Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 люди / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Натовп

Я не бачу свого відображення.…Тільки білі руки, неначе паперові, які безпорадно звисають в повітрі. Вдивляюсь у пустоту, в якій мали відображатися обриси мого обличчя. І не бачу нічого. Безпорадно шукаю очима відповіді. У безсиллі єдиним видимим місцем обхоплюю невидиму голову, у якій поїздом промчали тисячі версій і думок. Моторошне відчуття, неначе фільм жахів став реальністю…Страх заставляє серце шалено битися, у вухах чується дзвін. Я не можу збагнути, що трапилося. Куди все зникло? Це дійсність, чи тільки моя фантазія? Проводжу рукою по ідеально холодному тілі. Я Є. Для впевненості кусаю губу, щоб відчути біль. Перестаралась – тепла рідина тече моїм підборіддям. Відчуваю судорожний трепет моєї пораненої частинки і розумію: Я Є. А відображення зникло…
З цього летаргічного сну мене виводить попереджаючий сигнал автомобіля.
Шум усіх проїжджаючих повз мене машин і нескінченний потік людей повертають розум до реальності. І люди, і авто однакові: іноді блискають до тебе фарами, іноді видають жахливий звук в твою сторону, але переважно їм твоє існування байдуже, як і тобі їхнє.
І в цей момент я збагнула, наскільки страшний вплив натовпу, в якому губиться твоє відображення. Ти частина цього нестихаючого потоку, який створює образи, поведінку, який заставляє рухатися в потрібному напрямі, який диктує умови і норми. Навіть якщо ти відмінний від них, у цьому середовищі твоя відмінність непомітна. Море – синє, навіть якщо в ньому наявні червоні чи чорні краплинки…Але у натовпі найбільш гостре відчуття самотності. адже ніби кругом і люди, а насправді ти один…І щоб ти не робив, ти не зміниш цього. А хоча…

Акваріуми.Проза.Хельга Ластівка

У надвечір'ї наших кварталів у вікнах запалюються лампадки акваріумів. Йдучи вулицею, можна запросто натрапити хоча б на один з них: блискучий шмат різноформатного шкла з драглистою водою з мнєсом всередині. І якби можна було б стати невидимим, хоча б на мить потрапити у квартири, де живуть акваріуми…
Риби плавають, повільно ворушачи своїми жилавими плавцями, сопливо закопилюють нижні губи, меланхолійно і немов стомлено піднімають свої зябренята. Риби плавають. Одна за одною, поруч, назустріч, навскіс, напролом, проти течії і проти юрби… Мов маленьке суспільство — примітивне і прагматичне, але напрочуд відкрите у своїх потребах: поїсти, спаритися з найкращою самкою (вибрати найкращого самця), вирости і здохнути. Ну бо на більше інтелекту нема, та й геть непотрібно. Великі очі напроти риб'ячих довбешок пильно стежать…
А всередині є навіть стежки, дитсадки і родильні будинки…Але немає криків, сліз, образ, розбитих колін і проблем з вимовлянням букви «Р». Немає товстих і байдужих виховательок, немає тупорилих і наглих акушерок, до речі, теж з біса байдужих. Немає неправильних діагнозів і помилкових операцій, як наслідок — немає заживо гнилих пацієнтів, вроджених пороків серця, синдрому ДЦП, дітей у візочках і дітей у капсулях. Немає. Є просто смерть і просто життя…
"…Жити не значить тільки жерти, розмножуватися і видавати прописні істини. І немає значення, чи жерти дороге їдло, чи ковтати мілкі книжечки, чи множитися вшир, чи множити власну мізерність, чи видавати банкнотні істини і мірила, чи світити абсолютизмом… Геть не має. Головне, чи плачуть діти. "
… Акваріумне скло — дивна лінза. Заломлюючи погляд, змішуючи його з світлом лямпи, заварює шкло темне діло: створює вар'ятне видовище, ілюзорність якого може зрівнятися лише з брехливістю нещирих ікон. Риби йдуть. Риби стоять. Риби плачуть і солодять воду вуглекислотою.
Але риби не вигадували ядерної бомби.
Вони часом ганяються один за одним, півники, наприклад, борються за самку. Але від цього не помирають мільйони інших рибок…
У надвечір'ї наших кварталів на вулиці виходять людиська, які не знімають з голови акваріумного шкла. Одні — до божевілля справедливі, а інші — такі, як звук цмокання риб'ячими варгами. І всі в своїх рухах не менш однакові, на перший погляд, аніж риби в акваріумах. Дорожні знаки для них — водорості, розмітка на дорозі — оці потоки, в яких плавають-літають люди. Але є дещо, в чому ми трохи відрізняємося від зябристих. І це не наша тепла кров, не відмінності у шлунково-кишковому тракті…
Це любов.
Як дико. Ми відрізняємося лише любов’ю. Тим, що ми у битві за самку можемо усвідомити, що варто залишити війну, — заради щастя тих, кого ми любимо. Тим, що ми можемо відштовхнути безнадійних і можемо підняти з колін найбільш достойних нашої любові. Тим, що ми можемо залишити наше шкло. Видряпатися з нього. Видряпатися з закону природи. З закону — виживає той, хто є найсильнішим. Ввійшовши у юрисдикцію закону: кожен має право на своє щастя. Вистраждане, виплакане, видряпане на серці рибою-пилкою… Кожен має право на помилку. Але не на вбивство. На вбивство себе.
У надвечір'ї наших кварталів чути, як десь хтось дряпає шкло… Прислухайтеся, можливо, це дряпається назовні ваша душа.

втеча №2 (або де ти?)

Так я все зруйнувала, але не можу знайти цьому причини… почуваюсь спустошено, напевно саме час здатись. Ти булав єдиним, моїм. Ніхто не міг так мене зачепити як ти, але я це відпускаю… кричучи доганяю…
Це були мої помилки, я підвела, мені занадто важко довго протриматись. Все життя була плазуном тепер коли тебе немає мені буде тяжко піднятись. Так по-боягузки залишаю записку « Ти завжди бачив мене наскрізь, тож відпусти і ти знайдеш когось…» таких як ти немає…

Мені потрібно рухатись далі але ти ще дещо повинен знати, я загубилася в миготінні ока і вже не виберусь. Є запитання на які немає відповідей, просто відпусти – це мій урок.
(«Це не я, ти не слухаєш! Хіба ж не помітно що чогось бракує…»)

Ти не дозволила дістати тобі зірки з неба але і не дозволила померти заради тебе.
Я прокидаюсь від кошмару. Яке тепер твоє життя? Ти цього хотіла? Чи болить коли думаєш про мене?
Це нормально відчувати злість і нормально якщо ніколи не відпустить. Але я допоможу встати коли ти впадеш. Колись ми побачимось і ти назвеш мене своїм другом.
Можна чекати ціле життя поки прийде хтось і зробить не правильні речі правильними. Звісно ж в нього не буде відповідей на усі запитання але хіба ти ніколи не брехала?
Тобі було весело спостерігати як він розпадається? Душити його коли обнімаєш?
— Jak tu?
— vse syper;) a ty?

Ти завжди вміла добре брехати.

І так забуваєш де ти серцем.

Про расизм

Індія релігійна.
Китай трансцендентний.
Апологети східного дива.
Нащадки Конфуція
проривають
кордони
геополітичної Росії
демографічно.
Слов'яські ритуали породжують нові морально-етичні норми поведінки у сикхів.
Вузькоокий син Неба приймає доленосні рішення.
Бритоголові тіла
у важкому взутті
вибивають арійські ритми
на тілі служителя закону, встановленого Небом.
Синьо-фіолетовими мангалами
розливаються синці
на
його
жовтій
шкірі.
Розширені від болю зіниці
в глибокій скорботі
ховають в собі
незбагненні візерунки сансари…
Кому прийшло в голову їх пов'язати між собою?…
  • +2
  • 29 вересня 2009, 11:33
  • Athena
  • 8

метро (2)

  • +4
  • 9 вересня 2009, 14:37
  • Kerzya
  • 9

Глянь на меня, Человек...

Послушай, Человек. Лежит перед тобой другой Человек. Что сделаешь ты? Кому отдашь его душу? Куда уведешь его путь? Пусть ветер не лечит твою совесть…Посмотри, у него есть ребенок. Он со смущеньем говорит тебе ето… А у тебя есть ребенок? Да, етот мешочек с костями уже давно тянет с тебя деньги. Ты так не думаешь? Да? Точно? Врешь…
Посмотри, Человек… Вон, за окном твой мир-фильм. Что ты сделал, чтобы что-то было лутше? ТЫ, человечек, ТЫ… Посмотри мне в глаза, человечек… Небесам ты интересен. Так вот, чем ты можешь быть нам полезен…Не смей! Не трогай лежачего, что говорят! Ех, в ад… Говорили же мы, не трогай слабого…Но-но-но… Теперь по рукам надают.
Что?…Ты…плачешь?! Ты? Мерзость, почему ты не плакало, когда творило зло?…когда немножко и много творило зло?… Да, ето можно простить… Но стоит ли?…
Посмотри на себя, Человек… Создание похоти и Шекспира. Вот зеркало твоего мира — урна и цветок… Гуляя под дождем, вряд ли найдут успокоение те, кто думает о тебе, Человек. Ища вопросы — да, они ищут вопросы. Ех, милый человечек, ты так смешон. Ты не умеешь даже верить в то, что мы существуем. Ты даже не способен верить в себя…Я уже молчу про веру в Любовь и Счастье…В Любовь и в Счастье…В То, что было создано даже не нами, в то, что создали вы…
Гуляя под дождем, они целуют небо, они обнимаються и покрывают своим неровным дыханьем асфальтовый пейзаж. Они растут вверх. Они светяться. Они ласково берут головы друг дружки в ладоши и стараються уберечь друг друга от неопасных дождевых капелек у друг дружки на груди. И будь то зима или лето — не важно. Важна лишь Любовь и Жизнь. Дыханье и Свет.

А ты, человечек?…А ты достоен быть с ними на шальках весов? Достоен со счастьем, которое ты принес другим?…Сколько судеб улутшил? Сколько спас?…Ех, человечек… Помиться бы тебе… Под дождем…

Хельга Ластівка

Щось таке...

Сфотографовано на стареньку «мильницю», тому суворо не судіть :)

Фото з ДІТЬМИ

Фото з дітьми