Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 проза / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

ТВОЯ АРАХНОФОБІЯ. МІЙ ДНІПРО

В один з тих якісно літніх днів, коли дратує навіть не спека, а її неприємний наслідок – піт, який по-зрадницьки випинається з-під шкіри по всьому тілу і пригнічує комфортний стан, Гордій сидів на лавці у затишному сквері. Сонце, здавалося, пручається, містично упирається, але тягнеться донизу, разом з цим далеко не з останніх сил скеровує на землю своє проміння, яке врізаються у неусміхненого Гордія, не зустрічаючи перешкод. І ні тобі хмаринки, ні великого птаха, який би хоч на мить сховав сонце, ні вільної лавки у бодай найменшому затінку. Чоловічий погляд лише інколи падає на дніпрову гладінь, яка поблискує вдалечині, й від того стає спокійніше, проте не легше.

Чому ж Гордій самотньо сидить на розпеченій лавці? Навряд чи він на когось чекає. Схоже, що він про щось розмірковує, сидячи у тихому місці, в гармонії, швидше дисгармонії з природою у цілковитій готовності терпіти цю спеку – у певному сенсі проходити «очищення». Гордію Гордієве.

Не варто занурюватися у думки цього чоловіка, намагатися розібрати їхній зміст і причини виникнення. Досить лише поглянути в його сіро-зелені червонуваті від недосипання очі, щоб уловити біль, який вони випромінюють, і ненависть, яка закралася до кожної із зіниць і, здається, покриває все, що можна охопити поглядом. Окрім Дніпра. Коли Гордій дивиться на Ревучого йому стає хоч і не легше, але спокійніше.

Гордій дивиться навкруги – любов панує сквером, а кожна лавка є її осередком і місцем подекуди довготривалої дислокації. Закохані пари, усміхнені подруги, голосні компанії хлопців – всюди любов, а де-не-де навіть кохання. Воно у павуках, котрі непомітно спускаються чи підіймаються на спинку лавочки, яких не давлять і не топчуть, бо на них не звертають уваги, і саме через, а точніше завдяки коханню павуки мирно повертаються «додому» і далі плетуть своє павутиння. Тим, хто не є закоханим складніше. Вони проганяють (це у кращому разі) найменшого жука, який проповзе біля них. Вони не можуть витримати спеки, навіть сидячи у затінку, і починають скиглити. Для них лавки тверді, а погода жахлива; кола смачна, а вода тепла; урни далеко і ноги короткі, а більшість часу вони витрачають на те, аби слідкувати, коли звільниться «краща» лавка, щоб миттю підхопити уже зібрані речі та підтюпцем переміститися туди, випередивши найближчих опонентів, яких заздалегідь вирахували поглядом, не давши їм ані шансу на «vip-місце».

Для Гордія було важливим бачити, хто відпочиває у цьому сквері. Так він орієнтувався у незнайомих людях, чим створював для себе «плацдарм упевненості», точку відліку для майбутніх змін. І коли Гордій відчував, що щось має статися або змінитися, він відвертався, дивився на годинник, потім на небо, а далі намагався слідкувати за тим, що рухається: гілки дерев від вітру, автомобілі, птахи та будь-що, аби відволіктися. І щось рано чи пізно траплялося: гавкіт собаки, плач дитини, «вибух» сміху, увімкнення музики чи щось інше, після чого він знову кидав погляд на годинник і опускав очі донизу. Проте йому ніколи не вдавалося визначити, коли настане тиша…

— Ви не будете проти, якщо я тут сяду? — несподівано прозвучав жіночий голос із зовсім близької відстані.

— Будь ласка. — Гордій швидко перевів погляд на людину, пересунувся за половину лавки і легесенько посміхнувся в думках — молода, українською, на «Ви».

Люди готові не лише сидіти на сонці, а й підсідати до когось, аби відпочити у цьому місці. Невже цей сквер настільки гарний?

— Ну і спека… Аж асфальт плавиться! — промовила молода жінка, шукаючи в сумочці віяло або пляшку води, як подумав Гордій.

Чоловік мовчав.

— Не знаєш навіть, куди від неї заховатися… Всюди дістане. Всюдисуща. — невимушено посміхається жінка, дістаючи з сумочки дзеркальце (Гордієва логіка зазнала поразки від жіночої… логіки), пильно у нього вдивляється і крутить головою, придивляючись по черзі до кожного боку обличчя, трохи підводить голову, пришвидшено кліпаючи повіками, а потім торкається свого волосся, куйовдячи і, ніби, підпушуючи його. — Мене звати Богдана.

Гордій лише обережно глянув на свою сусідку по лавочці, на що у відповідь отримав кілька змахів вій і ту ж саму невимушену посмішку.

— Я вам справді не заважаю? Ви ні на кого не чекаєте?… — продовжує нова знайома.
Чоловік хитає головою зліва направо і справа наліво, але молодицю це не заспокоює.

— Якщо чекаєте, то я можу піти. Це не проблема. Може-таки знайдеться ще хоча б одне маленьке місце на іншій лавці. Я ж худенька, ви бачите, мені багато простору не треба… Можу он піти до тієї компанії молодиків, я впевнена, що вони люб’язно посунуться… Або підсяду до тієї он парочки закоханих, навіщо їм стільки місця… хоча, бачу, воно-таки їм треба. Але то нічого, я їм не заважатиму… я взагалі схудла на 6 кіло! Уявляєте? І при цьому майже нічого не робила. Це мабуть гени, бо у мене і мама, і тато, і бабусі, і дідусі… Царство їм Небесне, хай земля їм буде пухом, ні, не подумайте, лише бабусям і дідусям, ну не лише їм, а й батькам звісно ж, але у свій час, бо ви ще подумаєте, що я бажаю смерті своїм близьким, а це не так, вони у мене хороші… і… худющі, так, саме про це ж я і казала. Так от скільки б я не їла, а все одно не гладшаю! Ну звісно я не сиджу на місці, там підбігла до маршрутки, там крутнулася, там по сходах пройшла, бо ліфт не працює, там ескалатор надто повільно рухається, то я так, гоп, і перескочила сходинку, одну, другу і вже зекономила кілька секунд, і спалила декілька калорій. Тільки от жах як незручно, коли на шпильках, але то нічого — екстрим я люблю… — не вгавала, на перший погляд, мила пані, маневрувала очима, приблизно щоп’ять секунд показувала нове і нове диво, на яке здатне міміка її обличчя, але, що найголовніше, Гордію здавалося, вона вкладає душу ледь не в кожне своє слово… — але все ж краще вдягати якісь гарненькі босоніжки, у мене були такі біленькі з гарнючими стразами, але вони порвалися, і я їх віддала своїй знайомій… А оце хотіла купити новенькі, ходила з подругами по бутіках і таки знайшла, правда досить дорого і застібки мені не дуже подобаються, але ж вони від Крістіана Лубутена! ААА! І я собі думаю, тиждень не буду їсти, але ці босоніжки будуть моїми. Ви розумієте, ось так потрібно одним рішенням убивати двох зайців: і худнеш на очах подруг, і в тих самих очах бачиш заздрість і всю шикарність свого взуття…

Гордій поглянув на годинник, потім на небо і перевів погляд на пароплав, який йшов по Дніпру. Його очі регулярно поверталися до співрозмовниці, а голова час від часу легенько кивала у такт з жіночою. Птахи змовкли. Мимохіть чоловік угледів, як ледь помітно валить розріджений спекою дим від лавки, на якій сиділа «весела компашка». З іншого боку почувся дзенькіт від удару пляшки об урну. А недалеко від їхньої лавки юні дівчата проти сонця робили фотки, позуючи, уявляли себе супермоделями, і раз-по-раз викрикували: «На авку!», «О, цю точно на авку!»…

Тиша не наставала.

Гордій думав про два слова, які якнайкраще, на його погляд, характеризують нову знайому: «вбивчо щира». Чоловік дивився на чотири невдалі спроби жінки, що сіла поряд, кинути палити, які починалися голосінням про те, що їй рано чи пізно народжувати, а закінчувалися тим, що вона ще молода і не збирається змінювати свій стильний «камуфляж» на домашній халат, оббльований і обкаканий малим вилупком чи чадом (вона сплутувала слова).

Коли Богдана здалеку помічала представників патрульної служби, то намагалася обійняти свого сусіда і прикинутися, що вони цілуються, після чого кокетливо поверталася на свій бік лавки і робила вигляд, що нічого не сталося, струшуючи попіл з цигарки, яку тримала ледь не під лавочкою.

Через мить вона вжахнулася і цією ж цигаркою, скрививши обличчя, намагалася підсмалити маленького павука, який, відчуваючи жар, почав вмикати задню і врешті опинився на землі. Страх пересилив Богдану, і вона пішла на відчайдушний крок… Якщо б шестиноге створіння вчасно не забралося з того місця, яке виявилося полем бою, то могло б зазнати зіткнення з посланим у піке безпілотником…

Згодом жінці стало аж надто спекотно і вона попросила, щоб Гордій допоміг їй зняти верхню частину купальника, який прикривала накидка, однаково схожа на вільне платтячко і екстравагантне парео. Оскільки похід на пляж не вдався, купальник їй тепер лише заважав. Причини того, що її тілом сьогодні не зможуть милуватися всі чоловіки на пляжі, Богдана озвучувала, сидячи спиною до чоловіка, тому останній не міг розібрати деякі слова, які очевидно були родзинками всієї розповіді, а без них, ймовірно, немає сенсу заглиблюватися у суть сказаного прекрасною леді. Для Гордія розв’язати такого роду вузол не було проблемою.

А коли всіх відпочиваючих стривожила гучна клубна музика, яка долинала з салону автомобіля, що увірвався до скверу, Гордію випала можливість слідкувати за кожним па Богдани, котрі вона вивчила, закінчивши курси сучасного танцю, за які відвалив немалу суму грошей якийсь солідний чолов’яга, котрому ця жіночка прийшлася до вподоби на якомусь світському рауті, призначеному для обраних сімейних пар, на який Богдана потрапила випадково чи помилково (вона сплутувала слова).

Відверто злющими ставали зіщулені жіночі очі, зішкірені ніс та губи, коли повз їхню лавку проходила парочка, дівоча половина якої мала такий вигляд, який, на думку Богдани, мають блудниці та хвойди, а чоловіча частина — мала заможний вигляд. Богдана у прямоті своїх коментарів заходила не надто далеко, очевидно, що досвід «непростого» життя давав про себе знати, і очі жінки після палкої гортанної наруги все повільніше з ледве помітною вологою, яку однак неможливо приховати, відкліпували код певного розуміння і жалю.

Пройшло чимало часу, і сонце вже смалило не так. Процес «очищення» для Гордія майже добіг кінця. Його «кивання і підтакування», якими б вони дріб’язковими не здавалися, ніколи не залишалися непоміченими. Деякі жінки не проти того, щоб їх вислухали, а деякі це обожнюють. І врешті-решт від Богдани не було чутно ні слова. Навряд чи вона виговорилася, ймовірніше щось сталося… З відчуттям солодкої втоми Гордій поглянув на годинник і, замість того, щоб спрямувати погляд в землю, чоловік подивився прямо в очі своїй сусідці. Здавалося, вона переглядає давній спогад або уявляє свою мрію, і плаче. Жіночі сльози пробивалися з-під чорної туші й повільно стікали по напудреній щоці, поблискуючи на останньому сонці малесенькими частинками косметичних складових.

— Я не хочу йти в клуб. — ствердно та багатозначно промовила Богдана і питально поглянула на людину, котра була найближче до неї.

Гордій не розумів і не контролював ситуацію. Сонце покинуло небо і пішло під землю. Процес «очищення» завершився. І чоловік врешті мовив:

— Ти дуже мила і щира, аж занадто, тому я буду відвертий. Я за життя вже достатньо натворив. Я знаю, що це прозвучить дивно, проте я поводив себе нахабно і підло з багатьма жінками… Ти навіть не уявляєш…

Чоловік блукав очима по тих предметах і місцях, яких ще торкався слід зниклого сонця. Він розповідав історії з життя, які починалися з випадкових знайомств із жінками, переростали у пристрасні ночі й закінчувалися… його зникненням. Свідомо визнавав свою непостійність, безвідповідальність, азартність і шалений потяг до пригод… А вона посміхалася як дитина. Їй було і гірко, і солодко. Вона лише мовчала і уважно слухала, заправляючи волосся за вухо. Він вимовляв слова, настільки сильно, чітко і пронизливо, що Богдані знову захотілося плакати. Але не від образи чи болю… Вона ще ніколи не чула, щоб хтось про себе говорив правду, яка веде до найтемнішого в людині та у якій би так не упізнавалась її правда…

Гордію здалося, що у повітрі забагато алкогольних випарів.

У Богдани було враження, ніби вітер дме з конопляного поля, яке горить неподалік.

Чоловік угледів павука на волоссі своєї співбесідниці і повільно, але впевнено, не промовляючи ні слова, занурив руку в її пасма та непомітно вивільнив живу істоту. Потім ще раз провів рукою по жіночому волоссю, обережно заправляючи його за вухо. Наковтався блиску її очей. І не бажаючи бачити кров на жіночій губі, яку Богдана досить сильно прикусила, Гордій пригубив запах її шиї, доторкнувся подихом до мочки її вуха, а за мить заховав її губи за своїми…

Ніч приховувала все їхнє минуле і клала зорі ледь не на повіки.

Було чутно, як Дніпро заходжується ревом.

їх біла кров

Хлопчик завжди хотів, щоб вигаданий друг став реальністю.
Перед сном хлопчина побажав другу на добраніч та занурився в сни.
Вигаданий друг довго не міг заснути та пішов гуляти полем.
Він зайшов у степ всіяний жовтими віями кульбаб.
Вигаданий згадав, як хлопчик розповідав йому, що сестра з кульбаб плела віночок.
Він вирішив також спробувати.
Перша квітка, друга…шоста, восьма.
Вигаданий складав їх, навхрест, перемотував травичкою,
але все одно нічого не виходило.
І в цю саму мить злість змусила його всі кульбаби позривати і затоптати,
що і зробив Вигаданий.
Стебла були розчавлені, квіт полетів до неба,
яке кліпало жовтими віями та усміхалося білим дощем.
Хлопчик прокинувся, побачив, що Вигаданого немає,
його рука була розрізана поперек і з неї витікала біла кров.
Вигаданий стояв серед поля, дивився на горизонт на,
якому кублилися дрібні горбики будинків.
Хлопчик встав з ліжка і згадав, на що схожа ця кров,
коли бабуся доїла корову, у відрі було повно цього соку.
Він побіг наляканий у сад, щоб прикласти до рани подорожник, але той не допоміг.
Вигаданий побачив, що вітер на своєму хвості,
до кожної хати у вікно заніс по крихті хліба, та йому закортіло повернутися до друга,
але зненацька він уже був тим стеблом, з якого витікала біла кров.

про історії

Історії не мають жалю. Вони використовують людей. Вони – ніби паразитуюча або ж вища форма існування. Хоча перше не виключає другого і навпаки. Може й так: Бог створив людину для дружби з Собою і співтворіння; Він, котрий є Творцем Історії, покликав нас до буття, щоб ми творили історії. Кожна історія мала би сягати корінням задуму найдосконалішого і єдиного Оповідача.
Усе колись проросте. Пустить коріння, вигоне віття, розгорне листя, заквітне. Кожна історія колись переродиться, зростеться з сотнями інших історій. Деякі історії – як плющ або виноград – обплітають собою поверхні, переплітаються з травою, гілками, лиштвою, конструкціями. Інші – як перекотиполе, ніколи не знаєш, з чиїх вуст і коли почуєш їх повтореними і перетвореними. Історії живуть, ростуть, помирають. Їх спалюють, вони гниють. Трапляється, що їх засушують колекціонери. Так, є історії, які зберігаються у приватних гербаріях і їх навряд чи вдасться почути широкому загалу. Деякі історії віднаходяться через тисячі років – закам’янілі або ж затоплені у бурштин. Є історії, що живуть і ростуть сотні років, покоління за поколінням переживають своїх оповідачів… Історія, зерно котрої якось впало до мого нутра, почала проростати. Ніжний, але безжальний росточок проходить наскрізь – діафрагма, легені – пнеться догори. Потроху дістається горлянки… Одного дня виявиться, що у мене з рота стирчить маленьке деревце тієї от історії. І всі приходитимуть подивитися на неї, послухати її.
Найправильніше би було виростити ту історію, зернятко якої знаходиться у серці. Але ростити її чомусь найважче. Бур’яни ростуть швидко, щедро, безтурботно… А от вона потребує уваги, умов.

раптове.

я надто знудилась бути сама. звісно, можу написати що втомилась, змучилась- але в тому не певна.
просто потрібен хтось хто завше буде поруч. можливо друг, але не такий що є тільки часом — щоб завжди. щоб ні кроку самій, щоб не слухати сплін з земфірою через вимкнене світло і простуджену атмосферу.
щоб «ПОРА НА ПРИГОДИ» і вже не можеш не посміхатись.
а в мене немає. і не врятують певно ні коти ні миші ні потяги. дороги теж.

мій персональний блоґ-блог-бог.

я міль і мені не байдуже.
що ж я насправді роблю? Поетка чи письменниця?
Ніби ні те ні інше.
Насправді я майже весь час ховаюсь за вигаданими словами, користуюсь вигадиними іменами на вигаданих просторах інтернету.
Так з мене не буде жодної користі.
І вірші мої не закликають до боротьби як і проза котра лише описує кола навколо моєї особи.
Єдине що я можу зробити ( окрім літ.вечорів ) то надрукуватись.
Тобто щоб мене надрукували. Отже в мене є рік до Коронації слова 2014. Побажаю собі терпіння.
Бо ж самореалізація полягає в діях.
Тобто дописавши зараз працю на залік ( а точніше ще 4 рецензії)
я почуватимусь більш корисною для суспільства,
і не такою вже й безнадійною в плані самовиховання.
Тому замість вчитись я і починаю вести цей прозовий ( енний по рахунку) блоґ.

Трактат про житомирських мудаків

Хоча Іздрик достатньо сказав про мудаків у своєму «Трактаті», проте ця тема настільки благодатна, що не можу стриматися. Все-таки вони злять, викликають посмішку і надихають водночас, як би там не було! Особливо – житомирські мудаки.
Найбільше мене дратує мудак-хазяїн, який масово водиться на околицях області і її центру. Він відрізняється від інших дивовижною працездатністю в будь-яку пору року та погоду і залученням до святої роботи заради власного світлого ситого майбутнього всіх, хто згоден осягати тонкощі городництва і тваринництва лише за їжу: дітей, внуків, близьких і далеких родичів, алкашів і дебілів.
Мудак-хазяїн мислить широко і згоден загарбати в свої жадібні лапи навіть те, що не здатен стравити: зайвий гектар поля, ще одну корову (сто кроликів, тисячу курок-несучок), магазин, хату самотньої бабці-сусідки, кількох дітей із сирітського будинку та, звичайно, крісло депутата.
Для нього особливо пріоритетними є ті справи, які приносять прибуток. Якщо в певний момент часу люди потребуватимуть марлеві пов’язки – він організує підпільний швейний цех, якщо всі раптом захочуть харчуватися лише грибами – мудак-хазяїн перетворить половину своєї господи на вогку галявину і засипле її спорами.
Мудак-хазяїн – це стовп сільськогосподарської галузі Житомирщини. Він це прекрасно усвідомлює і бореться за свої права. Проте не на державному рівні, а примітивному – якщо хтось посягне на яблуко з його саду, отримає купу матюків і кулю із сіллю у сраку.
Мій улюблений вид – це мудак справедливий. Його можна вирізнити з натовпу на вулиці Михайлівській за сумним виразом обличчя і кутиками губ, які вічно опущені вниз. Мудак справедливий – запеклий песиміст, тому що десь глибоко в підсвідомості він розуміє, що справедливості насправді в світі немає. Проте зовні він усіма силами намагається довести, що це не так. Найчастіше – на своєму прикладі. Так, одного разу вам допомігши, мудак справедливий згадуватиме це ще десять років поспіль і чекатиме від вас довічну васальську прихильність і різнопланові послуги.
Мудак справедливий прагне довершеного порядку у всьому – від кухні до вашого особистого життя. Він не посоромиться заглянути у ваш холодильник і вказати на те, що в ньому щось запліснявіло, а також по-батьківськи повиховувати вас при свідках, навіть якщо ви давно виросли з дитячих штанців.
Мудак справедливий впевнений, що він – знавець у багатьох галузях. Якщо вас звільнили з посади кореспондента в Житомирі, може порадити написати гнівний лист в круте московське видання і, поки вам відпишуть відповідь і допоможуть, влаштуватися на перший час працювати прибиральником. Мудак справедливий впевнений у своїй правоті, хоча іноді справедливо погоджується, що він також, як і ви, дурень.
У повсякденному житті житомирян часто зустрічається і мудак-дон жуан. Це романтичне мудило любить хвалитися перед чоловіками та жінками своїми сексуальними пригодами з детальними подробицями. Мудак-дон жуан певний час намагався обговорювати свої колишні любовні звершення і з власною шлюбною дружиною, але отримавши по морді, перемкнувся на об’єктивніших слухачів.
Він – зрадник. Мудак-дон жуан не соромиться цього, а вважає чеснотою справжнього самця. Він дбайливо піклується про власний товарний вигляд – вчасно підстригає скрізь волосся, правильно добирає одяг і обов’язково жує орбіт, щоб часом яка краля не запідозрила його в несвіжому подиху.
Мудак-дон жуан уже на першому побаченні з потенційною коханкою може продемонструвати їй свою чоловічу гідність і запропонувати потриматися за неї. І це зовсім не ексгібіціонізм. Романтичне мудило вірить, що одного разу побачивши його «господарство», жінка запалиться шаленим бажанням злягатися.
Найчастіше він правий, бо зустрічається мудило-дон жуан лише з мудачками, які, власне, і самі страждають на щось подібне.
В четвертому гуртожитку державного університету міста Же можна надибати рідкісний вид – мудак із Олевська. Він поділяється на два підвиди – мудаки з Олевська-бодібілдери та ті, які не качаються.
Їхнє існування зводиться до одного – обидва підвиди шалено бухають, а потім мудаки з Олевська-бодібілдери лупцюють і знущаються над мудаками з Олевська, які не качаються.
Найкрасивіший – це мудак-Шварценеггер. Його ідол, як ви вже здогадалися, старий-добрий Шварц у свої молоді роки. Заради того, щоб бути схожим на нього, мудак-Шварценеггер ладен днювати і ночувати в спортзалі, жерти різне лайно і пожертвувати статевими зносинами. Обережно – серед цього виду зустрічаються і мудаки з Олевська-бодібілдери.
Мудак-Шварценеггер може довго із захопленням розглядати себе в дзеркалі: мацати надуті біцепси, горбики на пресі і ляскати себе по пружному задку. Коли він не відвідує кілька днів спортзал, то почувається кепсько, відчуває ломку і не може без відрази поглянути на своє відображення.
Мудак-Шварценеггер знає про свою зовнішню красу і в пляжний сезон дозволяє про це дізнатися й іншим, гордо затискаючи сідницями ниточку стрінгів і прогулюючись Гідропарком. Коли мудаки з Олевська-бодібілдери не витримують такої наруги над своїми естетичними вподобаннями, вони охоче лупцюють і мудака-Шварценеггера.
Мудаки можуть бути невігласами та інтелектуалами, цнотливими і розпусними, не везучими і пестунчиками долі, проте їх поєднує одне — вони невинні діти радіоактивної природи Полісся. Бережімо навколишнє середовище!

Кайло

Я повільно відкриваю праве око, потім ліве і тупий біль розходиться по всьому тілу. Враження таке, ніби ти впав з десятого поверху, а подивитись на себе не дозволяє страх, що все, що нижче голови перетворилось у справжнє місиво. Такі думки зовсім не додають ентузіазму, тому я закриваю ліве, а потім праве око.
І ось переді мною стеля. Звичайна біла стеля. Точніше білою вона була років двадцять назад, але відчуття білосніжності ще не зникло. Із-за незрозумілих обставин, мені вдалося безболісно встати з ліжка і трохи дізнатись про своє місце знаходження. Але «дізнатись про своє місцезнаходження» виявляється звичайним перебільшенням. Невеличка кімната, стіни синього кольору, стіл навпроти ліжка (треба зазначити, що стільця не було), лампа, яка гойдається на «білосніжній стелі», ось і все. З іншого боку, вийшло досить інформативно. Хоча, на мій погляд, була ще одна цінна деталь – вікна у кімнаті не було. Не знаю чому, але саме відсутність вікна мені дуже занепокоїла. Можливо, все через те, що у голові промайнула думка, що сонячні промені це життя, а кімната без вікна виглядає досить дивно. Після цього вирішив оглянути те місце, де повинно було бути це саме вікно.
Розумієте, в якій би Ви пасці не опинились, якщо є вікно, то і надія завжди є. Це як зв’язуюча ланка між теперішнім і майбутнім, із блакитним небом, із зеленою травичкою. На жаль, майже завжди, користі від цього ніякої, але думка про це не абияк заспокоює.
Поки я досліджував стіну, на протилежному боці відчинились маленькі дверцята, які були прикріплені до більш масивніших, сталевих дверей, які слугували входом у кімнату. Підніс із склянкою молока і яєчня – ось заради чого вони відчинялись. Побачивши підніс, я одразу зголоднів і почав набивати свій шлунок їжею.
Після завершення трапези, вирішив ознайомитись з листом, який був у якості десерту і теж перебував на тарілочці.
«Тривала дія ультрафіолетового випромінювання може сприяти передчасному старінню».
Трохи дивний лист. Яке відношення ультрафіолетове випромінювання має, яке і так не потрапляє до мої кімнати, до молока і яєчні? Але якщо подивитись з іншого боку і поблукати по закуткам свої знань, можна знайти ту саму ниточку Аріадни, яка виведе мене з лабіринту яєчні та ультрафіолету – це вітамін D. Хтось вирішив попіклуватись про моє здоров’я і хоч якось підтримувати баланс у моєму організмі. Дякую. А тепер час відпочити.

Знову прокинувшись, замість кімнати я перебував вже у якійсь печері. Дихати було важкувато та й темно було. Загалом, місце було не із приємних, та й атмосфера гнітюча. Біля однієї із стін лежало кайло. Невже я потрапив у полон до якихось допотопних добувачей руди?
Намагаюсь згадати за яких обставин моє положення стало таким безнадійним (і тут теж вікна не було) і продумати план втечі, я тяжко стомився, хоча кайло до рук так і не брав.
Кімната без вікна, тепер ця печера, все було тяжко збагнути та ще й пам’ять, як відбило. З кожною секундою надія на гарне закінчення мене полишала. Поява двох велетенських тіней зовсім мене добила. Як і думав, зустріч з ними закінчилась, трохи, несподіваним ударом і ось, я знову у своїй кімнаті.
Молоко і яєчня вже були на столі. У столі було дві шухляди. Відкривши праву – нічого, а в лівій для мене знайшовся лист. Але не встиг я його дістати, як погасла лампа і на кімнату опустилась темрява…
Мій день регулюється лампою. Не знаю чи моя доба якось пов’язаний із обертом Землі навколо своєї осі, але підстроїли мене під цей режим просто прекрасно. Вже на третій день такого режиму я прокидався із лампою і засинав разом із нею. Раціон мій теж стабільний – три рази на день молоко та яєчня. Краще ніж вода з хлібом, нічого не скажеш.
За шість днів перебування у кімнаті виходив я з неї (точніше переміщувався за допомогою якоїсь іншої сили) лише один раз, саме в ту печеру. До речі, лист той був присвячений тій «підземній пригоді».
«Без праці важко щось отримати. Немає різниці, як ти працюєш: танцюєш, співаєш, куєш залізо, довбеш стіну кайлом».
Ось такий його зміст. Мій восьмий день знову був повністю пов’язаний з печерою. Знову темрява, сперте повітря, кайло. До свого знаряддя праці так і не доторкнувся, знову тіні, знову удар…
На цей раз їжі не було. Лампу так і не згасили. Хоча мій внутрішній годинник не дуже розвинутий, але я відчував, що з молоком та світлом вже довгенько затягують. Тепер моїм товаришем став біль. Головний та біль у шлунку. Треба було прислухатись до слів, які були написані у листі.
Можливість ними скористатись випала дуже швидко. Кайло в руки і довбати стіну. Ось так. Важкувато, але їсти хочеться. Удар, ще удар. Результати, ніби, ніякого, але я працюю. Сподіваюсь це помітять.
Помітили. Молоко та яєчня на столі. Лист. Він вже на столі, а не на шухляді. Лампа погасла. Нарешті.
Ще чотири разі я був у печері і всі ті рази, неодмінно, брав кайло у руки та довбав стіну. З неї відколювалась порода, був помітний результат.
«Добре, що ти все зрозумів. Хто працює – тому і винагорода».
На дев’ятий раз (чи день?) порода стала більш піддатлива. Шматки все відпадали і відпадали. Не знаю чому, але в перший раз мене переповнювала радість від того, що я працюю. Настав момент, коли в стіні з’явився маленький отвір. Ця обставина мене дуже зацікавила, тому вирішив уважно придивитись, що ж це воно таке. З цього отвору пробивалося маленьке проміння світла, тому не гаючи часу, знову вирішив взятись за роботу. Тепер в мене є мета, а це вже дорогого коштує.
Пройшло вже досить багато часу, але ніхто мене на забирав та й сам я вже був замурзаний і втомлений. Але отвір все збільшувався і збільшувався, тепер туди з легкістю можна було просунути голову. По той бік стіни було синє небо та зелена трава. У це зовсім не вірилось, бо таке поєднання з темною та холодною печерою здивує кого завгодно.
Після того, як через мозолі на руках, я вже не міг тримати своє знаряддя праці, вирішив якось пролізти у цей отвір, бо такого шансу втекти звідси, мабуть, вже не буде. Але не встигши встати з землі, я провалився в обійми сну…

Вісім днів майже весь персонал лікарні та родичі наглядали за ним. Після того, як він став учасником дорожньої «пригоди» його мозок відмовився функціонувати та поринув у кому. Кожний день його відвідувала родина. Цей інцидент зблизив сім’ю і єдиним бажанням кожного члена його родини, щоб він нарешті вийшов з цього жахливого стану. Лікар сказав, що при такий травмі, кома рівноцінна спасінню, але вийде він з неї чи залишиться в ній назавжди, сказати він не міг, але вони сподівались на краще…
На дев’ятий день крики медсестри підняли всю лікарню, по його тілу пройшла судома. Після того, як із лікарем у палату залетів його брат, він зустрів їх з відкритими очима та, трохи, з незрозумілою посмішкою.

Я - РОМАНТИКА (і хулі?)

Я – РОМАНТИКА (і хулі?)
Частина перша
* * *
Ранок. За вікно осінь. Вона гайдається на дитячому майданчику в подвір’ї монолітного будинку, в якому я живу. Вгору-вниз, вгору-вниз летить гойдалка, наче великий маятник, якщо дивитись на неї з боку. Двірники в убогій одежі підмітають мокрий асфальт, засипаний зів’ялим листям. Пасивно накрапує меланхолічний дощ. Чутно тихий шелест – це вітер грається застряглим на дереві прозорим целофановим пакетиком-смертником, поцупленим з нашого прибудинкового смітнику. Сумний ранок. Сіра димка вранішнього смогу, устелила заспане подвір’я. На вулиці пусто — лише я. І двірник, але… його немає чого рахувати.
Я стою навпроти переповненого контейнера зі сміттям – чекаю. Спонтанно, в мене виникає бажання піти додому, зняти з себе свій найреспектабельніший костюм, який я взагалі-то одягаю дуже рідко, лише для особливих зустрічей, як наприклад ця, зняти удушливу краватку, тугий пояс, зварити собі мелену каву, увімкнути телевізор, відкрити вікно та голяка викинутись з нього…
— Нехай так, — думаю, — хоча є інші доволі привабливі, конкурентні варіанти… Антидепресанти, різнокольорові Таблетки, Мамо-Кока, Ванна та Ніж, Аутоеротична асфіксія в спідній жіночій білизні та ковбойському капелюху на ручці дверей, що ведуть до кімнати з великою літерою «М»… Хіба ні?
Чекаю…
— Ще хвилина, — зарікаюсь самому собі, — і я зроблю, щось з собою із вищеперерахованого…
Зроблю?
— Не вірю… — відповідаю сам собі, пошепки, щоб ніхто не почув.
Це все неправда… За двадцять секунд до своєї обіцянки, я побачив чорний автомобіль, який заїхав у двір з іншої сторони від мого під’їзду, і на даний момент повільно суне в мій бік, долаючи на своєму шляху глибокі вибоїни наповнені стічною водою, в яких, в психоделічних бензинових плямах, можна побачити сіре небо. Я знаю це авто приїхало за мною, тому зарікаюсь з таймом в шістдесят секунд, хоча через десять секунд зможу собі з легкістю сказати: «Ну ще б п’ятдесят секунд і я б точно зробив це!».
Як же ж все ж таки легко брехати собі…

* * *
Коли ти самотній ти починаєш розмовляти з собою… Я розмовляю з собою все своє життя…

* * *
Водій зупиняється навпроти мене, відкриваючи двері до переднього пасажирського сидіння, але я ігнорую його запрошення та сідаю на заднє.
— Ви запізнилися… — говорю я йому, поправляючи однією рукою свої маленькі фейкові брендові прозорі окуляри, в яких я виглядаю доволі солідно, якщо не сказати педантично. Я їх ношу виключно для припудрення створеного мною іміджу фанатика-бюрократа до якої в комплекті йде моя прилизану зачіска, яка придає мені середньо-етичного задротсва та паперової скрупульозності. Дивлюсь у дзеркало заднього виду – читаю в його очах огиду та ненависть до мене.
Нехай… Це все, що він не може…
— Вибачте в мене захворіла дитина… — відповідає він, через якийсь час.
В нього не дуже щиро вийшло.
— Мене це не цікавить, — холодно відповідаю я йому.
Ми плавно рухаємося з місця. Я вмащуюсь всім тілом в комфортне німецьке сидіння… Тільки-но я заплющую очі і відкидаю голову назад, мій мозок починає видавати непослідовні картини мого дотеперішнього існування – шкільний театр, в якому я колись грав Ла Фонтейна; випускний, на якому я ледве не заснув від награної дешевизни псевдовідвертих побажань, за якими ніхуя… суцільна чорна пустота, а також розкішно від репетируваних, удаваних переживань твого тодішнього дебільного оточення, з нагоди валового розлучення, (яке, насправді, всі тільки-но і чекали, з нетерпінням, поки всі ці роки парились під однією стелею); аудиторію по криміналістиці, з шокуючими фотографія убитих людей чи їх сплюндрованих частин, кінцівок, решток; мій будинок, з якого, здається, я так давно втік у прірву дорослого життя; широкий степ з духмяними запахами весни, оповитий полум’яним обрієм; тісний кабінет просочений клерківським потом та многолітнім пилом нікому непотрібних мертвих, архівних справ – місце старту, а насправді місце фінішу ˗ «мене» ˗ кінець всього, що колись звали мною… останні кадри, в яких в мене ще добре лице, відверта та чиста юнацька посмішка ,і вогонь надії в очах, — тоді я вважав, що я можу все…
З двадцяти двох до тридцяти п’яти дуже багато води утекло… брудної води… Центрифуга дорослого життя, про яке я колись мріяв, зробила з мене крокодила, безжалісного вбивцю-кар’єриста, який у своєму житті нічого не прагне, але не зупиниться не перед чим…
Тепер Ви знаєте хто я!

* * *
Як я дійшов до таких висот, Вам краще не знати… Те, що я їду в дорогому автомобілі на цю зустріч… зустріч, яка стане новим щаблем в моєму житті, яка відкриє мені набачені простори і всі засекречені двері, на самому дні прірви, доводить те, що світ в руках грішників…
Я відкриваю очі… По запітнілому склу котяться сльози сірого дощу… Я роздивляюсь голі осінні дерева, поряд з якими ходять люди. На людей я люблю дивитись трохи менше чим на голі осінні дерева… Якщо чесно… Я взагалі не люблю дивитись на людей… Якщо дуже чесно – то я взагалі не люблю людей… А найбільше, я не люблю одного з них – себе…

( Читати далі )

Проза про ворога та рушниці, що стріляють

Лісова галявина була заповнена різношерстим людом. Чоловіки, жінки, діти, пенсіонери, довговолосі, стрижені, бородаті, голені, у костюмах, у светрах, у куртках…
Грав невеличкий струнний оркестр. Офіціанти розносили напої та закуски. Атмосфера була легкою і невимушеною. Більшість люду розслаблено походжали туди-сюди, їли-пили, спілкувалися між собою. Коли почало вечоріти і запалили підвішені на деревах ліхтарі, оркестр замовк і слово взяв елегантний пан середніх літ.
— Шановні друзі! Ми всі зібралися тут сьогодні для того, щоб кожен з вас запам’ятав цей день на все своє життя. У цей чудовий осінній вечір на цій тихій галявині відбудеться дещо незвичне. Відбудеться безкоштовна лотерея. Про виграш ви дізнаєтеся трохи згодом. А зараз офіціанти пройдуть посеред вас і вручать кожному з вас номерок. Не переймайтеся, номерків вистачить на всіх.
Отож, офіціанти зачали роздачу номерків. Гості перемовлялися трохи збуджено і дещо голосніше ніж перед тим.
— Я бачу, що вже всі отримали свій номер. Зараз я висиплю другий комплект номерків до цього мішечка і витягну звідти переможний номерок. Той, хто виграє — отримає право першого пострілу на сьогоднішньому нічному полюванні.
Натовп здивовано зашелестів. Про те, що буде полювання нікого не попереджали.
— Звісно ж, якщо виграє дитина, або ніжна пані, або пан, якому переконання не дозволяють стріляти живих істот, ви матимете можливість подарувати своє право першого пострілу кому тільки забажаєте. Ось рушниця, з якої буде здійснено перший постріл. Вона ще не заряджена. Ах! Звісно, у вас виникає питання стосовно того, що ж буде, якшо щасливець або щасливиця не підстрелять нашого звіра. Так, один постріл – це шанс, хоч і не великий. Якщо стрілець схибить, то право вистрілити отримає кожен з бажаючих дорослих. Ви можете отримати зброю, якщо підійдете до стола по ліву руку від мене – рушницю і один патрон. Не запитуйте мене про жертву. Звір, на якого ми всі сьогодні полюватимемо – це великий сюрприз. Не бійтеся, він, хоч і хижак, але жодної загрози для вас не становить. Поки-що він зачинений он у тому причепі.
Усі повернули голови аби побачити, де ж знаходиться загадковий звір.
— Так от! Право першого пострілу отримує номер… шістдесят перший!
Коротка пауза, після якої лунає голос:
— Я… Я! У мене!
Ті, що стоять попереду обертаються. Ті, що позаду – витягують шиї.
— Просимо пана переможця вийти до мене. Назвіться будь-ласка. Чудово, привітаємо усі пана Антонія. Чи ви готові пополювати?
Пан Антоній був готовий. Далі ведучий запросив усіх охочих отримати зброю, власноруч зарядив рушницю переможця і передав йому.
— Зараз усі, хто не брав зброї разом з дітьми нехай трохи розступляться. Усі мисливці – вийдіть на перед. Тепер асистенти натягнуть стрічку – це вогнева лінія. Велике прохання не заходити за неї. Панове мисливці, станьте вздовж стрічки. Пан переможець нехай стане посередині.
У цей час автомобіль викотив причеп зі звіром на перед, навпроти лінії вогню. За спинами гостей увімкнулися прожектори. Причеп і друга половина галявини освітлювалися яскравим жовтим світлом. Ведучий відійшов на бік.
— Друзі! Як тільки двері фургона відкриються і звідти випустять жертву – дайте машині виїхати з причепом з-під обстрілу. Вже тоді пан Антоній мусить вистрілити. Якщо він не влучить, або влучить, але звір не впаде, тоді всі можуть стріляти. Можна по черзі, можна одночасно. Отже! Чи всі приготувалися? Бажаю переможцеві влучити.
Настало напружене мовчання. Чутно було двигун автомобіля, і десь позаду дизель-генератор. Відчинився фургон. На траву від поштовху у спину випала людська посать. Машина дала газу і зникла за деревами. Ніхто з гостей не ворухнувся. Здавалося, ніби усі перестали дихати. Людина, яку випхнули з фургону з трудом підвелася на рівні і огледілася на всі боки.
— Та це ж президент!..
— У тому самому костюмі, що й позавчора на прямому ефірі…
— Що?
— Як?
Всі потроху розворушилися і здивовано перемовлялися між собою. Президент стояв і не ворушився, а усі погляди прикипіли до нього. Пан Антоній тримав зброю опущеною і з відстані у якусь сотню кроків дивився в очі жертви. Раптом підніс рушницю і не прицілившись вистрілив. Скрикнула якась пані. Президент лишився стояти на ногах – куля трапила у руку. Пан Антоній сплюнув, кинув ружницю на землю за стрічку і вийшов з лави жестом підкликаючи офіціанта. Ще деяку мить усі заворожено дивилися – люди на президента, президент на людей. А потім майже одночасно пролунали кількадесят пострілів. Пролунали як грім. І знову запала тиша.
— Панове, вітаю вас від імені Комітету звільнення і оновлення. Запрошую усіх випити. Кожен охочий може сфотографуватися з президентом.
Офіціанти знову забігали поміж гостей. Над лісом викотився круглий місяць…

Енело (уривок)

Мене залишили саму вдома! Мама з вітчимом поїхали забирати сіно з поля і досі не повернулися. Спочатку я не нудьгувала, вилежуючи боки перед телевізором, адже не було нікого, хто б стояв наді мною і повчав, змушуючи до хатньої роботи. Користуючись нагодою, двічі помастурбувала, не стримуючи свої палкі підліткові фантазії.
За вікном сутеніло-сутеніло, а потім ніби його затулили рядном – надворі стояла густа темрява, майже потойбічна, лише шуміли дерева. Єдиний канал, який ловила старенька «Берізка» без перешкод, показував серіал про агентів Малдера і Скайлі.
«Ікс-файли» спочатку вподобала моя мама. Вона дивилася їх пізно ввечері, коли в домі всі міцно спали. Впоравшись з турботами – перемивши посуд після вечері і банки з-під молока, наваривши картоплі свиням, підмівши долівку та виправши спіднє чоловіка, мама всідалася перед блакитним екраном і релаксувала, жуючи шматок пирога. Її свідомість збурювали пригоди двох таємних агентів, їхні пошуки незвіданого і такого недосяжного… Подібного вона ще ніколи не бачила.
Наслухавшись від мами про цей серіал, який він незвичайний, мій інтерес просто зашкалив до тривожної червоної позначки. І справді, Малдер і Скайлі не підвели, лоскочучи нерви і грайливо не відповідаючи на запитання: то існують інші світи чи ні?
Малдер знову шукав свою сестру, яку нібито викрали інопланетяни. Він переживав, чи знайде розгадку цієї таємниці… Раптом зникло світло й телевізор згаснув, продовжуючи підсвічувати тьмяно-сіруватим екраном. Знадвору чувся ріжучий слух звук літаючої тарілки, яка боролася з негодою десь високо-високо в небесах.
Виходити з будинку було страшно, проте в ньому знаходитися і надалі – ще моторошніше. Я ошпареною куркою вискочила в сад і мені хотілося вити від тих мурах, що повзали тілом. Віття стареньких яблунь сильно розгойдував поривчастий вітрище, небом мчали порвані у шмаття сизі хмари, на вулиці – ні вогника, а згори відчайдушно рикало енело-бідолаха.
Я з надією позирала на темну пляму, на місці якої були ворота, сподіваючись, що ось-ось з'явиться підвода сіна, а на ньому – мама і вітчим. На обличчя падали великі краплі дощу, вони стікали шкірою, змішуючись зі слізьми. Десь за хатою гукав Малдер, шукаючи сестру:
– Агов, де ти? Відізвися!
– Я – осьдечки, – шепотіла я, втискаючись спиною в холодну цеглу стіни…