знімала Магду в кав'ярні десь у центрі Оксфорда
- +3
- 10 грудня 2009, 20:22
- коментувати
Натовп
Я не бачу свого відображення.…Тільки білі руки, неначе паперові, які безпорадно звисають в повітрі. Вдивляюсь у пустоту, в якій мали відображатися обриси мого обличчя. І не бачу нічого. Безпорадно шукаю очима відповіді. У безсиллі єдиним видимим місцем обхоплюю невидиму голову, у якій поїздом промчали тисячі версій і думок. Моторошне відчуття, неначе фільм жахів став реальністю…Страх заставляє серце шалено битися, у вухах чується дзвін. Я не можу збагнути, що трапилося. Куди все зникло? Це дійсність, чи тільки моя фантазія? Проводжу рукою по ідеально холодному тілі. Я Є. Для впевненості кусаю губу, щоб відчути біль. Перестаралась – тепла рідина тече моїм підборіддям. Відчуваю судорожний трепет моєї пораненої частинки і розумію: Я Є. А відображення зникло…
З цього летаргічного сну мене виводить попереджаючий сигнал автомобіля.
Шум усіх проїжджаючих повз мене машин і нескінченний потік людей повертають розум до реальності. І люди, і авто однакові: іноді блискають до тебе фарами, іноді видають жахливий звук в твою сторону, але переважно їм твоє існування байдуже, як і тобі їхнє.
І в цей момент я збагнула, наскільки страшний вплив натовпу, в якому губиться твоє відображення. Ти частина цього нестихаючого потоку, який створює образи, поведінку, який заставляє рухатися в потрібному напрямі, який диктує умови і норми. Навіть якщо ти відмінний від них, у цьому середовищі твоя відмінність непомітна. Море – синє, навіть якщо в ньому наявні червоні чи чорні краплинки…Але у натовпі найбільш гостре відчуття самотності. адже ніби кругом і люди, а насправді ти один…І щоб ти не робив, ти не зміниш цього. А хоча…
З цього летаргічного сну мене виводить попереджаючий сигнал автомобіля.
Шум усіх проїжджаючих повз мене машин і нескінченний потік людей повертають розум до реальності. І люди, і авто однакові: іноді блискають до тебе фарами, іноді видають жахливий звук в твою сторону, але переважно їм твоє існування байдуже, як і тобі їхнє.
І в цей момент я збагнула, наскільки страшний вплив натовпу, в якому губиться твоє відображення. Ти частина цього нестихаючого потоку, який створює образи, поведінку, який заставляє рухатися в потрібному напрямі, який диктує умови і норми. Навіть якщо ти відмінний від них, у цьому середовищі твоя відмінність непомітна. Море – синє, навіть якщо в ньому наявні червоні чи чорні краплинки…Але у натовпі найбільш гостре відчуття самотності. адже ніби кругом і люди, а насправді ти один…І щоб ти не робив, ти не зміниш цього. А хоча…
- +1
- 2 грудня 2009, 17:00
- коментувати
Акваріуми.Проза.Хельга Ластівка
У надвечір'ї наших кварталів у вікнах запалюються лампадки акваріумів. Йдучи вулицею, можна запросто натрапити хоча б на один з них: блискучий шмат різноформатного шкла з драглистою водою з мнєсом всередині. І якби можна було б стати невидимим, хоча б на мить потрапити у квартири, де живуть акваріуми…
Риби плавають, повільно ворушачи своїми жилавими плавцями, сопливо закопилюють нижні губи, меланхолійно і немов стомлено піднімають свої зябренята. Риби плавають. Одна за одною, поруч, назустріч, навскіс, напролом, проти течії і проти юрби… Мов маленьке суспільство — примітивне і прагматичне, але напрочуд відкрите у своїх потребах: поїсти, спаритися з найкращою самкою (вибрати найкращого самця), вирости і здохнути. Ну бо на більше інтелекту нема, та й геть непотрібно. Великі очі напроти риб'ячих довбешок пильно стежать…
А всередині є навіть стежки, дитсадки і родильні будинки…Але немає криків, сліз, образ, розбитих колін і проблем з вимовлянням букви «Р». Немає товстих і байдужих виховательок, немає тупорилих і наглих акушерок, до речі, теж з біса байдужих. Немає неправильних діагнозів і помилкових операцій, як наслідок — немає заживо гнилих пацієнтів, вроджених пороків серця, синдрому ДЦП, дітей у візочках і дітей у капсулях. Немає. Є просто смерть і просто життя…
"…Жити не значить тільки жерти, розмножуватися і видавати прописні істини. І немає значення, чи жерти дороге їдло, чи ковтати мілкі книжечки, чи множитися вшир, чи множити власну мізерність, чи видавати банкнотні істини і мірила, чи світити абсолютизмом… Геть не має. Головне, чи плачуть діти. "
… Акваріумне скло — дивна лінза. Заломлюючи погляд, змішуючи його з світлом лямпи, заварює шкло темне діло: створює вар'ятне видовище, ілюзорність якого може зрівнятися лише з брехливістю нещирих ікон. Риби йдуть. Риби стоять. Риби плачуть і солодять воду вуглекислотою.
Але риби не вигадували ядерної бомби.
Вони часом ганяються один за одним, півники, наприклад, борються за самку. Але від цього не помирають мільйони інших рибок…
У надвечір'ї наших кварталів на вулиці виходять людиська, які не знімають з голови акваріумного шкла. Одні — до божевілля справедливі, а інші — такі, як звук цмокання риб'ячими варгами. І всі в своїх рухах не менш однакові, на перший погляд, аніж риби в акваріумах. Дорожні знаки для них — водорості, розмітка на дорозі — оці потоки, в яких плавають-літають люди. Але є дещо, в чому ми трохи відрізняємося від зябристих. І це не наша тепла кров, не відмінності у шлунково-кишковому тракті…
Це любов.
Як дико. Ми відрізняємося лише любов’ю. Тим, що ми у битві за самку можемо усвідомити, що варто залишити війну, — заради щастя тих, кого ми любимо. Тим, що ми можемо відштовхнути безнадійних і можемо підняти з колін найбільш достойних нашої любові. Тим, що ми можемо залишити наше шкло. Видряпатися з нього. Видряпатися з закону природи. З закону — виживає той, хто є найсильнішим. Ввійшовши у юрисдикцію закону: кожен має право на своє щастя. Вистраждане, виплакане, видряпане на серці рибою-пилкою… Кожен має право на помилку. Але не на вбивство. На вбивство себе.
У надвечір'ї наших кварталів чути, як десь хтось дряпає шкло… Прислухайтеся, можливо, це дряпається назовні ваша душа.
Риби плавають, повільно ворушачи своїми жилавими плавцями, сопливо закопилюють нижні губи, меланхолійно і немов стомлено піднімають свої зябренята. Риби плавають. Одна за одною, поруч, назустріч, навскіс, напролом, проти течії і проти юрби… Мов маленьке суспільство — примітивне і прагматичне, але напрочуд відкрите у своїх потребах: поїсти, спаритися з найкращою самкою (вибрати найкращого самця), вирости і здохнути. Ну бо на більше інтелекту нема, та й геть непотрібно. Великі очі напроти риб'ячих довбешок пильно стежать…
А всередині є навіть стежки, дитсадки і родильні будинки…Але немає криків, сліз, образ, розбитих колін і проблем з вимовлянням букви «Р». Немає товстих і байдужих виховательок, немає тупорилих і наглих акушерок, до речі, теж з біса байдужих. Немає неправильних діагнозів і помилкових операцій, як наслідок — немає заживо гнилих пацієнтів, вроджених пороків серця, синдрому ДЦП, дітей у візочках і дітей у капсулях. Немає. Є просто смерть і просто життя…
"…Жити не значить тільки жерти, розмножуватися і видавати прописні істини. І немає значення, чи жерти дороге їдло, чи ковтати мілкі книжечки, чи множитися вшир, чи множити власну мізерність, чи видавати банкнотні істини і мірила, чи світити абсолютизмом… Геть не має. Головне, чи плачуть діти. "
… Акваріумне скло — дивна лінза. Заломлюючи погляд, змішуючи його з світлом лямпи, заварює шкло темне діло: створює вар'ятне видовище, ілюзорність якого може зрівнятися лише з брехливістю нещирих ікон. Риби йдуть. Риби стоять. Риби плачуть і солодять воду вуглекислотою.
Але риби не вигадували ядерної бомби.
Вони часом ганяються один за одним, півники, наприклад, борються за самку. Але від цього не помирають мільйони інших рибок…
У надвечір'ї наших кварталів на вулиці виходять людиська, які не знімають з голови акваріумного шкла. Одні — до божевілля справедливі, а інші — такі, як звук цмокання риб'ячими варгами. І всі в своїх рухах не менш однакові, на перший погляд, аніж риби в акваріумах. Дорожні знаки для них — водорості, розмітка на дорозі — оці потоки, в яких плавають-літають люди. Але є дещо, в чому ми трохи відрізняємося від зябристих. І це не наша тепла кров, не відмінності у шлунково-кишковому тракті…
Це любов.
Як дико. Ми відрізняємося лише любов’ю. Тим, що ми у битві за самку можемо усвідомити, що варто залишити війну, — заради щастя тих, кого ми любимо. Тим, що ми можемо відштовхнути безнадійних і можемо підняти з колін найбільш достойних нашої любові. Тим, що ми можемо залишити наше шкло. Видряпатися з нього. Видряпатися з закону природи. З закону — виживає той, хто є найсильнішим. Ввійшовши у юрисдикцію закону: кожен має право на своє щастя. Вистраждане, виплакане, видряпане на серці рибою-пилкою… Кожен має право на помилку. Але не на вбивство. На вбивство себе.
У надвечір'ї наших кварталів чути, як десь хтось дряпає шкло… Прислухайтеся, можливо, це дряпається назовні ваша душа.
- +8
- 31 жовтня 2009, 12:26
- 8
втеча №2 (або де ти?)
Так я все зруйнувала, але не можу знайти цьому причини… почуваюсь спустошено, напевно саме час здатись. Ти булав єдиним, моїм. Ніхто не міг так мене зачепити як ти, але я це відпускаю… кричучи доганяю…
Це були мої помилки, я підвела, мені занадто важко довго протриматись. Все життя була плазуном тепер коли тебе немає мені буде тяжко піднятись. Так по-боягузки залишаю записку « Ти завжди бачив мене наскрізь, тож відпусти і ти знайдеш когось…» таких як ти немає…
Мені потрібно рухатись далі але ти ще дещо повинен знати, я загубилася в миготінні ока і вже не виберусь. Є запитання на які немає відповідей, просто відпусти – це мій урок.
(«Це не я, ти не слухаєш! Хіба ж не помітно що чогось бракує…»)
Ти не дозволила дістати тобі зірки з неба але і не дозволила померти заради тебе.
Я прокидаюсь від кошмару. Яке тепер твоє життя? Ти цього хотіла? Чи болить коли думаєш про мене?
Це нормально відчувати злість і нормально якщо ніколи не відпустить. Але я допоможу встати коли ти впадеш. Колись ми побачимось і ти назвеш мене своїм другом.
Можна чекати ціле життя поки прийде хтось і зробить не правильні речі правильними. Звісно ж в нього не буде відповідей на усі запитання але хіба ти ніколи не брехала?
Тобі було весело спостерігати як він розпадається? Душити його коли обнімаєш?
— Jak tu?
— vse syper;) a ty?
Ти завжди вміла добре брехати.
І так забуваєш де ти серцем.
Це були мої помилки, я підвела, мені занадто важко довго протриматись. Все життя була плазуном тепер коли тебе немає мені буде тяжко піднятись. Так по-боягузки залишаю записку « Ти завжди бачив мене наскрізь, тож відпусти і ти знайдеш когось…» таких як ти немає…
Мені потрібно рухатись далі але ти ще дещо повинен знати, я загубилася в миготінні ока і вже не виберусь. Є запитання на які немає відповідей, просто відпусти – це мій урок.
(«Це не я, ти не слухаєш! Хіба ж не помітно що чогось бракує…»)
Ти не дозволила дістати тобі зірки з неба але і не дозволила померти заради тебе.
Я прокидаюсь від кошмару. Яке тепер твоє життя? Ти цього хотіла? Чи болить коли думаєш про мене?
Це нормально відчувати злість і нормально якщо ніколи не відпустить. Але я допоможу встати коли ти впадеш. Колись ми побачимось і ти назвеш мене своїм другом.
Можна чекати ціле життя поки прийде хтось і зробить не правильні речі правильними. Звісно ж в нього не буде відповідей на усі запитання але хіба ти ніколи не брехала?
Тобі було весело спостерігати як він розпадається? Душити його коли обнімаєш?
— Jak tu?
— vse syper;) a ty?
Ти завжди вміла добре брехати.
І так забуваєш де ти серцем.
- +2
- 26 жовтня 2009, 08:52
- коментувати
Про расизм
Індія релігійна.
Китай трансцендентний.
Апологети східного дива.
Нащадки Конфуція
проривають
кордони
геополітичної Росії
демографічно.
Слов'яські ритуали породжують нові морально-етичні норми поведінки у сикхів.
Вузькоокий син Неба приймає доленосні рішення.
Бритоголові тіла
у важкому взутті
вибивають арійські ритми
на тілі служителя закону, встановленого Небом.
Синьо-фіолетовими мангалами
розливаються синці
на
його
жовтій
шкірі.
Розширені від болю зіниці
в глибокій скорботі
ховають в собі
незбагненні візерунки сансари…
Кому прийшло в голову їх пов'язати між собою?…
Китай трансцендентний.
Апологети східного дива.
Нащадки Конфуція
проривають
кордони
геополітичної Росії
демографічно.
Слов'яські ритуали породжують нові морально-етичні норми поведінки у сикхів.
Вузькоокий син Неба приймає доленосні рішення.
Бритоголові тіла
у важкому взутті
вибивають арійські ритми
на тілі служителя закону, встановленого Небом.
Синьо-фіолетовими мангалами
розливаються синці
на
його
жовтій
шкірі.
Розширені від болю зіниці
в глибокій скорботі
ховають в собі
незбагненні візерунки сансари…
Кому прийшло в голову їх пов'язати між собою?…
- +2
- 29 вересня 2009, 11:33
- 8
Глянь на меня, Человек...
Послушай, Человек. Лежит перед тобой другой Человек. Что сделаешь ты? Кому отдашь его душу? Куда уведешь его путь? Пусть ветер не лечит твою совесть…Посмотри, у него есть ребенок. Он со смущеньем говорит тебе ето… А у тебя есть ребенок? Да, етот мешочек с костями уже давно тянет с тебя деньги. Ты так не думаешь? Да? Точно? Врешь…
Посмотри, Человек… Вон, за окном твой мир-фильм. Что ты сделал, чтобы что-то было лутше? ТЫ, человечек, ТЫ… Посмотри мне в глаза, человечек… Небесам ты интересен. Так вот, чем ты можешь быть нам полезен…Не смей! Не трогай лежачего, что говорят! Ех, в ад… Говорили же мы, не трогай слабого…Но-но-но… Теперь по рукам надают.
Что?…Ты…плачешь?! Ты? Мерзость, почему ты не плакало, когда творило зло?…когда немножко и много творило зло?… Да, ето можно простить… Но стоит ли?…
Посмотри на себя, Человек… Создание похоти и Шекспира. Вот зеркало твоего мира — урна и цветок… Гуляя под дождем, вряд ли найдут успокоение те, кто думает о тебе, Человек. Ища вопросы — да, они ищут вопросы. Ех, милый человечек, ты так смешон. Ты не умеешь даже верить в то, что мы существуем. Ты даже не способен верить в себя…Я уже молчу про веру в Любовь и Счастье…В Любовь и в Счастье…В То, что было создано даже не нами, в то, что создали вы…
Гуляя под дождем, они целуют небо, они обнимаються и покрывают своим неровным дыханьем асфальтовый пейзаж. Они растут вверх. Они светяться. Они ласково берут головы друг дружки в ладоши и стараються уберечь друг друга от неопасных дождевых капелек у друг дружки на груди. И будь то зима или лето — не важно. Важна лишь Любовь и Жизнь. Дыханье и Свет.
А ты, человечек?…А ты достоен быть с ними на шальках весов? Достоен со счастьем, которое ты принес другим?…Сколько судеб улутшил? Сколько спас?…Ех, человечек… Помиться бы тебе… Под дождем…
Хельга Ластівка
Посмотри, Человек… Вон, за окном твой мир-фильм. Что ты сделал, чтобы что-то было лутше? ТЫ, человечек, ТЫ… Посмотри мне в глаза, человечек… Небесам ты интересен. Так вот, чем ты можешь быть нам полезен…Не смей! Не трогай лежачего, что говорят! Ех, в ад… Говорили же мы, не трогай слабого…Но-но-но… Теперь по рукам надают.
Что?…Ты…плачешь?! Ты? Мерзость, почему ты не плакало, когда творило зло?…когда немножко и много творило зло?… Да, ето можно простить… Но стоит ли?…
Посмотри на себя, Человек… Создание похоти и Шекспира. Вот зеркало твоего мира — урна и цветок… Гуляя под дождем, вряд ли найдут успокоение те, кто думает о тебе, Человек. Ища вопросы — да, они ищут вопросы. Ех, милый человечек, ты так смешон. Ты не умеешь даже верить в то, что мы существуем. Ты даже не способен верить в себя…Я уже молчу про веру в Любовь и Счастье…В Любовь и в Счастье…В То, что было создано даже не нами, в то, что создали вы…
Гуляя под дождем, они целуют небо, они обнимаються и покрывают своим неровным дыханьем асфальтовый пейзаж. Они растут вверх. Они светяться. Они ласково берут головы друг дружки в ладоши и стараються уберечь друг друга от неопасных дождевых капелек у друг дружки на груди. И будь то зима или лето — не важно. Важна лишь Любовь и Жизнь. Дыханье и Свет.
А ты, человечек?…А ты достоен быть с ними на шальках весов? Достоен со счастьем, которое ты принес другим?…Сколько судеб улутшил? Сколько спас?…Ех, человечек… Помиться бы тебе… Под дождем…
Хельга Ластівка
- +3
- 30 липня 2009, 19:29
- 2
Щось таке...
Сфотографовано на стареньку «мильницю», тому суворо не судіть :)
- +6
- 5 липня 2009, 18:39
- 19
