Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 кохання / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

У воді

Я розкажу тобі казочку.
І покличу тебе за собою.
Я зачекаю…
А ще засвíчу малесеньку свічечку.

І це все. Усміхнено
Ми пíдемо у самий центр подій.
Сподіваючись, що вогники наші
приведуть нас туди ж…
саме,

де відбувається вибух
свіжої й прохолодної води,
у яку ми ввійдемо
із веселими дрижаками
на знадливих гомілках.

А ще
торкатимемось пласких камінців
на мулистому дні, і малесенькі
карасики плескатимуть своїми
хвостиками у прозорій воді…

Ти ще не встиг запустити корені



Ти ще не встиг запустити корені, а я вже боюся тебе втратити.
Так, наче крапка стає комою. Так, наче ти за моїми гратами.
Гратися б нам, але я виросла. Вже не до любощів без довідок.
Вже не до пестощів без користі. Вже не до радості без домішок.
Міряю я тебе метром і доларом. Золото ти, але я – платина.
Ти ще не встиг мені стати донором. А я вже боюся тебе втратити.
Може, не треба туди падати, звідки вертаються тільки кращими?!
Я ще не встигла тебе втратити, але вже стало в стократ важче…
Можеш затриматись. Я дочекаюся. Скільки годин уже нами згаяно.
Час – це єдине, чого я лякаюся. Страх – це єдине, що завжди зникає
В мить, коли ти повертаєшся з вулиці, сповнений ніжності і незворотності…
Мої вуста на твоїх вилицях варті ста років моєї самотності.

(с) Тала Пруткова, 2013 р.

Ми так давно чекали тих моментів

Ми так давно чекали тих моментів,
коли під ноги падав цілий світ,
коли ще вистачало компліментів,
одного ніжного «Привіт».

І небо падало тоді до наших ніг,
цілунки гріли як пекуче сонце,
і кожен з нас тоді беріг
свою любов, неначе охоронці.

І м’ялася тоді під нами постіль,
і тіло було вже не хлібом- м’ясом.
Ми не обмежували простір,
не стежили за швидкоплинним часом.

Ми захлиналися коханням.
Здавалося, що більше треба?
І, маривши тоді зізнанням,
у подарунок несли власного «поета».

10.08.2013

Соплі...

Твій дотик дорого мені дається
Як втримати тебе в своїх обіймах.
Я вже не знаю, що мені робить,
щоб ти повірила у мене.

Чому не можу почуття я передати,
А може просто щось роблю не так,
Ти все скажи мені у вічі
Я також пробую на ділі довести,
Проте характер поїбаний мій —
Руйнує все…

Хоча стараюсь я немало,
Та толку з цього мало.
Я знаю, що тобі зі мною добре,
коли ти поруч біля мене,
а як ти там, далеко, не зі мною – уявлення не маю.
Про що ти думаєш, що мучить голову твою?!
Скажи, прошу, скажи мені!..

Я хочу хоча б раз почути,
" Не покидай мене, не йди, побудь зі мною, обійми"…
Почувши ці слова,
Я просто упаду до твоїх ніг,
до твоїх ніжних і солодких ніг!

Коли пригадую твій поцілунок,
такий… такий… такий…
що все вмить завмирає,
усі турботи й негаразди.

Не покидай мене, не треба,
Ще стільки хочу я тобі сказати й довести,
Але чомусь не можу, що тримає, не пускає?
Можливо те що потім зможеш обернути проти мене,
Можливо те, що я не впевнений в тобі,
А може просто я тобі байдужий?!
А все-таки я боягуз!!!

Без тебе не можу

Дивлюсь у небо й закриваю очі
Сонце гріє і пече,
Розумію що тебе немає поруч,
Але й розумію, що ТИ тут зі мною, вголові
Не покидаєш і не треба…

ТЕБЕ я бачу у вісні, коли ти поруч –
Теплий і солодкий, а коли ТЕБЕ нема –
Холодний і самотній.

Я хочу бути поряд, біля тебе, обійняти, пригорнути
І сказати: «Кошеня не спи, поговорити зі мною»,
Але уста не завжди заворушаться, бо розумію,
Що ТИ і так зі мною, а це дорого коштує,
Тому не треба привикати, бо не завжди це можливо…

Мені від ТЕБЕ нічого не потрібно, але і в відповіть не маю я нічого,
Окрім слів і теплого плеча.
Сама ТИ маєш вирішити чи це тобі потрібно,
Але я хочу щоб ТИ знала, що без тебе я як «ОВОЧ».

ТИ все, і все ТИ маєш мати, ТИ це заслужила…
Я кохаю ТЕБЕ! Хоч і не взаємно, але я не боюся це казати.
Бо сам втрачаю голову без ТЕБЕ, і не хочу це тримати у собі…

Сарказм

Ти вважаєш, що я курва? І не дивно
Бо це ж я тобі, як думаєш, життя все попсувала
І тепер тобі у лютому так зимно
Через те, що я таке твоє собі тепер забрала

Я ж лише собі сиджу так і міркую
Як би ще тобі чимбільше, чимболючіше зробити!
І коли я з ним рука в руці крокую,
Уявляю, як ти бачиш нас — так, щоб тебе добити.

Ти ж гадаєш, що я совісті не маю
Ні до твого, ні до свого, та й узагалі стосунків
Наче я от тільки цим і переймаюсь
Як побільше перекласти у мої з твоїх пакунків

Ти мені і не повіриш, якщо раптом
Хтось розкаже, що мені до тебе анітрохи діла
Хочеш вір, а ні — то як ти перевіриш
Хто з нас курва. Саме так. Ну а чого ти ще хотіла?

Інтуїція

А ти казав: «Та й навряд чи у нас щось вийшло б».
Це ж півроку тому ми востаннє гуляли європейською столицею, намагаючись увібрати в себе усі її запахи й пам’ятки, насолоджуючись старовинними вулицями. Я доторкалась до старезних будівель, від яких віяло неймовірною історією, і відчувала, як вібрують у долоні життя сотень, тисяч людей; я чула їхні стогони, зойки, сміх і здригання від сліз, і переймалась ними, наче власними. Моя чутливість у той день була на максимумі; увесь світ, у якому я жила останні кілька років, за двадцять чотири години у маленькому місті рухнув і зостався руїнами та гірким, ще сильно тліючим попелом там, куди я сама боялась заглядати. Утворилась невизначена пустота, яку не те, що не було, чим заповнити – я мусила віддати, віддати останнє на той момент щастя – мої нові міста, нові спогади…Я мала залишити там своє життя, одне з небагатьох – та ні, єдине в своєму роді! – єдине справді окреме життя серед тих, які ставалися зі мною за два десятки років. Отак би взяти тоді й викласти, вирвати, випхати із себе…цікаво, якби я справді це змогла, яким було б моє сьогодні?
Це ж півроку тому ми їхали назад у моднячому автобусі, сиділи на першому поверсі у ресторані і на останні крони брали собі терпкого вина. Кажу назад – бо на той момент мені було важко визначитись, де моє «вдома». Кажуть, дім там, де твоє серце. А моє серце на той момент було невідомо-де, воно немов зникло; або я сама була суцільним серцем, і нікуди й ні до чого вже не прагнула.
«Неможливо, неможливо, чуєш, лишити все у ***», — твердила я сама собі, і під ребрами билася справжня жінка – напевне, вперше в мені настільки. А сказала – «Не так легко»… А ти видихуєш мені у маківку, що тобі так само…але я не думаю, що в нас би щось склалося». І я мовчки пригорнула до палаючої щоки холодний бокал вина, а насправді знесилено впала, підстрелена цією реплікою, я стогнала і ревіла (напевно, таки відчувала, що все це – не просто так), хоча чого – я ж тоді тебе й не кохала.
…А тепер я сиджу у порожній кімнаті тут, в ***, і згадую усе це майже так само чітко, як би це було лишень учора. Я чекаю тебе з роботи, навпомацки знаходжу слід від твого пристрасного поцілунку на шиї, і усміхаюся, згадуючи, що тепер у моїй ванній стоїть і твоя зубна щітка.
А ти казав, навряд чи у нас щось вийшло б.

Вечорами по п'ятницях

Як я люблю… вечорами по п’ятницях
Валятися з тобою в кріслі
П’ючи сухе вино… і ні про що
З тобою говорити

Або про щось. Скоріше цитувати
Вірші Костенко, Симоненка і Сосюри
Як я люблю отак розповідати
Валяючись у тебе на колінах

Вдивлятись у твоє обличча щире
І твої думки вгадувать очами

Як я люблю цю мить чарівну
Коли мені не треба поспішати
Коли рахуємо зірки з тобою
Коли вся ніч попереду і наша.

...

Як добре мати чоловіка-ремонтника. Одразу уявляється картина як ти робиш йому його омлет та ранкову каву з перцем чилі, доки він лагодить пральну машинку, яку ти «випадково зламала, і взагалі вона сама і я тут ні до чого!».
Як було б добре прокидатися ранками в обіймах цього сильного, статного чоловіка, цілувати його тонкі губи і насолоджуватися його ранковими сонними «мгм».
Поряд з таким ніщо і ніхто не страшний, йому можна довіряти і покладатися на нього в усьому.
Такі, зазвичай, люблять діточок і тиху ідилію сімейної рутини.
Як добре жінкам чоловіків-ремонтників.

Олексію

Ти мій далекий привид минулого
Люблю тебе чи зовсім не люблю
Що поміж нами було неминучого?
Та і було чи не було?

Клявся мені у коханні у пристрасті
Що я єдина мене запевняв
А і навіщо були оці пристрасті
Коли ти і сам нічого не знав?

Коли ти і зовсім не був готовий
Коли ти шукав де повигідніш є
Навіщо були оті спроби, знайомий?

Чи звершилося все? Чи досяг ти мети?
Ти лиш душу мою потривожить осміливсь
І супокій душі на алтар ти поклав

На алтар самолюбства твого. І навіщо
Я шматок свого серця тобі віддала?

Не одна зараз я, та і ти не один
Але щось тебе знову приводить
Що забув ти в оселі
Давно вже чужій?

Залиши, залиши мене знову
Я не хочу і чути і бачить тебе
Я давно вже належу другому

Не хапай моє серце, на друзки не рви
Ізкалічену душеньку мою