Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 проза / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

СПОВІДЬ КІНЧЕНОЇ ЛЮДИНИ

Я кинув пити і життя стало іншим… не знаю чому я це зробив, а точніше як це зі мною сталося??? Я хочу Вам розповісти свою історію, можливо вона Вам чимось допоможе, чомусь навчить чи від чогось вбереже…

( Читати далі )

Beherіvka ч. 2



Я швидко сідаю і вона обертає мене в поліетиленову хуйню, закріплюючи її позаду шиї на липучки. В її очах я бачу не то непорозуміння, не то подив… Можливо обидва варіанти викликані моєю досить коротко стрижкою…
— Як будемо стригтись? – питає вона, запустивши свої роки в моє волосся, і водячи руками по моїй голові наче втирає щось неї, тим самим перевіривши його на м’якість, а голову на митість…
— Коротко, — коротко відповідаю їй я.
Я чудово розумію, що якщо вона мене почне стригти, навіть зрозумівши, що я нетверезий вона не вижене мене вже нікуди до кінця стрижки.

( Читати далі )

Beherіvka ч. 1


Beherіvka

Я наливаю собі шосту чи сьому склянку Бехеровки та дивлюсь на своє розбите відображення в замизканому від розводів дзеркалі.
— Я — готовий… — лунає в моїй голові голос, дуже схожий на мій, але якийсь не зовсім природній… Наче б то я розмовляю з незнайомими мені людьми, яких намагаюсь залякати, видаючи із себе якогось суперантигероя…
Мій погляд швидко перестрибує з предмета на предмет, не даючи мені можливість зосередитись на якомусь конкретному об’єкті, сфокусувати зображення, навести різкість. Предмети, які мене оточують дещо втратили виразність своєї форми, стали розмитими, ніби я дивлюсь на них через сіру пелену туманної димки. Мої віки стали важкими брамами, які повільно повзуть вниз, наполегливо стискаючи видиме зображення.
Впродовж декількох хвилин я статично роздивляюсь своє віддзеркалення. Мені стає нудно та я начинаю строїти сам собі незрозумілі гримаси. Мені потрібно ще декілька хвилин, щоб остаточно оп’яніти досягнути бажаної кондиції – стадії алкогольного сп’яніння, коли ти ще контролюєш себе, але вже здатен на будь-які безглузді витівки, коли твоя совість остаточно лягає спати.
— Байдуже… досить… — знов той самий голос повертає мене «на землю» з далекої країни алкогольних думок.

( Читати далі )

Я т ВОНО(А) - ДАЖБОГ

Ми з нею займались сексом. Саме в цю мить. Стара добра «коліно-ліктьова»… Вона тихенько стогнала, а я робив все мовчки… Майже мовчки… Іноді з мене, вилітало щось підсвідоме і незрозуміле… Це був черговий секс із серії «щоб чимось зайнятися». Я думав про те, що сьогодні ввечері будуть грати Маямі та Даллас і треба обов’язково подивитись цю гру, а вона міркувала про те, що буде в наступній серії «Блю Маутінг Стейту» та що витребувати з мене на свій день народження. Секс не клеївся. Було дуже скучно, тому я вирішив поки є вільні хвилини, ще раз роздивитись її кімнату.
ЇЇ кімната мені нагадувала великий акваріум без води. Підлога була застелена м’яким килимом кольором шкільного автобусу, що асоціювався в мене з піском, шпалери були кольору яєць дрозда — нагадували скляні стінки акваріуму, а безліч горщиків різної форми, розміру та забарвлення з рослинами – були підводною флорою.

( Читати далі )

11.11.11р. 11:11

11.11.11. 12:45 (телефонна ромова)
— Привіт, друже як справи? – питає Сем.
— В мене чудово, а в тебе як? – відповідає та запитує Клим.
— Нормал… Що ти… загадав бажання сьогодні в 11:11? – питає Сем.
— Так… — радісно відповідає Клим…
— Блін, а я, блять, провтикав… — прицмокує Сем. — І що ти замовив, якщо не секрет?
— Я… ну… замовив, щоб в мене завтра виріс 11 метровий член)))
— Ахахахах!- сміється Сем – Ти довбень, хіба можна такі бажання загадувати… — все ще сміється, — треба було загадати щастя чи здоров’я… ну розумієш, щось абстрактне таке… а ти…. Ахахаха)
— Так, звісно – невдоволено відповідає Клим. – Загадати, щось абстрактне, щоб неможливо було жодним чином перевірити збулось чи ні… Ага во вам (показує щось на пальцях)… А конкретне не хочете???

12.11.11 00:03 (телефонна розмова)
— Алло? – сонний голос Клима
— Ну, що як там твоє бажання… — сміючись питає Сем? – Член виріс?
— Сем, блять…. Я вже сплю… — роздратовано відповідає Клим. – До ранку не міг почекати?
— Ні, блять, давай кажи!!!
— Так… все так само… — відповідає йому Клим. – Піздежь — це все!!!
— Що так і залишилось 6 сантиметрів??? – підйобує Сем, сміючись.
— Іди на хуй….

13.11.11. 08:53 (телефонна розмова)
— Ал… — почав Сем
— Сем, піздець!!! Збулось, нахуй!!! — мов з кулемета квапливо віщає Клим. – Піздец просто…
— Що збулось? – насторожено перепитує Сем.
— Що блять, могло збутись по твоєму??? Член виріс!!! — голос Клима вельми наляканий.
— І скільки? Невже справді одинадцять???
— А то, блять!!! І важить це все диво 8 кілограм… —
— Ахахаххаха) – сміється Сем
— Чого ти смієшся суко!!! – розлючено верещить Клим.
— Зачекай… Так ти ж на 12.11.11 замовляв наче???
— Та ці суки, ще й записку до члена прив’язали, мов вибач, вчора не встигли, замовлень дохуя…
Обоюдна мовчанка під час якої Сем тихо посміюється…
— Казав же тобі, треба загадувати щось абстрактне… а ти блять. — «конкретне хочу»!!! Ось і получив, що просив!!!
— Так казав, блять… зітхає Клим. – Ти краще тепер скажи мені, що з ним робити… вигадати не можу… – жаліється Клим?
— Відрубай його нахуй! – радить Сем
— Собі сука, відрубаєш!!! – збуджено, зі злобою в голосі відповідає Клим. – Кретина, кусок!!!
— А я знаю, що тобі треба робити!!! – радісно вигукує Сем.
— Що???? – з надіє вигукує Клим.
— Чекай 12.12.12 о 12:12 попросиш їх повернути тобі свій…. Шести сантиметровий )))
— Іди ти на хуй….

Веро (уривок)

Веро прокинулася вранці з гострим бажанням помсти. На годиннику показувало сьому ранку, в неї залишалося всього півгодини, щоб вийти з дому. Чоловік ще спав. «Йому на роботу, як нормальним людям, на дев'яту, а не як мені – на восьму», — подумала із роздратуванням Веро.
Веро працювала в школі вчителькою географії, щодня о восьмій ранку обов'язкову планерку проводила завуч Ізабелла Ігорівна. Ізабелла була справжньою сукою і нагадувала гестапівця – висока, підтягнута, із довгим білявим волоссям та вузькими губами. Від неї несло холодом за кілька метрів, аж подих перехоплювало. Її боялися всі – і школярі, і вчителі, окрім директорки Ганни Трохимівни. Директорка, товстодупа бабера із важким поглядом, могла попустити навіть таке стерво, як Ізабелла. Завуч постійно уважно слідкувала за тим, щоб її ім'я писали через дві літери ел і вимовляли його також подвійно лекаючи, на шкільних корпоративах не забувала напідпитку наголосити, що в неї давнє іспанське ймення, яке дав її батько, відомий скрипаль Ігор Журбинський. Призвіще Ізабелла мала теж подвійне, не могла ж вона відмовитися від батьківського при одруженні! Хоча воно по-дурному звучало: Журбинська-Щур. За це й поплатилася – її чоловік вів подвійне життя, від людських очей ховаючи (так він гадав) свою вагітну, вже другою від нього дитиною, коханку.
Для красивої жінки півгодини на збори – все одно що п'ять хвилин для чоловіка. На бігу із ванної до кімнати Веро втигла з'їсти дві ложки вівсяної каші (в свої 25 років уже мала виразку шлунку і тому намагалася снідати хоч якось!) і приготувати собі полуденик, щоб взяти його із собою на роботу.
— Ні, вона-таки нарвалася! Ну все, дістала мене! Розірву її на шмаття! – морально готувала себе Веро.
До ладу підфабуватися не було часу, тож обмежилася лише криваво червоною помадою на губах – при сварці будуть дивитися на її рот, а не на бліді щоки та руді вії! Одягнула святковий чорний костюм, який купила до 1-го Вересня. Подивилася на себе в дзеркало – за зиму трохи додала в вазі, нівроку. Груди ніби виривалися із білої блузки, довелося один ґудзик розтібнути, нічого, переживуть! Помста, помста!
Веро працювала в школі вже третій рік. І за цей час просто зненавиділа Ізабеллу. Все через ті бісові планерки. Веро постійно на них запізнювалася! І вигрібала за це по повній. Ось вчора Ізабелла пригрозила, що якщо Веро ще раз запізниться, отримає дисциплінарне попередження. Ще два таких, і її поженуть із роботи. З відповідним записом у трудовій книжці.
Веро хотіла сьогодні сказати все, що думає про фашистські методи Ізабелли, а заразом про низьку зарплату, що не відповідає вимогам, свою виразку, через яку мусить щоранку запихати в себе кляту вівсянку…
Уже одягаючи зимову куртку, гукнула чоловіка, щоб закрив за нею вхідні двері. Максим вийшов в коридор її проводжати як завжди, не одягнувши халат, голим.
— Скільки тобі говорити, не світи голою сракою! – визвірилася Веро.
Максим, який теж не відрізнявся добрим настроєм вранці, увесь зів'яв – в усіх сенсах.
— Ну гаразд, дай цьом. Я пішла!
Веро вибігла із їх багатоповерхівки і подалася на зупинку трамваю. Годинник показував без 20-ти вісім і Веро скаженіла. Надворі була рання весна, пахло різним лайном, що тануло разом зі снігом. Свіже повітря перебивало вихлопи автомобілів і Веро відчувала, як всередині наростає щось велике, потужне, аж шлунок відмовлявся перетравлювати вівсянку і перетворювався на маленьку ниючу грудочку…
Веро забігла до школи о 8-ій нуль шість. Вона захекалася, і бажання мститися прохи затихло. На диво, планерки не було. Веро сказали, що Ізабелла Ігорівна ще не прийшла з дому, і на дзвінки не відповідає.
Веро хижо всміхнулася, взяла класний журнал 9-го Б і пішла в свій клас. Урок розпочався вчасно, о пів на дев'яту.
Веро обвела поглядом клас і почала опитування на знання домашнього завдання. Незабаром мав настати весняний карантин і учнів порідшало. Ті, хто вціліли, особливо навчатися не старалися. Веро з кривою посмішкою ставила оцінки до журналу: двійка, двійка, двійка…
Полегшало.
Раптом по дверях легенько стукнули, вони відчинилися, і до класу зайшла Ізабелла. Вона виглядала змученою – волосся розтріпане, не підфарбована, без гордовитої постави фашистки… Діти аж роти пороззявляли. Ізабелла владним рухом зупинила їх бажання підвестися і привітатися і промовила:
— Вероніко Петрівно, будь ласка, пройдімо до мого кабінету.
— Гаразд, — відповіла Веро, зніяковівши.
Класом поповзло шарудіння — діти спішили обмінятися коментарями. Веро наказала їм готувати на наступний урок черговий параграф із підручника і поспішила за Ізабеллою.
Коли зайшли до кабінету, Ізабелла закрила двері на ключ і запросила сісти біля столу. Затим поставила на стіл пляшку початого коньяку та гранчаки.
— Ізабелло Ігорівно, щось сталося?
— Сталося! – Ізабелла гнівно випросталася і знову знишкла. – Чоловік пішов від мене.
— Чому? – запитала Веро із цікавістю, хоча й знала відповідь. Та й вся школа про це знала!
— Він мені зраджував! – заскиглила Ізабелла і припала до Веро. Та сторожко погладила її по волоссю і витріщила очі, не ймучи віри: Ізабелла ридала на її грудях, які ще вранці розривала ненависть до неї!
— Ізабелло Ігорівно…
— Називай мене просто Белла і на ти! – шморгнула носом Ізабелла.
— Белло, чому ти довірилася саме мені?
— Бо ти найнормальніша в цьому гадючнику! Решта улесливо посміхаються тобі в очі, а за спиною так і норовлять обізвати фашисткою! Думаєш, я нічого не бачу?
— Зрозуміло. І що будеш робити?
У двері стукнули й зайшла Роза Соломонівна, вчителька фізики – висока, худа, з коротким кучерявим волоссям.
— Ізабелло Ігорівно, — загугнявила вона.
— Розо Соломонівно! – перебила її Ізабелла. – У вас зараз є урок?
— Немає, — знітилася вчителька.
— Тоді йдіть до 9-го Б в 46 кабінет та посидіть із ними!
— Добре… — промимрила Роза Соломонівна і зникла.
Ізабелла зачинила двері на замок і дістала із шафи коробку цукерок.
— Він свиня! – заскиглила вона знову, розриваючи обгорткову плівку на коробці. – Через нього в мене немає ні дітей, ні друзів!
Веро це не подобалося. Хотілося якомога швидше втекти із цих застінок Ізабелли.
— Їж! – Белла підсунула їй під ніс цукерки. На них тонким шаром лежав білястий наліт – видно, їх термін придатності закінчився ще в минулому році. Завучка зітхнула і налляла по гранчакові. Випила і не скривилася.
— Не хочеш – не пий, — кивнула вона Веро. – Я ж розумію, у тебе виразка.
— Я ж нікому про це не говорила!
— Говорила-говорила. Я все про всіх знаю. Лише про свого Колю нічого! – Ізабелла забилася в конвульсіях і почала пити коняк прямо з пляшки.
— Вистачить! – Веро вирвала клятого зеленого змія з рук Белли і поставила пляшку на підлогу біля себе. – Давай, викличу таксі і поїдеш тихенько додому, щоб ніхто тебе не бачив у такому стані.
— А ти поїдеш зі мною? – Ізабелла ближче підсунулася до Веро і дихнула коняком.
— Поїду, — погодилася та. – Скажу Розі, вона мене прикриє.
Ізабелла п'яніла на очах – її організм був зовсім не тренований до цієї справи.
До таксі вийти непомітними не вдалося – кілька вчительок та технічок звернули увагу на їх сходження в обіймах одна одної, причому Белла все норовила почати істерично плакати.
Таксист був ще зовсім молоденьким хлопцем і постійно витріщався на парочку жінок на задньому сидінні. Белло вже нудило, вона мужньо хапала ротом повітря і намагалася спокійно дихати. Уже біля її будинку (Белла мешкала в приміській зоні в приватному секторі) бідолашну зовсім скрутило і ледь встигнувши випригнути із таксі, вона виблювала біля сусідського паркану. Таксист взяв із Веро за проїзд по-божому, і порадив напоїти «цю п'яну тітку» міцним чорним чаєм. Вона ввічливо йому посміхнулася – кому-кому, а Веро з її досвідом життя у філфаківському гуртожитку з його вічно молодими та спраглими дівками знала, як реанімувати любительок бухнуть.
— Гидотний коньяк! Скільки разів обіцяла собі його не пити! Мій організм його не сприймає! – каялася Белла, витираючи рота рукавом м'якого кашемірового пальта.
— У такій кількості – звичайно, — погодилася Веро, дістаючи із сумки носовичок. Белла покірно чекала, доки вона обтерла її обличчя.
— Ну що, ходімо! – Белла гостинно простягнула руку в бік гарненького особняка – білого, під червоною «модною» черепицею, в оточенні чорного кованого паркану. – У мене є пес Сірко, кавказець, ти його не бійся, він не дістане. Тільки обслинить! – Белла задоволено реготнула і відчинила хвіртку.
Сірко, як добропорядна собака, рвався із ланцюга. Жовтуватий та кудлатий, він нагадував білого ведмедя, якого за якісь гріхи змусили стерегти фашистське кубло.
— У, моя ти морда! – лагідно просокоріла Белла у бік пса (він навіть обрубком хвоста не махнув у відповідь) і заходилася відчиняти вхідні двері.
У будинку Белли був інтер'єр людей небідних, проте зовсім без смаку. Усе те, що включає в себе ремонт під «євро» — пластикові вікна, подвійні стелі із маленьким світильниками, напівокруглі дверні одвірки – тут було. А ще передпокій, оббитий деревом, величезна вітальня із м'якими меблями нудного коричневого кольору (щоб не замаралися), кухня, в якій затісно через величезну кількість різного хатнього приладдя та ванна кімната з обов'язковою душовою кабінкою, в якій можна слухати радіо.
— Як тобі мої хороми? – запитала Белла.
— Нічого так, — збрехала Веро.

садовник

Во сне у садовника так светились уши, что он не успевал закрывать их ладонями рук, в то время, как ладони шести ног шлепали по штукатурке, по балкам потолка, и – беспорядочно – по изумленным мордочкам летучих мышей в гнездах балок…

Садовник выходил в сад, зажимая пучки света коленками и локтями, долго смотрел на тени георгин на клумбе, на злые змеи лилий, на глупые лица гладиолусов. Ладони рук грелись, ладони ног загребали гравий, а уши мало-помалу остывали. Полосы света превращались в тоненькие ручейки, что даже ручонки летучей мышки могли удержать их.

Он собирал их двумя пальцами левой руки и тремя пальцами правой, эти струйки света, распавшиеся в спектр под листьями цветной капусты. Потом пальцы долго сверкали радугой: указательный – синим, мизинец – красным. Пряди света свивал садовник разноцветными лялечками-мотанками, и развешивал на стенах калейдоскопом безликих человечков. Напрасно подыскивал он повод для бессонницы – ночь за ночью свет возвращался в его уши, высвячивал мочки, родинку на правой, серьгу – на левой, и ворох бессмысленной пустоты – между.

…Утро наваливалось всей своей тушей на сад, втискивая в грунт головы астр и пионов, выдавливая сок из-под коры яблонь.

Садовник щупал уши, наливал себе кофе и наряжался в семь кофт – под цвет пальцев. Кофейную гущу высаживал на грядки, гадая на хорошую погоду. Но каждый раз гуща сворачивалась противными гусеницами и уползала в сторону Большой Медведицы. Наверное, в поисках новых, еще не кусанных, сортов яблок.

День за днем в семи кофтах в ожидании бессонницы в саду разглядывал садовник корни и корневые системы, разгребал чубчики трав и подстригал гривы кустов. Грустные гусеницы мыслей уползали вслед за коричневыми кофейными, чтобы вместе выспрашивать у Большой Медведицы яблок. Но дни заканчивались, а сон возвращался. И в доме не было больше свободного места на стенах, и летучие мыши по-прежнему удивлялись, и гладиолусы кривили пустые рты, тщась подобрать слова соболезнования…

…Ты тоже вернешься в дом на краю осязаемой суши, в поисках лучшего, или, возможно, крайнего. О твоем явлении заранее узнают радужные человечки на стенах. Позвякивая спектром, они будут щипать сквозняки за талию, и перешептываться: «видали мы…видали мы…». Слепые обложки их голов будут поворачиваться в такт твоим движениям.

Ты вернешься, чтобы в этих стенах заново научиться смотреть сны.
  • +21
  • 28 жовтня 2011, 22:16
  • PLMN
  • 12

стеариновые человечки

В мягких ладонях стеариновых человечков спят вопросительные знаки. Их вопросительные головы свисают между пальцами, а точки подрагивают сквозь сон.

Что снится вопросительным знакам? Солнце, закатанное в банки из-под томатной пасты, просвечивающее сквозь зеленое стекло стенок? Мятные леденцы облаков, тающие ожиданием? Кошки, похожие на чернильные кляксы?

Мягкие ладони стеариновых человечков словно созданы для того, чтобы вылепить сон и выпустить его оплывшими пальцами плавать под потолком.

Каждый вечер я рассматриваю новые сны вопросительных знаков. Вот – голова гоблина в салатнице; там – апельсины в авоське из запятых. Тут – стеариновые ставни, хлопающие под стеариновым ветром. Я заглядываю в эти стеариновые окна, но вижу только безголовые силуэты, рассыпающиеся от первого прикосновения взгляда.

На самом деле теплые стеариновые ладошки врут. Право слово, как же передать то, что вопросительным знакам ночь за ночью являются бескрайние страницы диалогов, где восклицания безудержными копьями проваливаются сквозь абзацы, а интервалы между строками стремятся к бесконечности?

С каждым разом я все больше погружаюсь в этот тающий светом консервированного солнца мир, сладко пахнущий мятой. Все доверчивей чернильные кошки, все разговорчивей головы гоблинов, все дальше от меня моя комната с твердыми углами и голосами за картонной стеной. Мои ноги становятся мягкими и неуклюжими, кожа приобретает новый оттенок, а пальцы сами собой сливаются теплым пластилином в маленькую колыбельку.

Мягкие ладони стеариновых человечков баюкают нежно и упруго; вопросительные знаки смотрят свои вопросительные сны; я разглядываю их стеариновые слепки.
  • +20
  • 23 жовтня 2011, 13:14
  • PLMN
  • 3

Дозволь!

Дозволь мені нахилитись і поцілувати твої ніжно палкі вуста. Невпевнено тримати тебе за холодні рідні руки і жити. Дихати твоїм неймовірно потрібним ароматом. Дивитись у твої глибокі карі оченята. Жити.
Цікаво… а скільки б мені залишалось жити якби я не зустріла тебе. Можливо моє життя пішло б під три чорти. Я б давно бачила дерев'яне небо крізь закриті повіки. Можливо.
Змінилось все. Я більше не переповнююсь штучним щастям. Я інша.
Дозволь мені торкатись подихом твоїх губ. Дозволь заплющити очі від нестримного бажання. Дозволь мені торкнутись поглядом твого тіла.
Дозволь забрати навіки в своє серце. Дозволь жити одним тобою. Дозволь!
  • +1
  • 21 жовтня 2011, 21:37
  • Shortly
  • 2

очі

у мене часто боліли очі
він тер їх подовгу, не вимивши рук,
численні заплющення
тихі тремтіння
цілунки до тріскання губ
а далі
я не пам’ятаю
здається, на двері
вчепили новітній замок
змінили люстерко на шафці у ванній
і котик наш спільний
від голоду здох
ще часто
до мене приходив
казав, що жаданчик – це повне фуфло
що котик іздох
що місяць уповні,
що мами і сексу давно не було
не мив звично рук
все ліз до очей
до потрісканих губ
між ребер
гачком
він ловив світлячки
між пальців
казав –
дитинко моя, затремти
та болю
уже
не було

пост-пост:
шлюб швидко втрачає тепло,
проте гарно поліпшує зір.