Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 люди / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Озлобленный

День еще только зарождался, но в воздухе уже чувствовалась предвкушающая ухмылка полуденной жары. Воздух был слишком теплым для такого раннего часа. Слабый ветерок вяло и неуверенно колыхал утренние запахи, честно пытаясь делать свою работу. Хавьер курил возле машины и смотрел на просыпающийся город. Солнце лениво взбиралось вверх по городским шпилям и лужами растекалось по крышам центральных кварталов. Небо ровного голубого цвета – ни облака.
Жара. Снова эта треклятая жарища. Cплюнул себе под ноги, сделал последнюю глубокую, как вдох, затяжку и с чувством бросил окурок на землю. Хлопнула дверь такси и у Хавьера начался новый рабочий день. Провожая уезжающую машину, с земли поднимался легкий дымок от умирающего окурка.



( Читати далі )

Мурахи

Тим, хто ховається під парасолями.

Краплі сліпого дощу
Наповнюють простір
Між землею
І небом.
Люди,
як скажені
Поховались в своїх
Картонних коробках.
Вони бояться змокнути
Під рясним літнім дощем.
Вони бояться всього,
Що неприємне
Їм.
Сотні парасольок
Заповнили простір
Між
Небом і землею.
Це їхній своєрідний
Панцир,
В якому вони
Ховаються.
Бо люди –
Мурашки.
Що бояться
Дощу.
Ми маленькі
В цьому безмежному
Всесвіті.
Краплі – ще менші.
А ми їх
Боїмося.
Люди, вилізьте
Зі своїх картонних
Коробок.
Бо ми — не
Мурахи.
Ми – люди.
Чи не
Так?

Было время, да не стало...

Было время, да не стало
И слезы на лице и дневная усталость
Прохожих толкаем, не видя их лица
На земле мы, падшие птицы

Было время, да не стало
И слезы на лице, и ночная усталость
Кусались слова, царапали лица
Мы бледные птицы в небе искримся

Было время, да не наше
Были звезды да погасли
Были мы, да только в небе
Дух летит навстречу тени.

...

Мешкають люди в коробках з бетону.
Дихати важко легеням з картону.
Десь на даху кольорове «Свобода»,
Навчитись літати остання нагода.

Кохання і вітер – дірки у мережі.
Усюди розставлені радіовежі.
Дерева забрали як свідків дощу.
Яка вже різниця про що я мовчу?

Running away

Ти вирішуєш, що в тебе немає дому. Немає родини. Немає собаки. Немає мобільника. Немає грошей. А в космічних масштабах – це нічого не означає. Сьогодні. Завтра через це цунамі може трапитись, а сьогодні – це фігня. Така невизначеність… Всюди. Мене звати Аніка… Марі… Жезель, Ніно, Хейден, Нур, Кейсі, Ханна. Мені 22, 19, 25, 20, 23, 18, 24, 22. Я з Хофну… Сьогодні. Це в Ісландії, просто… мало хто знає. Ви, мабуть… Ви все-одно про мене забудете максимум за тиждень, тож… Це не має значення. У космічних масштабах. Сьогодні. А завтра через це цунамі може трапитись. Там, на фото, мій хлопець, Ян. Він не знає. Ем… Якби це був фільм, я б хотіла, щоб зараз показали мої очі крупним планом, і ще, щоб усе було переосвітленим. Люблю цей ефект. І ще музика така, і ракурс швидко змінюється… Я завтра їду. До Ченнаї, це в Індії. Там мене зватимуть Лора. І це моя найулюбленіша частина. Та, де треба думати, ким будеш. Я… Я тікаю. Завжди. Постійно. Знаходжу круту країну, круте місто, крутих людей, живу там певний час, а потім, перш ніж зовсім у них розчаруватися, їду. Нове ім’я, життя, країна, місто,люди. У мене є… Червона валіза. В ній – всі мої речі. Найдорожчі. Зелені кеди, старий в’язаний кролик, збірка Сільверстейна, кілька дисків і… просто мотлох. Інше я купляю вже коли приїжджаю кудись. Я… Я ніколи її не розпаковую до кінця, бо… Це не має значення. В космічних масштабах. Сьогодні. А завтра від цього цунамі може трапитись. Це ніби традиція. Все таке невизначене. Ви, мабуть, думаєте, що в мене комплекси, або якийсь психічний розлад… Та це не правда. Я абсолютно адекватна. Майже завжди. Просто. Мені так легше. Вже чотири роки, як легше. Я… В мене є гроші. І смартфон. В ньому аська. Там… Тільки один контакт. Він з Варшави. І всіх мене знає. Я написала йому, коли вперше втекла. Потім коли зробила це вдруге. Тоді ми почали спілкуватися щодня. Він колись написав «як будеш у Варшаві, зустрінемося». І я була у Варшаві… Та… Так йому і не сказала… Хоча… думаю він знає. Він занадто добре мене знає і… Це мене часто рятує. Тоді коли я плачу, особливо. Таке рідко трапляється. В останнє було минулого року. Але тоді була вагома причина. Я… Я інша. Тепер. І завтра, мабуть, ще раз змінюся. Лора… Вона буде… Художницею. Малюватиме комікси. Слухатиме реггі. Дивитиметься комедії. Останні три просто ніби застрягли в арт-хаусі. Треба урізноманітнити. Вона… Не цікавитиметься політикою. Це вже за правило. Любитиме дітей. І пляжі. Не знаєте, там є пляжі? Мммм… Ну добре… Це… Неважливо. В космічних масштабах. Сьогодні. Хоча завтра через це цунамі може трапитись…

Приміські потяги

усіх можливих способів переміщення найбільше мені подобаються потяги. Хотілося б написати «літаки», але це буде неправда. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє літав ними (хоча пам’ятаю, що мені тоді дуже сподобалось), тож це не рахується.
Отже, моя любов – потяги.

( Читати далі )