Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 кінець / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

21.12. 2012

Ця осінь, безумовно, була краща за попередню
В ній більше шарфиків, більше вогнів
Кардинально більше тебе.
І якщо переживемо і цей кінець світу
Не розіб'ємось об каміння зірок
і буденність кастрюль
Утічем від вогненних дощів
І нудних серіалів
Не втопимось в морі Чумацького шляху,
невимитих чашок
То бути нам разом
віднині й довіку амінь.
І хай будем приречені
Вічність кружляти на кільцях Сатурна
Чи в чорній дірі смакувати місцевої
чорної кави
З часом забудемо все:
Як починалась та (краща) осінь
Як пахнув ромашковий чай
І дощі на планеті Земля
Якщо розкида нас в просторах безмежних галактик — Призначаю побачення
На черговому параді планет.
Одягнися святково

Екзекуція душі

Треба змиритися з думкою, що ти ніколи не станеш моїм принцом, а я не зможу стати твоєю принцесою. Ти ніколи не заспіваєш мені серенаду під вікном літньої ночі, коли всі надокучливі бабусі мирно спатимуть у своїх квартирах, а твій голос, більше схожий на виття кота в березні, змусить навіть найслухняніших щурів (бо тих сучок собакою не назвеш) найгламурніших дівчат мого під’їзду підспівувати не в тон. Ти не писатимеш од моїй незрівняній красі та не зачитуватимеш їх з пам’ятника Шевченку на Центральній площі, саме тоді, коли сонце ще цілуватиме наші щиколотки, а перехожі якраз повертатимуться додому. Ти не співатимеш дифірамби моєму ідеальному тілу, яке дійсно заслуговує похвали, хоча я завжди від цього відрікаюся, насправді ж знаючи, що ти звернув увагу не на мої переконання та інтелектуальну спроможність (це було потім), а на мої довгі стрункі ноги тієї весни, коли мої форми набули сексуальної жіночності і я вперше одягла ліф повного першого розміру.
Я ніколи не стану твоєю дружиною і не готуватиму тобі свої помиї, які ти, нарешті, навчився вправно вихваляти. Хіба я винна, що не навилася цьому ремеслу? – Де сім господинь, там хата не метена. Я ніколи не народжу тобі сина, а потім ще одного, і ще одного, і ще дочку, — все як ти мріяв, — і не роститиму їх як справжніх українців. Я ніколи не зможу вилаяти тебе за те, що ти, негідник, прийшов додому надто пізно після чергового святкування якогось вигаданого свята з твоїми невиправними друзями, такими ж дріб’язковими, як і ти. Я ніколи більше не скажу тобі, як я сильно тебе кохаю, як ненавиджу себе, прокидаючись самотніми осінніми ранками у холодному ліжку, за те, що не можу бути з тобою.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Велика філіжанка гарячої дешевої кави з цукром та домашньою згущонкою допомагають прокинутися від цих ненависних думок. Ось руки, що в якомусь незрозумілому екстазі огинають всі випуклості та впадини наших тіл, тіл які знемагають від бажання…
Подумати тільки, цього більше ніколи не буде!
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Спочатку ти танцюватимеш танець кохання з усіма довгоногими красунями мого району. Щоб помститись мені ти навіть звабиш мою близьку подругу, якусь з тих, котрі постійно підсовують мені глечик з гімном у відповідальний момент. Потім ти будеш пити з горя, ти тонутимеш в океані пива, морі горілки, річках вина, струмках коньяку… ти потрапиш в мавпятник кільканадцять разів… Твої друзі намагатимуться тебе розрадити, та все марно. Ти вважатимеш себе потворою, за те що весь тиждень закидував моє вікно яйцями та кульками з фарбою і обмалював всі стіни мого району надписам «Катя С*** – шльондра». А тоді приїдуть твої батьки і буде серйозна розмова. Потім вони поїдуть. Знову приїдуть. Знову поїдуть. Знову приїдуть і врешті решт ти опам’ятаєшся, і все, буцімто, буде як колись, як тоді, коли ти ще не знав мене. А потім ти знайдеш собі якусь флегматичку, яка смачно готуватиме борщ та не виноситиме тобі мозок, не влаштовуватиме тобі істерик посеред кінозалу через якісь дрібниці. Вона цілуватиме тебе в губи навіть тоді, коли твоя щетина стирчатиме на два сантиметри і не кривитиметься навіть, не те що б добряче вилаяти та дати підзатильника. Вона буде прагматичною домогосподаркою, з якою в тебе нарешті буде спокійне тихе сімейне життя, будиночок на околиці міста, великий собака з добрими очима та веселою вдачею і жодних котів (як же ж ти їх ненавидиш!).
А я… А що я? Я буду вдавати, ніби нічого не трапилось, вдаватиму щасливу, як завжди! І тільки щоночі о 3 годині в туалеті квартири №42 по вулиці Б.Хмельницького буде ледь чутно тихі схлипування самотньої, загубленої, приреченої душі. Я теж випиватиму, спробую якісь наркотики, закину навчання і почну жити як модні телички мого району: бігатиму по діскацєках, тягатимусь з дорослими дядьками на крутих машинах, спробую хоча б з двадцять поз Камасутри, спатиму на шовкових простирадлах дорогих готелів, питиму шампанське з кришталевих келихів, на яких, хоч і ненадовго, та все ж залишаться відбитки моїх губ з тією самою помадою, що я купила колись з тобою за 2 гривні в економі… А коли болі будуть нестерпними і я вводитиму собі обезболююче в/в, всі називатимуть мене наркоманкою. Звичайно: мішки під очима через безсонню (спробуй заснути, коли все тіло ниє), руки в синяках від уколів, одяг повис як на опудалі, колись засмагла, шовково-ніжна шкіра тепер надто блідого кольору – я сама себе лякатимусь у дзеркалі. Друзі відцураються від мене… Отак і помру на самоті, чи то від якоїсь венеричної болячки, чи то від передозування анальгетиками… І тільки тоді ти дізнаєшся, чому я тебе спровокувала, чому знищила наше танго…
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — Він підійшов і поцілував мене палко в шию. Я відчула його важке дихання на собі і вловила сигнал. Він обійняв мене за талію, витягнув з-за кухонного столика і повів у шалений танець, що називається «коханням»…
— Можливо ЦЕ востаннє ми танцювали з тобою, можливо вже завтра я почну робити те, що марилось мені на кухні під гидотну каву і Моцарта. Жахливе слово «кінець» не дає моїй самотній душі спокою. Завтра, післязавтра, через тиждень, місяць, рік… а може вже сьогодні пролунає цей моторошний вирок!
А ти спиш, як маленьке кошеня, яке витягло свою крихітну лапку вперед і ніжно потягається. А який щасливий у тебе вираз обличчя! Добре, дуже добре, запам’ятаю тебе сьогодні таким, хто-зна, що буде зранку.
— Господи, я не хочу помирати! – паніка знову охоплює мене, коли я в черговий раз ледь не втрачаю свідомість, встаючи з ліжка. – А якщо я маю скоро померти, тоді дай сили відректися від найдорожчого, бо правда зробить їм боляче. Я не зможу жити з людьми, які дивитимуться на мене з жалем. Батьки плакатимуть. Він покінчить життя самогубством, одразу ж після моєї кончини… Таки правильно я вирішила. Я не завдам нікому болю, перенесу все сама. Як завжди. Мені не звикати… Головне не видати себе, не показати, що зі мною не все гаразд, що щось не так, що маленька деталь головного механізму мого ьіла вийшла з ладу і скоро зламається… навіки вічні, амінь.

Легке запаморочення, все темніє перед очима, повіки мимоволі опускаються. Розплющую очі – я на підлозі… Таки втратила свідомість. Котра година? Не знаю. Останнє, що пам’ятаю, як виходила в туалет о 2:32, відкрила двері, зробила крок, а далі… а далі напевно знепритомніла. Йду на кухню, щоб запити аспіринку (здається, я вдарилася до чогось головою… боляче). По дорозі заглядаю в спальню – він незворушно спить, як партизан в засаді. Входжу на кухню, а там на столику моя недопита гидота. Запиваю таблетку водою з-під крану… Ну, звичайно, комп’ютер ніхто не виключив і музика собі грала весь вечір та й досі грає. Сідаю за столик і роблю ковток дешевої кави, вже холодної. «Нас не повинні зривати вранці будильники…», — кричить Мертвий Півень крізь єдину робочу колонку.
Вранці… Дійсно, котра година… Індустріальний пейзаж робочої частини міста ще не набуває чітких контурів, а великий настінний годинник ще, мабуть, з часів 90х показує 3:11. «Нічого собі, повалялася в туалеті», — думаю я. Роблю ще один ковток кави і йду спати. «Ранок це найперше пора сум’яття».
Хех, а ця бурда смачніша холодню…
  • +1
  • 26 червня 2011, 11:46
  • soul
  • 2

Художнику ІІ (щось зламалось)

Так захотілось бігти на край світу
Подалі від думок, бажань і згадок
Та знову озираюсь на те літо
Ти мій кінець і мій початок

Важкі краплини падають на щоки
Дорога мокра й незбагненно довга
Легка хода, повільні кроки
Я знов підходжу до твого порогу

Гудзики легко піддаються пальцям
Моїм легеням знов забракне кисню
Душа натягнута немов на п’яльця
Ніхто із нас на гальма не натисне

Твоє мовчання і твоя неправда
Туманом сірим упаде на очі
Мені б хоч протриматися до завтра
Й втекти не дочекавшись кінця ночі

Тонкими цівками тече вода із неба
Зливається з потоками з-під вій
Я кинула свій світ заради тебе
Та чи покинеш ти для мене свій?