Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 поезія / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

шум

мені не подобається шум в моїй голові
я не навиджу шум в моїй голові
шум виникає в лонбній долі мозку
і я його ненавиджу
шум не дає сконцентруватися
шум нервує
шум приносить параноїдальні думки
шум каже що я не такий
що я невдаха
що я нічого не можу
я хочу навчитися вимикати цей шум
я хочу щоб шум стих
я хочу сконцентруватися

game

ми граємо.
ця гра без слів,
тут головне без правил
розбитих снів.
тут не шукають,
тут не знаходять,
тут натрапляють
і зразу вхоплять.
тут грають тілом,
очима й вустами,
нікого не цікавить,
де вчивсь роками.
і прикуривши,
тебе забудуть.
тут всі – непотріб,
благать не будуть.
немає совісті,
немає докору,
да та незайманість
не твого спокою?
скільки байдужості –
стільки нечемності.
ця гра – пуста,
нема тактовності.
жінки з мартіні,
мужчини з пивом.
вони не гідні
і навіть хтивим.
мені не добре,
я так не хочу грати.
немає вибору.
тебе заставлять
грати,
пропадати,
виживати.

***

Затягнулось небо сивим листям
Посмішка розбилась об асфальт
Люди мов розібране намисто
Та гудять машини наче фальш

Ми промокли біля цієї лавки
Дивимось на кволих голубів
Дощ пускає порвані уламки
Наші рухи губляться у нім

Тіло розторощеної кульбабки
Ніжиш у міцних обіймах
Біжать волоссям мертві лапки
Жовтого квітучого змія

я вірю, чуєш

я вірю, чуєш
у травні можна почати дихати знову
розірвати старі моту́зки, що вже проросли у шкіру венами
заплющити очі, розбавити тишу розмовами
про політику, потепління, озонові діри
про тебе
можливо
про мене

сказати щось на кшталт
«божеволію
коли пахне бузок»
і вдавши
що цієї фрази раніше вже не було між нами
пу́чками пальців торкнутися мотузо́к
і розірвати

(а знаєш, очі у тебе мамині)

коли тобі буде вісімдесят шість

коли тобі буде вісімдесят шість
згадай про мене
тільки тихо так
не розповідай онукам
не розповідай дітям
і побережи господи розповісти дружині
вона в тебе єдина
ти знаєш

згадай про мене влітку
коли місяць буде уповні
коли дерева обплетуть своїми тінями твої стіни
коли цвіркуни будуть настільки гучними
що здається вони живуть у твоїй вушній раковині
проводять там свої цвіркунячі зібрання
обирають своїх цвіркунячих президентів
а ще в них мітинги протести та революції
а все для того щоб ти не чув своїх спогадів
щоб тобі довго не згадувалося
щоб було легше
щоб не хвилювався
адже в тебе букет хвороб
ще не дай боже інсульт інфаркт атеросклероз
воно тобі треба?
а тому краще йди поцілуй дружину
і не будь буркотуном
все буде добре

згадай про мене
коли тобі буде вісімдесят шість
а після того
забудь
і до того
також

під шпалери

заховай мене віршем під шпалерами

щоб усі, хто до тебе приходить

завмерли

і раптово побачили

крізь стіни

шрамами

що такої, як я

і з такими ранами

тобі не знайти

ніякими сімейними станами

і чорними прозорими екранами

не замінити.

що кожна мить,

і навіть всі миті

які не знайшла ти

вже змиті

під душем чи у ванні

подихом злиті

останнім

і вкинуті в вічність

твого безмежного

чекання.

Запам«ятай мене такою-

бажаною, палкою, молодою

бо скоро зима,

і я скоро

зупинюсь на тому,

що буду зовсім

небажана та непотрібна

людям

які вважали себе

моїми застудами

або гастритами

або ще краще

буду збита

з цілі моїх днів

тими, хто впав,

піднятись не вмів

повзе, кричить

інколи переходячи

на спів

чи шепіт

а ти покидай свій сарказм

і безпробудний регіт

і можеш жити далі

крізь віків скрегіт,

але виріж мене з себе,

як розгаданий ребус.

і заховай мене під свої шпалери,

щоб усі, хто будуть в тобі,

так само померли.

Запах молока

Тут темно. ВСЕ темно.Очі звикають до темряви.

Раз- і вже як денне бачення. Ніч — як день.

Легенький свист — спалахують вогні.

Багато. Кругом навколо мене. Свічки.

Хто я?

В шкіряній білизні. Шкіряній?

Холод відчувають соски. Напружуються.

Втискаються в міцну тканину.

Батіг при мені.

У лівій руці.

ВСЕ вибухає світлом.

Оплески.

Я в клітці.

Від простого підглядача відділена лише

двома кроками-і залізними стержнями.

Поіржавілі і рівні. Рівне. Рівний. Рівно…

Світло сідає на плечі важким птахом.

Я опускаю очі. Я в клітці. Я закрита.

Відчуваю запаморочення.

Все здається дивним. Не пам'ятаю нічого.

Навіть власного ім'я — немає.

Хляскаю батогом. Тіло пам'ятає.

Випускають тигрів. Вихід мій.

Дивно, але я знаю їхні імена:

Морік, Стал і Берст.

Хлясь! Кричу до звірів.

Вони слухняно — по місцях.

Жену Берста. Спалахує кільце.

Стриб — і опік лапи.

Але, гордий, не хоче про це сказати.

Не хоче показувати це комусь, окрім мене.

Адже мене теж болить права рука.

Гарчить до мене. Публіка в екстазі.

Я майже тону в його звірячих очах.

Він мене не боїться. Він мене обожнює.

Хлясь! Берст сідає на місце,

підходжу до Моріка.

Він оголює зуби.

От воно — життя на волі.

Мурчить. Дитя сірих лісів.

В мене — дибки волосся.

від того «муррр»…

Цілую його мокрий холодний ніс.

Він хоче вдарити мене лапою,

але… не може.

зупиняється біля мого обличчя.

Зал на секунду безмежжя завмирає.

Чути десь далеко дитячий схлип.

паморочиться в голові…

Притискаю до грудей велику голову Моріка.

Котик ніжно муркоче.

Хлясь! Морік рвучко відбігає,

кумедно притиснувши до себе смугастого хвостика…

«Мій ніжний хлопчик»-думається мені.

Паморочиться в голові.

Стал не хоче злізати з підставки.

Вишкірює зуби.

Я б'ю його батогом по спині.

Відчуваю удар по своєму хребті.

Стал огризається, гарчить…

… але піддається…

Біжить до мене.

Стрибає у вогняне кільце.

Бігає манежем по колу зі злості.

У мене ще гірше паморочиться голова.

Зал ще більш шумить оплесками.

«Підтримує»…

Стал скаче у кільце з ножами.

На мить завмирає, наче перестає битись, серце.

Цього я його ніколи не вчила…

а він спокійно приземляється.

Зал вибухає оплесками і свистом.

Хлясь! Знов батогом по землі.

Дике паморочення голови.

Ватяні ноги.

Підкошуються.

Падаю назад.

Вдаряюсь головою об підлогу.

Свідомість слабко сприймає рухи реальності.

Відчутно оплески.

і потім дике мовчання.

Щось робиться.

Всередині клітки.

Відчувається тиск на грудях.

Лапа. Берста.

В безодні залу чиясь дитина плаче.

Гірко, нависливо і якось… жахливо.

відчуваю шорсткий язик на своїй щоці.

І запах молока.

це Морік.

в залі шириться хвиля істерики.

чутно, як відкриваються двері клітки.

Тяжість спадає з мене — Берст побіг.

Морік гарчить. Протяжно, гучно.

Мене немов оглушує.

стає якось… байдуже.

адже я всього два місяці витратила на них-

трьох тигрів, які виросли на волі.

Зал скаженіє.

Стал сідає впритул до моїх ніг.

відчуваю його хутро на своїй шкірі.

Морік стоїть біля моєї голови.

Берст підходить,і ставить свою

велику кудлату голову на мій живіт.

Вони поділили мене на трьох мирно.

Темніє в очах.

Втрачаю свідомість.

Встаю з поверненням звуків, голосів і скаженіння.

Виявляється, ще навіть жива.

Піднімаюсь.

Котики розбігаються.

Глядачі спостерігають мовчки.

виявляється, я всього-навсього втратила свідомість.

Йду до стержнів.

Хтось звідти подає мені пляшку води.

Я вливаю в себе ту воду.

Байдуже, що з газом, байдуже, що тепла.

Лию на волосся. Зверху.

Товарний вигляд спорчено.

Помічаю відсутність батога в лівій руці.

Обертаюсь.

Біля себе бачу слухняні очі і

притиснуті до голови вушка…

Морік з батогом в зубах.

Покірно віддає батіг мені і чимдуж-на своє місце.

Хлясь! По своїй голій спині.

Стаю посеред кола. Кличу до себе тигриків.

Рвучко нахиляюсь залу.

Встигаю помітити, що коти теж нахиляють голови.



Хтось з залу відкриває мені двері назовні.

Я чемно всміхаюсь.

Не вмію говорити.

відкриваю навстіж двері.

Пропускаю наперед себе

Стала, Берста і Моріка…

Кричу:

-Браво, шановна публіко???

А тепер ви спробуйте!

Метушня, що почалась з відкритих дверей,

продовжується криками і шумом.

Я випускаю котів на волю.

18.01.2010р

я - безхатько на вокзалі твоїх передпліч

я — безхатько на вокзалі твоїх передпліч
а осінні вокзали до біса холодні
розірви на шматки листопадову ніч
в божевільності слів неминучість безодні

я — циганча на поверхні твоєї ключиці
я загублена поміж століть твоїх істин
я не хочу до затхлих вологих в'язниць
нагодуй циганча, циганча хоче їсти

я — паралітик на ліжку твоєї скроні
атропіном просякнута кожна клітина фантазії
я, позбавлена слуху, даруватиму небу мінорні симфонії
я, позбавлена сенсу, не бажатиму евтаназії