Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 проза / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Інтернат упирят (уривок)

Ліка несла в руці важкий пакет і божилася, що більше ніколи не дозволить маніпулювати собою. Поліетиленові ручки боляче врізалися в долоню, а маршрутки, як на зло, схоже, взяли сьогодні вихідний.
– Ну навіщо я його послухала? Йому треба – хай би заніс! Чи Женика попросив би, все одно більше часу за телеком просиджує, – про себе кпинила тата дівчина.
Уранці батько поставив біля її ніг великий чорний пакет з написом «BOSS» і повідомив, що його слід занести директорові в подарунок, мовляв, він обіцяв, що передасть, і забувся. Виявилося, що в пакунку знаходиться соковитий шмат м'яса. Те, скільки воно важить і як донька має його дотягти до кабінету керівника, схоже, батька не хвилювало. Мати ще зранечку поїхала до Крайнова і пожалітися не було кому. Тому Ліка, зціпивши зуби, несла «подарунок». На щастя, шлях був недалекий.
Уже підходячи до воріт, Ліка почула, як з пакета капає. І справді, він протікав, лишаючи на асфальті криваві краплі. «Яке ганьбище, хоч би ніхто не бачив!» – крутилося в голові.
На вахті чергував той самий кремезний баскетболіст із команди Луки. Разом із ним була його собака породи стафорширський тер'єр, з якою він майже не розлучався.
Пропустивши Ліку на територію, обидва – і хлопець, і пес задерли носи вслід дівчині і принюхалися. Вона озирнулася: собака йшла за нею, злизуючи кров. Уже біля самих дверей глипнула назад знову: хлопець, притримуючи пса, низько схилившись над асфальтом і добре висолопивши язика, куштував краплини…
Ліка вмить опинилася в будівлі і швидко піднялася сходами. Відчиняючи двері приймальні, відчула полегшення в руках: ручки пакета луснули і він важко упав на паркет, залишивши брудну пляму.
– О ні, вибачте, вибачте мене, будь ласка, – Ліка підняла пакет і тримаючи його на витягнутих руках, щоб не забруднитися, запитала в шокованої секретарки: – Доброго ранку, Олег Геннадійович є?
– Доброго… Проходьте, він не зайнятий…
Директор виглядав дуже задоволеним. Він не став віднікуватися для пристойності і без зайвих слів прийняв презент. Затим поспішив розпрощатися з дівчиною, мовляв, їй треба ж до вихованців. Закриваючи за собою, Ліка почула шурхіт поліетилену і бридке чавкання… Чомусь це її не здивувало. Для секретарки, схоже, подібне теж не було в новину.
– Пляму слід витерти, ще хтось посковзнеться і впаде. Може, я покличу технічку? – запропонувала дівчина.
– Не треба, я сама, – секретарка опустила очі, але Ліка встигла в них помітити жах загнаної тварини, якій ось-ось переріжуть горло гострим мисливським ножем…
У приміщенні молодшої групи Олена Іванівна збирала дітей вести до басейну. Упирята були одягнені в гумові капці, халатики, а в руках тримали рушники і змінну білизну.
– Надіюся, ви не замерзнете, – квоктала біля них вихователька, мовби не вона тримала під рукою електрошокер.
Коли Олена Іванівна натиснула на всі потрібні важелі і в басейні повільно засвітилися лампи, Ліка ахнула вголос. Це була просто гігантська водойма, схоже, вирита нижче фундаменту будівлі, бо ж розміщувалася в підвальному приміщенні. Стіни та стеля були пофарбовані синім кольором, лампи денного світла поширювали фантасмагоричне сяйво.
– А тут не холодно? – запитала Ліка.
– Ні, що ти! Хіба ж я дітей у холоднечу пускала б?
«Я б не здивувалася», – подумала дівчина.
І справді, вода виявилася з підігрівом, і чавунні змії вздовж стін розповсюджували тепло. Ліка сиділа на бортику і бовтала роззутими ногами у воді, бо ж Олена Іванівна не попередила її взяти купальник. Та нагадувала білого кита в темно-синьому адідасівському костюмі плавчині. Вона показувала аквааеробні вправи, а діти повторювали.
– Аха-ха-ха, таке скажете… – почувся з коридору смішливий голос секретарки.
Ліка округлила очі. Олена Іванівна теж це почула.
– А-а-а!!! Забери від мене руки, придурку!!! А-а-а!!!
Ліка підвелася і щосили помчала на допомогу. Проте не втрималася босими ногами на слизьких кахлях і щосили гепнулася. Діти зареготали. Терти забите місце не було коли, дівчина добігла до дверей і відкрила їх навстіж. На коридорі нікого не було!
– Там нікого не має… Мені що, почулося? Вона ж кричала, ніби її вбивають!
– Тьотю з'їли, – сказав найменшенький Давид.

Інший вимір

Двоє молодих людей сиділи перед ноутами один біля одного. Сергія заворожила історія про сайт, на який можна зайти тільки один раз на рік в момент, коли ніч найдовша, а день найкоротший. Саме тоді, рівно в 00:00 відкривається доступ на сайт, а з нього в паралельний світ. І хоча Антон був скептиком, не підтримати друга він не міг.
— Чесно кажучи я сумніваюся. От уяви собі, як тоді люди дізналися про цей сайт, якщо згідно з легендою вони попадають впаралельний світ і не повертаються звідти?
Друг відповів так, наче уже цілий вечір чекав цього запитання.
— Це люди з того світу розповсюдили інформацію по своїм джерелам. невже ти думаєш, що якщо ми можемо попасти в той світ. то з нього ніхто не може вийти в наш світ?
Антон на декілька секунд замислився.
— Але чому тоді з нашого савіту «ніхто не повертався»?
— А ти не думав, що там настільки круто, що немає сенсу повертатися назад сюди, в це лайно? Уяви собі, пиво на шару, тьолки — всі кручє Памели Андерсон і купа бабла. Або ж навпаки, світ в якому кожен день ти рятуєш принцес, убиваєш драконів… Круто. правда?
— Ага. — згодився Антон, не маючисил вкотре доводити, що ця вся ідея — лайно собаче, і максимум що їх чекає, це до ранку рубити в контр страйк.

Будильник продзвонив в 23:59, перервавши їх гру.
— Ти готовий? — з якоюсь незрозумілою ейфорією в голосі запитав свого товариша Сергій.
— Так. Готовий надерти тобі гузло на іншій трасі через дві хвилини, коли ти зрозумієш що — такого сайту не існує.
Але його друг навіть не звернув уваги на відповідь, тому Антон нехотячи, все-таки ввів в опері ввв.азерлайф.ком і коли годинник пробив північ — натиснув разом із другом на ентер, щоб ввійти на сайт.

Сергій відкрив очі. Він прокинувся посеред кімнати, поруч зісвоїм ноутом. На ліжку лежав ноут Антона, проте йогодруга не було ніде видно. Хлопець прислухався, проте тиша квартири не дала йому відповіді на запитання, куди подівся його найкращий друг. Він відкрив свій ноутбук. На екрані красувався напис «Вам відмовлено». Сергій почав згадувати вчорашній вечір. Спочатку вони зайшли на сайт. Там на білому фоні було запитання «Ви хочете потрапити в інший вимір?», і кнопки «так» «ні». Він вибрав «так» і отримав у відповідь «Ваш запит прийнято. Зачекайте будь ласка». Те ж саме було і на екрані Антона, після чого вони вирішили що це дійсно чийсь невдалий жарт і продовжили грати контр страйк. Грали вони не довго, тому що раптом їм дуже захотілося спати.
Щось почало тривожити Сергія, і він ривком підбіг до ноута Антона та подивився на екран. Там красувався напис «Вас прийнято»
  • +1
  • 15 березня 2012, 20:35
  • bis
  • 2

І настане темрява



І НАСТАНЕ ТЕМРЯВА

Уривок: Глибока, ошаленіла осінь… Пізній листопад, з першим брудним снігом, апатичними дощами та задушливою похмурістю урбаністичного світу… Нудота… Вологий, пронизуючий холодом вітер, сатаніло завиває свою уродливу пісню… Смуток… Сонце вже повністю поховане за хмарами, які вже почали набувати помітного сливового відтінку. Насувалась чергова бурю… Психоз…В небі щось час від часу гриміло та тріщало. В такі моменти вітер завив сильніше, буцімто йому в горлянку заливали розпечений окріп… Депресія… Бісова осінь жбурляла брудне, мертве листя, створюючи безліч невеличких сумбурних смерчів. Жахлива нудьга, випромінювана сирістю безбарвного дня, всмоктувалась в душу, наче в якусь губку та розквітала в ній полум’яною квіткою байдужості до всього на світі; ця байдужість вилазила назовні, вітала в повітрі, що смерділо горілим керосином, стукалась в безлюдні вікна, так що шибки тріщали, а скло вкривалось білим павутинням, виплітала неймовірні віражі в лабіринті пустих вуличок, оголеною бігала по судинах напівзруйнованого, сплячого міста… Неспокій… День швидко вмирав… Марив… Молився… Затиснутий в лещатах передвчасної смерті, він був схожий на тонучий корабель, який ось-ось накриє велетенська хвиля, і якась міфічна потвора вчепиться в його слабе тіло, і щосили потягне його в морок свого мертвого провалля; а на його місце швидкоплинно, із своїх схованок в розломах земної кори, виповзуть, огидливі змії — вечірні сутінки… І настане темрява… Вічна ніч… Така ж нескінченна як космічний простір… Така ж холодна, як крига… Така ж неминуча, як смерть…

лінк на повний текс в форматі doc чи fb2 формат — www.ukrcenter.com/Література/Mike-Crusher/76645/І-настане-темрява

Время музыки

I.
Холодный ветер разгуливающий по комнате вывел Его из состояния ступора, из ожидания. Пустой взгляд сфокусировался на открытом окне, потом на луже под ним. Снова дождь. Сколько времени прошло после того, как тучи перестали извергать на землю воду в прошлый раз и Он открыл окно? Он не знал. В Его доме не было часов, Он вышвырнул их все, когда понял, что время больше ничего не значит. Небо все это время было серым, вечерним. Казалось, что с тех пор, как Он последний раз выходил на улицу прошло полвека, и все эти полвека были вечер и ночь, которые сменяли друг друга бесчисленное количество раз. Он закрыл окно и вышел на балкон из соседней комнаты. Это была ежедневная, точнее ежевечерняя процедура, потому что дня больше не существовало: выйти на балкон, подставить лицо дождю, окинуть взглядом улицу и вернуться в исступленное ожидание.
Картина вечернего города каждый раз была одинаковой. Редкие одинокие прохожие спешили по улицам, стараясь проскользнуть между капель дождя, и, тем самым, невольно принимали приглашение на танец с небом. Машины своими колесами разрезали, словно кипящую массу, дождевые океаны на дороге, и выплескивали их содержимое на тротуары. А небо… Небо, как живая палитра, — от темно-серого до нежно-голубого. Под тяжестью переполненных туч ветер опускался на землю, нагибал деревья, срывал с них листья и кружил, кружил их в воздухе, до тех пор пока они не намокали и не прибивались к земле.
Немая вспышка молнии на горизонте разрезала пространство пополам и на мгновение тени вокруг становились более четкими. Молния исчезала, а время продолжало идти так, будто его не существовало, будто Его не существовало. Секунда? Минута? Час?.. И кульминация — раскат грома оповещает о прекращении ожидания.
В соседней квартире заиграло пианино. Его глаза мгновенно стали осмысленными, тело напряглось. Он знал эту мелодию наизусть и поспешил в зал, наспех захлопнув балконную дверь, зацепив занавеску, перевернув неудачно стоявший стул. Возле стены, из-за которой звучала музыка, стояло старое фортепиано — единственная вещь в его квартире, которая не была покрыта слоем пыли. Деревянное покрытие фортепиано была тщательно отполировано, а сам инструмент был прекрасно настроен. В это время музыка за стеной становилась все настойчивее, призывая присоединится. Он осторожно сел на краешек стула и нежно коснулся клавиш. Теперь звук был вдвое громче, сильнее, красивее. Казалось, кто-то там, за стеной, обрадовался, что он не одинок, и вдохнул в пустые звуки смысл.
Много вечеров и ночей назад Он впервые услышал эту мелодию за стеной, такую одинокую и зовущую. После она повторялась каждый вечер, и сигналом к ее началу был вечерний гром.
Тем временем музыка становилась то стремительнее, то медленнее, наполняя каждую несуществующую секунду, а вместе с тем и его душу, светом. Он закрыл глаза и продолжал играть вслепую, пропуская музыку через себя, заряжаясь ею, чтобы дожить до следующего вечера.

II.
После того, как за стеной чьи-то руки перестали касаться клавиш, Его собственное пальцы замерли и онемели, потеряв свою подвижность, сердце упало. Он твердил себе, что нужно пережить всего лишь одну ночь и один вечер. Только ночь и вечер. Но Он хотел снова услышать, как Она играет. Снова почувствовать, как она материализуется перед ним через музыку, как касается его души, а может быть и не только музыкой… Сейчас же. Теперь это было элементарно — Она там, Она ждет его.
И время снова появилось. Он почувствовал, как оно стекает потом по его лбу, как бьется вместе с сердцем, как расширяется вместе со зрачками.
Впервые после бесконечных вечеров он вышел из квартиры и постучал в соседнюю дверь. Никто ответил. Дернул за ручку. Дверь оказалась открытой. Он вошел, и полумрак помещения поглотил его. Но времени оставалось так мало, Он буквально чувствовал, что оно вот-вот закончится.
Быстрыми шагами Он пересек коридор и вошел в комнату. В ту самую комнату которая была зеркальным отражением его собственной, вот и маленькое пианино возле стены. Рядом аккуратно застеленная кровать и женские туфли подле нее, а на ночном столике пустая чашка. Он медленно опустился на белый пуфик возле инструмента и нежно провел рукой по клавишам. Они были еще теплыми. Его лицо тронула легкая улыбка и он взглянул в окно — небо расцвело, и между стремительно разлетающихся в стороны туч показалось солнце на горизонте. Рассвет. И он остался ждать.

Останнє прощання

А замість даху у тебе щебет,
Пісочком стежка веде до Бога.
Лиш нам тепер не можна до тебе,
Бо маєш хрест ти замість порогу.

Зітру сльозу, шепне хтось: не треба.
Ще теплі сліди твої взули шпориш.
Чим швидше біжим – тим далі від тебе,
А ти вже не йдеш, а ти – вже стоїш…
(Яна Яковенко)

Важко зрозуміти якесь почуття чи стан не переживши його. Можна лише спостерігати за тими, хто щось відчуває або вже не відчуває і описувати їх стан.

— Чи боїтеся ви смерті? – якось спитали у мене.
— А чому ж я маю її боятися? Смерть, на мою думку, це своєрідне продовження життя. Адже душі померлих проходять етап реінкарнації. Фактично вмирає лише тіло, а душа залишається жити в тій чи іншій подобі.
— А як щодо твердження, що душі померлих потрапляють в інший світ: рай чи пекло?
— Дивлячись за якою релігією розглядати цей життєвий етап. Хоча… Десь читала про те, що душа блукає в нашому вимірі доти, доки не виправить свої помилки і не почне спокутувати гріхи.

Їдучи додому пригадала похорон бабусі. Як це безглуздо. Та й взагалі смерть людини – це безглуздя! Дехто стверджує, якщо людина прожила вже свій вік, виснажилась, настраждалась, то час їй і спочити. Можливо, десь дуже глибоко, в казна яких скарбницях своєї свідомості можу погодитися, проте, коли з життя йде дорога тобі людина, то смерть безглузда і ненависна.
Осінній ранковий дзвінок телефону сповістив про смерть. То що ж тепер буде далі? Похапцем зібрались, побігли на станцію. Вчасно, потяг прибуває за п’ять хвилин. Півтори години якихось розмірковувань, спогадів з дитинства, потаємних колишніх дитячих образ, прощення, прощання. Все ж не можу у це повірити, відмовляюсь. Мама плаче, а у мене навіть сліз немає, для мне вона ще жива. Кілометри три до будинку пішки. День був теплий, похмурий і все таке тихе навколо. Ніколи не помічала краси природи, не прислухалась до шелесту трав, не відчувала подиху вітру. А зараз… а зараз все інакше. Підходжу до будинку і боюсь. Боюсь зайти і побачити ці сумні обличчя, червоні та опухлі від сліз очі. Страх переборено. Заходжу до будинку, проходжу повз її кімнату і боюся поглянути туди. Відчуваю, начебто за мною хтось спостерігає, але крім мене та небіжчиці нікого немає. Виходжу назад і так моторошно стало, в уяві спливають картини з дурнуватих фільмів жахів.
Повітря, люди. Люди… Чого вони такі? Чому так себе поводять? Ось ці, хто вони? Прийшли, розповідають як повинно все бути, що робити. А мені дали ганчірку та наказали витерти пил. Що за безглуздя! Померла людина, а вони хвилюються про те, що не прибрано, пилюка, двір не підметений. Стою з тією ганчіркою мов вкопана і дивлюсь на все це. І наче я не я. Наче я не тут ось стою, а спостерігаю за всім з висоти. Як дратують ці баби, які нібито все знають.
Ніч. Полягали спати. Але я знаю, що всім моторошно, ніхто не спить, пригадують померлу за життя. Годинник показує пів на третю. Заплющую очі. Знову це дивне відчуття, ніби хтось за мною спостерігає і чим більше намагаюся не думати, тим дужче воно. Відчуваю чиюсь присутність біля себе, збираюся силами, розплющую очі – нікого. Чую, як хтось бурмоче собі щось. Знову згадую померлу, вловлюю себе на думці, що я розмовляю з нею і наче чую відповіді на всі запитання.
Батюшка викликає в мене недовіру точно так, як вчорашні всезнайки. Кладовище. Тепло, сяє лагідно сонечко. Останнє прощання. Прошу вибачення за те, що не змогла приїхати, коли потребували від мене допомоги, заспокоєння та розмов. По щоці повільно потекла сльоза, потім інша і вже зовсім скоро затопило все моє обличчя цією солоною зливою. Все таке тихе. Не чую ні батюшку, ні родичів, ні плачу. Відчуваю, як за всім цим хтось спостерігає, повертаю голову – нікого. Тепер відчуваю цей погляд прямо на собі. Чомусь почала хвилюватись. Всередині щось тріпоче, наче пташка в клітці, яка не може вирватись на волю. Відчуваю дотик і тихий шепіт вітру на вухо: «Тепер все». Думаю: «Ну от і все! Тепер все добре!»
Пройшов час. Всі заспокоїлись, змирились з втратою і навіть я. Вночі сниться сон. Бачу її таку світлу, привітну, навіть трішки веселу. Як завжди у своєму блакитному платтячку з ситцю, біла хустинка. Щось розповідає мені. Про щось хоче попередити, турбується за всіх, як завжди. І хочу її обійняти, пригорнутись до плеча як колись, але трохи боюся, тому лише дивлюся на щасливі очі, усміхнені вуста.
Проживши важке життя, голод, виховання дітей в самотності, а потім внуків, правнуків. Потерпаючи від несправедливості людської та образ, важливо завжди залишатись вірним собі, своїй сім’ї, своїй ідеї. І тоді, доживши до глибокої старості можна спокійно померти, знаючи, що найкраще в житті вже було.

Медова війна (уривок)

Нам – по 23 роки, ми молоді, розумні і найголовніше – безмежно симпатичні. Наш шлюб був спонтанний, як і все, що ми робили до цього. Святкування реєстрації наших стосунків вирішили не робити, а заощаджені гроші потратити на весільну відпустку. Коштів виявилося не так і багато, тож ми зійшлися на тому, щоб два медові тижні провести в одній з найближчих азіатських країн, у шикарному готелі з повним сервісом. Відпочинок тут був чи не найдешевшим, бо в цій країні була напружена політична обстановка, яка в будь-яку мить могла вибухнути в прямому сенсі цього слова.
Йшов другий тиждень нашого перебування в готелі «The best». Він розміщувався у величезному океанському лайнері, списаному з американського військового флоту, де слугував шпиталем для моряків, а підприємливі азіати викупили його, припнули біля берега портового міста і зробили в ньому «The best». Наш номер був не люкс, зате з цілодобовою гарячою водою з кранів.
Уранці я прокинулася, проте Адама в каюті не було, так само, як і у ванній. Спочатку хотіла подзвонити коханому, але побачила його мобільний телефон на тумбочці – він його забув. Тоді вирішила, що чоловік дуже зголоднів і спустився перекусити в їдальні, а мене не став будити. Я одягнула купальник, пов`язала на талії прозору квітчасту хустину, взяла пляжну торбинку з рушником і вирішила поплавати в басейні на верхній палубі, щоб і собі нагуляти апетит. Мобілку прихопила з собою – повернувшись, Адам обов`язково зателефонує.
У ліфті, крім мене їхали страшне баберисько в рожевих легінсах і довгій смугастій туніці й молодий китаєць, схоже, вони були парою. Щось дуже сильно гримнуло, засмерділо горілим і ліфт зупинився. Ми з бабериськом дружно закричали, китаєць почав тиснути на кнопки панелі ліфту. Через хвилину двері розчахнулися – ми стояли на краю і з жахом спостерігали, як протилежна частина лайнера, оголивши дроти та арматуру, відходить убік. У ній розміщувалася і моя каюта.
Нам удалося спуститися на берег – допомогли рятувальники. Від шоку я залишалися спокійною, навіть дала кілька ляпасів бабериську, приводячи її до тями.

Одиночка

Он ступает аккуратно, с опаской: раз — затаил дыхание, два — опустил ногу на белый хрустящий коврик, три — поднял голову вверх. Его лицо обдавало свежим морозным воздухом, на ресницы приземлялись снежинки. Он открыл глаза — зима. Сколько лет он не чувствовал легкого покалывания на щеках! Столько лет он скрывался от посторонних глаз, спрятав свои чувства, душу и разум в «футляр».
Длинные ноги, тонкий стан, пальцы пианиста — его всегда недолюбливали. Острый нос, выдающиеся скулы, зеленые глаза, вечно избегающие встречных взглядов — Одиночка. Он был одет в черное пальто, осенние туфли и брюки со стрелками. Голова была непокрыта. Он никогда не прятал руки в карманы, но его пальцы дрожали от морозного ветра. Он откровенно стеснялся себя.
Несмелыми шагами, потупив взгляд, он шел по улице, обращая на себя взгляды прохожих. В нем было что-что притягательное, манящее. Кто-то смотрел с любопытством, кто-то с завистью. Но ему было все равно.
Одиночка последний раз шел по той узкой дороге, что соединяла парк с центральной частью города. На ее середине он остановился, достал зеленый зонт и раскрыл его. В его движениях было спокойствие, никакой суеты. Он поднял глаза — они были полны тихой меланхолии. Одиночка легко оттолкнулся от заснеженной земли, поднял зонт вверх и взлетел. Он отправился к Солнцу, оставив внизу множество недоумевающих черных точек. В тот день на одну точку стало меньше.

Жизнеописание крыски

В одном маленьком унылом городке жила-дышала пылью Крыска. Была Крыска настолько затхлой, что друзья, бывало, похлопают ее по плечу да аж закашливаются.
К слову, воспитывалась Крыска в атмосфере любви и поклонения Богу, чрезмерной чистоплотности и жажды знаний. Как и любая крыска, наш герой стремился показывать себя в обществе порядочной, доброй и воспитанной Мышкой, поэтому во всем слушался маму, ходил с ней в церковь каждое воскресенье. Крысеныш взрослел, вскоре пошел в школу, где каждый ученик лез из кожи вон только бы высказать свою точку зрения, доказать всем и, в первую очередь, себе, что он самая настоящая индивидуальность. По совету матушки, Крыска, чтобы как-то стать заметнее среди своих однокашек свиней, петухов, быков, попугаев, ящериц, обезьян и прочей живности, углубилась в чтение, изучение искусств, литературы, музыки — набора салонного интеллигента на все времена.
После долгих и мучительных лет учений Крыске удалось превратиться в Мышку. Она нашла себе друзей — живность умную и интересную: подружилась с мудрыми Слонами, осторумными Кошками, отважными Львами. И никто не подозревал о ее крысином прошлом.
Околдовала Мышка своих товарищей, стали они величать ее Юным Талантом, благочестивым и добрым созданием с чистой душей и утонченными манерами. В движениях Мышки чувствовалась грация, ее глаза были ясными, речь грамотная и спокойная. Все свои таланты Мышка называла не иначе как Даром Божьим и продолжала ходить с мамой в церковь каждое воскресенье. Но все же крысиные привычки не скрыть от проницательного ока. Мышка была удивительно скупа, подсчитывала каждую копеечку, боялась съесть чего-нибудь лишнего не потому, что данный товар был в дефиците, но потому что Тайные Крысиные Шкафчики ( а они есть у каждой крыски) должны были быть непременно набиты всяким добром. Это могла быть еда, одежда, ненужные вещи. Особенно наша Мышка любила тащить в свой ТКШ пустые флакончики из-под женских духов. В свободные минутки Мышка, бывало, забивалась в уголок и судорожно пересчитывала свои копеечки, перебирала старые вещи или грызла маленький кусочек сыра.
Время шло, а благочестивая Мышка все никак не могла создать семью. Казалось ей, что все вокруг видят ее насквозь, знают об ее истинной натуре. Бывало, шла благочестивая Мышка по улице и под прицелом взглядов прохожих начинала преображаться: ее глазки уменьшались, сужались и впадали, спина сгибалась, рот искажала гримаса недовольства и отвращения, щеки обвисали, тело становилось длиннее и худее, стопы расширялись. Мышка превращалась в Крыску.
Именно таких минут наш герой боялся больше всего на свете. Ему казалось, что каждый видит его истинное нутро.
С каждым днем Крыска хирела и слабела. Казалось, ни искусство, ни поэзия, ни музыка не могли излечить и ободрить ее. Крыска больше не могла выходить на улицу, боясь разоблачения, но оправдываясь перед своим друзьями тем, что не переносит сырости. Но все же раз в неделю ходила с мамой в церковь. Все чаще Крыску можно было застать не в творческом порыве, занятием живописью или чтением умных книг, а за стандартным крысиным времяпровождением: пересчитыванием денюжек, перебиранием барахла, которое все накапливалось и накапливалось.
Но у Крыски была Мечта.
Мечтала Крыска встретить свою вторую половинку, такую же набожную и благочестивую, а главное — нерасточительную. Каждый день Крыска представляла, как будет рассказывать своей ненаглядной шутки из утренней газеты, щеголять знанием теории литературы, водить ее в парк на прогулки.
Все кандидатки на крыскино сердце (коих было не много) были объектом тщательного анализа матушки, сестры, двоюродных тети и дяди, всех племянников и племянниц. Вскоре после семейного консилиума мама решала, подходит ли Крыске его избранница. Чаще всего, благоверные еще до объявления решения просто сбегали подальше от “этой жлобской семейки”.
Так просидела Крыска целый год взаперти, ссылаясь на то, что совершенно не переносит сырость. В ее комнате скопилось столько хлама, что порой с трудом можно было открыть дверь.Запах в крыскиной норке стоял невыносимый: от затхлости, пыли, и многочисленных ароматов женских духов создавалось ощущение, что в комнате живет безумная старуха.
Крыска не могла больше смотреть на солнечный свет, ей было не до музыки, не до литературы и даже не до своей Мечты. Вскоре она даже не могла открыть глаза – такой толстый слой пыли покрывал ее лицо. Беспокойство и постоянный страх не давали покоя Крыске – вдруг кто-то позарится на ее ТКШ. Безумие навестило и эту безгрешную душу.

Было ясное воскресное утро. Крыскина Матушка собиралась в церковь, насвистывая Лунную Сонату. Приведя себя в порядок, она подошла к комнате сына и осторожно открыла дверь.
Пропихиваясь через горы барахла, задыхаясь от пыли и невыносимого запаха, она подобралась к уголку, в который обычно забивалась Крыска. Там никого не было. Лежала только кучка затхлой некогда опрятной одежды и маленький кусочек сыра.

спеції

Міцно стиснувши у руці посередник між ними вона боялася до сліз. Розбурхана останніми подіями уява влаштовувала несамовиті витівки у свідомості. Наріжним каменем було питання- що коїться і за що це? Здавалось посерендик помер. Разом призупиняв биття і відповідальний за життя. Вони ніби домовились збочено знущатись з вмить осиротілого почуття, що не так давно вивергало магму ніжності та вселенського блаженства. Ні одна хвилина- та що там!- скунда не залишилась без ліку. Думка про те, чи романтично, коли їде дах від *метеликів* в буквальному сенсі, пустила коріння серед інших подібних.

Чи варто казати, що там, всередині душі, вже, мабуть, запхана у п*ятку сиділа покалічена і квола надія? Її заправляла щедро спеціями зневіри, відчаю та жаху. І таку ось екзотичну страву їла денно, а все більше нощно. Тільки б не померти… Сама не вірила у свою нікчемність та одночасно ледь стримувалась щоб не закричати від *щастя серед пітьми*, що знає тепер смак тотемного гіркого меду.

Свій. Знайдений.
11/01/2012 4,37.

Особливо небезпечний!

1
— Це «квітка», прийом! Група «А», прийом!?
— Група «А», слухаю тебе «квітка»!
— Група «А», Ви на рахунок три взриваєте вхідні двері, і прямуєте по коридору. Другі двері праворуч — він! Він — особливо небезпечний! Повторюю! ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ!!! Дозволяю застосовувати зброю при найменшому супротиву, найменшій небезпеці, як зрозуміли група «А»?
— Все зрозуміло «квітка», кінець зв’язку…
— Да вбереже Вас Господь!

2
— Я в середині, А-А-АА! Я нічого не бачу, потребую підмоги! Першого ранено осколком від двері, при взриві! Другий де ти?
— Це другий кеп, я позаду Вас із третім, четвертим, п’ятим, шостим, сьомим, восьмим, дев’ятим, десятим…
— Досить другий! Все зрозуміло! Нам потрібно ще три гелікоптера та декілька штурмових загонів…
— Кеп, пройдіть будь-ласка вперед, ми з третім не можемо пройти у двері!
— Ах так, точно… Я просуваюсь в середину… Як же тут темно і страшно… Я зовсім нічого не бачу! Ви суки, не штовхайтесь, кажу мені страшно та я нічого не бачу!
— Капітан, це третій!
— А-ааа! Суко! Ти мене налякав блять! Що тобі треба?
— Капітан, я намацав вмикач світла може ввімкнути?
— Третій ти зовсім хворий чи що? Якщо він нас побачить, нам всім піздец! Вын особливо небезпечний!!! (майже істерично)
— Капітан! З першої двері хтось виходе! Це якась жін….
— А-а-ааа! Стріляйте! ВСІ СТРІЛЯЙТЕ!!! (та-та-та-та-та-та-та-та-та), блять в мене закінчились набоїв!!! Прикрийте мене хто-небудь!
— Капітан, та вона вже мертва давно!
— Хто це сказав?
— Це я четвертий!
— А ну увімкни світло……………………. Ага точно мертва! Давай вимикай! Фух… Йдемо далі! Обережно не перечепіться через її ногу!
— Капітан, це її голова!
— Ясно! Тоді я змінюю наказ: «Увага! Обережно не перечепіться через її голову! Стоп! Ось його вже двері! Ну хлопці! Вперед!!!

3
— А-а-а-а—а-а-аа-а! Де він? Де він? Я нічого не бачу!!!
— Це четвертий. Я бачу його він спить в ліжку! Чекаю на Вашого наказу!
— Всі на нього хопаємо!!.. А він мене вкусив блять!..
— Капітан це зробив я…… ((( четвертий!
— Ну четвертий!.. Ладно……… На підлогу його! Давай-Давай ……………… Ногами! Ногами, кажу………………. Що за звуки? Що він робить? Я не зрозумів!
— Капітан це третій, здається він плаче!
— Він в кайданах вже?
— Так капітане!
— Фух!!! Дайте я гляну на нього……… О мразь, яка…… Скільки тобі років?
— Одинадцять!
— О мразь яка!!! Ви тільки подивіться! Я кому сказав? Покличте всіх нехай всі на нього подивляться!!! Яка все ж таки мразь!
— А що він зробив хоч?
— Це хто питає? Четвертий? Ти і уявити не зможеш! Він скачав три пісні!
(четвертий: бле-е-е-е-е!)
— Четвертому погано! Повторюю його вирвало! Швидку негайно! А цього, тьфу бля…………. В машину негайно!