Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 113 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Generic.php on line 133 Deprecated: Assigning the return value of new by reference is deprecated in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/lib/external/DbSimple/Mysql.php on line 70 Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 музика / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

лісодемконцерт

як би не хотів — не заблукати
у цьому завченому напам'ять лісі.
тут дерева, як ноти етюду,
який розучував років із п'ятнадцять тому.
в'їлися в підкірку.
пальці пам'ятають, пам'ятають губи та легені.
струмінь повітря, артикуляція.
у цьому завченому напам'ять лісі
часом почуваєшся як на академконцерті,
котрий ще часом сниться:
розсіяна комісія, зосереджений викладач,
погано опалений клас.
викладач киває,
і ти прикладаєш
до здерев'янілих від нервів губ
холодний мундштук,
і думаєш:
«ще кілька хвилин,
яким би не був результат,
ще кілька хвилин,
відстріляюся, і по всьому, і додому»
і дуєш
і з корнета виповзає
(чи радше в муках вилазить) етюд
що житиме в тобі
ще, як мінімум, п'ятнадцять років.

наша музика закохалась

наша музика закохалась
і можливо і нам пора
я з тобою би тут зосталась
до тих пір як була б стара
в«язала б тобі краватки
цілувала б наших дітей
готувала б сніданок зранку
сміючись, приймала б гостей
та ти знаєш було б прекрасно
прокидатися з цим щодня
шкода, що це так вульгарно
ми з тобою- лише ж брехня

не вмію придумувати заголовки.

Чотири руки на одне піаніно,
І серце одне на чотири руки.
Чотири руки — то не зовсім наївно,
бо більше, ніж ти, але рівно, як ми.

Шкіряна флейта

Спешал фор Дишлева

От говорять люди про таку собі містичну шкіряну флейту на якій можна грати, хехе, губами. І всі, сука, знають, що це — хєр. А я собі от що подумав, флейта — так флейта, щоб все по-справжньому.

От наприклад. Всякий фалос має трубочку всередині. І є кадри, які цю трубочку дірявлять (пірсингом Принца Альберта, наприклад). Так чому би не замутити вздовж фалоса 7 тунелів, які з’єднують трубочку із зовнішнім середовищем? От і маємо, хехе, шкіряну сопілку. А щоб гігєнічно було, дірочки оформлюємо не тунелями, а гайками такими собі — типу тунелі із внутрішньою різьбою, в які у вільний від репетицій і концертів час можна вкручувати… Ну, шипи, наприклад.
  • 0
  • 29 серпня 2011, 15:57
  • Andy
  • 9

Проголосуйте за пісню Коки Черкаського, будь ласка!

На сайті «Українські тижні» Мак-Дональдз проводить конкурс, серед інших номінацій — і музика. Проголосуйте за пісню Коки Черкаського, будь ласка! Пісня виконується у живому форматі «джему» з гуртом «Артіш», без репетицій.





Текст пісні:

Дивна любов

Сам не знаю, як тебе знайшов
І дивну цю любов.
Ти прийшла, неначе з моїх снів-
Я так тебе хотів!

Я тебе у мріях малював,
Мон шер, май свііт, май лав,
А ти ж ввірвалась у моє життя — І немає вороття!

Ти мовчиш, а я ж тебе люблю,
Хоч в тебе серце з кришталю!
Мені заздрить кожен супермен:
Тіло твоє виліпив Роден.

А ти ж мені не кажеш «так» чи «ні»,
Ну які вже тут пісні?
А ти ж із мене висмокчеш всю кров:
От така «любов»!

Nippon post-rock

Багато людей з відразою ставиться до того, що вони не розуміють.
На Заході мода на пост-рок завершилася з його початком. Багато хто віддавав пальму першості саме цьому стилю, коли емо вже нікому були не потрібні… Але сталося не так, як гадалося. Тепер кожний третій повернув собі свій рідний колір волосся, натягнув окуляри та шарфіки, скейтера змінив на кеди і радується життю, бо він хіпстер…
  • 0
  • 12 лютого 2011, 21:07
  • Kioyn
  • 2

Скандал під «Місячну сонату»

На під’їзній площадці нашого поверху з’явилося стареньке крісло. Якраз навпроти ліфтів. Хтось із сусідів викинув, як непотріб. До смітника нести важко і лінь, а тут може і знадобитись, може, хтось, чекаючи ліфт, захоче перепочити? Живемо ми, правда, на 2 поверсі… Але навіщо придиратись? До того ж за користування ліфтами платять всі, то чому користуватись нами мають лише обрані з верхівок?
Та щоб крісло не сумувало, осиротівши, до нього приєдналося піаніно. Звичайне, простеньке, з облупленою фарбою, почовгане, в пилюці піаніно. Клавіші свідчили про довгий стаж щоденних гам і арпеджіо. Якась дівчинка чи хлопець довго мучили бідний інструмент під чітким наглядом строгих батьків, які марили, аби їхня дитини закінчила музичну школу. Ну закінчила і що? І щасливо про це все забула, як про страшний сон. Боже, скільки цих нещасних дітей проливають гіркі сльози над тим, що має приносити насолоду і гармонію.
Отож піаніно цілком заслужено пішло на пенсію, але воно навіть не підозрювало, що свій омріяний відпочинок проводитиме не в теплій затишній рідній квартирі, а на холодній і не часто прибираємій площадці.
Спочатку йому було незатишно. Холодно, брудно. До того ж воно стояло на самому протязі і боялося застудити найголовніше – голосові зв’язки. Було трохи не по собі від постійних прискіпливих підозрілих поглядів всіх, хто проходив повз. Піаніно в під’їзді – річ незвична і всіх дивувало, воно ж не звикло до таких неприкритих оглядин: червоніло, намагалось прикритись кришкою і ладне було взагалі провалитися крізь землю.
З часом всі звикли і до крісла, і до піаніно, ніхто не звертав уваги, — і вони собі дрімали в перервах між черговими дверними бах-бах – «Не спіть! Не спіть!» – кричали двері, вони були сердиті: їх ніколи не змащували.
Та чутки про піаніно поширилися по всьому будинку. Нащадки Хоми Невіруючого бігали переконатися на власні очі. Так збиралися натовпи, серед яких знаходилися і ті нещасні – випускники музичних шкіл. Забажалося «тряхнуть стариной» і у піаніно почалося друге життя – ще більш насичене і цікаве.
Так наш під’їзд перетворився на філармонію. Симфонічні оркестри доводилося слухати щовечора. Філармонія – строгість, правильність, педантичність, скрупульозність. Жінки у довгих спідницях без розрізів з гульками на голові, чоловіки і хлопці в окулярах з товстенними лінзами, за якими зовсім не видно очей. Білосніжні сорочки бездоганно випрасувані і щільно застібнуті на всі ґудзики. Тиша, сором’язливість, закомплексованість. Пахне нотами і цнотою.
В під’їзді ж все виглядало зовсім інакше. Димова завіса від незчисленних сигарет, окурками від яких вкрита підлога, банки і пляшки від пива, спортивні штани, розтягнуті на колінах, з неправильним написом «Adidas». Тому що китайці принципово не вчать англійської. У рваних і несвіжих майках чи футболках, зате всі веселі і впевнені у своїх музикальних здібностях.
Крісло стріляло старими пружинами, що пробивалися крізь вицвівшу, витерту оббивку. Піаніно скрипіло, хрипіло прокуреним, простудженим голосом. Натовп співав на всі голоси. Хаос.
Я сходила з розуму.
Цілий день концерту довів мене до межі оскаженіння. Я як той чайник, що ось-ось закипить і почне свистіти своїм тоненьким, але пронизливим, противнючим свистом. Що хоч-не хоч, а мусиш летіти і вимикати, бо не в силах терпіти. Найбільше мене дратувало, що ці сюїти слухала одна я – милий ще не повернувся з роботи. Вечеря вже давно приготовлена. Холоне, покривається інієм. Я голодна. Але не їм – чекаю. Коли ж це суджений прийде? Продовжую себе накручувати далі.
Нарешті довгожданий дзвінок у двері. Прийшов Він. Впускаючи я мимоволі констатую, що знову (чомусь) без квітів. Вони б розтопили той лід мого серця. Ні, в мене немає сьогодні дня народження, воно як і день закоханих – взимку (ті квіти вже зав’яли). І 8 Березня вже пройшло. Ніякої дати, ти нічого не забув, не пропустив. Просто так хочеться їх отримати в будень. Просто так. Я наївно вважала, що літо – це пора квітів, і чому б і не принести своїй коханій букетик. Вони ж продаються просто на виході з метро, так і кидаються в очі, лізуть до рук, мовлять до тебе «вибирай!». Та чомусь ці голоси чую тільки я… Може, до лора тебе відвести? Так і уявляю, лікар питає, на що жаліємось, а я у відповідь: «Мій коханий не чує мови квітів». Не знаю чи допоможуть моєму обранцю, а от мене в дурку заберуть точно. Ех! Нічого не поробиш, а може, завтра? Я почекаю, я терпляча. Невже ж це так важко?
Вечеря пройшла в мовчанні. Настрій від нуля стрімко росте, тільки зі знаком мінус. Коханий відчуває насуваючий ураган, на нього вже віє вітер і декілька крапель вже впали на ніс. Він, правда, не розуміє в чому справа, починає перебирати в голові, де міг проштрафитись. По обличчю бачу – не знаходить. Це мене виводить ще більше. Ідіот!
І от вона – якась маленька дрібничка, він забув вимкнути світло у ванні чи закрити тюбик зубної пасти – пустяк, але я вже маю повне право вибухнути і виплеснути на нього все накоплене за весь день.
З-за дверей доноситься музика. Але мені не потрібен музичний супровід: я звикла виступати акапельно. Мій сильний голос набирає обертів і звучно, дзвінко лунає у нашій однокімнатній квартирці. Я не кричу, ні! Навіщо вдаватись до крику? Я як вчителька чітко, з інтонаціями, правильно наголошуючи слова розказую що, де і почім, і як мене вже все дістало.
Твої широко розпахнуті очі кольору щойно допитого чаю видають твоє непорозуміння і здивування.
Я нарешті замовкаю, видохшись, надаючи можливість тобі виконати свою партію. Але ти не хочеш. Ти погружаєшся весь у комп’ютер. О цей комп’ютер! Це не комп’ютер – це твоя коханка! Сили повертаються і я виконую ще одну арію. Це буде моє соло!
Коли нарешті задоволена своїм виступом і впевнена на всі сто у своїй правоті я лягаю спати – чую, що в підїзді концерт ще продовжується. Але цього разу щось приємне і, здається, знайоме. Намагаюсь впізнати, завмираю, перестаю дихати, прислухаюсь, що ж це? Щось таке, таке…
Будинок спить. Лиш світиться один монітор від комп’ютера і в одному під’їзді тихенько грає «Місячна соната».

музичка

це мій новий музичний проект
vk.com/club20391789