не сьогодні,
і ти вже навіки, навіки не мій.

Криваві слова і обіцянки з перцем,
та ти все пробачиш, бо все як завжди.
Ти просто забув, що вже попіл-не серце,
тобою керує і ти вже не спиш.

І я не засну, просто зникну у дверях,
невміло і боязко зпущуся спогадом в тінь.
Тепер не біжи, хто залишиться грати на сцені?
в театрі абсурду чи просто в абсентному сні…

Мурашник

Глобалізація продовжує існувати
у зітлілій обгортці снікерсу,
глевкого ґрунту здичавілого лісопарку,
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай з міжнародного обміну
Ерасмус-Мундус вчиться на керунку
«Глобальні економічні та політичні системи»,
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай пише
дослідження про порівняльний аналіз
внутрішніх ринків В’єтнаму та країн Центрально-Східної Европи
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай сприймає буття
крізь швидкісний wifi
він щодня додає по десять нових ледь
інтернаціональних знайомих
повідомлення від них
нагадують хирляві декоративні дерева
біля торгових центрів,
він всім відповідає «Hi, buddy!»
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай стежить
за післякризовими валютними коливаннями
і часами ніби прокидаючись відчуває фізичну самотність
у порожній кімнаті чужої слов’янської країни,
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай об’їздив 59 міст в 24 країнах
про це він описав у профайлах фейсбуку та твіттеру,
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай позіхає
і всоте заходить у скайп,
жовті смайлики від його знайомих
схожі на абстрактний схід і на захід
за його запиленим вікном гуртожитку,
він вмикає Yahoo! Messeger
і бачить ті ж вервиці імен,
що й на скайпі,
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай
відкриває браузер Google Chrome
і заходить на youtube
щоб подивитися найрентинговіші ролики
з порнографічними підтекстами
заварюючи вермішель швидкого приготування
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай ніяковіє
від повідомлень на стіні фейсбука
про землетруси Ґаїті та Ісландії
в’єтнамський аспірант Ду Тан Хай вмикає ґуґл ток
і бачить тих же нерухомих рибалок
прикутих до запилених крижин своїх моніторів,
які пливуть крізь каламуть
спостерігаючи за своїм віртуальним дном
з покинутими течками та файлами,

А поки ж глобалізація розкладається
пластиковою пляшкою з-під кока-коли
у глевкому ґрунті здичавілого лісопарку,
і потихеньку занурюється
вицвілою червоною етикеткою
та коктейльною трубочкою
у великий поснулий мурашник,
кажуть, що знову збанкротували
водночас декілька тільки-но відкритих торгових центрів,
що тепер німо мерехтять штучним омінням,
ніби пляшка, що занурюється у пухкий чорнозем,
ніби дрібненькі літери різними мовами
про найголовніші моменти у житті,
у паперових снах в’єтнамського аспіранта
Ду Тан Хай.

"Сон"

Чому мені сниться що нас нема?
Іти постійно про це нагадуєш!
У небі остання гроза
Червоим небесну вічність намазує.

Поцілунки болючі і твої сльози
Уже не буде весни
Вона помре разом з нами сьогодні
… ми потрапимо в вічність води!

Але окремо.не разом.бо ти так хотіла
Окремо.не разом.-можливо так хотів Бог
Окремо… моя душа й твоє тіло
Не разом.мого болю не стане на двох.

*"Метелики у животі" - моє натхнення

Друг Опришок для Ванютки Кремової Квітки

Строката опівнічна мова текстів
Засвідчує, що ми самодостатні діти.
У тебе свої проблиски майбутнього,
У мене довгі позитивні тріпи

Казкових сновидінь, вершкових хмарок,
кремових квіток і шоколадного дощу…
Не встигла доказати до кінця — заснула,
Розморена, на свіжоскошеному споришу

Заснув і я, збентежений тобою,
Тримаючи руками щирі вірші — Останні острівці моїх надій,
У боротьбі з володарями гробової тиші.

Хутчіш, туди, де телепорт на Коломию.
Біжу старими вулицями Міста Лева,
Туди, де дріт колючий ранить шию,
Туди, де брама на стіні сталева.

«Де клята влада вуличної тиші, сину,
Хоронить кроки занімілого прокльону.
Хутчіш!»-, сказав і тишею загинув,
Посмертний брат повстанського загону.

Добігти, бо інакше — спокій в божевільні.
Дві пари стін, Опришок немічний і дикий.
На стінах власні молитовники спасіння
І білі простині, і сльози-крики-сльози-крики…

За крок до вічності ти вибрала момент.
І стріли ворогів пронизані моїм теплом.
Коли останній подих, як останній аргумент.
Моя фізична оболонка стала склом.

Готова була канути в казки, розлитися,
Бруківкою текти до грат каналізації.
Лишилося лежати, плакати й молитися.
Без віри в пекло, в рай цивілізації…

За крок до вічности ти вибрала мене,
З«явилася терпким палючим світлом.
Прекрасно здетоноване пальне
Підняло моє скло радіаційним вітром.

Пізніше очевидці заговорять мовами,
Що я злітав тримаючи тебе за руку,
Сміявся в небі щиро, пропливав над головами,
Дивився в очі, на свою спасительку.

Ці сни мінливі ніби жовта крейда,
Розсипана на хвилях підсвідомого.
Уривки заповіту діда Фрейда,
Закладки на сторіках невідомого.

Літати — поза межами стандарту.
Це як добро, як Боже одкровення.
Я довго пишу, моя муза того варта,
»Метелики у животі" — моє натхнення.

Самотність

Самотність
Яка біла і пухнаста ця перина! Наскільки ніжна вона і наскільки чиста! Господи, як було незатишно там, — на землі! Але я піднявся над землею – над її суєтою і тлінністю, печалями і страхами. І там унизу залишилося все, що колись тримало. Листя, стебла, гілля, коріння. Я став вільним і крила розгорнулися, подібно до квітки, що розпустилася.
Я злетів над землею, поринув над межами, наповнився свободою, як значенням. І значенням, як свободою. Всі мої думки обійняті колись ніжним, але чіпким стеблом, що зростав із самої маківки землі, знайшли тепер свободу. Я злетів наче птах і знайшов цю солодку млість, це величне ложе серед вражаючої чистоти блакитного неба – хмару, що пестить навіть моє серце своїми ажурними пушинками.
І тепер, дивлячись на неначе сонну, застиглу в суєті і нелюбові землю, я навіть майже не згадую ту обпалюючу, солону як море, сльозу, яка розірвала моє серце, вирвавши з нього крила, що ще тільки зароджувалися. І як я холодними, синіючими від вітру скривавленими руками закривав, загоював рану, зяючу в моїх грудях і заколисував, пестив і леліяв ці ніжні крила. Білі з тонкими рожевими прожилками незабутих снів, ще не розгорнуті вони нагадували бутон яблуневої квітки. Я лагідно зігрівав їх своїм диханням і трепетно гладив цю ніжну плоть. І ось вони ожили, я почув їх глухе серцебиття. О, це була справді казкова мить! Ніжний бутон розгорнувся подібно гігантській, непереборній у своєму бажанні жити квітці. Затріпотіли на вітрі пухнасті білосніжні пера, все сильніше запульсувала кров в жилах. Я знайшов свободу. І свобода прийняла мене.
Ніби підкоряючись невідомому, закладеному в підсвідомість самою природою інстинкту або ритуалу, я підняв руки до неба і одним ривком крила рвонулися вгору і прилипли до моєї спини між лопаток. На мить я відчув біль, але лише на мить.… Ось. я вільний. Крила підняли мене вгору, мені навіть не довелося докладати яких-небудь зусиль. Я лечу!
Я досяг хмар! Скільки разів я піднімав очі до неба і мріяв про те, як було б добре зануритися в цей молочний пух, лягти на це священне ложе і забутися у спокої і блаженстві! І тепер я тут, серед цих небесних кульбаб, а сіра, безглузда земля — там унизу. І мені немає ніякого діла до того, що відбувається серед цієї вічної штовханини і суєти.
Яке чудово це зефірове ложе! Яке величне убрання неба! Величезна квітуча кульбаба Сонця і тисячі, мільйони вже відцвілих кульбаб – хмари. А вдалині – мільйони і мільярди таких же яскраво палаючих, як Сонечко, кульбаб, але всі вони здаються такими маленькими, деякі навіть дрібніше за макове зернятко. І все це поруч, я рукою можу дотягнутися до пропливаючої повз хмари, можу перестрибнути на неї і так увесь день кататися небом, задихаючись від захоплення. Це просто казка!
.… Знесилений від веселощів, я, втомлений, упав на що вподобану мною хмару і занурився в сон. А вгорі наді мною все ще так само пустували, граючи з вітром пухнасті хмари. У променистій безтурботності, переливаючись на сонці, вони плавали по небу туди-сюди, туди-сюди.
Я забувся в солодкій дрімоті. Але одна з хмар ненароком поглянула на сіру землю зі снуючими на ній вічно суєтними людьми. І від цього швидкоплинного, ненароком кинутого погляду потьмяніло ніжне серце безтурботної хмарки і пролилася сльоза. Зкотившись пухнастими його краями впала вона вниз. Неначе час застигнув від цього. Раптом закляк, замовк вітер, завмерло сонячне проміння. І лише самотня сльоза продовжувала своє падіння, повільно і невблаганно наближаючись до нерухомої землі.
І на цьому слізному шляху не було нічого, що б могло стати перешкодою для цих уламків поглядів неба, розчинених у безвір'ї сльози. Нічого, окрім такої же, як і інші, хмари. Моєї улюбленої хмари. Хмари, яка прийняла мене в свої обійми і так дбайливо берегла мій спокій. Хмари, з якої я хочу почати свій старт у нове життя – життя без страждань і болю, без печалі і відчаю. Хмари, з якої почнеться моя подорож по незвіданих ще закутках прекрасного світу, про який там унизу на землі навіть не здогадуєшся. Тільки ця хмара була перешкодою на слізному шляху.
... Я одразу відчув різкий біль у грудях, неначе хтось величезним кинджалом пронизав мене до самого хребця – це встромилася в мене самотня сльоза посірілої хмари. Сльоза від сірості і суєтності, досі ще незнайомої небожителям. Я спробував піднятися з м'якої перини моєї хмари, але не зміг навіть поворушитися. Не зміг навіть зітхнути на повні груди. Моє дихання перехопило і я відчув себе неспроможніше дитини. Це жахливе відчуття непереборної туги, безмежної безвихідності – відчуття безпорадності. Як безглуздо! Тепер я був прикутий до хмари. Тепер я у небі, серед свободи. Але не вільний. Я прикутий до хмари. До полюбленої мною хмари.
... Наді мною завжди хмарно…

Одиночество
Какая белая и пушистая эта перина! Как нежна она и как чиста! Господи, как неуютно было там, — на земле! Но я поднялся над землей – над ее суетой и бренностью, печалями и страхами. И там внизу осталось все, что когда-то держало. Листва, стебли, ветви, корни… Я стал свободен и крылья развернулись подобно распустившемуся цветку.
Я взлетел над землей, взмыл над границами, наполнился свободой, как смыслом. И смыслом, как свободой. Все мои мысли обьятые когда-то нежным, но цепким стеблем, произрастающем из самого центра земли, обрели теперь свободу. Я взлетел как птица и нашел эту сладостную негу, это величественное ложе среди поражающей чистоты лазурного неба – ласкающее даже мое сердце своими ажурными пушинками облако.
И теперь, глядя на как будто сонную, застывшую в суете и нелюбви землю, я даже почти не вспоминаю ту обжигающую, соленую как море слезу, которая разорвала мое сердце, вырвав из него еще только зарождавшиеся крылья. И как я холодными, синеющими от ветра окровавленными руками закрывал, заживлял рану, зияющую в моей груди и убаюкивал, ласкал и лелеял эти нежные крылья. Белые с тонкимы розовыми прожилками незабытых снов неразвернувшиеся они напоминали нераскрывшийся бутон яблоневого цветка. Я ласково согревал их своим дыханием и трепетно гладил эту нежную плоть. И вот они ожили, я услышал их глухое сердцебиение. О, это был поистине сказочный миг! Нежный бутон развернулся подобно гигантскому, непреодолимому в своем желании жить цветку. Зетрепетали на ветру пушистые белоснежные перья, все сильнее запульсировала кровь в жилах … Я обрел свободу. И свобода приняла меня.
Будто повинуясь неведомому, заложеном в подсознание самой природой инстинкту или ритуалу, я поднял руки к небу и одним рывком крылья рванулись вверх и прилипли к моей спине между лопаток. На мгновение я почувствовал боль, но лишь на мгновение.… Вот… я свободен. Крылья подняли меня вверх, мне даже не пришлось прилагать каких-либо усилий. Я лечу!
Я достиг облаков! Сколько раз я поднимал глаза к небу и мечтал о том, как хорошо было бы окунуться в этот молочный пух, возлечь на это священное ложе и забыться в покое и блаженстве! И теперь я здесь, среди этих небесных одуванчиков, а серая, нелепая земля — там внизу. И мне нет никакого дела до того, что происходит среди этой вечной толкотни и суеты.
Как прекрасно это зефирное ложе! Как величественно убранство неба! Огромный цветущий одуванчик Солнца и тысячи, миллионы уже отцветших одуванчиков – облака. А вдали – миллионы и миллиарды таких же ярко горящих, как Солнышко, одуванчиков, но все они кажутся такими маленькими, некоторые даже мельче макового зернышка. И все это рядом, я рукой могу дотянуться до рядом проплывающего облака, могу перепрыгнуть на него и так весь день кататься по небу, задыхаясь от восторга. Это просто сказка!
… Выбившись из сил от веселья, я, усталый, упал на полюбившееся мне облако и погрузился в сон. А вверху надо мной все так же резвились, играя с ветром пушистые облака. В лучезарной беззаботности, переливаясь на солнце, они плавали по небу туда-сюда, туда-сюда.
Я забылся в сладкой дреме. Но вот одно из облаков ненароком взглянуло на серую землю с копошащимися на ней вечно суетными людьми. И от этого мимолетного, ненароком брошенного взгляда потускнело нежное сердце беззаботного облачка и пролилась слеза. Скатившись по пушистым его краям пала она вниз. Как будто время застыло от этого. Вдруг застыл, замолчал ветер, замерли солнечные лучи. И только одинокая слеза продолжала свое падение, медленно и неумолимо приближаясь к недвижимой земле.
И на этом слезном пути не было ничего, что бы могло стать преградой для этих осколков взглядов неба, растворенных в безверии слезы. Ничего, кроме такого, же как и другие, облака. Моего излюбленного облака. Облака, которое приняло меня в свои обьятия и так бережно хранило мой покой. Облака, с которого я хочу начать свой старт в новую жизнь – жизнь без страданий и боли, без печалей и отчаяния. Облака, с которого начнется мое путешествие по неизведанным еще закоулкам прекрасного мира, о котором там внизу на земле даже не догадываешься. Только это облако было преградой на слезном пути.
… … … Я сразу почувствовал резкую боль в груди, как будто кто-то огромным кинжалом пронзил меня до самого позвонка – это вонзилась в меня одинокая слеза посеревшего облака. Слеза от изведанной серости и суетности, незнакомой прежде небожителям. Я попытался подняться с мягкой перины моего облака, но не смог даже пошевелиться. Не смог даже вздохнуть на полную грудь. Мое дыхание перехватило и я почувствовал себя беспомощнее ребенка. Это ужасное чувство непреодолимой тоски, безграничной безысходности – чувство беспомощности. Как нелепо! Теперь я прикован к облаку. Теперь я в небе, среди свободы. Но не свободен. Я пригвозжен к облаку. …К возлюбленному мною облаку.
… … … Надо мной всегда облачно…

Це я вперше пишу тобі, по такій довгій паузі.

Привіт Ільзо!
Це я вперше пишу тобі, по такій довгій паузі. Ба, навіть гарнізонний недавно питав мене, чого так давно він не бачить як я переводжу гас у штабній кімнаті. Він не рзуміє, що і кому я пишу, про те все ж терпить.
Привіт Ільзо…
Я сиджу і боюся. Не померти. Хоч довкола війна. Ні. Померти чомусь не страшно. Може тому, що я жодного разу не помирав, Ільзо? Ти помирала вже, хоч раз? Хоч раз ти була вже за крок до смерті? Я вчора був. Я напросився сам. Навіщо? Не знаю достеменно. Ранок погожий був. Сонце зійшло десь за горами – того ми не бачили. І панувала тиша. Тому гарнізонний наказав нам сходити за передній край фронту, подивитися чого все так тихо. Там далі було може насправді не так і страшно, про те я згадував, Ільзо, як ми з тобою переходили тоді удвох той перешийок. Ти йшла попереду. Ти як завжди нікого не боялася. Нікого і нічого. Мені страшно завжди було. Я давно знав, що я програв. Знаєш, якщо ти думаєш, що ти програв ти вже таки справді відсотків на п’ятдесят програв. Я згадую той день, Ільзо… Тоді я грав ва-банк…
Тепер? Тепер коли все вже давно програно, тепер мусило би і жити не так страшно. Але ні. Ми постійно знаходимо в собі щось, чого ми боїмося. Ми боїмося просто і находимо тому якісь раціональні причини. Раціональні, забуваємо, що страх, він ірраціональний. І пояснити його тим, що ми боїмося чогось, бо це спричинить інше щось годі, бо це не так… МИ боїмося себе самих. Боїмося втратити себе ж… Це вершина егоїзму? Може. Але це просто ніщо…

*Нареченій Мерців. Уривки генетичної пам'яті

Сьогодні я проснувся у бараці, в задушливому Гето.
Останні кілька снів були про воду.
Чомусь усі живі мерці омріюють одне.
Вони бояться помирати сотнями у день.
Вони бояться відправлятися на небо.
Бо там, лишень розмов про море, про сонця диск,
який купає промені палючі і вітрові солоному співає пісню.
Бо там лишень розмов про море…

Однакові одежі бранок,
примушують невільно вдатись до фантазій.
Я уявляю режисерське крісло, себе у ньому.
Під теплу музику замішану на скрімо
До Гето сотнями невільниці приходять
З одним лишень бажанням — врятуватися, бути забутими…

І якось дивно бачити однакові спіднички
Худі від голоду і сині від морозу ноги
Великі сльози котяться по моїх щоках
Але робота є робота, отже, я наказом
відсилаю кожну дівчинку до списку.

Два десятка солдатів чекають
Доки моя режисерська рука
Махне у їхній бік
Доки кілька солодких сестер
Або матерів, зрештою, яка в біса різниця,
Увійдуть до шатра.
А далі лиш смерть через
Біль цнотливих сестер
І байдужість сумних матерів.

Бігаю навколо, матюкаю акторів,
Б«ю батогами солдатів.
Кричу: „Це мій фільм, це мої сестри-матері.
Де повага до Режисера, де почуття?
Мені обіцяли прекрасні умови.
Врешті-решт я не токар з заслуженим п“ятим розрядом!
Я ваш Творець, я Митець, Я людина епохи!»

Ловлю на собі кілька поглядів, це мої друзі.
Опускаюся додолу, на цей раз не у шкіряне крісло…
Божевілля з кожним днем концтаборної муки
бере наді мною верх, примушує жити у іншому світі.

Відчуваю як моєї руки торкається інша рука,
вона дає черствий хліб і горнятко води —
Єдине, що повертає мене попереднього до свідомості.

Заплющую очі.Так, це моя надія,
моя остання надія на втечу до неба.
Єдина істота, із сотні бараків, яка не хоче до моря.
Приходить тільки до тих, кому варто збиратися у дорогу.

Ми кликали її Наречена Мерців.
Наступний фільм я зніматиму про її мрію —
про мандри гірськими стежками Тибету.