Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 писанина / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Острах

Іноді творчість, як та любов,
схожа на божевілля…
Віриш собі, віриш голосу якомусь,
наче у диво…

Іноді соромишся від того, що написав,
до коренів самих волосся,
а іноді ти — наче король
серед тіней та стосів.

І ніхто не скаже наперед,
чи сподобається оця писанина…
І хочеться, аби сподобалось — отож
застигаєш якось нерівно.

Було, було
кілька разів так,
що написане випадково
набувало смішних ознак
дзвінкого слова.

А іноді, що кувалось вперто,
раптом виявляло нéсмак,
застрягало у горлі
і, гублячись у нетрях,
розсипалось в
прах.

Дивне оце творіння, а натхнення
таке випадкове або раптове…
Крок за кроком, у пітьмах —
наново й знову.

причини ідуть

А скільки ще буде таких от написаних
Таких наболілих, відвертих віршів…
І стільки ж ночей, таких не заколисаних
Незнаних тобою, бо не захотів…
Та море причин, як би не зарікалася,
Казала, що сталь, що воля і все.
І знову оте «блін, ну знов закохалася»,
Знову зламалася, знову несе…
Віршами — схилами, горами, ріками
Серця, душі, традиційних метеликів.
І, як завжди, затремтять під повіками
Сльози під музику львівських генделиків.
Згодься, у цьому ти геть невиправна,
Любиш — пече і зализуєш рани.
От дочекаєш якогось там травня, —
Ті ж самі граблі. Пізно чи рано.
Скільки ще буде таких от написаних
Слів, що кульгають, які спотикаються;
Різних ночей чомусь не заколисаних…
Причини ідуть, а вірші залишаються.

спокою

Я напилася літрами спокою, а не вина.
Ним тепер зловживаю – така новина.
Купідонам – відпустка, амури – на пенсію.
Сплю я тільки з ведмедем і слухаю «Placebo»

Уривочок з писанини ні про що

— Вип’єш щось зі мною? – до мене підсіла мила на вигляд дівчина, вочевидь студентка, вибила мене з моїх думок, з моєї ностальгії. Я повернувся назад, з маленької кімнати на п’ятому поверсі зі скрипучим ліжком в невеличку піцерію, в надзвичайно прекрасний вечір, який навіював продимлені дитячі спогади. Невже я був настільки старим?
Я тицьнув на напівпорожньопусту пляшку з вином посеред мого засмальцьованого столика.
— В мене є винооо. Моє. Вибач, що розбиваю твої плани, але я тут намагаюсь повернути втрачену ностальгію.
Вона мала розвернутись. Вона мала піти. Вона зосталась.
— Вино скінчиться. Будеш щось пити? – спитала вона так, наче і не чула того, що я їй говорив. Чи вміла вона слухати?
— Будеш щось трахатись? – спитав я. Вона мала зморщити лоба і піти, я не розумів, чому вона лишилась. Вона буда або дешевою бляддю, яка шукає хоч когось в піджачку, або дівчинкою, що шукає хоч когось просто так. Перший варіант мені подобався більше, від другого варіанту я тікав.
— Не буде сигарети?- проігнорувала моє питання вона, пильно дивлячись мені в очі. Здавалось, вона не чула того, що я говорив, здається, вона взагалі не чула. Чи то їй було похуй?
— Невже все настільки хуйово? Нічого, він зрозуміє, Що втратив десь через два тижні. Всім вистачає двох тижнів, — сказав я, дивлячись на напівпорожньпусту пляшку і згадуючи свій гіркий досвід.
— Настільки хуйово. То будеш щось трахатись, — вона зашарілась, як маленька дівчинка, яку вперше запросили на побачення. – Тобто пити?
— Я голубий, — піздякання вже почало вилітати з мого рота і я був неспроможний його зупинити.
— Каву з коньяком? – спитала вона.
— А ти настирна дівчинка. Давай, — словечка, яким мене навчила подруга-лезбіянка працювали. Всім хочеться чути те саме. Я просто хотів побути сам.
З кожним сказаним словом вона подобалась мені все менше. Надто настирна. Надто заглиблена в себе, надто відштовхуюча.
— Іра. – вона протягнула руку для привітання. Я не міг витримати такої байдужості в очах. «Зрештою, дівчата дають незнайомим лише з двох причин: або будують на рахунок них якісь зловісні блядські плани, або хочуть помститись колишнім-теперішнім. Або і те і інше». Я згадував курс жіночої логіки, даної мені рожевою поціновувачкою вагін.
— Як на рахунок того, щоб напитись? І не трахатись? А то я якось зав’язав з цим два роки тому…
— Кинули? – вона перевела розмову на своє.
— Кинули, — відповів я, прагнучи, щоб від мене відчепились. Говори те, що хочуть почути і все буде файно.
Ми напились. І не трахались. Точніше я напився, коли вона вже не могла пройти тест на алкоголь, який полягав у простому проходженню по прямій лінії, при цьому не хитаючись, просто пішла до туалету і повернулась тверезою. Що вона там робила – пісяла, ригала, чи міняла прокладку, я не знав. Це буде для мене секретом.
Я сидів разом з Ірою на зупинці, дивлячись на захід сонця. Все було б романтично, якби не було настільки п’яно. Вона знову почала пропонувати те, про що спермокурсники, як ласкаво називав абітуру мій знайомий, можуть лише мріяти. Вона стояла навпроти мене і дивилась мені в очі. Нащо вона дивиться мені в очі я не розумів.
— Це спроба помститись йому? – спитав я, дивлячись на мужика, що прикурював свою “Приму”. Мене нудило від цигарок.
— Ага, — байдуже пробурмотіла Іра. Здавалось, їй було фіолетово, з ким, як, де, в неї був посткинутий синдром, коли абсолютно не думається про наслідки.
— Хоч і пропозиція надто заманлива, я, мабуть, відмовлюсь.
Я подумав, як буде пертись група, як би перлась Вона, коли б почула мої слова. “Ти пацан?” – спитала б вона. Я вже раз доводив, що пацан. Хєрово тоді все вийшло.
Вона помітила свою маршрутку.
— Хоч обійми мене, — прошепотіла Іра. Її шепіт щось мені нагадував, я глянув на її обличчя, проте знайомих рис не впізнав – личко не було схоже на обличчя порноактриси, яке залили спермою чотири негри. Нічого схожого. Красива, але не вона. Мало кого я називав красивими. Навіть подумки.
Я обійняв її, обійняв не модними студентськими “обнімайцями”, без вигуків “а-а-а-а”, без награної посмішки, з якою вітався до клубних кішечок. З абсолютно безвиразним лицем просто обійняв. Звичка нюхати волосся при обіймах в мене ще зі школи. Я не міг без цього жити. Я просто нюхав і повертався до тієї ностальгії, з якої мене витягнули.Мені здалося, що мене викрали, використали, а потім повернули з тими самими відчуттями.
В неї був фруктовий шампунь, вона пахла точнісінько так само, я не міг відірвати носа, від її русявого меліровочного волосся, вона пахла запахом ностальгії.
— Який в тебе шампунь? – спитав я.
— Скільки тобі років, щоб нюхати волосся? – іронічно спитала вона.
— Двадцять три, — відповів я, не відхиляючи носа від її волосся.
Іра посміхнулась. І як я міг, нюхаючи її волосся, знати, що вона посміхається саме в цей момент?
— Шамту Тропік, — сказала, вона, відпускаючи зі своїх “обнімайців”. Я не відпустив.
— Дай ще раз занюхаюсь. Це наче клей.
— Ти наркоман?
— Я ж казав, я голубий, а цей запах стоїть на лобку у мого хлопця.
— Ми ще побачимось? – спитала вона без жодного бажання справді ще колись зустрітись. Так влаштований світ, завжди розповідаємо найболючіше незнайомим людям. Вона не розповідала нічого, але я просто відчув, настільки в неї все погано. Так само було мені два роки тому.
— Не хотілося б.
Вона чмокнула мене в щоку. Чмок в щоку завжди означав одне й те саме. Кінець. Не привітання-прощання. Кінець.

fileshare.in.ua/4663226 решта тут, 39 сторінок 10м шрифтом

поправив

деталі від механізму життя

А сфотографуйте ту що босоніж
витанцьовує на підвіконні під джаз
а поцілуйте ту що так смачно
жує на підвіконні підталий морозиво-абзац
мнучи чи то серветку в руках чи то лист
і не забудьте ту що дивиться
очима собаки якій прищемили хвіст
а намалюйте ту що похитуючись
на підвіконні вішає на мотузку майже сухі волошки

багато хто шукає справжнє всесвітнє
авжеж по логіці не помічаючи свій ніс
вірніш те що там під тим носом
блукають у світі власних ілюзій та слів
загортаючись щоночі подалі
в простирадло в подушку в матрац
забуваючи як важливі деталі

всі пишуть про кохання- зітхання- страждання
я розумію чому. але ж це вже не актуально
зажована плівка стерта платівка
розтерті соплі по підборідді
краще вже про бабусь що їздять в метро
сидять у куточку дістають із грудей замотані
у вивернені пакети з під молока телефони
характерно прижмурюючи очі дивляться уважно
який там час і дата а потім відтворюючи
всю конструкцію послідовностей обережно
обертаються назад щоб ненароком ніхто
не взяв і помітив той дивний процес
чи про «будівельних» собак,
що мають особливе звучання по ночам
і валяються годинами на свіжому бетоні
вигризаючи один у одного по-дружньому
а іноді виходить і турботливо блохи
про старі каруселі від яких ненароком
фарба залишається на долонях
чи про старі розбиті вікна і рух ліфта вгору
маленькі нігті немовляти й блакитну гаму вцілому
ми забуваєм про справжні деталі
не можна грати бажаннями
бо думки мають функцію оживати

амфібрахії, ямби й хориви власних думок
рано чи пізно ввійдуть в резонанс процесу
здійснення світового плану і твоєї мрії

Сквотінґ - мистецтво вільного життя


Ми їдемо у міському транспорті – найчастіше платимо за це, проживаємо у квартирі і користуємося комунальними послугами – платимо, купуємо їжу – і знову ж таки платимо. Ми працюємо, щоб отримати гроші і заплатити за все перераховане вище. Потім знову працюємо. З цього кола вибирається не так багато людей. Але то можливо. Принаймні частково.
Протест починається по-різному: у когось із зовнішнього вигляду, у когось з власного тіла, ще у когось з усвідомлення того, що капіталізм контролює, а телевізор промиває мозок. Останнє усвідомлення – обов’язкове.
Сквотінґ виник як альтернатива. Він не проти суспільства, він поза ним. Він — як велика смердюча купа гною для тих, хто поділяє людей на класи.


( Читати далі )

Автостопом по Європі і не тільки або Великий палець догори

опубліковано у 7 номері «Просто Неба»

Є кілька речей, в які впирається кожна подорож: візовий або безвізовий в’їзд, гроші і, звісно, бажання. Пам’ятаю фразу з фільму «Під покровом небес» про те, що туристи – це ті, що повертаються додому, а подорожуючі – ті, хто не знає, куди їх закине дорога. Ну що ж, я від початку знала, що їду туристкою, але шматки справжньої подорожі теж були.
Кращого, тобто дешевшого, способу подорожування як автостоп немає точно. Якщо у вас гроші лише на їжу і на мінімальне пересування міським транспортом – тоді гайда. Але остерігайтеся того, що автостоп для вас з часом може стати не тільки способом пересування, а й дозою дорожнього наркотику. Ви можете потрапити у залежність від кілометрів, розмов, дорожніх знаків, годин, проведених у очікуванні, взаємодовіри, ризику та подорожування. Тоді вже вас не приваблюватимуть комфортабельні автобуси та залізні потяги.
Пшемишль-Краків-Вроцлав-Прага-Відень-Будапешт-Чоп


( Читати далі )
  • +3
  • 26 вересня 2009, 22:33
  • yuliana
  • 8

рецензія на "ХХУ" (надруковано у "Просто Неба")

«XXY»(реж. Лусія Пуенсо), Аргентина, 2007
Тіло з органами чоловіка і жінки. А що в середині? Душа, що має два обличчя?
Алекс – це так званий випадок, який буває. Випадок, який не керує природними процесами, а лише повинен все життя намагатися пояснити суспільству, що це не виродство. Але спочатку треба ще й врівноважити свої думки.
Важко бути жінкою, коли твоє жіноцтво підтримують тестостерони, щоб не росли вуса і не зупинилися менструації, і коли ти хочеш займатися коханням як чоловік. Важко бути чоловіком, коли тебе вважають протилежною статтю, не звертаючи уваги на твої сексуальні потяги.
А можна бути чимось середнім? У нас у мові є середня стать. А у людей?
З дитинства нас розділяють на хлопчиків та дівчаток: одягають відповідно у блакитний та рожевий кольори, питають у матерів хто народиться, щоб знати які іграшки купувати. Коли хлопчики плачуть, їм кажуть, що вони цим схожі на дівчаток. Коли ж жіноча частина лазить по деревам, їй кричать, що це не по-дівчачому. З дитинства нам нав’язують стереотипи, які потім досить важко руйнуються.
Коли ж люди стикаються з гермофродитами, відчувається дезорієнтація у статях. Як же ж записати його чи її у паспорті? Потрібно оперувати! Потрібно зробити з цього «воно» нормальну дитину. Багато батьків таких дітей просто ховають, як і герої фільму «ХХY». Подалі від суспільства, подалі від цікавих очей та розпитливих язиків.
Героїня(з неї намагаються зробити дівчину) запитує у тата: «Чому про ЦЕ не можна розповідати?». Батьки хочуть, щоб її просто не діставали, хочуть вберегти її від трансфобії (ненависті, упередженого ставлення до транссексуалів). Та все ж таки знаходяться такі, кому цікаво подивитися на пеніс у дівчини.
Єдине, що могли зробити для Алекс батьки – лишити вибір. Якщо теперішня вона перестане пити тестостерони, то стане ним. І цей вибір має бути лише за героєм-героїнею, бо це її-його життя, а не інших
  • +1
  • 29 серпня 2009, 22:54
  • yuliana
  • 4

Весна у пластику з-під соку

Все залишається без змін,
Лиш з неба головний адмін
Весну у пластику з-під соку
Одну нам надіслав на двох.
І третій, ніби ненароком,
П'є з нами ту весну. Чи бог
Пакетів із весною просто
Схотів сюжет зобити гострим:
Весну у пластику з-під соку
Віддав тобі та іншій «Їй».
Мене лишивши зовсім збоку
І натякнувши, що «Не смій...».

Ми залишаємось он-лайн.
Жую життя, мов кислий лайм:
Без цукру, соку і весни………
  • +8
  • 30 липня 2009, 11:17
  • Piranja
  • 6

Мені тебе не вистачає

Мені не вистачає твоїх поцілунків,
Тобі не вистачає їхніх оплесків.
У тебе, в мене купу пропусків,
Ігнор всіх лекцій, пар, медоглядів.

У мене ручка і папір,
У тебе голос і гітара.
Яка ж неідеальна пара, —
проблема, це ж прямий ефір.

У цій складній телепрограмі
Ти міг би бути ким-небудь:
Бетховен, Моцарт, Страдіварі,
Фет, Паваротті,… бере нудь.

Та ти є ти і це ще краще.
А я є я і це погано.
Обоє — ти та я ледащо,
Не любимо вставати рано.

Такі однакові і різні,
Та дня без ночі не буває.
Ніколи не буває пізно,
Я досі ще тебе чекаю.

Мені тебе не вистачає…
  • +4
  • 30 липня 2009, 11:13
  • Piranja
  • 1