Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 минуле / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Забава

Постає як спогад про старий фільм
Хата що раніше пахла хлібом та затишком
Знервована бабуся
Ще тоді жива
Я на колінах
Сльози несправжні як моя свобода
Схлипи схлипи
Буркотіння то не я не я
Не я
Спогад недавній тоді
Давній немов психотравма сьогодні
Кажу не треба
А він підпалює траву
І гасить
Ногою
А потім змійка від нього тікає
Не встигає загасить ногою
І пішло поїхали
Егей запрягайте хлопці коні
Лісу половини немає
Не назбирала сусідка ягід бо втікла
Бо ж сонце впало
Немає лісу
А я кричу то не ми бабцю то не ми

Минуле, минуле, минуле...

Вчора я хотів тебе ще раз полюбити. Сьогодні — ще раз зненавидіти. Я особливий — той, хто завжди дивиться в минуле. Дитя регресу. На жаль така унікальність є пагубною. Теперішнє знецінено. Майбутнього не існує. Я лишень шкодую за тим, що було. Тепер я зрозумів, ким є. Якби не було людей, ніхто б мені не нагадував, і я б сам не знав, що існує сьогодні і завтра.
Як мені було приємно тебе кохати вперше два роки тому. Як мені було приємно тебе ненавидіти всього шість місяців назад, і як я чекав наших розмов місяць до сьогодні…
Ти бачиш? Це все — минуле, і я, напевне, насправді закоханий у нього, а не в тебе. Можливо я чекаю нової зустрічі лише для того, щоб згодом додати її у свою пам'ять з міткою "історія". Чому я не можу бути звичайною людиною? Мене ніхто не зрозуміє. Всі ці думки неможливо висловити жодною мовою, а як би я волів.
Покличте екстрасенсів, читачів думок, кого-небудь, благаю! Та надійтеся, що вони виживуть після моєї сповіді…

Фізика

Броньоване серце моє
встояло на розстрілі твоїм его
непропорційним твому розміру

ультрафіолетові очі
встояли перед поглядом
немовляти на материнські груди

моя барабанна перетинка
надчутлива
мало не луснула, коли захропів

і сумно стало…
що губи не наллються більше щастям,
якщо тебе поцілую
і жили не наповняться щастям
коли почую твій запах
я втратила валентність
стало нудно…

я починаю жити)

Мені боляче!
Поруч маникен плаче…
Вона нічого не бачить…
Вона плаче, плаче…
Чорні сльози…
Їй погано наче від дози,
серце коле наче від шипів рози!
Холодно, холодно!
Сльози знов сльози!
Образи, безмежні образи!
Вони вже зірвали всі фази…
Слова, емоції і знову образи…
Але ж серце крихке наче кришталь вази!!!
Розбити… Так легко його розбити…
Струмки по щоках, їх важко придушити…
Не можна цього так залишити…
Потрібно робити!!! Хоч щось робити…
Так хочеться взяти й на все забити…
Не забити, а просто забути…
Образи і муку всім простити…
І далі жити! Продовжити жити!
О ні! Так не можна робити!
Цього не можна припустити…
Мимо вух все знову пропустити…
Знову зібрати всю біль і в собі залишити…
Боротись! Ось, що треба робити!
А потім табличку в руках маникена змінити…
Посміхнутись і впевнено крок ступити…
І почати жити! По-справжньому ЖИТИ!!!

«Зачохлені гітари»

Їх бачив через вікно свого будинку, двох чуваків, які ставили свої ровери у задньому дворі, за спиною у них висіли гітари у чорних чохлах. В цьому совковому місці проживання рідко бачив зачохлені гітари тай ще так близько, через вікно. Думав, що вони придурки бо лише придурки могли їздити в цю школу з гітарами в чехлах чорних, в цій школі взагалі не сприймали людей з гітарами в чорно-білих кедах з довгим волоссям. Так, один з них мав довге, трохи довге, напевно середньої довжини волосся, схоже чимось на Курта, інший був брюнетом та схожим був сам на себе.
На той час я вже не навчався в школі, бував там рідко, хоча вона знаходилася в метрах 200 від мого будинку, вчився вже у коледжі на юридичному факультеті, часто думав, що я там роблю і взагалі, що роблять юристи бо ні фіга не міг втикнути з того, що верзли мені на парах зануди викладачі, це тепер я вже розумію, що вони і самі не знали, що роблять юристи у совковій державі Україна з совковим президентом і..., але сьогодні я знаю, що роблять юристи – вони роблять розумний вигляд, можуть знати два речення, але будуть говорити їх з різних сторін і вам видасця, що вони розумні, грамотні, багато книг прочитали і навіть умію користуватися Інтернетом, вони ці юристи з Вас шановні громадяни витягують гроші поки їм не стане, а не стане їм ніколи.
В школі бував рідко я це вже згадував, яку в принципі не любив з дитинства і до цього часу, любив її лише за те, що саме вона ця школа звела мене з найкращими людьми з мого життя і за це їй вдячний.
Поперло мене піти на шкільний концерт присвячений наступаючому новому року здається 2006 року, в шкільний клюб, скоріше їдальню. Зайшовши до залу зразу примітив, що в центрі стоять шкільні барабани, на яких я колись тіпа шота стукав, та не як не міг одночасно бити по тарілці, цій бісовій тарілці, зараз вмію ха-ха. Ого барабан, зелені барабани, барабани на яких мали грати піонери пісні про Леніна та Сталіна і грали трохи піонери, навіщо вони стоять тут в нас же совкова школа, яка має попсовий синтезатор, караоке, фанеру, на яких співають дєвочкі про пальчиків, хлопчики про бумераJ)) одним словом повний чикенз-фак мак.
Бля, нехера собі, на сцену вийшли ті два чуваки, які ставлять коло мене свої ровери і ходять з гітарами за спинами в чорних чехлах, вони заграли, на ударній їм підігрував вчитель музики на уроках якого я нудився і вирішив слухати нормальну музику. Звук був фіговий, барабани своїм стукотом буквально перестукували спів соліста, солістом був той чувак, який мав довге волосся, як у Кобейна, це він лобав на гітарі, брюнет стояв за басухою. Було кльово, напевно лише я один в залі розумів кайф їхньої музики, здивованні рила публіки давали знати, що вони повні дибіли, лузери і ніколи не зрозуміють тої музики, що породжує в твоїй душі невідомий стан, стан в якому ти кінчаєш весь час, стан в якому тобі все і всі пофіг, ти в екстазі без екстазі.
Хлопці, що носять гітари з чорними чехлами, відіграли дві пісні, дві нормальні пісні, це був мій перший концерт, на якому в живу слухав справжній рок, гранж. Слів не запам’ятав, було просто не до того, щоб щось запом’ятовувати, пробував вловити кожен момент того часу, кайфувати кожну секунду.
Після концерту підійшов до цих двох героїв рок-сцени, які ходять з зачохленими гітарами та кладуть свої ровери біля мого будинку, я просто мав стати їхнім другом, це не я вирішив, це там вище так прописали в мому житті.

— Привіт! — сказав я дивлячись на чувака, який змотував шнури від гітар.
— Привіт! Він поглянув на мене з під лоба, змотуючи різнокольорові шнури. Опа подумав напевно він це місцевий мудачило-бичило, фанат Владімірського централу і чісто пацанов, зараз наїде.
— Ти місцевий авторитет? Запитав він у мене.
— Ні я не авторитет і не бик, хоча трохи схожий, я Ваня єдиний нормальний чел тут, слухаю рок. Доречі ви не погано зіграли.
— Дякую! Ваня теж, приємно познайомитися, а то МаксJ)
… ………………………………………………………………………

Зразу знайшли спільну мову, говорили про музику і про музику, ми ставали поступово друзями, навіть більше ніж друзями…
  • 0
  • 3 вересня 2009, 17:03
  • fil
  • 2

колись наболіло.

Тобі здавалося, що знаєш ти мене.
Не виключено, що, можливо, бачив,
Бо Львів – маленьке місто чарівне…
Де кожен чує, якщо й тихо плачеш.

Де кожен чує. Та не підійде.
Чужа біда – вона ж чума жахлива!…
Можливо й бачив ти колись мене
Та знехтував, бо я була безсила.

Тепер, коли піднялася з землі,
Розправила упевнено я плечі.
Сама!… Навіщо здався ти мені?
Тепер вже ти для мене недоречний.

4.03.09
  • +6
  • 16 травня 2009, 21:58
  • ProZaek
  • 9

Колишнє

Я не плачу, коли не сумно
Не сміюся, коли не смішно,
Я тікаю від всіх безумно,
і вбиваю своє колишнє.

Я не хочу пісень співати,
Не дивлюся на небо пізнє,
Я боюся триматись за грати
і замолювати колишнє…

( Читати далі )