Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 оповідання / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Великі Ялинки (уривок)

Нарешті змогли з полегшенням видихнути. Марті було соромно за поведінку батька:
– Вибачте, він контужений, я про це вас попереджала…
– Все о’кей, – Інна почала різати яблучний струдель тітки Магди і раптом застигла: в сусідній кімнаті сварилися.
– Суко! Вона вся в тебе вдалася, така ж шльондра, – обсипав дружину матюками «афганець», аж вуха в'яли.
– Василю, лягай спати! Ти п'яний!
– Ти мене не втихомирюй! У-у-ух! Падли!
– Посоромився б…
– Га? Хто хазяїн у цій хаті?
– Ти, ти!
– Я казатиму все, що захочу!
– Ти й так усе сказав, що хотів…
– Зараз договоришся! Диви! Думаєш, що найрозумніша? Суко!
Батьки раптом замовкли і долинув звук, ніби хтось сам себе ляска по плечах. Потім – дзвінкий ляпас по щоці.
– А-а-а! Виродок! Усе життя мені зіпсував! – кричала мати.
– Лярва! Ось тобі, отримуй! – побиття повторилося.
Максим вмить опинився біля дверей і застиг.
– Чого стоїш? Захисти майбутню тещу! – вигукнула Інна.
– Благаю, ні! – Марта важко підвелася і молитовно стисла руки, – Не втручайтеся! Буде тільки гірше!
– Максиме? – наполягала Інна.
Хлопець тупцяв на місці і не міг зважитися втрутитися. Тоді дівчина відштовхнула його і ввірвалася в сусідню кімнату. Тітка Магда покірно сиділа на стільці, а дядько Василь, схожий на обдовбаного потемнілого чорта, схопивши за комір кофти, коліном вперся в її груди, роздираючи одяг на клапті. Це було жахливе видовище. Інна підбігла і всунула все лезо кухонного ножа в спину контуженого.

Енело (уривок)

Мене залишили саму вдома! Мама з вітчимом поїхали забирати сіно з поля і досі не повернулися. Спочатку я не нудьгувала, вилежуючи боки перед телевізором, адже не було нікого, хто б стояв наді мною і повчав, змушуючи до хатньої роботи. Користуючись нагодою, двічі помастурбувала, не стримуючи свої палкі підліткові фантазії.
За вікном сутеніло-сутеніло, а потім ніби його затулили рядном – надворі стояла густа темрява, майже потойбічна, лише шуміли дерева. Єдиний канал, який ловила старенька «Берізка» без перешкод, показував серіал про агентів Малдера і Скайлі.
«Ікс-файли» спочатку вподобала моя мама. Вона дивилася їх пізно ввечері, коли в домі всі міцно спали. Впоравшись з турботами – перемивши посуд після вечері і банки з-під молока, наваривши картоплі свиням, підмівши долівку та виправши спіднє чоловіка, мама всідалася перед блакитним екраном і релаксувала, жуючи шматок пирога. Її свідомість збурювали пригоди двох таємних агентів, їхні пошуки незвіданого і такого недосяжного… Подібного вона ще ніколи не бачила.
Наслухавшись від мами про цей серіал, який він незвичайний, мій інтерес просто зашкалив до тривожної червоної позначки. І справді, Малдер і Скайлі не підвели, лоскочучи нерви і грайливо не відповідаючи на запитання: то існують інші світи чи ні?
Малдер знову шукав свою сестру, яку нібито викрали інопланетяни. Він переживав, чи знайде розгадку цієї таємниці… Раптом зникло світло й телевізор згаснув, продовжуючи підсвічувати тьмяно-сіруватим екраном. Знадвору чувся ріжучий слух звук літаючої тарілки, яка боролася з негодою десь високо-високо в небесах.
Виходити з будинку було страшно, проте в ньому знаходитися і надалі – ще моторошніше. Я ошпареною куркою вискочила в сад і мені хотілося вити від тих мурах, що повзали тілом. Віття стареньких яблунь сильно розгойдував поривчастий вітрище, небом мчали порвані у шмаття сизі хмари, на вулиці – ні вогника, а згори відчайдушно рикало енело-бідолаха.
Я з надією позирала на темну пляму, на місці якої були ворота, сподіваючись, що ось-ось з'явиться підвода сіна, а на ньому – мама і вітчим. На обличчя падали великі краплі дощу, вони стікали шкірою, змішуючись зі слізьми. Десь за хатою гукав Малдер, шукаючи сестру:
– Агов, де ти? Відізвися!
– Я – осьдечки, – шепотіла я, втискаючись спиною в холодну цеглу стіни…

Інтернат упирят (уривок)

Ліка несла в руці важкий пакет і божилася, що більше ніколи не дозволить маніпулювати собою. Поліетиленові ручки боляче врізалися в долоню, а маршрутки, як на зло, схоже, взяли сьогодні вихідний.
– Ну навіщо я його послухала? Йому треба – хай би заніс! Чи Женика попросив би, все одно більше часу за телеком просиджує, – про себе кпинила тата дівчина.
Уранці батько поставив біля її ніг великий чорний пакет з написом «BOSS» і повідомив, що його слід занести директорові в подарунок, мовляв, він обіцяв, що передасть, і забувся. Виявилося, що в пакунку знаходиться соковитий шмат м'яса. Те, скільки воно важить і як донька має його дотягти до кабінету керівника, схоже, батька не хвилювало. Мати ще зранечку поїхала до Крайнова і пожалітися не було кому. Тому Ліка, зціпивши зуби, несла «подарунок». На щастя, шлях був недалекий.
Уже підходячи до воріт, Ліка почула, як з пакета капає. І справді, він протікав, лишаючи на асфальті криваві краплі. «Яке ганьбище, хоч би ніхто не бачив!» – крутилося в голові.
На вахті чергував той самий кремезний баскетболіст із команди Луки. Разом із ним була його собака породи стафорширський тер'єр, з якою він майже не розлучався.
Пропустивши Ліку на територію, обидва – і хлопець, і пес задерли носи вслід дівчині і принюхалися. Вона озирнулася: собака йшла за нею, злизуючи кров. Уже біля самих дверей глипнула назад знову: хлопець, притримуючи пса, низько схилившись над асфальтом і добре висолопивши язика, куштував краплини…
Ліка вмить опинилася в будівлі і швидко піднялася сходами. Відчиняючи двері приймальні, відчула полегшення в руках: ручки пакета луснули і він важко упав на паркет, залишивши брудну пляму.
– О ні, вибачте, вибачте мене, будь ласка, – Ліка підняла пакет і тримаючи його на витягнутих руках, щоб не забруднитися, запитала в шокованої секретарки: – Доброго ранку, Олег Геннадійович є?
– Доброго… Проходьте, він не зайнятий…
Директор виглядав дуже задоволеним. Він не став віднікуватися для пристойності і без зайвих слів прийняв презент. Затим поспішив розпрощатися з дівчиною, мовляв, їй треба ж до вихованців. Закриваючи за собою, Ліка почула шурхіт поліетилену і бридке чавкання… Чомусь це її не здивувало. Для секретарки, схоже, подібне теж не було в новину.
– Пляму слід витерти, ще хтось посковзнеться і впаде. Може, я покличу технічку? – запропонувала дівчина.
– Не треба, я сама, – секретарка опустила очі, але Ліка встигла в них помітити жах загнаної тварини, якій ось-ось переріжуть горло гострим мисливським ножем…
У приміщенні молодшої групи Олена Іванівна збирала дітей вести до басейну. Упирята були одягнені в гумові капці, халатики, а в руках тримали рушники і змінну білизну.
– Надіюся, ви не замерзнете, – квоктала біля них вихователька, мовби не вона тримала під рукою електрошокер.
Коли Олена Іванівна натиснула на всі потрібні важелі і в басейні повільно засвітилися лампи, Ліка ахнула вголос. Це була просто гігантська водойма, схоже, вирита нижче фундаменту будівлі, бо ж розміщувалася в підвальному приміщенні. Стіни та стеля були пофарбовані синім кольором, лампи денного світла поширювали фантасмагоричне сяйво.
– А тут не холодно? – запитала Ліка.
– Ні, що ти! Хіба ж я дітей у холоднечу пускала б?
«Я б не здивувалася», – подумала дівчина.
І справді, вода виявилася з підігрівом, і чавунні змії вздовж стін розповсюджували тепло. Ліка сиділа на бортику і бовтала роззутими ногами у воді, бо ж Олена Іванівна не попередила її взяти купальник. Та нагадувала білого кита в темно-синьому адідасівському костюмі плавчині. Вона показувала аквааеробні вправи, а діти повторювали.
– Аха-ха-ха, таке скажете… – почувся з коридору смішливий голос секретарки.
Ліка округлила очі. Олена Іванівна теж це почула.
– А-а-а!!! Забери від мене руки, придурку!!! А-а-а!!!
Ліка підвелася і щосили помчала на допомогу. Проте не втрималася босими ногами на слизьких кахлях і щосили гепнулася. Діти зареготали. Терти забите місце не було коли, дівчина добігла до дверей і відкрила їх навстіж. На коридорі нікого не було!
– Там нікого не має… Мені що, почулося? Вона ж кричала, ніби її вбивають!
– Тьотю з'їли, – сказав найменшенький Давид.

Медова війна (уривок)

Нам – по 23 роки, ми молоді, розумні і найголовніше – безмежно симпатичні. Наш шлюб був спонтанний, як і все, що ми робили до цього. Святкування реєстрації наших стосунків вирішили не робити, а заощаджені гроші потратити на весільну відпустку. Коштів виявилося не так і багато, тож ми зійшлися на тому, щоб два медові тижні провести в одній з найближчих азіатських країн, у шикарному готелі з повним сервісом. Відпочинок тут був чи не найдешевшим, бо в цій країні була напружена політична обстановка, яка в будь-яку мить могла вибухнути в прямому сенсі цього слова.
Йшов другий тиждень нашого перебування в готелі «The best». Він розміщувався у величезному океанському лайнері, списаному з американського військового флоту, де слугував шпиталем для моряків, а підприємливі азіати викупили його, припнули біля берега портового міста і зробили в ньому «The best». Наш номер був не люкс, зате з цілодобовою гарячою водою з кранів.
Уранці я прокинулася, проте Адама в каюті не було, так само, як і у ванній. Спочатку хотіла подзвонити коханому, але побачила його мобільний телефон на тумбочці – він його забув. Тоді вирішила, що чоловік дуже зголоднів і спустився перекусити в їдальні, а мене не став будити. Я одягнула купальник, пов`язала на талії прозору квітчасту хустину, взяла пляжну торбинку з рушником і вирішила поплавати в басейні на верхній палубі, щоб і собі нагуляти апетит. Мобілку прихопила з собою – повернувшись, Адам обов`язково зателефонує.
У ліфті, крім мене їхали страшне баберисько в рожевих легінсах і довгій смугастій туніці й молодий китаєць, схоже, вони були парою. Щось дуже сильно гримнуло, засмерділо горілим і ліфт зупинився. Ми з бабериськом дружно закричали, китаєць почав тиснути на кнопки панелі ліфту. Через хвилину двері розчахнулися – ми стояли на краю і з жахом спостерігали, як протилежна частина лайнера, оголивши дроти та арматуру, відходить убік. У ній розміщувалася і моя каюта.
Нам удалося спуститися на берег – допомогли рятувальники. Від шоку я залишалися спокійною, навіть дала кілька ляпасів бабериську, приводячи її до тями.

Найкращий потяг Країни (уривок)

Нас з Аввою висадили на Міст пізно ввечері. Йдучи ним, закутаним у темряву, дуже важко було відчути одного з Невидимок – швидкісних експресів, що рухаються безшумно і без вогнів. Серія цих потягів –технологічне диво, довколо якого харчуються залізничники, медійники і державні мужі. Ми ніколи не бачили Невидимку вживу, лише на зображеннях (а він став справжнім символом Країни) – сріблясто-зеркальна поверхня вагонів відображала навколишній краєвид. Кажуть, під час руху експрес нагадує привид, який з велетенською швидкістю не торкаючись землі простує до найближчої станції…
Мусили йти електромагнітною колією, інакше – смерть. Причому крокувати з високо піднятою головою, лише почувши позаду сопіння потягу, ми мали право повільно і невимушено прилягти взовж колії, доки Невидимка промчить своєю дорогою. За нами спостерігали відеокамери, розташовані навколо. Ця нічна зйомка одразу передавалася до телеприймачів місцевих жителів. Щосуботнє реаліті-шоу «Найкращий потяг Країни» бив усі можливі рейтинги розважальних телепередач. І справді, було до тремтіння моторошно спостерігати за тими, хто проходив Основне Випробування, відчуваючи їхню смертність і водночас захищеність власних сідниць, котрі зручно вмостилися на м'якушці дивану.

Луна на ім*я Ехо

Гори. Прекрасні гори. Казкові гори. Тут живеться просторо, дихається широко, на повні груди. Душа гуляє у всі боки. Гори укриті разючо – білими шапками снігу з-під яких визирають легені планети Земля – безкраї ліси.
Колись давно тут, між двох гірських хребтів, жила добра луна на ім*я Ехо. Весела Ехо народилася разом з білим світом. Вона зростала разом із цими горами, бавилася з молодими незайманими лісами в хованки, бігала навздогін з бистрими гірськими ріками.
Пройшло багато – багато років і на Землі з*явилися люди. Ніхто не знав як і звідки вони з*явилися. Ці дивні істоти зовсім не були схожими на інших тварин. Вони ходили на двох лапах, а впольовану здобич готували на вогнищі. Переважно смажили. Ці істоти не мали ні гострих зубів, ні довгих пазурів, ні товстої шкіри рясно покритої густою шерстю та й бігали вони кепсько. Але на томість вони мали дещо таке, що у сто крат перекривало гострі зуби та сильні ноги. Люди були наділені інтелектом, що робило їх господарями на усій планеті.
Одного разу Творець зібрав усі гори, річки, ліси, океани та усіх їхніх мешканців на велику раду. Творець наказав істотам коритися волі людини, бо створена вона за образом та подобою Його. А добрій Ехо наказав рятувати людей якщо котрийсь потрапить в біду у горах.
Луні одразу сподобалися ці тонкошкірі істоти. Вона побачила в людстві потенціал який допоміг би Природі розквітнути ще з більшою силою. Ехо спостерігала за ними, бачила, як вони розвиваються, удосконалюються, вчаться. Що правда не все подобалося луні у цих людях. Їм, у всі часи, було властиво убивати собі подібних заради задоволення, просто так, або, що взагалі не вкладалося їй в голову, заради дивних блискучих кружалець, які люди називали грошима. Вни постійно воювали між собою, сіючи біль та розруху. Проте цей недолік не заважав їм процвітати, ба навіть допомагав. Здавалося люди були майже такими всесильними, як і їхній Творець. Та коли вони потрапляли в біду, коли вони були слабкими, луна завжди приходила на допомогу. Вона підхоплювала людський крик про допомогу і обережно вкладала його в руки своїх.
Якось в горах заблукала група туристів. Всі роботяги, приїхали у відпустку відпочити, покататися на лижах. У керівника групи, дебелого, товстошкірого лісоруба був син років дев*яти, а може десяти. Батько дуже любив сина і завжди брав його з собою. І цього разу син був поряд із батьком.
Кревна ворожнеча починається з невдалого жарту і переростає у кровопролитні війни, а лавини в горах починаються з однієї сніжинки і завжди зненацька.
Наших туристів накрила одна з таких лавин. Людей розпорошило на кілометри, хтось загинув одразу, а хтось загубився в мільйонах тон снігу. Довго шукав батько сина. Гукав його, в надії, що син почує і знайдеться. Стемніло. Батько впав у розпач, емоції, немов зашморг, зтисли горлянку і вибухнули гіркими слізьми людини, що втратила найдорожче.
— Чого плачеш? – почулося.
Чоловік озирнувся і крізь мозаїку сліз побачив ледь помітну постать, що немов би виникла з повітря.
— Хто ти?
— Я луна, чоловіче, звати мене Ехо. – Відповіла постать і через коротеньку паузу додала. – Так, чого ж ти плачеш?
— Ах, люба Ехо, втратив я сина єдиного. Лавина забрала його в мене!
Ехо взяла чоловіка за руку.
— Витри сльози і підведися. Я бачила твого сина, він живий і шукає тебе.
Чоловік втратив мову від щастя. Він побіг за луною так швидко, як ніколи не бігав. Бігли довго ні на секунду не збавляючи темпу. Раптом луна зупинилася і витягнувши руку вказала на ледь помітну цятку в далині.
— Ось він. Біжи, обійми сина.
З цими словами постать розчинилася в повітрі, залишивши батька наодинці з сином.
Від тоді пройшло багато часу. Багато, що змінилося. Безкраї, незаймані ліси перестали бути незайманими, з*явився край, який щодня ставав ближчий. Дивні люди – для чого їм стільки дерев? Пили та сокири працюють без вихідних 24 години на добу. Для чого їм стільки? Істинне багатство міняється на дзвінку монету. Природоохоронні організації побожно дивляться в небеса, подумки рахуючи хабарі за їх мовчання. Так – любителі природи також люди і також люблять золото.
Лише луну купити не можливо. Лише луна не боїться голосно протестувати проти людської байдужості і свавілля. Лише справедлива луна може захистити гори від гвалтівників.
— Шановна рада директорів, — почав огрядний чоловік в дорогому костюмі, — скільки ми можемо терпіти цю стерву?! Вона заважає нам працювати. Як нам, врешті решт, її спекатися? Ваші пропозиції панове.
— Треба дати їй хабара! Це завжди допомагає! – почулося звідкись.
— Ні, не вийде. Цей варіант розглядався на минулому засіданні. Її не цікавить золото.
— Залякати треба!
— Ні, знову не те. Вже залякували, не боїться, зараза, нічого.
— Шантаж!
— Це також не варіант. У нас нічого на неї немає, сука, чиста, як немовля!
З крісла піднявся довгов*язий чоловік в окулярах.
— Панове, не розумію про, що ми сперечаємось. Якщо не можна підкупити, залякати чи шантажувати то залишається лише фізичне усунення.
Огрядний чоловік промокнув хустинкою лоба.
— Тобто вбити?
— Називайте це, як завгодно, але якщо це допоможе затулити їй пельку то я за це проголосую обома руками!
— А що люди скажуть?! Вбивство – це, всетаки, злочин! Як з цим бути?!
— Що злочин, а що норма визначає той хто володіє Ринком, він же і визначає політику! У нас є всі шанси захопити Ринок, а на перешкоді стоїть лише вона! А люди… а люди скоро все забудуть – у них коротка пам*ять.
Хто за? Одноголосно! Поставимо печатки ось тут, ось тут і тут, зкріпимо підписами, поставимо дату. Готово!
«Рада директорів товариства з необмеженою безвідповідальністю «ЛісВугільНафто – Газ» ухвалила: луну, що називає себе Ехо усунути фізично у найкоротші строки. Про виконання повідомити письмово. Відповідальний за вчасне виконання Замісник Генерального Директора.»
— Допоможіть! Допоможіть!!..
Чоловік в окулярах з перекошеним від болю обличчям, лежить на снігу. Він кричить, гукає про допомогу. Поруч лижні палки та поламані лижі. Не зважаючи на усі зусилля він не може піднятися – боляче. Крик ставав все гучнішим і гучнішим. Луна завжди чує всіх і приходить на допомогу.
— Що сталося?
— Допоможи! Я катався на лижах… ногу зламав, от…
— Гаразд, заспокійся чоловіче. Я розповім людям про твою біду і тебе врятують…
— Ні, не розповіси.
— Що ти таке кажеш? Чому?
Луна здивувалася такому скептичному настрою чоловіка, адже ніколи ще не було такого, щоб благання бідолах не доставлялися в потрібні вуха.
Чоловік запалив цигарку.
— Підійди ближче, будьласка.
Наївна Ехо підійшла до чоловіка майже впритул, щоб вислухати його відповідь, та бідолаха повів себе доволі дивно: він махнув рукою і крикнув, кудись повз – «Давай!!». Ехо незчулася, як опинилася на землі, а на голову, чиїсь міцні руки, накинули їй сіть. Двоє здорованів заломили руки за спину і міцно їх зв*язали.
— Попалася, сука! Кляп їй вставте, щоб не кричала!
Луна не розуміла, що відбувається, чого від неї хочуть ці похмурі люди. Вона ж ніколи і нікому не зробила зла… Вона лише дивилася на цих людей очима сповненими нерозуміння і суму. Чоловік, котрий секунду назад виглядав досить безпомічним, звівся на ноги і, нахилившись над зв*язаною луною, видихнув їдким димом в обличчя.
— Тому, що не зможеш! Ясно тобі? Тому, що не зможеш.
Чоловік зробив останню затяжку і зі словами: «Нічого особистого. Лише бізнес» загасив недопалок об ніжне Ехове горло.
— Місце знайшли?
— Знайшли, — у відповідь, — тут неподалік.
— Тягніть туди… і цвяхи не забудьте.
Довгі сталеві дюбелі вп*ялися нещасній луні в долоні. Безжально задзвенів молоток, заганяючи іх все далі і далі, глибше і глибше.
— От, бачиш, як воно буває? — чоловік в окулярах обтер рукавом спітнілого лоба (явно задоволений своєю роботою), — Казали ж тобі: не лізь у чужі справи! Не хотіла по-доброму, тепер ти помреш.
Чоловік дістав з внутрішньої кишені куртки пістолет і витягнув кляп з рота напівмертвої луни.
— Скажеш, може, щось на прощання?
Вона, з останніх сил, здійняла на свого ката очі і посміхнулася йому.
— Прощаю тебе… бо ж… не знав… що накоїв…
Кат хижо посміхнувся у відповідь.
— Так? Ти будеш сміятись, але я це вже десь чув, тільки не пам*ятаю де саме. Це все? Ну, гаразд… Прощавай!
Дзвінко брякнув засув, поршень обережно дослав дев*ятиміліметрового в канал люфи, холодна сталь торкнулася лоба, клацнула гашетка… Тихо стало в горах. Ідеальну тишу порушує лише дзижчання бендзопил та хрипкий бас важких лісовозів.
В кабінет до огрядного директора увійшов високий чоловік в окулярах. Товстун зустрів гостя поглядом і розплився у широкій задоволеній посмішці.
— Заходь, заходь, синку. Прошу, присядь.
Товстун наповнив дві склянки коньяком і простяг одну гостеві.
— Ти добре виконав свою роботу. Я задоволений. Проблеми були?
— Ні, тату, не було.
— Тепер, синку, проблем не буде взагалі. Ти лише подумай – меньше доби пройшло, як вона заткнулася, а прибутки вже помітно зросли. Якщо так буде і на далі то скоро ми купимо цю країну цілком. Пропоную відсвяткувати це фуршетом на природі і катанням на лижах. Люблю, знаш – це діло. А пам*ятаєш, як ти маленький загубився? Чудом тебе знайшов.
— Так, тату, пам*ятаю. Хіба таке забудеш?..
— Тату, тату! — До високого чоловіка в окулярах під*їхав симпатичний білявий хлопчик, років дев*яти, а може десяти. – Ти бачив, як я швидко їхав?! Тату, можна я з*їду о-он з тої гірки?! Ну, можна? Будьласка!
Чоловік любляче посміхнувся, потріпав малого по щоці.
— Можна синку. Тільки давай разом – я теж хочу.
— Дякую, тату. Побігли швидше.
Ідилія. Батько і син мчать на лижах, їм весело, вони сміються. Дзвінкий, веселий сміх щасливої дитини підіймається високо в гори.
Лавини починаються з однієї сніжинки, а іноді від дзвінкого дитячого сміху і завжди зненацька. Розпорошило всіх, закрутило, розметало. Хтось загинув, ахтось загубився в снігах. Довго шукав батько сина. Гукав, в надії, що син почує і знайдеться. Та вже не буде так, як тоді коли він сам був маленьким хлопчиком. Тоді коли його батько шукав сина і майже впав у відчай. Його врятувала добра Ехо. Немає вже кому відгукнутись на допомогу. Вона мертва. Її безжально вбито заради наживи. Колись коли він прийде до сина на могилу, він вийде з шикарнючого лімузину, в дорогезному чорному костюмі, у внутрішній кишені лежатиме приготований пістолет з єдиним набоєм. Він налиє собі склянку горілки. Довго грітиме у руках холодну воронену сталь, уважно роздивиться кожен його згин перед тим, як у поцілунку злитися з ним в одне ціле. Лише тоді він зрозуміє, що вона була права, та буде вже пізно…
…Прощаю тебе, бо ж не знав, що накоїв…

Автостоп

Хлопчик, маленький такий, років 15-16 на вигляд, мандрував автостопом. Саме автостопом, і тільки ним. Його обличчя відображало стільки сонець, скільки він побачив у подорожах. А пошарпані шузи — кілометри асфальту. І от уявляєте, це миле створіннячко підсідає до вашої машини, залазить на чисте сидіння, дістає цигарку й підпалює.
На запитання, про напрямок подорожі, хлопчик впевнено показує рукою вперед, навмисно чи ні, піднімаючи її трохи до неба. Там кінцевий пункт, що в принципі логічно. Адже ми теж їдемо завжди трохи вгору, неважливо, вперед чи назад.

( Читати далі )
  • +1
  • 22 серпня 2010, 19:55
  • urmak
  • 8

Цукєрка

Хоч Лідочка вже розміняла четвертий десяток, вона все ж залишалася 14-річною. Не те, щоб виглядала на 14 років, ні, виглядала вона на повних 13, — просто розум у неї був підлітковий, тому що на ніч клала його в холодильник для довшого зберігання.
Заміж Лідочка вийшла тільки після 11-ти років побачень зі своїм майбутнім чоловіком, адже панічно боялася штампу про заміжжя, свято вірячи, що його ставлять не в паспорт, а на лоб.
Зважилася на цей крок лише через загрозу згорбатіти від постійного носіння таблички «Обережно. Стара діва». Свого весілля Лідочка не пам'ятала, бо дуже напилася.
Дітей подружжя не мало. «Ми ще не готові», — пояснював її чоловік, Радіон Олексійович. Насправді ж він був готовий уже років десять, але інстинкти розмноження його дружини не реагували і, плескаючи в долоньки, каталися на ромашках.
Радіон Олексійович змирився, адже був із тих людей, які перебірливі у харчах і залишаються такими навіть коли вельми зголодніють. Відростив собі вуса, що звисали рогачами, і виймав ними із себе слова, як із печі – гарячу страву.
Радіон Олексійович працював у місцевому університеті, постійно писав нудні наукові роботи, захищаючи які, кровожерливо плювався.
Лідочка весь час переживала чергову стадію підліткового віку. І тому довго не могла втриматися на якій-небуть роботі. Маючи вищу освіту, вона перепробувала на зуб уже такі професії, для яких навіть не потрібно знати слово «освіта».
Як не смішно, зупинилася-таки на професії вчителя. Це така собі історія.
Спочатку Лідочка вчителювала в районній школі. Добиралася туди на старому «пазику», який символізував вставну щелепу Брєжнєва, встаючи для цього з першими пташками. Лідочка досила важкий запилений діловий костюм і закручене в дулю волосся. Так витримала місяць.
Потім настав ранок понеділка, коли в школі, зазвичай, збиралася педрада. Лідочка спізнилася на півгодини. Коли вона зайшла із панківською зачіскою, у широченних штанях а-ля Гуйва, з-під яких скромно визирали зелені кросівки, у футболці із написом іноземною мовою, прочитавши який обидві вчительки англійської мови почали гикати, директорка незворушно проглаголила: «Сідайте, Лідіє Іванівно», і продовжила щось «втирати». Всі удавали, що уважно слухають.
Після педради директорка попросила Лідочку залишитися на кілька хвилин. Лідочка не злякалася і заявила, що її сьогоднішній дрес-код – педагогічний експеремент. Директорка вирішила не заглиблюватися у ці інноваційні технології, щоб не захлебнутися, і в той же день порекомендувала Лідію Іванівну в одну із найбожевільніших міських шкіл.
Можливо, й досі жила-поживала б собі ця бездітна інтелігентна сім'я, як всі інтелігентні сім'ї трохи хвора, зате безпечна, якби не сталася з ними одна із тих трагедій, від яких спотикаєшся все життя на обидві ноги.
Радіон Олексійович любив певний вид цукерок. Він навіть вигадав їм пестливу назву «цукєрки»*.
Це задоволення він ніколи сам собі не купляв, бо цукєрки – це ж вам не продажна жінка! Радіон Олексійович чекав, поки вони самі прийдуть.
Отож одного разу Радіону Олексійовичу хтось дав хабаря, у складі якого була коробка тих самих, омріяних цукєрок.
Коли чоловік раніше прийшов додому, щоб на самоті позбочуватися, йому раптом зателефонували з університету, викликаючи захистити нову наукову роботу. Радіон Олексійович, вжалений цим неподобством, помчав до університету тигром, уже відчуваючи в зубах чиєсь горло. Лише на роботі він зрозумів, якої непоправної помилки допустився.
Лідочка прийшла зі школи голодна та знервована і, не дивлячись, та не відчуваючи смаку, вмолотила комбайном усі цукєрки Радіона Олексійовича.
Потім був скандал. Лідочка на емоціях вибігла із квартири і кілька годин просиділа на лаві біля будинку. Вона сподівалася, що чоловік вийде її шукати. Але він не вийшов.
Обламавшись, жінка повернулася додому. Радіон Олексійович грався у комп'ютерні ігри, висвистуючи канарейкою, а рогачі його вусів грізно стриміли вгору, виколюючи Лідочкині безсовісні очі. Спроби помиритися він ігнорував.
Нарешті жінка втомилася щось пояснювати і пішла перед сном покласти мозок у холодильник. Проте місце вже було занято звивинами чоловіка, схожими на розплавлений сир.
Лідочці довелося вперше лягати спати із ситою всілякими думками головою. «Так можна на торбу років за ніч постаріти», — подумалося їй.
Лідочка вертілася на ліжку пустим веретеном, стараючись вхопити нитку сну. Радіон Олексійович лежав дровами (так донедавна спала й сама Лідочка). Жінка підняла одну чоловікову повіку і побачила ополонку ока, в світло-блакитній воді якої спливла мертва рибина зіниці.
«З такими очима не зробиш дитини», — на диво самій собі подумала Лідочка і відчула, як її ім'я з переляку впісялося. Жінка зняла його із себе разом із сорочкою. Затим пішла на кухню і вмолотила комбайном не дивлячись та не відчуваючи смаку все те, що було чи, може, здавалося, розплавленим сиром.
* Примітка автора. Слово «цукєрки» слід вимовляти так, ніби при цьому виколупуєте шматочок горішка, який застрягнув у зубах. Без цього ви не зрозумієте всієї повноти збочення Радіона Олексійовича.

Півні-ч (уривок)

На підході до будинку я помітила, що в автівку сідає дівчина в чорній довгій куртці, схожій на мою. За мить мерседес виїхав із двору, і минувши мене, хутко втік із села. Я встигла тільки махнути рукою і по-дурноватому гукнути.
Шокована, я озирнулася навколо і побігла до будинку. В дворі стояла висока худа жінка в куфайці та святковій хустці. Це була хазяйка господи, тітка Ліда. З нею була дівчинка років 12-ти.

( Читати далі )

Помер Пєтя (уривок)

6.Поховання
Провести Пєтю в останню дорогу зібралося чи не все село. Могилу викопали біля його похованих родичів, у фотокарток яких на хрестах були видряпані очі, щоб не слідкували за живими.
Пєтя лежав замурзаний вишневим соком, голова була скошена набік, а одне мутне око відкрите. Руки та ноги його були зв`язаними вервечками, щоб трималися купи. Перед тим, як спускати труну до могили, священик зняв ці мотузки, скрутив і поклав під покійником, а затим уважно слідкував, аби яка бабка-знахарка не вкрала їх, щоб потім наводити порчу на людей.
Люди по черзі підходили до труни і цілували небіжчика. Підійшла черга й Аліси. Вона вдивлялася в обличчя батька. На ньому завмер хижий вишкір. Аліса торкнулася його чола губами і миттю відсахнулася – їй здалося, що небіжчик зараз схопить її голову і вп`ється в губи своїми вустами.
Кришку труни забивали довго, цвяхи ламалися і не хотіли заходити в дерево. А коли труну спускали на простирадлах в яму, вона зісковзнула і стала сторчма.
-Не хоче в холодну землю, – сказав хтось із натовпу. – Гляди, ще потім приходитиме до рідні колядувати.
7.Обід
Прийшовши на обід до будинку родичів, Аліса довго мила руки і вмивалася перед рукомийником у дворі, аж доки її звідти не прогнали. В садку накрили довгі столи з щедрим частуванням. Старі баби їли горох із підливою, пили вишнівку і згадували всіх померлих у селі. Чоловіки налягали на самогонку. Аліса длубала коливо, вдихаючи його запах, що нагадував подих нічного вурдалаки. Вона чула, як із кладовища долинав дрібний стукіт – небіжчик відчайдушно хотів вибратися з тісного полону, він просився, плакав і проклинав.
Аліса підвелася, непомітно взяла скляну пляшку з горілкою та солодкий пиріг і пішла на кладовище. На цвинтарі шуміли дерева, а свіжа могила самотньо втішалася скупими вінками. Аліса випила горілки і закусила пирогом. Небіжчик, відчуваючи її, затаївся, немов кіт, що чигає на горобця. Незабаром дівчину знудило і вона трохи поблювала на рушник і хліб, покладені на могилі батька. Вона відкинула від себе напівпорожню пляшку і та розбилася об найближчий гранітний пам`ятник.
-Ну що, батьку, лежи тут і більше не приходь, — повчально сказала п`яненька Аліса.
У відповідь вона почула, як під землею виразно матюкнулися.
— Гляди мені, – продовжила дівчина. – Бо недалеко й осиковий кіл у груди забити та голову відрізати. Ти цього не хочеш, і я теж. Я ж все одно тебе завжди любила.
Аліса заплакала – легко і бурхливо, ніби перший весняний дощ. Покійник теж ридав і з його грудей почало пробиватися дерево з вишневої кісточки.
8.Прощання
Надвечір по Алісу, матір і Тіну заїхав той же водій Коля на своїй вантажівці. До нього в кабіну сіла Тіна, Аліса з матір`ю їхали в фургоні. Виїжджаючи із села, Аліса востаннє глипнула через маленьке віконце в дверях фургона на цвинтар. Їй здалося, що хтось сидить біля його воріт і грає на контрабасі, й відчула ледь вловимий аромат вишневого цвіту.