Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 львів / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

З альбому Латентна сихівчанка

я латентний сихОва мешкАнець
з комплексом трийчітьсЕдмой маршрутки,
галіційського бИдлівства аґнець
на шворці бабільонської проститутки.

я зацофаний край ашфальту
мармулядою шмарклів й лузги, нах.
і занедбані богом ґештальти
снять у спальних моїх районах.

підпирають над лємберґом хмари
безбарочні мої небодряпи.
перед кождим з моєї отари
лев сідає на задні лапи.

by Абель Руданський

Наздоганяла чоловіка у білому

Наздоганяла чоловіка у білому
В місті Теплого Каміння
За три квартали від ще однієї церкви
Ловила Танатоса …

Коли повітря починає густішати,
Наповнюючись солодкуватим запахом хмелю та тліна
Я розумію що ти десь поряд…
Це підтвердять привиди тридцяти семи кішок,
По одній на кожну нашу ніч,
По одній на кожен поворот
Бруківчатого серпантину вулиці…
вказують шлях…

ще трохи…
Місто дражниться, луною – на мої кроки…
Витягнути руку… вгризтися нігтями в білосмертність піджаку…
  • +8
  • 20 січня 2013, 21:08
  • Arina
  • 1

причини ідуть

А скільки ще буде таких от написаних
Таких наболілих, відвертих віршів…
І стільки ж ночей, таких не заколисаних
Незнаних тобою, бо не захотів…
Та море причин, як би не зарікалася,
Казала, що сталь, що воля і все.
І знову оте «блін, ну знов закохалася»,
Знову зламалася, знову несе…
Віршами — схилами, горами, ріками
Серця, душі, традиційних метеликів.
І, як завжди, затремтять під повіками
Сльози під музику львівських генделиків.
Згодься, у цьому ти геть невиправна,
Любиш — пече і зализуєш рани.
От дочекаєш якогось там травня, —
Ті ж самі граблі. Пізно чи рано.
Скільки ще буде таких от написаних
Слів, що кульгають, які спотикаються;
Різних ночей чомусь не заколисаних…
Причини ідуть, а вірші залишаються.

Тут-буття

Мартинові Гайдеґеру

Істина мовляє мовцю в мові,
Струм думок тече кудись убік…
Я стою на Площі Ринку в Львові,
Все людське я тільки-но відсік.

Я стою у Львові. Площа Ринок.
Всюди – лють і кров, і побиття…
Мало хто наважиться на вчинок –
Мало доторкались тут-буття.

Але я відчув, що в світі файне,
Я відчув його незмінний атрибут –
Я. Людина. І в своєм Дазайні
Відчуваю серцем буття тут.

Відчуваю це і світ сконає –
Будемо вбивати бусурман,
Що їх в світі зграї, зграї, зграї,
Страшних і бридких дас Ман.

Чую спів. Луна співоча мова.
В мене виникають відчуття,
Все тече – ця річка кольорова…
Річка – мова. Річка – дім буття.

Нова драма з Royal Court

Міжнародний театральний фестиваль “Драбина” представляє
New writing with Royal Court
4–10 грудня 2011
Львів



( Читати далі )

Сестри Чернінькі презентують

У рамках 18 Форуму Видавців сестри Чернінькі та Літературна Агенція «Піраміда» презентують у Львові дві нові книги — містичний роман «Вілла Райські Пташки» та збірка поезії «Колись давно, як ще дерева говорили».

Love Lviv

Самотнє місто, що не створене для самотніх.
Точніш, не самотнє, а самодостатнє.
Не можна відчувати його самому.
Так хочеться розділити всю цю неперевершеність з кимось.
Як можна самому
ніжно пестити цю бруківку підошвами?
Як можна самому
дивитися на драйвових білок в парках?
Як можна самому
егоїстично стояти нагорі ратуші
і знати,
що близька людина не бачить всі ці дахи і вулички?
Адже так хочеться
розділити ці піднесені почуття
через поцілунок.
Неможливо повірити,
стоячи на оглядовому майданчику Високого Замку,
повірити у те,
що тебе ніхто не чекає,
щоб випити з твоїх очей ці потужні враження,
що ти нікого не чекаєш,
щоб відчути у тому серці захоплення,
тотожнє твоєму,
що поруч нема нікого,
з ким можна долонь в долонь спускатися униз,
через раз спотикаючись,
бо під ноги дивитись неможливо.
Нема нікого, хто б приїхав до тебе сюди.
Та й тобі нема до кого їхати звідси.
Але ти поїдеш.
Поїдеш, так і не показавши коханій людині
такий навколишній світ,
на котрий хочеться замінити свій внутрішній,
і великої різниці не буде.
Я відчуваю когось поруч,
заходячи у всі відчинені арки і подвір'я.
Я відчуваю когось поруч,
сидячи на широких підвіконнях у під'їздах з дерев'яними сходами.
Я відчуваю когось поруч,
слухаючи музикантів у центрі.
І не тільки музикантів,
я слухаю музику самого міста.
Гітари, бандури, духові,
шурхіт шин, шепіт крил, гомін компаній,
звуки відкорковуючихся пляшок, відкриваючихся дверей кав'ярень,
ехо дзвонів, стукіт трамвайних колес, та…
Звуки перетворюються у відчуття,
я навіть всотую все це не вухами,
я відчуваю тілом вібрацію.
Виявилося,
вібрація — це новий спосіб відтворювати емоції.
І кожен вібрує в резонанс цьому місту по своєму,
воно дарує кожному сюіту, створену спеціально для нього.
Я намагаюсь попросити того, хто поруч
дати мені відчути ту сюіту, що відчуває він,
але поруч нікого нема.
Це місто знає, що я самотній
і дарує мені відчуття,
ніби поруч хтось важливий для мене всеж є,
пропонує на цю роль себе,
і я погоджуюсь.
Ми разом бачимо місто у безлічі різних аспектів:
як туристи, як мешканці, як студенти-заочніки,
як птахи, як камені, як духи…
І разом з тим бачимо його таким,
яким не зможе його побачити жодне з вишеперелічених.
Тільки воно
вміє знаходити антоніми до самого себе.
Тільки воно
може може змішати романтику старовинну та індустріальну.
Тільки воно
вміщає у собі купу повноцінних світів:
світ покинутих кам'яниць і заводів,
світ глузливих трамваїв,
світ містично-таємничних парків, тощо.
А ще, воно дарує таким, як я безсмертя.
Я точно знаю одне, —
коли я помру,
і станеться диво,
і поховають мене на Личаківському,
я не зникну у небуття.
Моя свідомість воскресне,
і зіллється з усім тим, що є цим містом.
І тоді вже моя черга буде разом із ним
дарувати самотнім весь цей космос почуттів
і розділяти з ними усю цю пишність,
бо решта подарує це один одному і без моєї допомоги.