Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 проза / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

занепад цінностей

я проходжу біля Неї а Вона навіть не зважає на мене
я дивлюся в Її очі і усміхаюся а Вона відвертає погляд вбік
Вона сердита я здогадуюсь за що
Вона зачаровує мене і втікає від мене
Вона експериментує в буквальному розумінні знущається наді мною
Вона не хоче зі мною розмовляти
чому
мабуть тому що немає сенсу в наших розмовах це просто звуки що линуть з Її уст так як линуть із моїх

Вона чарівна я називаю Її квіточкою проте мій суперник чи може й навіть суперники звуть Її по іншому хай не ніжніше але їхні слова Їй більше подобаються
вони глибше захоплюють Її душу бо я Їй просто не подобаюсь
і що
і що тепер
у мене немає шансів якщо я надалі старатимусь завоювати Її серце це користі не принесе
якщо я надалі буду протидіяти своїм суперникам Вона образиться
мабуть залишився останній вихід забути про Неї і поставити крапку безсенсованому коханню
так і зроблю нічого не вдієш нас все одно роз’єднає доля
цінності втрачають своє коли-небудь ми розчаровуємось у своїх цінностях
тому я змушений закреслити їх «ідеальність» і знайти нові цінності нові принципи щоб вижити у цьому нелегкому жорстокому світі
і все ж я не забуду ту прекрасну квіточку якій так щиро віддався але прийдеться сказати прощавай життя помірне потрібно звикати до змін
і знову я втрачаю власне призначення
втрачаю повагу до себе
я лиш певна крихітна частинка у цьому світі
я НІХТО

21.04.2009
12:39:43

* * *

Мы снова поссорились. Тротуары умываются. Дорога зеркалит шалостью подмигиваний светофора. Ласточки, каждый раз в это время, думают, что на прогулку выходят грибы, шляпки их испаряют мрачность, будто бы они синтезируют тучи. И только некоторые, на палитре однообразной плоскости, кричат колоритом. Своей наглой осведомленностью, рассмеялся чиж над суждениями наблюдателей: «Это же щиты от обидчивой воды, которая вечно после ссор, убегает сверху. В народе их называют – зонтами. Ими пользуются эти боягузы – людишки. Интересно, на сей раз, какие предрассудки они употребляют, для выбора его цветовой гаммы.… Вон, девушка с подсолнухом в руках, наверное — обманщица, лжет сама себе о хорошести окружающего. А, этот с зонтом покрытым старостью мха, скорее всего холостяк, с мёртвой надеждой найти любовь. Ах, вот и женщина с радугой над головой, она, безусловно – романтик, скупостью прячет идеи интимного свидания дождя и солнца» — лекционно причитал чиж.
Говорят, человек за всю жизнь должен выплакать ведро слёз. И никто не знает, что мы, решили сделать это сразу, вместе, наперед. Чтобы больше никакие чижи не тревожились, толстокожестью трусливости людишек. А лучше, позаботились об орешке в своих головах, а то вдруг экспрессивная вода повздорит снова.
  • +12
  • 17 грудня 2010, 23:09
  • Marinka
  • 6

Вже завтра він стане і твоїм

Кожного вечора, заходив в іншу кімнату, в якій, ніколи не засинав.
Кожного вечора не світились в ній ліхтарі, їх не було.

Я стояв біля вікна і слідкував за світлом сусіднього вікна, там стояв чоловік.
Він робив різні вправи, прекрасні вправи.
Вправи повітря, вправи осені, зими.
Перетворювався деревом — лоскотав мене листям, вітром — летючим до мене, змією – кусаючи тіло моє.

Спостерігав до пізньої ночі за кольоровою тінню, за рельєфним тілом.

Він не знав, що милуюсь ним, але чому ж тоді виконував ці рухи?
Все ж таки, він здогадувався, що його кохають у темному вікні.

Сайт душі

Краплі шоколадного присмаку твоїх очей дивляться на мене із монітора… Стукають із твоєї аватарки до мого гарячого серця, що пролилось у рядки скупого повідомлення. Напишу тобі вже вкотре… Все як звично. Малюю буквами свою симпатію до тебе. А там за цією сторінкою, що сховала усі мої почуття до тебе, ти розставляєш свої життєві позиції, йдеш уперед, живеш, а мене залишаєш у віртуальному ящику online. Знайди мене, відчуй, коли проводжу час на твоєму клаптику мережевого життя. Полистаю портфоліо, в якому назбирались світлини із аркушів твоїх днів. Дозволь я тебе позначу на фото свого серця… Ти потрібен мені у ньому… Я забула, як пахне мокрий асфальт, спраглий дощу, і скошена трава, що лягає попелом на землю, яка носить мої надії. Я забула, як жити тут… У сьогодні, у хвилинах, що б’ють ключем справжнього світу. Я не пам’ятаю, як всміхатись без смайлів і дарувати дотик без натиску кнопки «відіслати». Допоможи мені відійти від цієї набутої амнезії, якою я захворіла єдиний раз на тебе глянувши… А потім закрившись у вакуумі віртуальності. Глянь на мене не із своєї ідеальної ави, без якої я не наважусь прожити дня. Приходь до берегів моєї долі, я втомилась жити на твоїй сторінці. Відчуй мене серед бурхливих хвиль мережевого моря. Забудь мене віртуальну і покохай таку, якою я є насправді. Тобі єдиному моє істинне обличчя без фото, у якому викорінені всі недоліки…
Через кожну хвилину намагаюсь написати тобі якусь дрібничку, що стає початком нової розмови. Як же я закохана у спілкування з тобою. Жаль, що мої перші кроки вичерпано на роздоріжжі твого нерозуміння моєї наполегливості… У ній немає нічого лукавого і смішного, а лише моє серце, що несу тобі у руках і готова віддати за першим позовом, за погляд твоєї солодкої надії, що вселяєш у мене, дивлячись із фото. Я бажаю бачити тебе у своєму житті завжди online, щоб ти бився у моєму серці своїм ім’ям та нікнеймом. Я не хвилююсь за те, що ти станеш єдиним у списку моїх друзів, які постійно на сайті моєї душі. Я прагну твоєї присутності не у моєму статусі, а поруч мене… Щоб ти стояв поруч і просто слухав мій стукіт серця, який шепотів би тобі про любов реальну, без слів, без натисків на клавіатурі… Просто мовчанка і два закоханих серця… Оnline у своєму коханні… У своїх почуттях…
  • +2
  • 8 грудня 2010, 15:43
  • Yaryna
  • 2

Блискучі птахи...

Блискучі птахи,
знайшли притулок
у нашій тіні.

Вони забули:
довгий,
колишній
вирій;

Збудувати вічну
скульптуру
вітру;

знести
майбутній
іній;

Создатель

После первого глотка кофе я обжег верхнее нёбо. Времени ждать, пока кофе остынет, не было, так что пришлось его чем-то разбавить. Перерыв все шкафчики на кухне, я нашел только коньяк, бутылка которого уже успела покрыться пылью. Он был не из тех видов коньяка, которые стоит нюхать, держать тёплой рукой и наслаждаться ароматом. Это был самый дешёвый коньяк, который мой дядя пил иногда после обеда в случаях, когда не было рома. Дядя утверждал, что весь коньяк одинаковый и пахнет отвратительно, так что если уж его пить, то не стоит выбрасывать деньги на ветер, а смело покупать самый дешёвый. Я влил в чашку грамм шестьдесят, перемешал ложкой и, прищурившись, отпил немного. Кофе приобрёл жуткий вкус. Если дорогие коньяки с годами настаиваются и становятся лучше, то дядин коньяк стал разбавленным спиртом коричневого цвета. Мой коктейль нужно было чем-то запить, но кроме воды из-под крана ничего не было. Даже холодильник был выключен уже пару лет. Я достал сигарету и чиркнул зажигалкой – противный вкус сменился другим, не более противным, но все же лучше.
Теперь можно было спокойно разглядеть из окна «Рейв» желтого цвета, восемьдесят пятого года выпуска. Это была зверская тачка с откидной крышей, заострёнными формами кузова и тремястами лошадками под капотом. Внутри же было старенький кассетник, который, казалось, вот-вот и разольётся американскими песнями, ровесниками самой машины. Когда дядя заезжал во двор на «Рейве», из машины вырывались песни «AC\DC», а ребятишки бежали вслед за тачкой, и напевали уже знакомые им тексты. Аудиосистема была такого качества, что избавиться от ощущения того, что музыканты играют на заднем сидении, было невозможно. Сейчас же «Рейв» стоял сам по себе. После того, как дядя пропал несколько лет назад, машина всем своим видом показывала, что она не одинока, но в скором она покрылась пылью, и даже камеры начали чуточку сдуваться. Сегодня она была покрыта осенней листвой, но даже всё это не мешало ей казаться величественной в сравнении с другими машинами во дворе.
Я допил кофе с коньяком, затушил сигарету и прошел в коридор, где на тумбочке оставил картину, завёрнутую в бумагу. Приподняв картину, я увидел серебряное кольцо моей тётушки. Это кольцо без сомнения принадлежало ей, потому что по окружности было написано «Люблю тебя, и это, чёрт возьми, круто». Лет двадцать назад молодой и безумный архитектор подарил это кольцо подающей надежды художнице в день свадьбы. Это были мой дядя и тётя. После того, как дядя исчез, тётушка долго не могла снять кольцо из-за распухших пальцев. Но год назад она оставила это кольцо на том месте, где я его нашел, и ушла из этой квартиры, потому что всё здесь только и напоминало о её любимом. Родственники хотели продать квартиру, но я настоял на том, чтобы квартиру оставили в покое. Не зря ведь перед уходом дядя написал записку с текстом «Я ещё залечу к вам!». Кажется, только я не переставал в это верить.
Захватив картину, я открыл двери рабочего кабинета дяди. С непривычки я зажмурился – белый свет, будто вырвался из темницы, и пытался проникнуть в каждого. Самым странным в жизни дяди был его кабинет – он был полностью белым. Стол, стулья, диван, бар с парой бутылочек «Малибу», полочки со свёрнутыми в тубы архитектурными проектами – всё было белым. Стены и полы были выкрашены белой краской, потолки выбелены. На рабочем столе были разбросаны белые ручки и карандаши вперемешку с линейками и транспортирами, лежал закрытый «MacBook», рядом с ним стояла белая ваза с бумажными цветами, которые, по словам дяди, никогда не вяли. Также в кабинете у стены стоял кульман, но в информационной эпохе он стал совсем не нужным, и его заменил ноутбук. Для освещения дядя использовал лампы дневного света. Он говорил, что они ему не дают расслабиться и подстегают к работе. В этом кабинете рождались такие архитектурные проекты, как небоскрёб в форме винтовой лестницы, который стоит в центре нашего города, «Клавишная площадь» — подвешенное металлическое сооружение, каждая часть которого была якобы клавишей, на которую можно было наступить и она загоралась. «Дом-попугай» не исключение, правда, сейчас его выкупил какой-то зажиточный бизнесмен. Последний чертёж, прикрепленный к стене кнопками, дядя сделал перед тем, как исчез. Это был винт с лопастями. Размеры его были не известны, видно дядя не успел их вписать, но все думали, что это гребной винт корабля. В верхнем левом углу была надпись «AB-2», но и это осталось загадкой.
На вопрос, зачем дяде белый кабинет, он отвечал, что, находясь в нём, он чувствует гармонию и может её смело нарушить своими проектами. Точную копию кабинета хотели воссоздать на последнем этаже одного из шедевров дяди — «Вавилоне», проектируя который, он смешал все языки, народности и расы, — но никто не знал, стоит ли делать это, пока не найдут дядю, живым или мёртвым. И вообще, стоит ли делать кабинет дяди так близко к Богу.
В кабинете был только один изъян – надпись на стене чёрной краской. После ухода дяди моя тетушка всё ещё надеялась, что он вернётся. Милиция разыскивала его полгода, и в итоге сбилась со следа. Тогда тетушка взяла чёрную краску и большими буквами написала над диваном фразу «The End», после этого закрыла кабинет и больше туда не входила.
Я присел на диван и стал разрывать бумагу, которой обвернули картину. Из-под желтой бумаги стал виднеться белый цвет. Я сорвал обёртку, забил гвоздь выше того места, где находилась чёрная надпись, и повесил картину. Комната сразу же обрела свой привычный вид. Белая рамка и безупречно чистый холст будто сливались с кабинетом. Отойдя на пару метров, я практически уже не замечал картины.
Дело было сделано, так что я вышел из кабинета и закрыл дверь, но вдруг где-то вдалеке услышал рёв мотора, который, по всей видимости, принадлежал самолёту. Страшный звук приближался с каждой секундой. Я укрылся в углу около выхода из квартиры, так и не решившись выйти из неё. Меня охватил страх – руки начали трястись, ноги не слушались, из глаз ручьём текли слёзы. И в момент сокрушительного удара о стену чего-то громадного и массивного из моего горла вырвался отчаявшийся крик. В этот же момент стена из дядиного кабинета разрушилась, и из неё показался винт с вращающимися лопастями.
Я всё ждал, что же случится дальше, но, кроме того, что мои руки и ноги тряслись, а винт постепенно останавливался, во всей квартире ничего не происходило. Покарёженый металлический винт торчал и настораживал. Было ощущение того, что сейчас он закрутится в другую сторону и агрегат даст задний ход. Но постепенно он остановил свой ход и вовсе. Я собрал все свои силы, заставил ноги держать себя в руках, встал и открыл двери, так и не поняв, что это лишнее – большая часть стены была ведь разбита на маленькие осколки.
Передо мной открылась картина хаоса. Белые стены были в гари, машинном масле и осколках самолёта, который лежал прямо в комнате. Точнее, его небольшая часть. Крылья, шасси и хвост, видимо, оторвались при столкновении о стену дома. В комнате просто лежала половина кабины «кукурузника», несколько переделанного в дизайне.
Я переступил через обломки и открыл дверь со стороны второго пилота. Из кабины начало выпадать тело голой женщины с бутылкой рома в руках. Я отступил и дал телу спокойно упасть. После этого внимательно осмотрел кабину: позади сидений пилотов лежало ещё одно тело женщины, на сей раз в нижнем белье и без бутылки в руках, а в сидении пилота восседал, словно на троне, мой дядя. Первое, что бросилось в глаза – это его улыбка. Улыбка обезумевшего счастливого человека, иначе и не скажешь. Я увидел его радость в глазах. Он был точно рад возвращению домой после столь долгого отсутствия. Правой рукой он указывал вперёд себя. Я посмотрел вдоль его руки и увидел, что на каждой лопасти винта с тыльной стороны была написана одна и та же фраза – « Я вернулся!».
Не зря я верил в его возвращение, хотя и не ожидал такого шага от него. Он всё же казался мне шизанутым создателем, а не безумным бунтовщиком. Я взял его руку и попытался положить на колени, но рука задела вырвавшийся из бортовой панели спидометр. Впервые в жизни я увидел картину в замедленном кадре. Спидометр не спеша, падал, задевая ручки и переключатели, царапая фотографию тетушки, приклеенную к бортовой панели. Конечной целью падения спидометр выбрал вырванный из «Рейва» кассетник, и нажал на кнопку «Play». Кабину и белый кабинет заполонила музыка и я вспомнил, как раньше я бежал за машиной дяди вместе с дворовыми ребятами, напевая уже знакомый мне текст.

«Living easy, living free.
Season ticket on a one-way ride,
Asking nothing, leave me be
Taking everything in my stride.
Don't need reason, don't need rhyme,
Ain't nothing I would rather do.
Going down, party time — My friends are gonna be there too.

I'm on the highway to hell.

No stop signs, speed limit,
Nobody's gonna slow me down,
Like a wheel, gonna spin it.
Nobody's gonna mess me round.
Hey, Satan paid my dues,
Playing in a rocking band.
Hey Momma, look at me.
I'm on my way to the promised land.

I'm on the highway to hell,
(Don't stop me!)

And I'm going down, all the way down
I'm on the highway to hell.»

Генерал

Генерал

Того ранку, року 1945, у квітні місяці нічого не передбачало ніяких змін. За командою наших офіцерів ми встали, хоча нам дуже того не хотілося – в усіх був дуже подавлений настрій. Пов’язано це було з тим, що війна була майже програна, а сенсу далі воювати багато хто не бачив.Але вставати було потрібно. Потім ми пішли вмиватися, а після – ми вишикувалися. Нам дали по 30 хвилин на збори, а потім нас очікувала якась важлива подія. Мені було дуже цікаво, бо нічого цікавого не бачив за останні пів-року.

( Читати далі )
  • +2
  • 2 жовтня 2010, 19:42
  • warrog
  • 13

шось....

все просто дістало… ці будні… ці бездонні нудні будні, ти немов провалюєшся у всесвітнє павутиння крику шуму і страху… на тебе все тисне і ти сидиш собі над дні з маленькою мп3-шкою і думаєш де ті крила які допоможуть вилетіти звідси, де ж те щастя, якого так давно не видно за сірими хмарами… де все те, що нам обіцяють коли ми засмучені, де те «все буде добре»… все кудись зникає… але все пройде і може колись ми знову заживемо своїм, природнім, щасливим життям, а поки будемо варитися у цьому бездонному казані проблем і нещасть…
  • +3
  • 20 вересня 2010, 23:51
  • NaFanya
  • 6

Українці люблять борщ

Я стояв у дверному прорізі та споглядав за своєю сестрою, яка поралася біля дзеркала. За декілька останні років ця маленька дівчинка непомітно налилася жіночої красою та привабливістю. Вона мала стрункий стан, стиглі груди підлітка, соковита м’якенька попка, які зараз прикривала тонка та коротка нічна сорочка, ноги ж були відкриті, даючи змогу насолодитися спогляданням тендітної оксамитової шкіри. Її довге чорне волосся обрамляло біле личенько, яке досить нагадувало анімешне: великі виразні карі очі з довгими густими віями, маленький акуратний носик, червоні трохи пухкенькі вуста, маленьке підборіддячко.
Вона розчісувала волосся, перекидала його своїми маленькими, майже ще дитячими пальчиками то так, то сяк. Робила це трохи задирливо, з властивою жінкам каверзністю, крутилася коло дзеркала, неначе дзиґа. Награвшись удосталь зі своїм прекрасним волоссям, вона повернулася в мій бік і промовила:
— Захаре, постав, будь ласка, борщ підігрітися. А я поки піду душ прийму, бо щось дуже спекотно сьогодні.
— Гаразд, уже йду, — відповів я та попрямував до кухні.

Я стояв, помішуючи вариво в каструлі, а сам думав про свою сестру. Мої думки ставали все негідніше та негідніше. То я уявляв образи ймовірного майбутнього, як вона стала дорослою успішною жінкою, допомагаючи мені, невдасі, то навпаки – вона була на узбіччі, ставши шльондрою-наркоманшою, яка робить мінети за 5 баксів, а я її витягував із цього лайна. Але найкращі фантазії були про теперішнє — краса Оксани прямо-таки розквітла, запахнувши мільйонами солодких ароматів молодості та невинності. Тут я схопив себе на думці, що фантазії про неї починають приймати еротичний характер. Спершу це були просто оголені образи моєї сестри, проте інтенсивність сексуального спрямування наростало, аж допоки я не уявив, як мою сестру просто шпигують масивними членами безліч мужиків, особи яких геть не визначені, довбають її в усі дірки, люто, скажено, жорстоко та нещадно. Потім зосереджуються лише на одному з отворів, проникаючи двома чи трьомя міцними членами та рвучи ніжну молоденьку вагіну чи ще тісніший за неї анальний отвір, цей диявольський танець безглуздої хтивості ніяк не хоче припинятися. Мужики час від часу кінчають то прямо на Оксаночку, орошаючи її маленькі стиглі груди гарячим сім’ям, то до рота, даючи змогу насолодитися смаком чоловічого соку кохання, підживитися нектаром Ерота, то до вагіни чи попи, переповнюючи баки, що сперма аж бризкає з її солодких місць. Згодом це вже відбувається в моїй кімнаті, а я споглядаю за цим усім – і чи то знімаю на камеру, чи то просто фапаю, отримуючи нездорову насолоду від споглядання. Але окрім цього збочення, у мене почали проскакувати фантазії, де я починаю легко торкатися Оленки, гладити її ніжну бліду шкіру, прибирати неслухняні пасма з обличчя, цілувати вразливі до пестощів місця, і далі, далі, далі… Я не міг себе спинити, моє мислення поринуло в сприйняття сексуальної втіхи із власною сестрою.
«Стоп! – сказав я собі. – Стоп, Захаре! Ти клятий виродок – це ж твоя сестра!» Голос здорового глузду з усієї сили намагався показати перверсивність моїх думок і бажань, але, либонь, було вже пізно. Моє молоде, переповнене гормонами тіло вже тряслося від пристрасті, рівень хіті перевищував усі мислимі норми. М’язи наче зговорилися, щоби ніколи не розслаблятися, у штанях муляло, що аж хотілося закричати від такого перенапруження. Борщ уже кипів, на кухні стояла духота – я був увесь мокрий і збуджений. Я забувся — лише встиг вимкнути конфорку та підійти до дверей ванної кімнати. Вони були незамкнуті.
Пристрасть горіла в мені. Я рішуче відчинив двері: за ширмою красувався її прекрасний жіночий силует. Бажання розгорілося ще з більшою силою, стаючи геть стихійним і нестримним. Я різко посунув ширму вбік – і вся краса Оксанчиного тіла одразу відкрилася мені. Я став монстром, що керується лишень інстинктами.
Спочатку в її очах я побачив острах, який зараз же змінився допитливістю, наче кажучи «чого це мій зайшов до ванної під час того, як я душ приймаю? – я ж гола!». А я миттю зірвав із себе труси, у які лише був одягнений. Мій член одразу випрямився від сили гарячої густої крові, що нестримним потоком прилила до нього. Не пройшло й секунди після того, як я заліз до ванни. Тремтячими руками я ніжно доторкнувся до її оксамитової шкіри. Оксана дивилася на мене невинними очима розгублено, але тіло її не виражало жодного протесту, тож я продовжував інтенсивніше пестити свою сестру, намагаючись вдовольнити свою хіть. Потім міцно обійняв її м’якеньке сексуальне тіло та поцілував у гарячі пухкенькі губки. Прохолодні краплі душу падали на нас, а ми стояли та цілувалися – палко, пристрасно, немовби востаннє. Оксана повністю віддалася на мій розсуд – не випускаючи її з обіймів, я почав осипати поцілунками, лизати, гризти, смоктати тверденькі смачненькі сосочки, що так приємно лоскотали мені груди під час поцілунку. Небесна амброзія – ніщо в порівнянні з такими ласощами, як циці моєї сестри. Я пожадливо мав їх, стискав, гриз, наче хотів відірвати.
З’явилося таке відчуття, неначе вічний голод, бажання з’їсти Оксану, поласувати кожним малюсіньким шматочком її шкіри. І я, ненажерлива тварюка, жадав насититися нею. В одну мить я розвернув сестру до себе, нагнув, почав пхати свого твердого, як граніт, члена до її тендітної піхвочки. Я засовував акуратно, бо пролазило погано. Оксана скрикнула від болю, але прутень уже був у ній, я почав агресивно кохати її. Сестрина вагіна була дуже вузька – але це лише додавало мені гостроти відчуттів, я жадібно водив туди й сюди, міцно тримаючи її тіло. Іноді моя рука зривалася, щоби пожмакати її цицьку чи ляснути по м’якій апетитній сраці. Ми здригалися в екстазі раз за разом, неначе навіжені, немовби в нас вселився злий дух, що провокував на зацикленні на плотській насолоді. І насолода була – я просто потрапив до вирію. Вирію затишного, теплого, ледь не гарячого, вологого, безпечного, смачного, привабливого. Хвилі солодкої приємності все міцнішали й міцнішали, темп швидшав, сексуально здригалися філейні шматки її тіла – аж поки мене не накрило цунамі, коли в оргазмічному пориві я за волосся підтягнув миленьке дитяче лице сестри та кінчив на нього потужними запашними потоками. Мій член уперто не хотів падати, тому я погладив Оксанку по обличчю, розмазуючи своє густе сім’я. Якась збочена краса була в цій картині: моя маленька мила сестра стоїть переді мною навколішках, дивлячись на мене невинними очима, а на лиці в неї багато моєї густої сперми.

Вона була вдоволена та розслаблена. Я теж відчув, як хвиля приємної втому розноситься по моєму організму. Із мовчазної згоди ми прийняли разом душ, пестячи та цілуючи одне одного. Потім моя сестра пішла насипати нам смачного борщу, який уже, либонь, був готовий. Та й батьки невдовзі мають прийти. Їх теж треба нагодувати.

І тепер, коли це хтиве божевілля пройшло, я задумався – що ж я накоїв…
  • +5
  • 17 вересня 2010, 15:52
  • Thuriel
  • 3

Автостоп

Хлопчик, маленький такий, років 15-16 на вигляд, мандрував автостопом. Саме автостопом, і тільки ним. Його обличчя відображало стільки сонець, скільки він побачив у подорожах. А пошарпані шузи — кілометри асфальту. І от уявляєте, це миле створіннячко підсідає до вашої машини, залазить на чисте сидіння, дістає цигарку й підпалює.
На запитання, про напрямок подорожі, хлопчик впевнено показує рукою вперед, навмисно чи ні, піднімаючи її трохи до неба. Там кінцевий пункт, що в принципі логічно. Адже ми теж їдемо завжди трохи вгору, неважливо, вперед чи назад.

( Читати далі )
  • +1
  • 22 серпня 2010, 19:55
  • urmak
  • 8