Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 новела / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Я - РОМАНТИКА (і хулі?)

Я – РОМАНТИКА (і хулі?)
Частина перша
* * *
Ранок. За вікно осінь. Вона гайдається на дитячому майданчику в подвір’ї монолітного будинку, в якому я живу. Вгору-вниз, вгору-вниз летить гойдалка, наче великий маятник, якщо дивитись на неї з боку. Двірники в убогій одежі підмітають мокрий асфальт, засипаний зів’ялим листям. Пасивно накрапує меланхолічний дощ. Чутно тихий шелест – це вітер грається застряглим на дереві прозорим целофановим пакетиком-смертником, поцупленим з нашого прибудинкового смітнику. Сумний ранок. Сіра димка вранішнього смогу, устелила заспане подвір’я. На вулиці пусто — лише я. І двірник, але… його немає чого рахувати.
Я стою навпроти переповненого контейнера зі сміттям – чекаю. Спонтанно, в мене виникає бажання піти додому, зняти з себе свій найреспектабельніший костюм, який я взагалі-то одягаю дуже рідко, лише для особливих зустрічей, як наприклад ця, зняти удушливу краватку, тугий пояс, зварити собі мелену каву, увімкнути телевізор, відкрити вікно та голяка викинутись з нього…
— Нехай так, — думаю, — хоча є інші доволі привабливі, конкурентні варіанти… Антидепресанти, різнокольорові Таблетки, Мамо-Кока, Ванна та Ніж, Аутоеротична асфіксія в спідній жіночій білизні та ковбойському капелюху на ручці дверей, що ведуть до кімнати з великою літерою «М»… Хіба ні?
Чекаю…
— Ще хвилина, — зарікаюсь самому собі, — і я зроблю, щось з собою із вищеперерахованого…
Зроблю?
— Не вірю… — відповідаю сам собі, пошепки, щоб ніхто не почув.
Це все неправда… За двадцять секунд до своєї обіцянки, я побачив чорний автомобіль, який заїхав у двір з іншої сторони від мого під’їзду, і на даний момент повільно суне в мій бік, долаючи на своєму шляху глибокі вибоїни наповнені стічною водою, в яких, в психоделічних бензинових плямах, можна побачити сіре небо. Я знаю це авто приїхало за мною, тому зарікаюсь з таймом в шістдесят секунд, хоча через десять секунд зможу собі з легкістю сказати: «Ну ще б п’ятдесят секунд і я б точно зробив це!».
Як же ж все ж таки легко брехати собі…

* * *
Коли ти самотній ти починаєш розмовляти з собою… Я розмовляю з собою все своє життя…

* * *
Водій зупиняється навпроти мене, відкриваючи двері до переднього пасажирського сидіння, але я ігнорую його запрошення та сідаю на заднє.
— Ви запізнилися… — говорю я йому, поправляючи однією рукою свої маленькі фейкові брендові прозорі окуляри, в яких я виглядаю доволі солідно, якщо не сказати педантично. Я їх ношу виключно для припудрення створеного мною іміджу фанатика-бюрократа до якої в комплекті йде моя прилизану зачіска, яка придає мені середньо-етичного задротсва та паперової скрупульозності. Дивлюсь у дзеркало заднього виду – читаю в його очах огиду та ненависть до мене.
Нехай… Це все, що він не може…
— Вибачте в мене захворіла дитина… — відповідає він, через якийсь час.
В нього не дуже щиро вийшло.
— Мене це не цікавить, — холодно відповідаю я йому.
Ми плавно рухаємося з місця. Я вмащуюсь всім тілом в комфортне німецьке сидіння… Тільки-но я заплющую очі і відкидаю голову назад, мій мозок починає видавати непослідовні картини мого дотеперішнього існування – шкільний театр, в якому я колись грав Ла Фонтейна; випускний, на якому я ледве не заснув від награної дешевизни псевдовідвертих побажань, за якими ніхуя… суцільна чорна пустота, а також розкішно від репетируваних, удаваних переживань твого тодішнього дебільного оточення, з нагоди валового розлучення, (яке, насправді, всі тільки-но і чекали, з нетерпінням, поки всі ці роки парились під однією стелею); аудиторію по криміналістиці, з шокуючими фотографія убитих людей чи їх сплюндрованих частин, кінцівок, решток; мій будинок, з якого, здається, я так давно втік у прірву дорослого життя; широкий степ з духмяними запахами весни, оповитий полум’яним обрієм; тісний кабінет просочений клерківським потом та многолітнім пилом нікому непотрібних мертвих, архівних справ – місце старту, а насправді місце фінішу ˗ «мене» ˗ кінець всього, що колись звали мною… останні кадри, в яких в мене ще добре лице, відверта та чиста юнацька посмішка ,і вогонь надії в очах, — тоді я вважав, що я можу все…
З двадцяти двох до тридцяти п’яти дуже багато води утекло… брудної води… Центрифуга дорослого життя, про яке я колись мріяв, зробила з мене крокодила, безжалісного вбивцю-кар’єриста, який у своєму житті нічого не прагне, але не зупиниться не перед чим…
Тепер Ви знаєте хто я!

* * *
Як я дійшов до таких висот, Вам краще не знати… Те, що я їду в дорогому автомобілі на цю зустріч… зустріч, яка стане новим щаблем в моєму житті, яка відкриє мені набачені простори і всі засекречені двері, на самому дні прірви, доводить те, що світ в руках грішників…
Я відкриваю очі… По запітнілому склу котяться сльози сірого дощу… Я роздивляюсь голі осінні дерева, поряд з якими ходять люди. На людей я люблю дивитись трохи менше чим на голі осінні дерева… Якщо чесно… Я взагалі не люблю дивитись на людей… Якщо дуже чесно – то я взагалі не люблю людей… А найбільше, я не люблю одного з них – себе…

( Читати далі )

СПОВІДЬ КІНЧЕНОЇ ЛЮДИНИ

Я кинув пити і життя стало іншим… не знаю чому я це зробив, а точніше як це зі мною сталося??? Я хочу Вам розповісти свою історію, можливо вона Вам чимось допоможе, чомусь навчить чи від чогось вбереже…

( Читати далі )

без назви

Вона прокидаєтьсся щоранку з головним болем і думає, що це плавиться мозок. Він (мозок), мабуть, почав жити своїм життям і в черепі йому стало затісно. Тільки дуже шкода, що в такому стані її голова не здатна генерувати геніальні ідеї і шукати шляхи вирішення вічних проблем. Думки просто вмить перетираються і перетворюються в порох. Стають сірими, задушливими, брудними і не тримаються купи, розвіюються при найменшому подиху вітру.
Варто було б піти до лікаря. На роботі кожного дня потрібно креативити і нашвидкуруч фабрикувати ідеї та рішення. Але вона прекрасно знає, що це не фізіологічні проблеми і купа таблеток горю не зарадить. Цей жах лише спочатку здавався сумішшю мігрені та менструального болю. Потім вона прийняла рішення, що це струс. Згодом була розглянута думка, що головний біль є наслідком ненависті до головних уборів в морозну погоду. Але всі рішення були прийняті за неї.
Біль у думках, у почуттях. Оце і є той правильний діагноз. Діагноз, який не поставить жоден наш ескулап. Біль снувала по найтемніших закутках організму, душі і серця.
На її спині намальований малюнок. Метелик, якому остогид запах її шкіри і він утік, знайшов сад і сів на якусь квітку. На її спині залишився слід випаленого тату, а в душі гоївся шрам від поранення. Скло ілюзій нарешті розбилося навпіл і душа порізалась. Не кровоточила, а просто нила, боліла і помалу черствіла.
Вона розтопила зиму в своїх долонях. Сніги стікали, як сльози-вода. Вирватися зі світу в якому ти ніколи не жила було так важко, безсило і безрезультатно. А в душі залишалося фіолетово чорне марево ранньої вогкої брудної весни.

*********

Я розплющую очі і їх заливає гаряча лава сонячного світла. Я знову їх заплющую і в голові прокручується плівка з такими до болю знайомими кадрами: 6:30 на будильнику, ванна, кава і обличчя мого коханого, з яким я намагаюсь провести якусь приємну розмову, поки п’ю свою ранкову каву. Я добираю слова, інтонацію, не сьорбаю, не сутулю спину, не мугикаю собі під ніс, витягую ложку з чашки…У мене в голові з’являється нав’язлива ідея. Якби я пила цю каву сама, я б сіла у своєму теплому халаті, згорбилась би до повного комфорту, сьорбала б голосно і ні про що не думала б.
А потім лекція, де крім того, що я побачу приблизно вісімдесят «таких самих як я», викладач розповідатиме нову тему і моя кохана одногрупниця схоче вирішити питання над суспільної ваги, яке полягає в тому, що є три молодих особи (чоловічої статі, звісно) з яких один їй подобається, але не відповідає їй належною взаємністю, іншому по великому рахунку байдуже до всього на світі і до неї також, а з третім у них нестабільний творчий союз і вона сама не знає, як з усім цим впоратись. Під акомпанемент лекції я уважно слухаю її сповідь…
Я ще дужче заплющую очі і ще раз прокручую ті всі фрагменти у своїй голові і вже бачу ненависне 6:30…Стоп!
Я виходжу у свій сад біля рідної хати у рідному селі. Не беру в кишеню навіть телефону. Назустріч мені посміхаються квіти і великою компанією літають метелики. Я підходжу ближче. Вони навіть мене не помічають. Їм байдуже, метелики починають кружляти. Я присідаю і сиджу серед квітів і метеликів. І так спокійно від того, що всі люди, які мене постійно відволікають, хвилюють, нервують, смішать, розважають, розчулюють, підбадьорюють, втішають, дивують, втихомирюють. Людей нема. Тільки я, сонце, квіти і метелики і моя довгоочікувана гармонія з собою і своїм внутрішнім світом.
Але 6:30. Я мушу підійматись і програвати цю щоденну п’єсу на 3 дії: ранок, обід, вечір. Іноді додатковим ліричним відступом або монологом є ніч. Моя п’єса сім разів на тиждень змінює назву і має стандартний набір головних героїв. Деякі нові персонажі іноді з’являються в деяких сценах.
Я хочу стати героїнею новели «Intermezzo» Коцюбинського. Я хочу розчинитися у цих ланах і крокувати назустріч вітру. Я не хочу зустрічати селянина на своєму шляху. Я не хочу зустрічати когось зі своїх друзів на своєму шляху. Я не хочу зустрічати когось, кого давно не бачила на своєму шляху. Я нікого не хочу бачити на своєму шляху. Нікого. Тільки порожню степову стежку і щоб назустріч мені йшов тільки теплий вітер.
Вже 6:35 і мій коханий ще солодко-солодко спить, а я розумію, що мушу вставати першою, тому що повинна зробити каву, макіяж, щось пристойне на голові і застелити ліжка мушу теж я. А потім звична схема дій: університет, пари, справи, переповнені маршрутки, світлофори, слизька бруківка, поламана парасоля, ожеледиця, туман і налипання мокрого снігу. А ще друзі зі своїми проблемами, викладачі з серйозними вимогами.
Я згадала, як читала про Емілі Дікінсон якісь матеріали з Інтернету. Ця «жінка в білому» відмовляється від товариства людей і віддає перевагу самотності. Але вона не самотня у своїй самотності. Поетеса обирає компанію квітів і метеликів. Я теж хочу гуляти у лузі, де шовкові трави і шум замріяних дерев шепоче тобі про щось приємне, але не нав’язує своєї думки. В суспільстві кожен хоче щось тобі довести і робить це навмисне чи випадково, а ти відплачуєш тією ж монетою. А так ти сам собі гуляєш і розмовляєш з природою, яка нічого не заперечує і не нав’язує. Один. Наодинці. Самотність – це розмові із собою без стороннього втручання.
6:40. Я швиденько біжу в душ. Одягаюсь. Швиденько п’ю каву. Коханого не чіпаю. Нехай спить. Беру якісь гроші. Застрибую в маршрутку. Їду на вокзал. Сідаю в електричку і залишаюсь наодинці зі своєю музикою чи улюбленою книгою. Виходжу на станції «N». Блукаю там сама. Коли я сама мені не потрібно ставити перед собою завдання на сьогодні, не треба стримувати емоції, здавлювати сльози, що підступили до горла. Не потрібно доводити щось собі чи комусь. Все просто і зрозуміло. І заплутано, і по-дурному водночас. Хто я і що роблю. Сама собі хазяїн і сама вирішую що і коли робити чи говорити. Але до кого говорити? Сама до себе.
Ні! Я хочу бачити всіх вищезгаданих людей біля себе, а коли схочу побути сама то відлучитись лише на деякий час. Я не хочу, щоб в один момент, коли я щось спитаю, у відповідь мені озвалась лише тиша.
  • +2
  • 17 грудня 2010, 22:28
  • oksana
  • 3

Артур

запис знаходиться в чернетках Женя

<p>

<center>
<img src="http://slonyk.com/uploads/images/96/fc861fb2ec.jpg" ></center>


Не обов’язково думати про людей те,

що про них говориш;

так само, як не обов’язково говорити те,

що про них думаєш.



Я тебе кохаю (натюрморт)

…Коли вже немає що робити, придумати не можу більш нічого, як розплющити очі.
За вікном ще темно. Як у кімнаті. Напевно, не даремно. Я не можу спати. Лиш проблиск місяця увірвався через штори. Він мені заважає. Перебиває мій сон. Думки бринять в унісон.
Заснути б!
Не вдається. З мене наче хтось сміється.
Бачу усмішки зірок. Вони двояко підморгують мені. Очі ночі – темне дно.
Свічі погасли вже давно. Можливо, вітер здув. Мені все одно. Свічки схилили голови додолу, і сльози їх котилися до столу.
Темрява. Я милуюся, розглядаю її. А тихо як! Лежу ще довго так.

Ти мовчиш і мені сказати нічого. Все зрозуміло без слів.
Я тебе кохаю.
Ти мене теж. Мабуть. Не можу це збагнуть.
Рукою загортаю тебе в свої обійми. Ти ніяк не реагуєш на це. Може, спиш. Та ні, не спиш. Це я знаю точно. Значить, ти не маєш нічого проти моїх приголублень.
Я злегка цілую тебе у волосся. Як воно пахне!
Не буду більше тебе турбувати. Тихенько підіймаюся з ліжка. Підлога холодна. Ти була тепліша. Хочу до тебе! Але ні, йду на кухню. Приготую нам обом чай.

Повертаюся до кімнати з горнятками гарячого зеленого чаю в обох руках. Його аромат розноситься по всій кімнаті. Жасмин розцвів! Обережно ставлю горнята на кришку дубового столу, подекуди покриту воском давніх свічок.
Зробивши це, я дивлюся на тебе, чи ти, бува, не спостерігаєш за мною. Мені не видно твоїх очей. Я підходжу до вікна і з усієї сили розчахую фіранки. Ранішнє світло проникає в кімнату. Тепер я добре бачу твій погляд в мою сторону.
Я задоволено пригублюю свій чай. Твоє горнятко чекає на тебе. Ти все ще лежиш.

Кучері твого пишного русявого волосся простодушно розляглися на подушці. Одна рука лежить під головою, друга – на животі. Ноги недбало схрестились, визирають з-під покривала. Шкіра кольору малинового йогурту. Так і хочеться скуштувати!
Цей натюрморт доповнюють ще дві деталі. Невиразна червона «брошка» на твоїх грудях, яка так тобі личить, і незвичайне багряне «намисто» на шиї, яке навіть не ворушиться.

– Я тебе кохаю!
Ти вперто продовжуєш мовчати. Невиразна посмішка на твоїх устах не дає мені зрозуміти, що все це означає: глузування чи задоволення.
Байдуже.
Добре, що ти залишишся в моїй пам’яті саме такою