Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 потяг / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

у потязі

Потяг обриває плавники об замерзлі колії
Музика долає опір навушників в омах
Й поверх цього мотиляє ногами зима
Заціджуючи обмерзлим гіллям по обличчі
Тих пілігрімів, що кочують Україною вагонами

Як червоні тільця в спільному кров'яному руслі
Переносять кисень життя у домівки чи з них
Чекають поранення наступним залізничним вокзалом
Щоб знову щільно заклеїти пробоїну
Нової порцією розбавленою випивкою крові.

Червона сукня

Якщо ви вирішили поїхати з Токіо на кілька днів, то найкраще це зробити саме сьогодні, тому що і в цю суботу, і в наступні кілька днів жителі цього міста не відчують тепла сонця, так як безсердечні метеорологи обіцяли дощі і хмари.
Суботній весняний ранок був дійсно холодним. Небо було вкрите срібними кучерявими хмарами, від чого на пероні було трохи темно. Гуляв сильний північний вітер.
Так безглуздо з боку Еми було вдягтися в такий день в тонесеньке червоне плаття, ще й з величезним вирізом на спині. Після цієї суботи вона точно приляже з грипом мінімум на кілька тижнів. Крім того, кожен, хто проходив повз неї, просто змушений був обернутися, про себе пожаліти дівчину і усміхнутися до себе, в думках радіючи, що йому в голову сьогодні вранці прийшла ідея подивитись прогноз погоди. Але брюнетка в червоній сукні вдягнулась так не тому, що сподівалась на гарну погоду і не для того, щоб звернути на себе увагу перехожих, які постійно кудись поспішали. Ні, в цієї дівчини була зовсім інша мета.
Вже кілька годин вона стирчала на цьому злощасному пероні, встигнувши за цей час здивувати своїм виглядом не одну сотню пасажирів. Такими стражданнями вона зобов’язана забудькуватому юнакові, який навіть не здогадався повідомити їй час свого від’їзду.
Один за одним зникали потяги, а з ними й надія побачити коханого перед від’їздом.
Цей юнак і був причиною такого вигляду дівчини. Вже п’ять років пройшло з їх знайомства, а вона й досі зберігає те червоне плаття, яке так подобалось йому колись. Як добре, що вона досить струнка, щоб влізти в нього сьогодні! Ще вчора, коли Сергій повідомив, що повинен поїхати у справах, дівчина, ні секунди не задумуючись, вирішила, що одягне саме цю сукню. І навіть холодний вітер, страх захворіти і пильні погляди незнайомців не змогли стати їй не заваді.
І тепер вона, така горда і красива, рахує секунди до його приходу. Якою ж буде його реакція?
— З глузду з’їхала? – Почувся розлючений голос позаду. Не так вона уявляла собі цю зустріч.
Хлопець поклав важкі сумки на землю, швидко зняв з себе чорну шкіряну куртку і накинув на дівчину, залишаючись у тоненькій футболці.
— Це такий прояв турботи? – Усміхнулась брюнетка.
— Моя совість не дозволяє мені залишатись в куртці, коли ти світиш тут перед всіма своєю спиною.
— То це звичайні ревнощі? – В голосі чулись нотки розчарування, яке швидко зникло, коли хлопець, взявши Ему за підборіддя, доторкнувся губами до ї губ. Щоки швидко пофарбувались в колір сукні і дівчина усміхнулась наймилішою усмішкою на Землі. Це все — і посмішка, і сукня, і взагалі все її життя – тільки для нього.
Вона досі вірила в диво. В те, що він передумає, що потяг не вирушить, що він обов’язково залишиться з нею і вони проживуть довге і щасливе життя разом. Вона вийде заміж тільки за нього і тільки йому народить дітей. Серцем вірила, а розумом знала, що він поїде.
І навіщо було ризикувати своїм здоров’ям, одягаючи цю сукню? Вона все одно прекрасна для нього в будь-якому одязі.
— Одягнеш її, коли я повернусь? – Саркастично спитав хлопець, дивлячись як Ема трясеться від холоду.
— Тільки не приїжджай взимку. – Засміялась Ема.
Прощальний поцілунок. Найніжніший і найкоротший. Дівчина без вагань віддала би життя, щоб тільки цій момент тривав вічно. Щоб тільки він завжди був поруч.
Потяг їхав занадто швидко. Червона жіноча постать, яка усміхалась, витираючи сльози, віддалялась і згодом зникла з поля зору.
Їм не варто знати, що ця зустріч остання. Що насправді він ніколи не повернеться і вона дарма чекатиме його. Що вона ніколи не вийде за нього.
Надія – занадто оманлива річ. Ти бачиш тільки те, що хочеш бачити. Ти сподіваєшся на краще, коли доля вже давно все вирішила за тебе.
Але, що ще залишається Емі? Тільки крихітна надія, що має право на життя в її серці. Надія, що зовсім скоро стане сенсом її життя…

Випадкові незнайомці?

Об'ємна жінка в тоненькій сорочці, що повторює кожну ямочку її недоглянутого тіла, гортає блискучі сторінки журналу про успішні гетеросексуальні стосунки.
Вічно неголений, вічно заморений студент Вроцлавської Політехніки, вкриваючись зморшками від розумового перенавантаження, обіймає малесенький столик з кросвордом, намагаючись згадати ім'я першого американського президента.
Ще одна, не менш об'ємна і не більш доглянута жінка збирає до купи різної форми кольорові геометричні фігури, голосно стукаючи масивними пальцями по клавіатурі та прицмокуючи жуйкою.
Біля дверей сидить кремезний рязанський мужик. Цілісний, його збирати не треба. Він був останнім, хто зайшов до купе, але фундаментальність статури, виваженість кожного погляду справляє враження, ніби його побудували разом із потягом. Сидить, сидів і буде сидіти, виголошуючи іноді своє лаконічне БЛЯДЬ в силу дискомфорту цілої ситуації.
Мені здається, він хоче начистити мені пику. Не знаю за що — за книжку Ґомбровіча в незвичайному виданні, мій вийнятково блюзнірський одяг, зачіску, чи, може, неправильний погляд, але хоче напевно.
Так сильно, що в оці моєму починає стріляти, а зуби от-от випадуть…
Але ж ні — сидить, як сидів — нерухомо. Йому Ґомбровіча не потрібно. Йому взагалі нічого не потрібно.
Тільки б приїхати, БЛЯДЬ, пошвидше.
Потяг хитається зі сторони в сторону, крякаючи, скрипучи та посвистуючи на зупинках. Минають села, міста, минає час.
Об'ємні жінки продовжують чавкати та зітхати, вічно заморений студент, після годинної війни з кросвордом, відключає життєві показники, а рязанський мужик продовжує сидіти, час від часу зтрушуючи простір своїм залізобетонним БЛЯДЬ.
Незнайомці, абсолютно чужі люди, котрі ще вчора обходили одне одного третьою дорогою гойдаються поміж колій, наче дружня, дисциплінована сім'я, ув'язнені необхідністю на потіху кровожерливим богам.
Божевілля.

Близько сьомої ранку потяг зупинився. Мої тимчасові співмешканці із цікавістю в очах випливли у вузький коридор, шукаючи пояснень незапланованій затримці.
Люди із сусідніх купе зробили те саме. Піднявся галас, почалась метушня. Рязанський мужик все сидів, продовжуючи вростати у крісло. Замість улюбленого БЛЯДЬ він чи то зі співчуттям, чи, скоріше, злістю, почав сипати новими, більш перченими слівцями, дізнавшись про те, що причиною зупинки було самогубство.
Пасажири, незадоволено зітхаючи, почали пакувати речі. Він, може, теж вчора був пасажиром. Цей самогубець. Може, в одному з паралельних світів зараз — це вчора, а вчора — це зараз. Може, не було ніякого рязанського мужика. Може це його голову шукають розлючені полісмени.
Так, я в цьому майже впевнений.
Я навіть знаю яким було його останнє слово.

Найкращий потяг Країни (уривок)

Нас з Аввою висадили на Міст пізно ввечері. Йдучи ним, закутаним у темряву, дуже важко було відчути одного з Невидимок – швидкісних експресів, що рухаються безшумно і без вогнів. Серія цих потягів –технологічне диво, довколо якого харчуються залізничники, медійники і державні мужі. Ми ніколи не бачили Невидимку вживу, лише на зображеннях (а він став справжнім символом Країни) – сріблясто-зеркальна поверхня вагонів відображала навколишній краєвид. Кажуть, під час руху експрес нагадує привид, який з велетенською швидкістю не торкаючись землі простує до найближчої станції…
Мусили йти електромагнітною колією, інакше – смерть. Причому крокувати з високо піднятою головою, лише почувши позаду сопіння потягу, ми мали право повільно і невимушено прилягти взовж колії, доки Невидимка промчить своєю дорогою. За нами спостерігали відеокамери, розташовані навколо. Ця нічна зйомка одразу передавалася до телеприймачів місцевих жителів. Щосуботнє реаліті-шоу «Найкращий потяг Країни» бив усі можливі рейтинги розважальних телепередач. І справді, було до тремтіння моторошно спостерігати за тими, хто проходив Основне Випробування, відчуваючи їхню смертність і водночас захищеність власних сідниць, котрі зручно вмостилися на м'якушці дивану.

Вокзалам. Не зважай на дощ

Коли йтиме дощ
ти не думай на нього, що то:
— бездомні, як рябий кіт, вошиві хмари
— рябі, як смугаста колія, зашторені вікна
— смугасті, як вошивий кіт, перпендикулярні краплі
— вошиві, як залізнична подушка, бездомні калюжі
— залізничні, як вокзальні коти, спалахи грому
Думай на мене…
ти-дим, ти-дим.
Ти-дим, ти-дим.
Пидищ. Пш-ш-ш-ш

Солнечное сплетение.(фрагмент 1)

Ощущаю сворачивание гемоглобина
Диафрагма ноет от изгиба
Тканей, ты и взгляд твой,
Ошибка неисправима.
Боли глубина все сильней.
Глобальное извержение хлорофила
И теплый листьев ковер.
Путь извиваясь неумолимо
Ведет меня в твой костер.
В это время года
Наши молекулы гипер уязвимы…
  • +2
  • 16 січня 2010, 14:27
  • Solomia
  • 8

***

Розтікаюся магмою тіла
по вагонах твоїх залізниць
Перенасичений видих пилом
На колінах, до неба — ниць
У вусі твоєму до-мажори
свої оселяю
Перетікаючи жилами телефонних
дзвінниць…
І засинаю у твоїх вигинах
збуджуючи окрики величавих
птиць
А ти виплітаєш уміло
кучéрі фантазій у плесах
моїх зіниць

pour VV
  • +2
  • 25 грудня 2009, 21:56
  • Solomia
  • 2

Потяг до...

Літню застуду подарувала мені мокра палатка.
Спонтанний поцілунок подарував мені патлатий.
Він був п'яний, у трусах і з Чернівців.

Слізливу історію подарували мені яремчанські бички-дівчатка.
Літературний оргазм — українські писаки… Не спати!
Вечір — Дримбададзиговий спів.

А ще було пиво.
Це було красиво.
Малюнки на тілі з відривом до ранку.
Я схожою була на індіанку…

Усміхнена. Йшовши росою світанку.
А в думці роїлися наслідки дива.
  • +2
  • 27 липня 2009, 12:40
  • Piranja
  • 1

Транзит

Іноді розумієш: твій потяг їде транзитом через усе життя. І ти лише встигаєш виходити на проміжних станціях, дивишся на вокзал, намагаючись зрозуміти, як виглядає усе місто. А після п’ятихвилинної зупинки знову сідаєш у потяг. На губах залишається ледь чутний присмак повітря цього загадкового місця. Часом він солодкий і манить тебе назад, але вже пізно. Провідник зачинив дверцята, а машиніст рушив. І ось ти сидиш біля вікна і наче спостерігаєш усе збоку. Ти – заручник свого потяга. Ще одна зупинка. Виходиш провітритися, легені поступово заповнюються новим, незвіданим повітрям. Воно пахне по-особливому. Намагаєшся розібрати на компоненти цю складну суміш. Ммм… Пахне вареною кукурудзою, що її носять вздовж перонів бабусі, ще трохи аромату смолянистих сосен… Є ще щось третє. Дихаєш все глибше, твої легені мабуть вперше працюють на повну. Вдих – видих. Вдих – видих. Вдих… Це щось нове, чого ти ніколи не відчував, сидячи в потязі. Вдихаєш знову і розумієш, повітря тут просякнуте свободою, такий, знаєте, кисло-солодкий запах, дуже свіжий… Раптом здригаєшся – це провідник стукає тебе по плечі, намагаючись пояснити, що потяг відправляється. Покірно заходиш. Сідаєш на своє місце. У вагоні трохи накурено, задуха, трохи відгонить старими матрацами і залізом. Одна мить – і ти ніби прокидаєшся від довгого сну. Палець тягнеться до кнопки з рятівним написом: стоп-кран.