Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 самотність / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Раптово

часом складається враження, що в цілому світі
я потрібна ну кому завгодно, але не тобі
що своє непривабливе тіло у денному світлі
відтепер і назавжди я можу лишити собі

і стріляє у голову думка смішна і непрохана
що, можливо, ніколи й нічого у нас не було.
що ми просто були собі давніми друзями-лохами,
і насправді зростися нічого у нас не могло.

ніби й хочу забути, і ніби й не хочу прощатися
та лише про одне я сьогодні тебе попрошу:
давай завжди в хороших стосунках з тобою лишатися
якщо твою дитину я в себе під серцем ношу.

Самотність

Як важко жити самотній людині…
Вона ж, та людина, неначе дитина.
Їй необхідні любов і турбота.
Не треба їй крутих поворотів.

Вона простягає свої рученята до мами,
Горять її оченята.
«Любіть мене!» — кричить в порожнечу…
Просить про любов… Хіба то доречно?

Отак і живе самотня людина.
Зовні — доросла, а мрії дитини.
І хто тій людині в житті допоможе?
До неї байдуже перехожим.
«Самотня? Нещасна? Не наше то діло...».
Звичайно, не їхнє, вони то — щасливі.

Самотніх багато живе поруч з нами.
Люди, будь ласка, хочаб словами
Змініть на щасливі печальні сюжети.
Виженем разом самотність з планети!

Поверхом вище

Чи я коли-небудь до цього звикну?
До порожньої, холодної кімнати, де кожен найменший звук перетворює моє тіло на нестабільний атомний ладунок.
— Дошка скрипнула
— Поверхом вище неспокійний сусід почав хитати мою люстру, продавлюючи ями в стелі важкими кроками
— Холодильник раптом увімкнувся, в чому, здавалось би, нічого такого немає, — звичайний собі, білий, прямокутний холодильник, але серце вже ладне вистрибнути, а маленькі молоточки кують діри в моїх скронях
— За вікном розбилась пляшка
— Хтось дістав з кишені куртки ключі
— Старими трубами потекли нечистоти
Так, здається, я вже майже звик.
Тільки от коли холодильник так само раптово вимкнеться я, здається, так само раптово, згадаю, що поверхом вище вже давно ніхто не живе.

Вночі

на землю впала ніч, густа-густа,
з кишень своїх зірки навпомацки виймає,
прозорими крильми міцніше обіймає
і потай виціловує в уста…

як солодко, буває, дрімота
в закохані тіла по венах затікає…
між лабіринтами очей твоїх блукаю,
знімаючи мурашок з живота.

***

Продавчиня живої риби стає міською,
міняє ключі, забуває рипіння гравію.
Вона обростає спокоєм і лускою
і осягає нову географію
світу, що вперто застиг на перетині станцій…
Цю глибину не злякати діодами.
Світ, напевно, так і зостанеться
перенаселеним ідіотами,
з якими не зжитись, не розійтися.
Прийде господар, подобу посмішки зліпить,
стане напроти, Честер губами стисне,
«Бляха, знову в машині залишив Зіппо!».
І їй доведеться вогонь прикривати руками,
І заглядати в очі йому улесливо.
Він назве її дівчинкою з сірниками,
а риба буде хвостами плескати.
Потім дозволять піти раніше
Хоч би на дно – аби не тривожили.
Вона орендує маленьку нішу
і відчиняє не кожному.
А коли засинають вогні й дороги,
і зорі зріють на всі карати,
хтось розгортає долоні її вологі,
обіцяючи не карати.
Каже: солодка моя, ось я, один у всьому
перевертаюся зародком і вібрую,
скільки про мене мовчали соми,
скільки тобі торохтіли руни
про те, що може колись настати,
як риби зійдуть аплодисментами,
бо ніяке підвищення ставки
їх не робить безсмертними.
Тому вертайся, живи граційно, звучи гортанно
понад жлобськими аудитами,
доки ти на плаву, доки сили у тебе стане,
доки товар твій дихає…

Аритмія про Лізу

Як засну, забери в мене іграшку, Боже,
зроби це тихо…
Так і дітям болить викрадання, кожне
маленьке дихання
обриваючись, падає, і застигає лінзою.
Господи, як же важко – з валізами
лізти кудись, називаючись Лізою,
підло, зухвало. Чому не звелів ти
скористатися ліфтом?

Я навчилась рости униз.
Я награлась по саму депресію.
Я проникаю корицею крізь
подвійний Еспресо –
до дна,
де, нехай канонічно одна,
але затишно й тепло.
Ну не пхай мене в пекло!

Він усміхається: скільки ти прожила?!
Чуєш, як тихо у яблуці сплять повіки
майбутніх дерев, як мертва бджола
благословляє солодкий лікоть
вредної дівчинки, що взяла
плід – заборонений, бо сусідський.
Що тобі сниться?

Господи, що ж ти смайлики тулиш куди не треба?!
Як же невесело жити з такою зрадою!
Самота – це коли замовкає море лицем до тебе,
це есемески лише від мобільного оператора,
і кімнати, що їх покидати
легше, ніж прибирати.

Він – слухняний, підходить вночі до ліжка,
слухає пульс… Дурнувата Лізка
буде з ведмедиком спати і в сорок!..
Бог іде бронювати столик.

Самотня я

Ти не приходиш
і не йдеш.
Самотності немає меж.
Без почуттів
і відчуттів
апатія приносить біль.
Навіть Петрарка
і Франко
не вводять душу в лімбо.
Моя душа
і тіло
бажають пристрасті без міри.
У безкінечність
й забуття
відходить молодість моя.
Самотня я.
  • +2
  • 25 липня 2011, 14:02
  • soul
  • 2

Самотність

стіл…
надзвичайно незручний стілець…
4 стіни, що обридло оточують твою свободу…
прочинене вікно, за яким чути шум першого весняного рясного дощу…
і самотність.
пожадлива тварюка, яка стискає за горлянку, пече з середини, шматує серце, паралізує імунну систему, доводить до істерики лімфоцити, розноситься багном липкої гидоти по судинах, проникає в усі клітини організму… тварюка, яка тисне в грудях й щемить у третьому міжребер"ї…
краще вже хворіти на пневмонію чи то пак грип, аніж на самотність. від них є ще рятунок…
а цю гидоту не витравиш антибіотиками, не приглушиш обезболюючими, не видалиш її хірургічно.
від неї не рятують феєричні вечірки… алкоголь та цигарки лише підкреслюють гіркоту її смаку… від неї не допомагають нові знайомства… та й імунітет безсилий проти цієї гидоти.
рятують справжні друзі… рятує кохана людина… рятують ті хто нас любить…
але інколи їх немає поряд…
і ти знову оточуєш себе тими ж самими декораціями… і знову здаєшся в полон самоті…
і знову
стіл…
надзвичайно незручний стілець…
4 стіни, що обридло оточують твою свободу…
прочинене вікно, за яким чути шум першого весняного рясного дощу…
і самотність.

Уривки з одного листа...

Ентрінген,
Зимної ночі, раннього грудня
2010 р.

Мої вітання, Ольго!

В нас лежить сніг. І досить зимно, але не настільки, щоб мене це могло дивувати, чи заважати мені.
Я сиджу зараз на кухні першої власної квартири, і хоч сам я її не купив, і навіть знімає її для мене моя «кантора», але все ж в мене тут є своя кімната, і що не менш для мене важливо ― кухня, де я готую супи, печу пироги і тортики ― одне слово, веду себе як закомплексована стара діва, що вже не здатна нікого поклеїти, а тому збавляє свою пристрасть солодощами, віддає ніжність своїх рук тісту, і всіма помислами залишається з супом, натомість, аби знайти собі когось, хто міг би цей суп разом з нею їсти і тим самим, складати їй товариство в монотонному місиві життя, що минає.
Я сиджу на кухні, а надворі мороз. Мені інколи прикро, що в мене немає кахляної пічки, що її можна було би топити насушеними дровами, і вона б потріскувала і гуділа, а особливо в холодні зимові завії, і потім, вже давно згасла, все ще гріла мене своїм теплом. Якщо прискіпливіше проаналізувати образ пічки, тим паче з точки зору психоаналізу, то зовсім легко виявити, що образ пічки, є не просто фемінінним, але і наділеним цілком тими властивостями, які, згідно суспільних стереотипів притаманні жінці, яко супутниці життя і берегині домашнього вогнища.
В мене тут є своя кімната, як я вже писав вище. Там зараз на надувному матраці сплять двоє ― хлопець і дівчина. Я думаю ти здогадуєшся, що я сплю і надалі сам. Я останнім часом серйозно задумуюся про те, щоб завести кота, бо хочеться бодай про когось піклуватися. Слимак заліг у сплячку по зимі. І тишу моєї кімнати порушує хіба рух транспорту під вікном та систематичні візити мого «каллєги» по «канторі», який тут також по тій же мороці, що і я.
Робота моя приносить мені задоволення. Я вожу автобус (збираю клієнтів – бабусь і дідусів) і везу їх до нас, в так званий «денний догляд» (досл.), що по суті є дитсадком, точніше «дідсадком». Ми робимо тут все те, що і в дитсадку. Від сніданку в «слинявчиках» — серветках на шиї, аби не заляпати одяг, до вирізання зірочок на прикрашання кімнат установи до різдва. Серед інших речей ми готуємо, пообіді у нас сон і також прогулянки. Я думаю «пісочниця» теж би була не зайвою. … Я не скажу, що я сильно змінився тут, від того часу як полишив територію, що зветься Україна. Хоча я і мав деякі можливості для розвитку, але так і не зреалізував їх повністю. (Завжди маєш відчуття, що ще є час.)
Я трохи подорожував. Був в Мюнхені. На «Октоберфесті». Їхав туди винятково, щоб сказати згодом «я там був». То дуже жалюгідне і прикре видовище. Щось на кшталт наших сільських ярмарок, але в форматі міжнародному і в шкіряних шортах.
Ще я був в Франкфурті. Власне, спочатку, в передмісті цього самого Франкфурту. Містечко, що я навідав має досить смішну як в перекладі назву: «три дубки». Чомусь в мене асоціація зі старим радянським кіно і, також, із словосполученням «кафе сліва». Сліву ми тут заливаєм часто. Майже кожні вихідні. Мені поволі це починає набридати, бо ці наші пиятики з кожним разом набувають рис щораз прикрішого убозтва. Але алкоголь тут відмінний. Смачний, дешевий і якісний. Європейці жаліються, що в них дорогий алкоголь, але та якість, що її вони мають ― варта грошей. Звичайно ж, німецьке пиво. Воно таки і справді круте. Ліпше нашого цілком однозначно. Маю на увазі смак, якість і різноманіття видів. Є також імпортне чеське, ірландське («Гінес») і інших країн. Все по досить помірним, навіть як на мою зарплату в 380 єврів, ціну. І взагалі ціни на товари і продукти харчування в Німеччині відносно не великі. А якщо додати сюди ще контроль (бодай якийсь) за свавіллям виробників продуктів харчування, то Німеччина в українця постає таким собі раєм на землі. Раєм протестантсько-капіталістичним. Де правлять гроші і розрахунок. Хоча, я вважаю, в розумних межах. …
… Одне з моїх спостережень за існуванням нас тут, в Німеччині, це те, що багато яких дивних збігів трапляється тут в оточенні нас, як біотичному так і абіотичному, я не говорю вже про соціум, які дивним чином нагадують нам те, що з нами було на батьківщині…
… Їздив зі Штутгарта в Франкфурт. Тут є така річ – «гарний білет вихідного дня» (досл.) ― квиток, з яким 5 людей, можуть протягом одного календарного (вихідного) дня кататися в потягах приміського сполучення пересідаючи з одного на інший і рухаючися таким чином досить дешево, хоч і повільно, коштує він досить не дорого 37 євро. Все відносно, бо, щоб їхати в Франкфурт я б витратив на залізницю, щонайменше 60 Є. Єдиний мінус ― те, що рух з пересадками. Я правда звиклий до ночівель на вокзалах України і мене це зовсім не злякало. 6 пересадок і 7 годин дороги і я був в Франкфурті.
… Життя моє рухається. Віддаляє мене від тих місць де я був, і куди я вже ніколи не повернуся тим, що був там. І це добре. Головна суть мого існування тепер ― мандри. В мандрах, близьких і далеких, пішки, на велосипеді чи потязі ― я збавляю свою тугу за кимось близьким, кого так поки жодного разу і не було зі мною. Думаю треба набиратися зимної байдужості, адже саме її ми так цінуємо в ідилічних героях наших упадань. Байдужості, що я плутаю її з інакшістю, і ще чогось не зрозумілого, що я поки не вхоплю ніяк, треба набути мені наступними годинами, днями, тижнями, місяцями, і, навіть, цілком імовірно, що роками мого життя, що ще (так завше здається в молодості) по переду.
… Я не вмію писати інакше. Ти знаєш. На тому ― в добрий час, люба Ольго! Пиши мені коли матимеш час і натхнення, або коли не матимеш ні часу ні натхнення, але натомість матимеш пекучу потребу розказати комусь і про щось. Тоді ти знаєш напевно, що в тебе є мінімум три вдячних читачі. Чому три? Бо, коли здається тобі, що вихід один, ти мусиш знати, що їх як мінімум ― три, просто, думати треба ширше і приреченіше. Я завше любив вираз ― «співати як перед шибеницею» ― життя ― це пісня, Ольго, і ліпше співати її тихше, або надірваним голосом, але треба намагатися не збиватися на фальш. Її і так довкола як тепер тут снігу. Але сніг білий, а фальш… Ну, ти знаєш про що я…

З повагою,
І пам’яттю про наші походи,
Олекса Дощ
  • +2
  • 5 грудня 2010, 06:36
  • o_do64
  • 31