Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 проза / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Темно. Ніч.

Сидіти поруч з духами. Темно. Ніч. Тільки свічки освітлюють цю місцевість. Сидіти на лавці і спілкуватись з власним я. Скласти руки, скріпити пальці, і підняти очі в небо.
Вийняти з кишені цигарку. Поставити в губи і запалити. Вдихати їдкий дим. Заплющити очі і заплакати. Відчувати як важкі сльози стікають по щокам. Вдихати… вдихати пекучий дим. Опустити голову.
Відкрити очі і дивитись на маленький вогник в пластмасових «трунах». Відчувати присутність чогось нереального. Дихати. Триматись із останніх сил.
Поруч з'являються люди.Вони запалюють тихий вогонь, моляться, згадують, плачуть. А тобі залишається сидіти на самоті, ловити здивовані погляди.
Спокійно. Все по-новому. Все інакше. Дивитись в небо, а потім на постарілі портрети. Читати надписи, спостерігати за іншими. Дивуватись легкості.
Місяць майже вповні.Майже. Зоряне небо. Холодний вітер задуватиме волосся. Важко дихати. Темно. Ніч. Тільки свічки освітлюють цю місцевість!
  • +1
  • 17 жовтня 2011, 19:59
  • Shortly
  • 1

Місто дощу

Місто дощу стояло нерухомо, немов насолоджувалося краплями, що де-не-де літали в повітрі. Здавна тут дощу поклонялися, його обожнювали, любили. Проте не відчувалося жодного страху, який є перед кожним божеством. Дощ став частиною кожного мешканця, став керувати його вчинками, його настроєм.
Дерева, будинки, навіть дороги — все випромінювало любов і спокій, щойно небо огорталося сірістю, а повітря ставало густішим.
Хоч щоб не сталося — місто оберігало всіх своєю незворушністю. В такі хвилини, а то й години люди згадували про недочитані книги, діставали їх з верхніх запилених полинь і розгортали посередині, а то й в кінці — бували й такі, хто їх дочитував.
Кажуть, що в часи сильної грози таємничі старці вимикають електричне світло і запалюють свічки на високих канделябрах. Тоді беруть грубі книги з багатьма закладками, одягають окуляри з товстими скельцями і читають про себе загадкові письмена, попередньо звіривши дати на календарях.
Невідомо, що саме старці читають, але кажуть, що роблять вони це одночасно в різних кутках міста, кожен зі своєю спеціальною свічкою і своїми окулярами. Можливо, не якийсь магічний обряд, проте жодна людина ніколи не бачила великих змін в житті міста. Всі надалі так само вдихали свіже повітря, спостерігали за сірим небом та готували каву з корицею і шоколадом.
Тільки починало сяяти сонце, осушуючи бруківку — кажуть, бруківка теж відігравала свою роль в згаданому дійстві — люди усміхалися йому, радіючи гарній погоді. Але через короткий проміжок часу їх обличчя зверталися до голубого неба, намагаючись знайти хоч одну хмаринку, а очі наповнював легкий сум. З часом сум переходив у роздратування та недоспані ночі. Здавалося, що сонце заповнює увесь простір — від неба до маленької комірчини. І хоча люди любили тепло і світло, проте щодня будинки рідного міста ставали їм схожими на одну суцільну стіну чогось невиразного і сухого.
І лише згодом, коли краплі дощу знову починали падати з неба, діти вже шукали на рівних поверхнях нові калюжі, а батьки згадували про недочитані книги на верхніх полицях. І кажуть, таємничі старці очікували грозу і перевіряли свічки на високих канделябрах. Хоча, що це за обряд та до чого він призводить, досі не скаже ніхто.

18.04.2011

Бывает так...Midnight Train, take me away!

Давно не писала…
Почему мы так держимся за людей, ситуации, вещи… Что нам это дает? Увереность в завтра? в будущем? надежду на счатье? что?
Нам с детства твердят не привязываться.А это оказывается не так легко как кажется…
Первая наша привязаность это мама… ну, она остается навсегда.
Паралельно в нашей жизни появляются игрушки, вещи… Без которых, как нам кажется, мы жить не можем, кажется что если с любимой куклой что-то случится мы этого не переживем…
но мы взрослеем… и перестаем об этом задумываться… приходит новая смена привязаностей…
В нашей жизни появляются новые люди: одноклассники, друзья, одногруппники, любимые. И сами того не осознавая мы к ним привязываемся, мы думаем, что любим их.Может это правда любовь… я не знаю, точно сказать вам не могу.Может это просто эгоистичное «моё», которое мы принимаем за любовь… Что есть любовь?
(Продолжить)
Я считаю, что не стоит привязываться, ведь мы меняемся, наш внутриний мир меняется.И это нормально, что наше окружение меняется… Ведь если приходят новые люди, и вам с ними интересно- это значит, что вы растёте! зачем держаться за тех кто тянет вас вниз? это баласт! бросте его! Если человек ушел из вашей жизни, значит пришло время! приймите это! не сопротевляйтесь!
Ведь после дождя появляется радуга… За каждым старым разочарованием прийдет новая радость!
И я хочу верить, что у каждого одинокого сердца есть вторая половинка=))
Желаю вам Любви!*

Стук

Вырвал душу на подоконник
Дымом рыхлым кругом загажено
Умер Фрейд, уничтожив сонник
Умер Фрейд, и этим все сказано

С солью, кровью в консервных банках
Толстым, темным сукном замотан
пионеры не любят манку
Как Суицидник не ценит жизни

Растеклась, залила батарею
Мрачноватая в белых пятнах
Душа попросилась обратно
Я пустил, я души жалею

З іншого боку дзеркала



Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Моя остання надія, або Хутір розбещених душ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 228 с.
Книга, про яку йдеться, вийшла в одному з найактивніших і найуспішніших видавництв регіону. Роман – прозовий дебют молодих львівських письменниць (чарівні панянки – рідні сестри). Композиція книги – шість глав гармонійно обрамлено коротким прологом та напівсторінковим епілогом. Сюжет складено з численних життєвих історій, котрі відбуваються «у старовинному та безсоромно красивому місті Л.». Вони, ці окремішні історії, між собою переплетені, бо пов’язані спільними подіями і героями, котрих у книзі чималенько. Персонажі підкреслено карикатурні, але комізму, як такого, читач не відчуває, скоріше – огиду й обурення від споглядання зворотного боку життя «у «старовинному та невимушено красивому місті Л.». Це споглядання нам дискомфортне, зручно і звично робити вигляд, що все «тіп-топ»!
Два героя з, так би мовити, протилежного, позитивного табору, виконують концептивну гуманістичну функцію противаги чисельному негативу: «… літній чоловік відклав олівець та озирнувся довкола. Мефодій, а зрештою просто Фодик, сидів у літній кав’ярні «Казки Великого Відня» й обмірковував тему сьогоднішніх роздумів, що їх переносив на папір. Його мрії, на думку пересічного слухача, здались би не просто утопічними, а божевільними. Проте це були його мрії, і Фодик поставив собі за мету будь-якими шляхами втілити їх у життя, створити свій світ». Що ж то були за мрії? Віднайшовши шлях у паралельний світ, Мефодій узяв на себе роль новітнього Харона. Проте на відміну від свого міфологічного попередника, він сам вибирає жертви, й оцінюючи їх земні «діла», виносить звинувачувальний вердикт – подорож на хутір Х.: «Фодик прийняв рішення взяти на себе роль чистильника та карателя, розгрібаючи лайно, що накопичилось у душах людей. Його, можливо, нелюдська, ритуальна, майже стерильна жорстокість набирала обертів та полягала у визнанні пересічними жителями міста Л. своєї вини за спільництво, лицемірство, бездуховність». Додам до цього переліку вбивство, зраду, перелюб…
Що то за загадкове місце – хутір Х.? Фантазійно-артистична уява письменниць створила проект ідеального пекла для злочинців, яким на землі не повинно бути місця: «Це інший вимір, це інший бік дзеркала… Він коло нас, і його мешканці приречені на вічне та нікчемне життя, яке здобули собі самі». Опис ритуалу зустрічі нових жителів хутора Х. нагадує буфонадний паноптикум, де панують страхітливі істоти – потворні ґноми (до слова, наявність ґномів-карликів – майже обов’язковий атрибут сучасної фентезі-літератури).
Домінік («… чоловік – молодий та гарний. Його блакитні очі були ніби із самісінького неба, бо здавались аж надто неземними») – це персонаж, котрий уособлює есхатологічно-філософське credo письменниць, які за своїм віросповіданням (судячи з тексту книги) є правдивими християнками. Тому цей образ створений на взірець ікони, молячись до якої наші душі світлішають, очищаються від суєтних думок, прагнуть спокутування й прощення. Він, Домінік, не говорить, а рече, промовляє («Бога не треба боятися. Його потрібно тільки любити… Знання – це шлях до еволюції людства… Бог – це любов. Істину знатимуть тільки обрані Богом… Релігій багато, а Бог – один»), тому насамкінець оповіді про події, що відбулись «у затишному… невимушено прекрасному місті Л.» доречно «звучить» «Реквієм» В. А. Моцарта. Остання строфа тексту нарешті відкриває таїну імені героя: Requiem aeternam dona eis, Domine –Вічний спокій даруй їм, Господи…
Фінал твору очікувано трагічний. Зграя озвірілих людей вбиває Домініка на очах майже збожеволівшего від побаченого Мефодія. Нотатки зникли: « Жодного речення. Так, ніби й не було там ніколи нічого написано… Шарпнувши зошит, він одним махом закрив його. Одиноке сиве пір’ячко вилетіло з зошита, покружляло біля нього, мов у якомусь лагідному танку, і чемно впало до ніг...» – все, що лишилося від Домініка на Землі…
Мова авторок роману невигадлива, проте надзвичайно виразна й жива. Іронічність, якою просочений текст, гадаю, теж не випадковість: « Вірші були гіршими за посередні…… стіни Будинку культури, що знали, мабуть, іще Леніна… Обраними (на ґастролі до Польщі – Т. Д.) виявлялись лише ті співачки, чий апарат працював краще – як голосовий, так і генітальний… Номери (в готелі – Т. Д.) були середньої паршивості».
«У шалено прекрасному та стародавньому місті Л.» народилась талановита книжка – майстерна стилізація у манері майданних театрів ХVІІІ-ХІХ століть та італійської commedia dell’arte, де, на мою думку, прозоро проглядається творче, ориґінальне, самостійне використання естетичного досвіду світової художньої культури. З іншого боку, я вбачаю у дебюті львівських письменниць типово нетиповий приклад національного варіанту постмодерної прози, де максимально підкреслено зовнішні характерні ознаки нашого часу – епохи безладної, втомленої, ентропійної культури, панування у мистецтві естетичної еклектики, здрібнення світоглядних релігійно-філософських уявлень про Всесвіт і наше місце у ньому.
Одним словом – «епохи загниваючого процвітання»!

Дівчинка, яка любила сніг.

Її очі світились щастям, а на вустах завжди сяяла посмішка. Колись їй розбили серце і вона померла. Час не лікує. Але він приносить змогу боротись. Вона померла, але продовжувала боротись, життя кидало виклик і вона не відступала. Це дало їй змогу воскреснути і посміхатися.
Альона йшла по нічний вулиці. Сніг кружляв і вкривав все навколо білим настилом. Мороз змушував час від часу потирати носик і стискати пальці ніг в туфлях.
Навколо пролинали тіні, та вона не звертала на них уваги. Одна вона на цій доріжці, одна на всьому світі.
Дівчина гуляла і насолоджувалась цим. Сніжинки, що потрапляли на обличчя лоскотали її, а потім зникали. Батьки вже певне хвилюються, та і вже трішки змерзла. Варто повертатись додому. Але на останок сходити до мосту. Там зараз має бути прекрасно.
Сніг густішав і вулиці стало погано видно, але Альона знала їх як саму себе, тому легко вийшла до дороги, пройшла повз зачинений ринок і вийшла до мосту.
Ось чому вона так любила зиму, через те, що вона робити з містами. Нехай не постійно, але вночі, коли більшість вже сплять чи тільки збираються, міста перетворюється на казкові країни. Білі та добрі країни, де панує щастя, а з незгод тільки незначний холод, який не причиняє дискомфорту, а навпаки, приносить спокій.
Дівчина знімає шапку і копну її рудого волосся у всі сторони розвіває вітер. Вона сміється і той же вітер, ніби розуміючи що так потрібно робити розносить її сміх навколо. Щирий сміх, який так рідко звучить і всі хто чує його теж посміхаються.

Хлопець, що йде з іншого боку озера відриває голову відземлі та поглядом шукає ту, яка щаслива в цю пору. Можливо то марево?
Сам він вже давно не пам’ятає, що таке щастя. Він опустив руки і тепер просто існує.
Підійшовши до містка хлопець крізь сніг побачив щось руде на іншому боці. Прекрасне руде волосся. Мить і воно зникло, тільки сплеск води.
Він побіг туди. Нікого.

Темно. Холодно. Так холодно що її трусить. Сльози відносить холодною водою, горлянку обпікає, а груди стискає. Очі заплющуються…
Вона буде в чарівній країні де не має незгод і всі щасливі. Там все чудово, тільки трішки, зовсім трішечки морозно.
Темно. Холодно. Це кінець?..…

смак крові

Коли закриваєш очі приходить істота з твоїх кошмарів. Довга постать в білому каптурі, під яким немає очей. Вона чує твій запах, твій страх. У твого страху запах крові. Солоний, металевий присмак що змішується із потом і вона вдихає його на повну та йде за тобою. Вже близько, зовсім близько! Довгі пальці без нігтів тягнуться до твоїх ніздрів.
Ти вдихаєш істоту і вона розливається в твоєму тілі тисячами кольорових емоцій. Вона перестає бути жахливою та перетворюється на ліпшого друга, який хоче допомогти тобі…
Картинки. Чорно-білі картинки з твого життя, вони летять перед тобою. Все, що колись знав, любив, те чого боявся і те, що ненавидів.Кадри змінюються один за одним – Колір! Велетенський образ ключника.
Він тримає тебе за руку і підбирає ключ. Ключ, який все змінить. Ключ, що поверне механізми в твоїй голові та дозволить побачити істину.
Підлога прохолодна та заляпана кров’ю.
В спробі піднятись на ноги ти падаєш. Підлога прямо перед твоїми очима. Кахель, бруд та кров. Твоя кров? Повільно витягнувши язика ти проводиш ним, лишаючи слід серед крові та бруду. Солодко та яскраво.
Крики та сирена.
Нестерпний звук сирени – хочеться пробити барабанн іперетинки і лишитись в блаженній тиші.
Сил не має.
Істота в білому каптурі та без очей сидить на кріслі — посміхається. Друг, що зрадив.
Світло навколо і плями крові на підлозі…солодко.

Дружба

Маленька кімнатка. Ніч. Пусто, лише хтось сидить на ліжку. Людина починає плакати.
В той самий момент, та ж сама кімната з іншої точки зору
…Думки вмирають, щойно зародившись(як можна порушити цей спокій). Справжнісінький Спокій, хоч і до болю важкий. Часточки сутності хочуть вилетіти у вікно, до зоряного неба, нічного міста. Але не можуть, залишаються стікати по склу.
На верхній полиці уявного столу сидитьСамотність. Вбрана у сірий плащ перебирає щось у руках. На краю ліжка сидить Кохання, воно одіте у ніжно червону сукню та елегантні босоніжки. Ще у нього на шиї висить кулон на ланцюжку, а в волосся вплетені різнобарвні стрічки.
За цим всім, визираючи зі шкафа, спостерігає Страх. Видно лише його сині очиці. Трохи далі, під дверима, обнімаючи подушку в піжамі сидить Сон. Він не наважується підійти ближче. На карнизі, звісивши одну з кінцівок, відпочиває Лінь. Панує тиша всі думають про своє. Окрім слизьких думок на вікні. По щоках людини почали сповзати сльози. Їхня поява приносить якесь полегшення. Хтось, обнявши людину, плаче і витирає їй сльози – Дружба.
  • 0
  • 4 березня 2011, 16:16
  • Kava
  • 2

Довга дорога додому

Йду. Темрява. Йду в темряву. Йду в темряві. Довкола холодна, темна пустка. Лише тьмяний вуличний ліхтар, в кінці шляху, позначає пункт призначення. Йду сам. Далека собача брутальна лайка супроводжує мене. За що вони сваряться? За що ж вони можуть сваритися? Дурні блохасті бестії. Мабуть сучку не поділили. Мабуть. Зовсім, як люди. Тільки в них все на багато простіше.
Йду сам. Вірніше, нас було троє: я, хміль та «МР 3» плеєр. Але літієве серце цифрового китайця зупинилося і він спустив дух. Нас залишилося двоє: я та мій хміль. За хвилю в нашу з хмелем ідилію вклинився хтось третій, зайнявши місце китайського чуда техніки.
Хто це? Хто ти? А-а, ти не один?! Вас багато?!!! Хто ви? Хто ви, вбіса, такі?! Я вас не кликав!!! Хто ви?! Тьху, шоб вам, як же це я одразу не здогадався – це ж мої кляті думки. Знову прийшли не прохані!
Раніше їх гнобила розмова цифровика. Коли він бесідує зі мною – думки не сміють вклинюватися в нашу розмову. Але тепер, коли косоокий провалився у глибоку кому, вони повилазили з найпотаємніших закапелків свідомості і повсідалися, своїми задуманими сраками, на тім*я, на лоба, позалазили у вуха, одна, навіть, видряпалася на носа і показала мені язика: «Б-е-е-е!».
Чого вам, убогі, на цей раз потрібно?
Вони, поки що, не відповідають. Вони лише клубочаться і шиплять, немов злі, отруєні змії. Я можу помилятися, але, здається, вони вирішують яка з них найголовніша.
Заткніться!!!
Вони зайняті, вони не звертають уваги на мої відчайдуші спроби їх перекричати. Вони зайняті своїми розборами. Вони автономні. Вони не залежать від мене. Я залежу від них. Що правда, я залежу ще від нікотину, мобільного зв*язку та двох братів пластмасових ящиків, (один підключений до супутникового телебачення, а другий до швидкісного інтернету, усього за 120 грошей на місяць), але від Них, від Думок, я залежу найбільше. Вони керують мною, як хочуть. Вони взяли мене в полон. Я їхній раб.
Вони шепочуть. Вони кричать так, що мозок сприймає цей крик, як біль, жахливий біль і посилає сигнал у скроні. Скроні надулися, як пожежні рукави – вони ладні розірватися від перенапруження.
Ну, от. Тиша. Тиша? Здається замовкли. Але – це не надовго. Вони замовкли лише для того щоб вишикуватися у шеренги і рівними бойовими рядами, з новою силою атакувати.
Зараз вони перемивають мої кісточки. Балом править думка Совість. Напевне, все ж таки, її обрали головуючою. Це величезна потвора зі здоровенними гострими іклами і сумним карооким поглядом. Вона завжди була найбільшою і найсильнішою з усіх думок. Скільки себе пам*ятаю – вона завжди впивалася в душу своїми іклами і пила мою кров. Сука!
За спиною у потвори великий наплічник кольору хакі, радянського зразка. Потвора, за допомоги альпенштока і мотузки, видряпується мені на лоба. Ось вона знімає з волохатої спини наплічник, ставить його перед собою. Поволі розв*язує – тепер я чітко бачу вміст рюкзака. Це різноманітні інструменти тортур рекетирів дев*яностих. Тут тобі і паяльник, і електропраска, поруч із праскою кип*ятильник, є навіть шурупи, напильник, різні там гачечки, ножички – рижички, пилочки, і ще багато чого.
Совість у всі часи славилася своїми садистськими нахилами. Коли вона береться за справу – ладен на все аби тортури припинилися, припинити біль. Незбагненний біль.
Совість хижо посміхнулася і запустивши лапу у рюкзак, дістала звідти дрельку зі свердлом невимовних розмірів. Це її улюблений інструмент. Довго цілилася. Ин – ин – иин!!! – сказала дрелька і вп*ялася своїм «жалом» у скроню: «Зь-з-зь!!!».
Зараза, знову свердлить. У мене вже стільки дірок в голові від неї. Деякі з них потвора на пару з Часом зашпакльовує, але свіжі з*являються мало не щодня. От і новенька щойно з*явилася.
У нову дірочку акуратно просовується проектор. Совість ставить у проектор бобіну із зафільмованим прожитим днем. Це ще гірше від свердла в черепі. Клята кіноманка. Все в неї записано — кожен крок, кожнісіньке слово. Сука зубаста! Нікуди від тебе не втечеш.
В кінці фільму з*являється напис жирними слов*янськими літерами: «НІКЧЕМА!». Це мій вердикт на сьогоднішній день. Ах, як же не вчасно здохла батарейка в плеєрі. Він би не дав так знущатися наді мною. Фак.-перефак! Припини!!! Заткнися!!!
Почулося шипіння і плач розбавлений скреготом зубовним. Щось лізе на мене. Воно дріботить лапками і боляче дряпає маленькими, але гострими кігтиками. Картинка в голові з написом «НІКЧЕМА» зникла. Шипіння наполохало і Совість. Вона в мить зменшилася в розмірах і за секунду взагалі звезла – ніби не було.
— А, ясно – це знову ти!?
Страх. Це він завжди приходить після Совісті. Він ходить за нею шнурочком – старший брат все таки. Він живе десь під колінами. Він єдина думка котра починається з ніг і туди ж повертається. Зараз він проминув ноги і пролізаючи повз п*яту точку, швиденько заштопує дратвою пряму кишку. Ось він уже добрався до шлунку, почаклував там трішки так, що здіймається буря. Спина – фінішна пряма. Тут він розганяється до швидкості світла, в слід за ним шлях рясно покривається кратерами, з яких вилазять мурашки. Ось він уже бере мене за горлянку. Стискає залізним хватом. Мені нема чим дихати. Нема чим дихати! Дихати!!!
Ось він! У всій своїй «красі» — він ще огидніший за Совість. Страх, така собі, куценька потвора з маленьким блідим тільцем, не пропорційно великою головою, вухами, вибалушеними на зовні очима. Тоненькі дистрофічні ніжки ледь тримають тіло. Візитівкою Страху є неймовірний сморід, що розповсюджується від вічно обкаканих ніжок.
Потвора сідає мені на мочку вуха і шепоче. Від того шепоту можна збожеволіти: «Що буде? Що буде?! Що буде?!!! Задумайся! Задумайся…» — шепіт посилюється.
— А-а-а!!! Дістали! Все дістало!!! Всі дістали!!! Згиньте! Згиньте! Згиньте суки! Має ж бути якийсь спосіб їх заглушити. Повинен. Ось він. Знайшов. На горизонті з*явилося зелене світло цілодобового магазину. Зараз я вам покажу хто господар. Зараз ви всі заткнетесь. Я вас втоплю, так – ВТОПЛЮ! Так, пришвидшимо крок. Ось він – рукою подати. Привіт, пане Холодильник.
— Три «Портера» будь ласка.
— Шиснацить піісять.
Не забудемо отримати решту.
Півтора кілограма темного пива – одна пляшка за одною зникають у шлунку. В голові з*являється приємний шумок, який глушить усі думки. Ага, потвори, не чекали?! Тонете?! Будете тепер знати з ким зв*ячалися!
Тепер вони заткнулися. Тепер можна йти додому. А завтра буде новий день і він буде, обов*язково, кращим за сьогоднішній.
Я на це сподіваюся…