Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 місто / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

урбаністичне

Я покриюся пліснявою і павутинням,
Нанизатиму сни свої у намисто,
І, коли зрештою не витримає моє сумління,
Я покину це задрипане місто.

Місто кольору крові, пилу та цвілі,
Рікою перетяте, немов ножем,
Місто, де усі існують без цілі,
Примари, позначені стигматою-сургачем.

Ті криваві стигмати сковують руки,
Перекривають повітря. Зачиняють вуста.
І змоги немає перемогти такі муки,
Адже вічність й без того пуста.

Пусто-порожньо тут і самотньо, ти знаєш,
Але й нема вороття із нізвідки в нікуди,
І навіть якщо ти кудись вирушаєш —
Переслідує воно тебе всюди.

Те «воно», що ти називаєш собою
Не існує насправді, хоча й живе,
І полонить душу твою журбою,
Що по венам твоїм завжди тече.

місто

Ніби то стисло про місто,
В якому немає літа,
Привид літа по листях
Червоного кольору.

Збирає двірник порожні
Пляшки по кутках у під'їздах.
Осінь складає відстань
До мене, повз мене. Навколо рух…

Ти

Моє місто схоже на рай

Воно повне
Добросердечних вулиць що пам’ятають наполегливе шепотіння кроків
Будинків які діляться таємницями пташок що злітають з дахів стрімко мов пілігрими
Тролейбусів котрі втішать краще чим мати
Їхні кондукторші напоять березовим соком коли стане сумно і від цього забудеш назви
Футбольних команд та улюблених фільмів

Про які сни ти збрешеш сьогодні?
Тобі не сниться нічого цікавого
Наприклад що в тебе немає ніг
І ти ще живий лежиш в окопі
В руках калаш а попереду так багато японців
Чи корейців
І їх треба стримати
Моє місто схоже на пекло

Всі автомобілі прагнуть — тіла прагнуть відчути його смак
Собаки влаштовують за мною полювання хто перший хто останній
Для них це так важливо
Ліхтарі хочуть мене засліпити аби я не побачив
Чергових чортів які за мною слідкують постійно
Вони мають ключі від помешкання де я іноді намагаюся бавитися в сон
Мають ключі і не тільки

Про які сни ти збрешеш сьогодні?
Що ти бачила маленького хлопчика
Він стояв самотній посеред безлюдного міста
Яке є пеклом яке є раєм і просився
До мами
Цікаві ж сни ти вигадуєш
Ти ж не можеш наснитися сама собі

Моє місто насамперед ти
А рай чи пекло
Не так вже
Суттєво

Місто

Листя дивиться на мене
з дерев

Падають недопалки
каштанів

Мене ледве не покусав
вовк
Його зупинило червоне око
лисиці.

Шумить очерет
Жаби занурюють свої обличчя
в шалики

Летить журавель залишаючи
білі сліди

Ведмеді поховалися по
барлогах.

чекання

Дайте ще дощу!
Хвилинами чекання вбивається самотність
і вішається в відчаї на стіну,
Кривавими мелькаючи стигматами.
Заб’ється у конвульсіях і стихне,
згубившись у безодні тих агоній…
За чимось недосказаним в погоні,
за чимось недописаним, як сон.
Я знаю
Вірю
Жду
І скірізь лиш Ти.
і кам’яні мости, хиткі, як правда
і почорнілий з горя небосхил…
а стомлена душа вже й не здригнеться
у гамівній сорочці каяття…
безглуздий день
змарноване життя…
а ти все ждеш
ти ждеш
бредеш по колу
ідеш –
біжиш –
і падаєш у бруд,
у відгомін дощів — міських приблуд…
і якщо хтось зламав твої кордони —
над ними вже святиню не зведеш.
І млосний день, скотившись за будинки
мине безслідно
безутішно
марно…
Для всіх, хто вже позбувся глузду,
одвічний вирок:
назавжди й безкарно.
А ти все пальцем тицяєш у стелю,
малюєш те, що так і не збулося
під «місячну сонату» божевілля
і жовтий подих спеки у вікно…
І давишся вином своєї втоми…
І щось знайоме
дежавю
міраж…
і у своїй фортеці… ні, в’язниці! –
в столиці, в клятоцегляному храмі
потроху догниваєш
не гориш
не сохнеш
і мимоволі чуєш в скронях пульс
як відголос заупокійних дзвонів…
А ніч як пташка мертва на долоні –
і що собі захочеш – те й роби.
Лише не жди і не молись за того,
хто знав, що вб’є, та навіть не хрестивсь…

Місто дощу

Місто дощу стояло нерухомо, немов насолоджувалося краплями, що де-не-де літали в повітрі. Здавна тут дощу поклонялися, його обожнювали, любили. Проте не відчувалося жодного страху, який є перед кожним божеством. Дощ став частиною кожного мешканця, став керувати його вчинками, його настроєм.
Дерева, будинки, навіть дороги — все випромінювало любов і спокій, щойно небо огорталося сірістю, а повітря ставало густішим.
Хоч щоб не сталося — місто оберігало всіх своєю незворушністю. В такі хвилини, а то й години люди згадували про недочитані книги, діставали їх з верхніх запилених полинь і розгортали посередині, а то й в кінці — бували й такі, хто їх дочитував.
Кажуть, що в часи сильної грози таємничі старці вимикають електричне світло і запалюють свічки на високих канделябрах. Тоді беруть грубі книги з багатьма закладками, одягають окуляри з товстими скельцями і читають про себе загадкові письмена, попередньо звіривши дати на календарях.
Невідомо, що саме старці читають, але кажуть, що роблять вони це одночасно в різних кутках міста, кожен зі своєю спеціальною свічкою і своїми окулярами. Можливо, не якийсь магічний обряд, проте жодна людина ніколи не бачила великих змін в житті міста. Всі надалі так само вдихали свіже повітря, спостерігали за сірим небом та готували каву з корицею і шоколадом.
Тільки починало сяяти сонце, осушуючи бруківку — кажуть, бруківка теж відігравала свою роль в згаданому дійстві — люди усміхалися йому, радіючи гарній погоді. Але через короткий проміжок часу їх обличчя зверталися до голубого неба, намагаючись знайти хоч одну хмаринку, а очі наповнював легкий сум. З часом сум переходив у роздратування та недоспані ночі. Здавалося, що сонце заповнює увесь простір — від неба до маленької комірчини. І хоча люди любили тепло і світло, проте щодня будинки рідного міста ставали їм схожими на одну суцільну стіну чогось невиразного і сухого.
І лише згодом, коли краплі дощу знову починали падати з неба, діти вже шукали на рівних поверхнях нові калюжі, а батьки згадували про недочитані книги на верхніх полицях. І кажуть, таємничі старці очікували грозу і перевіряли свічки на високих канделябрах. Хоча, що це за обряд та до чого він призводить, досі не скаже ніхто.

18.04.2011

Аш один ен один

Місто у епідемії,
місто людей забанило,
У величезних склепах
на вісімдесят квартир,
В місті нема лимонів,
люди себе затарили,
Ліками проти грипу
аш один ен один….

Місто погрузло в паніці,
місто закрило очі,
Знову чекає порцію
дуже страшних новин,
Стали на диво тихими
й дуже холодними ночі…
В місті гуляє вірус
аш один ен один…

Місто боїться дихати,
в місті закриті всі заклади,
Лиш де-не-де без повязки
пройде якийсь кретин,
Місту немов дитині
хочеться так розплакатись,
Містом нудьгує вірус
аш один ен один…

Розумію, що тема не нова, і як то кажуть «нє на пікє папулярнасті», але мене, чогось дико пре це творіннячке, що «сазрєло» в моїй голові під час карантину =)
  • +4
  • 17 лютого 2010, 03:40
  • LiTera
  • 6

венеція

вкриваються цвіллю зелені будинки Венеції
в шпаринах між вікнами й стінами селяться протяги
кімнати під дахом розпродують нині за безцінь
прокислі мов шафи наповнені вимоклим одягом

давай собі купимо затишне тепле горище
нехай підвіконнями плавають квіти і окуні
нехай сняться сни неправдиві і все-таки віщі
і очі солоними зранку стають і глибокими

ми нині так рідко виходимо з наших будинків
з холодних сліпих кам’яниць повних моху і сирості
губами ворушимо слів боїмося мов дикі
удень ми зникаємо за ніч встигаючи вирости

танцюємо реґґі навчилися плавати брасом
тамуємо спрагу розмовами ми та все мало нам
і всі наші спогади про підсвідоме прекрасне
на вилицях вулиць позначено шрамоканалами

усе що потрібно для щастя купуєм в аптеці
і серце покрите лускою ховаємо в пазуху
я житиму так доки в котрійсь із наших Венецій
навік не настане травнева омріяна засуха

Доба у Франківську

Ранки у Франківську заспані
кожен ранок для мене починається із палючого сонця над Майзлями
туманом над Бистрицями, заповненими жовтими пижиками,
свіжих новин й холодного вітру, що ковзає поміж одягом
Франківськ любить довго спати, тому на вулицях не побачиш жодної посмішки,
бо місто ще не прокинулось

Дні у Франківську завжди вихідні
здається, що такого поняття як «робота» у місті не існує.
кожен день для мене асоціюється повільними прогулянками Соткою,
старих дідусів із шахами на Міцкевича, посиденьками у Меморіалці,
рок-музикою у навушниках й алкотрешами однолітків.
а я люблю сонячні франківські дні. тоді місто стає теплішим…

вечори у Франківську багатообіцяючі
кожен вечір для мене асоціюється із джаз-музикою,
«Химерою», вогнями Сотки.
у вечірню пору завжди собі уявляю ті часи, коли наше місто
ще звалось Станіславовом.
вечір — моя найулюбленіша пора

ночі у Франківську порожні
після 12 ночі місто спить.
і лише поодинокі машини ганяють по порожніх судинах доріг.
у такий час хочеться ввімкнути якусь голосну музику
й порушити цю тишу, що висить над містом.
але ні, воно ж втомилось від шуму…

п.с. Графоманство чистої води, але ті, хто живуть тут — зрозуміють мене:)