Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 кіно / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Очі

Спроба так спроба…
Крок так крок…
Нехай закарбується
глибше урок.

Мотив продзвенів…
І дума застигла…
Милий чи мила, ти
в душу мою проникла.

Дихання ритм…
Веремія думок…
Не стане сходинок?.. Не стане —
є Бог.

Відсуваю фіранку…
Відчиняю вікно…
Не спіши, не зникай — сон живе,
як і всі ми, давно…

Чорно-біле кіно…
Мені знову на дно?..
Не кивай, де долина нова,
як вершина
майбутнього
сна…

Кіно

Ми граємо ролі людей,
Інтриги, прикраси, обмани.
Ми вірим, що щастя прийде,
Усі подола океани.
Що більше не буде обману…
А щастя просто прийде…

Раніше ми ще не боялись,
Стрибати щасливо у грози,
Дощем безперервним вмиватись,
Від болю пускатися в сльози.
Раніше такі були грози…
Що гріх було в них не вмиватись…

Та пізно вже стало давно,
Щоб вчитися бути собою,
Ми граємо просто в кіно,
І ми головні там герої.
Так важко лишитись собою…
Коли все навколо — кіно…
  • +3
  • 23 серпня 2011, 19:32
  • bis
  • 1

Nothing personal:

це і назва голландського фільму і домовленість між головними героями, яку можна вважати основною сюжетною лінією. Лише двоє на сцені: руда нахабна дівка, що їсть зі смітника і полюбляє слухати оперу та сухий вдівець, що живе в будинку осторонь від людей на узбережжі. Що їх з'єднує? Нічого. Нічого особистого. Угода проста: вона працює за їжу. Але жодних запитань, ніякого втручання у життя іншого, кожен сам за себе. Спільний побут та спільна самотність на фоні заворожуюче суворих ландшафтів Ірландії. Море і гори, ніч і день, старість і молодість, чоловік і жінка. Кожне слово, кожен жест і погляд — очки в зрозумілій лише їм двом грі, де головний приз — незалежність. Оператор бавиться у свою гру: «камерність» фільму викликає відчуття підглядання у шпарку, здається, що ти не маєш права дивитись на розкуйовджене волосся You чи зморшки на обличчі Old Man. Вони не називають один-одному навіть своїх імен. Дія фільму розгортається повільно і зосереджено і у кожній наступній частині все важче зберегти свободу, все непотрібнішою здається гра. «Я хочу бути як ти. жити самій у цьому будинку» — зізнається дівчина одного разу Мартіну (ми знайшли його паспорт поки його не було вдома). «Я люблю тебе» — здавалося б банальною фразою закінчується фільм. Хоча у цій грі так ніхто і не здався і не виграв…

Swing!


… Так звати циганську дівчинку у фільмі Тоні Гатліфа, якому ( як я тепер думаю) Кустуріца таки поступається… Бо на фоні Гатліфа його фільми власне про циган видаються якимись декоративними. Короче однозначно фільм року, чи як там кажуть. Просто неймовірно красивий відеоряд, така проста і трагічна історія кохання двох дітей, пронизлива музика (А-а-а, яка та музика!), ніякої особливої філософії, але кожен кадр насичений змістом, і навіть у сцені де горить гітара старого цигана немає нічого пафосного, бо це нормальний плин життя… Це щось що наближаєтья до мого уявлення про ідеальне кіно. І ніякого бруду, чорнухи, часом присущій європейському кіно — просто життя як воно є. Просто любов як вона є…

Самогубці - історія кохання

Фільм для тих у кого в 20 почалася криза середнього віку.
Уявіть собі ось таке — перерізали ви собі вени, усе так пафосно, все в крові, потім Вона кидається на труну на вашому похороні…
А ви у цей час в потойбічному світі працюєте у брудній піцерії і живете в гуртожитку. Тут усі такі самі, як і ви — самогубці. Цей світ мало чим відрізняється від того, ну хіба… тут усе теж погано. Але не настільки, щоб намагатись покінчити з життям знову. Раптом на наступному рівні все ще гірше? А ще сюди можна потрапити помилково — внаслідок передозу наркотиків наприклад… Тут ті ж самі правила. Правда не можна посміхатись. Тут живуть навіть цілими сім'ями. Тут можна навіть зустріти своє кохання — те, з минулого життя, через яке ти тут і опинився. А може і якесь інше? Ще тут трапляються чудеса — наприклад коли вдається відремонтувати фари…
Актори, режисер, оператор — суцільна національна мішанина: Великобританія, Хорватія і США. А історія сама написана ізраїльським письменником...І на виході ми отримуємо чудову ні на що не схожу роботу! Так фільм можна назвати арт-хаусним, але по суті він буде цікавий усім. Я б взагалі показувала його у школах.
Бо парадоксально, але при усій наче чорнушності сюжету, фільм світлий, після нього хочеться посміхатисть, і жити…

Гітара


Емі Редфорд, дочка відомого актора Роберта Редфорда багато років пробувала себе у ролі акторки та театрального режисера, дебютувала у 2008 талановитою роботою «The Guitar», що була представлена на фестивалі «Молодість» у Києві минулого року. Сценарій до фільму був написаний Емосом По на основі реальної життєвій історії. А справжнє людське життя не можна звинуватити у банальності сюжету…

Що б ви зробили, взнавши, що жити Вам лишається місяць-два і часу вже немає? Мабуть, більшість людей повторили би дії головної героїні фільму, роль якої виконує Саффрон Берроуз – нарешті зробили те, що завжди відкладали на потім, реалізували свої найбільші мрії, сексуальні фантазії та витратили усі гроші до останньої копійки. Практично уся дія фільму розгортається у одній кімнаті, що поступово наповнюється купою одягу, великим ліжком, незліченою кількістю ваз та інших деталей інтер`єру і двома коханцями. Та найважливішим і, можливо, єдино важливим придбанням у цій ситуації стає Гітара. Гітара з великої букви – як потаємна пристрасть, як єдиний порятунок, як жива сила.

Фільм примушує задуматись: а чого люди так дивно влаштовані, що згадують для чого вони живуть, лише коли збираються померти? Працююють на роботі, яка їм не подобається, живуть з людьми яких не люблять і забувають усі мрії, як сон. Можливо, кожному з нас у якості профілактики від байдужості потрібно раз на рік видавати діагноз СНІД або рак?

Перше місце у моєму рейтингу в номінації «Фільм, що примушує задуматись».

Вім Вендерс - The Palermo Shooting



Хоча цей фільм датовано на 2008, для мене він буде у списку найочікуваніших з 2009 поряд з новими фільмами Альмодовара, Джармуша, Інауріту, Тарантіно і т.д.
Фільм дуже не акторський, що не означає нічого поганого. Головну роль моднячого фотографа Фіна зіграв лідер німецького гурту Die Toten Hosen, доречі раджу послухати. Ще самі себе грають Міла Йовович і Лу Рід, тому для мене цей фільм Вендерса якби підсумок якогось етапу його творчості, і всі «зірки» сприймаються, як належне, а не як guest appearance.
Отже, головний герой переживає творчу кризу, і все, що цим супроводжується: пошуки себе, свого я, місця в світі, натхнення.
перші хвилин 50 фільм нагадує Париж-Техас, тобто ніякого розвитку сюжету попри все, що відбувається. Герой фотошопить власні роботи, гуляє по Палермо, робить знимки, постійно слухає улюблену музику Віма Вендерса. Вендерс ніби хоче показати, як сильно ми стаємо залежними від різного роду дівайсів, а вистарчить просто зняту навушники і оцінити реальність.
The Palermo Shooting дуже філософський фільм, по самий верх напханий цитатами інших режисерів. Тут тобі і Blow Up Антоніоні (загублений герой-фотограф), і Тоні Скот з його True Romance, коли Фіну являється дух Лу Ріда і каже, що той повинен робити те, що відчуває (в True Romance Кларенсу являється дух Елвіса з порадами), ну і звичайно Ніколас Роуг з його Don't look now (смерть з обличчям Деніса Хоппера, людина в капюшоні, яка переслідує Фіна в Палермо, дівчина Флавія, яка займається реставрацією фресок). Тому можна зрозуміти, чому Вендерс посвятив цей фільм Антоніоні і Бергману, це його версія Blow Up, тільки замість Лондона Палермо.
Напевно Вендерс хоче нам сказати, що треба старатись вилазити з затишних халуп, робити корективи у власному спланованому житті, і тут він нікому Америки не відкриє, але дасть привід задуматись!
Приємного перегляду!

Замітка про хіпстерів і маму

Все частіше можна почути, прочитати про нову субкультуру, так званих хіпстерів. Явище це не щоденне, хоча б тому, що на думку багатох хіпстери не створюють ніякої культури, не несуть свій внесок у її розвиток, не мають власного маніфесту. Грубо кажучи, живуть по принципу унітазу: знайшов гроші — спустив на вітер.
Але залежить що саме цим вітром називати. Якщо називати хіпстерами людей, котрим не байдужий їхній зовнішній вигляд, і котрі слухають хорошу музику, дивляться не банальне кіно,то хіпстерами можна назвати багатьох, мою маму, хоча б.
Як упізнати їх на вулиці? Все дуже просто, ходять чутки, що це молодь в окулярах з грубою чорною оправою і джинсах скінні)
Може просто людей, котрим не байдуже те, що вони «споживають» стає більше.
А на закиди про «безкультурність» хіпстерів хочу відповісти наступним фільмом



Отже, Ксав'є Долан(Xavier Dolan), двадцятирічний хлопець, що зняв свій дебютний фільм «Я убив свою маму» (J'ai tué ma mère). Цей красивий канадський хлопчик написав сценарій, знайшов гроші і зняв кіно, яке вже встигло отримати декілька нагород і номінацій! Фільм не тільки про модного накуреного мальчіка, не просто про вічний конфлікт батьків і дітей, а ще й зворушливе зізнання у любові, до близьких.

http://www.youtube.com/watch?v=tDa0CkKjfsk

Приємного перегляду!!!

Безславні виродки

Нє, ну міхалкову канєшна ше далеко, але як я зрозумів тарантіно почав скорочувати відстань.
його останній фільм на мою субєктивну думку — замовна попса і вершина омериканської політ коректності, а ще надзвичайно тупий фільм! бдищь! Може це через Бредового піта?