Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 книги / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

особисте

не кажи що я горда,
бо не кажу «сумую».
я би це прокричала
та тебе не турбую.
це ж тобі всеодно,
ти по світу блукаєш.
я лиш ночі рахую,
а ти цим не страждаєш.
заливаю я діри
лиш книжками й віршами,
в них у людях є віра,
а у мене лиш рани.
у мене герої
не з плоті, а з вати.
дощ їх без зброї
продасть умирати.
і міста там самотні:
там живуть лиш сонети.
їх там крутять усюди
три маленькі планети.
люди всі вимирають
бо нема ацитону,
та не нігті стирають,
а бажання і втому.
там живе твоя копія,
твій маленький єнотик.
його часто провідують,
бо він трохи наркотик.
може, це все не правда,
може, я це трактую.
не кажи що я горда,
бо не кажу «сумую».

Відкрий мене

Ковзани черкали об лід і лунали веселі голоси. Нарешті на місто впав сніг, вдарив мороз, вітрини були готові спалахнути новорічним вогниками, а люди отримали чудову можливість впасти в дитинство, прийшовши на льодову ковзанку. Сніг як каталізатор гарного настрою давав усім можливість повеселити себе. Наталка і Оля боялись ставати на ковзани, пояснюючи це дитячим страхом. Колись маленьким близнючкам тато купив по парі біленьких ковзанів. Тоді Наталка необережно зламала ногу, Оля почала боятись цієї зимової розваги. Ковзани були закинуті десь за шафку у кладовці, а перебороти свій страх дівчатка не змогли так і до студентських років. Поки друзі ковзаються вони вирішили ліпити сніговика. Андрій, таємно закоханий в Наталку, сказав, що складе компанію.
Решта одногрупників пішли, ні побігли, бо не могли дочекатись, коли вже малюватимуть… ковзанами візерунки на льоду. Оленка, Юрко, Олег, Аня. Мріяли про це всю весну, літо і осінь. Але найбільше з цього раділа одна дівчинка…
Для Алінки відкрився зимовий сезон. Тобто літом вона пропадала будь – де, де можна поплавати, а також в горах, на велопоїздках і на роликах. Восени ставало холодніше, починалось навчання і тому локації з озер і рік переміщувались в басейни й аквапарки. Ролики були вірними завжди, а зимою зраджували. Ситуацію рятували ковзани, сани і лижі. Весною ролики повертались. І так завжди. Маму дуже нервувало, що донька після пар каталась на роликах чи ковзанах чи бігла в басейн, потім прибігала з’їсти «щось» і йшла « бо перед сном треба обв’язково погуляти, подихати свіжим повітрям …»
Донька на підготовку до занять приділяла максимум годину свого часу. Вона не вишивала якихось картинок, якби це хотілося матері. Не могла сидіти і дивитись телевізор. Вона навіть «Віднесених вітром не бачила»!!! Витримала перші п’ять хвилин цієї кінокартини, яку так любила мама. Шкода, що їй не було з ким обговорити поведінку, красу і манери Скарлет О Гари.
Ковзани черкнули об лід. Алінка не втрималась. Вся вага тіла навалилась на праву ногу. Дівчина відчула різкий біль. Вона безпорадно лежала на льоду і не могла поворухнутись. В перші секунди після падіння її стан нагадував апатію. Друзі на магались підняти дівчину…
Місяць в гіпсі. Про поїздку на вихідні в гори не могло бути й мови. Про похід в басейн також. Алінка безпорадно дивилась на свою кімнату.
Комп’ютер. Вона включала його лише тоді, коли потрібно було щось скачати з інтернету для підготовки до занять. Іноді щось швидко писала друзям на емейл. Вона не переглядала довгих фільмів. Рідко заглядала в соціальні мережі. Батьки подарували їй комп’ютер, коли вона вступила в університет. Навіщо їй він, якщо вона за ним не сидить. Краще б купили бігову доріжку. Раніше в неї були пошкодження. Але все обходилось синцями і подряпинами. Замастила йодом і знову на ролики. А так, щоб цілий місяць вдома, а потім ще скільки ногу потрібно розходжувати. Цієї зими вона, мабуть, ковзанів вже не побачить.
Телевізор. Алінка аж тепер побачила, що в її кімнаті є цей предмет. Прикручений на спеціальній підставці над комп’ютером. Вона ніколи його не включала. Вона навіть не знала, де пульт. Зараз вона знайомилась з цим об’єктом власної кімнати. Якщо комп’ютер Алінка вмикала хоч іноді, то телевізор не працював в ніколи.
Мама бігла зранку на роботу і обіцяла Алінці, що принесе все необхідне аби та вдома не нудьгувала. Цікаво що. Алінка знала, що для того, щоб врятувати її від нудьги, потрібно у вітальні залити підлогу асфальтом, дати ролик лише на одну ногу а в іншу руку дати милицю. Гротескна картина.
Цікаво, мама принесе їй набір для вишивання чи нитки для в’язання і спиці? Вона раніше любила заохочувати непосидючу Алінку до таких посидючих занять. Правда всі спроби зазнавали поразки.
Дні минали. Ні, для Алінки вони не минали, а болюче тягнулись. За вікном стояла красива сонячна морозна і життєрадісна зима з блискучим снігом і глянцевим льодом. Думки про каток відганялися за допомогою намотування кіл по вітальні. Коли мама з татом були на роботі, це було основним заняттям дівчинки. Добре, хоч милиці були. Вона ще могла чистити ролики, щоб вони мали просто бездоганний вигляд. Алінка переглянула старі фотографії з гірських виїздів і склала приблизний маршрут на наступне літо, щоб відвідати місця, де їхні велосипеди, ще не залишили тривких слідів своїх коліс.
Увечері мама з татом обговорювали проведений день, проблеми на роботі, чергове підвищення ціни на воду, необхідність косметичного ремонту у коридорі квартири дідуся і бабусі, плани на вихідні. Потім мама почала розповідати про ту цікаву книгу Даніели Стіл, яку вона почала читати три дні тому, тато дипломатично пішов дивитись випуск вечірніх новин.
— Дійсно така, знаєш, життєва книжка. Може прочитаєш, Алінка?
— Мам, ну ти знаєш, що бісероплетіння, вишивання, вязання, читання, малювання і теде і тепе не для мене. А ще мені не підходить перегляд фільмів. Тому нових дисків мені не купуй. Я на старих нічого не переглядала.
— Як ти не бачила «Віднесені вітром»? А може тобі цікавіше буде прочитати книгу.
-Ні, мам. Мені буде цікавіше прочитати «Війну і мир»!!! Усі п'ять томів.
-«Війна і мир» має чотири томи. Це шкільна програма і соромно…
— І соромно такого не знати. Ой мам, чотири томи чи вісім. Нудота вона і в Африці нудота. Я спати. Па-па.
Зранку поснідавши, мама з татом пішли на роботу. Алінку оповивав сум. Друзі не мали часу на довгі телефонні розмови. Вони підкорювали гори. Тому все обмежувалось фразами: « Привіт мала як ти? Як нога? Тут так класно. Таке сонечко, а мороз…Погода те, що треба. А Юрка вчора… Ой ладно, приїдемо подивишся відео, це словами не передати. Ладно, мала, приїдем до дому, зайдемо провідати. Не скучай!»
Раптом вона побачила у своїй кімнаті на тумбочці книгу. Мама, це все вона. Маленьку, біленьку, на обкладинці смішний зеленоокий кіт. Посміхається сардонічною посмішкою. Тетяна Винокурова- Садиченко «Жарт із життя психів». «Якраз для мене» — подумала Алінка. «Що ж відкриємо, прочитаємо».
«Свиня…скажи мені в чому сила?» Алінка це вже десь чула. «Ааа відео з програми КВК, яке Андрій мені кинув на стіну в контакті. Що ж читаємо далі.»
(з книжки)«Я дивлюсь у своє маленьке розколоте дзеркальце. Мені журно самій. Коханий десь забарився…»
-А в мами як не примхлива Скарлет о Гара, то якась плакуча верба, що жаліється на вічну самотність. Йду я чистити ті ролики, що подарувала Оленка. Зовсім забула про них.

— Ну як тобі «Жарт»?
— Із життя психів?
— Ну так.
— Та ніяк, якась жалібниця розвела…
— Алінко, скільки сторінок ти прочитала?
— Два рядочки. Ааааа І ЕПІГРАФ!!!
Наступного ранку Алінка прокинулась о шостій. Місто помалу прокидалось. Мама з татом стають о сьомій. Так захотілось з кимось поговорити. Може Оленці подзвонити. Хай розкаже, як там гори. Ага і вона почує в трубку мляве мурчання «А то ти, мала…Шо? А…давай потім… ага…». « Добре, де той жарт?»
(з книжки) «Чуєш, дзеркальце, виявляється самодостатність – перший крок до шизофренії…» ого класно «Вчителі тому й існують, що існують нерозумні діти. Щоби зробити з них розумних: спрямувати кудись, чомусь навчити, щось пояснити…» «цікаво, а якою в школі була я» задумалась Алінка і продовжила чтиво…
(з книжки) «Життя не любить, коли ним нехтують, коли ним не живуть…Людина живе, доки живуть її твори…Жоден твір, якщо це справді твір, не для них призначений. Він призначений для самого творця, а все – настільки дрібниця порівняно з радістю творчості, що про це годі й казати…друзі – це ті, хто просто розуміє…коли щось не виходить і від цього боляче або ж просто зле, треба сказати одну фразу. «Невдача спіткала українських спортсменів». І такий сміх одразу розбирає, що аж жити краще…»
На місто спустився ранок, потім день
— Ну як тобі «Жарт»?
— А звідки ти знаєш, що я прочитала все?
— Ти недобре звечора закрила двері в свою кімнату і я бачила
— Мам. Книжка класна. Я ще ніде не читала стільки мудрих і водночас смішних речей… я…я щось відкрила для себе…от нова сторінка… це нове відкриття. А той кіт на обкладинці. В нього такі очі. Зеленющі.

-Оленко, я ще хочу в книгарню…
— В яку пекарню?!
-В книгарню!!!
-А ТИ там шо забула?
— Та виберу собі щось
-А коли ти навчилась читати?)))))))
— Дуже смішно
— Ладно, я тобі завтра одну книженцію принесу, тобі має сподобатись…
  • +1
  • 18 грудня 2010, 18:47
  • oksana
  • 4

Домовой и студент

В пыльной тишине комнаты прозвенел звонок. Свет едва пробивался через плотную занавесь на окне. Телефон продолжал трезвонить. Небольшой лемур поднял голову и долго смотрел на аппарат зелеными глазищами. Они светились в темноте среди всякого крайне полезного хлама, которым был завален стол. Телефон не умолкал. Огоньки глаз сморгнули, аккуратно переступая между предметами, лемур добрался до аппарата, медленно снял серую трубку, открыл верхний ящик стола и положил её туда. Закрывая ящик, он воровато поглядел на силуэт на кушетке и свернулся вокруг кубика-рубика с недостающим уголком.
Василич, кряхтя, встал, протопал босыми ногами до стола, почесал лемура между ушами.


( Читати далі )

Если бы мне снились сны…

Что же было, если бы мне снились сны? Вот что? Каждый раз, отбрасывая свое мягкое одеяло, забираясь в зыбкие объятия кровати, я бы лежал недолго, глядя в темный потолок, как делаю это всегда? А потом закрывал бы глаза, уютно ворочался и … провалившись, падал бы и падал сквозь звездное небо, через плоские океаны, через нарисованные окна. Вваливался бы в чужие квартиры. Пробегая через пустые кухни, выпрыгивал бы с балконов, и, кувыркаясь в прохладном ночном воздухе, летел бы дальше. Вниз, сквозь асфальт и городские коммуникации, сквозь пустые тоннели метро, через густой горячий воздух азиатских стран, сквозь терпкий запах свежесваренного кофе. Врывался бы, наконец, туда, в это место. С хлопком приземлялся бы на кучу пахучих мятных листьев и лежал бы, тяжело дыша и глядя на голубое небо между кронами над головой. Потом вставал бы и шел среди этих деревьев и полок с неизданными книгами. Улыбался бы и кивал гуляющим тут неописанным персонажам. Шелестел бы бумагой ненапечатанных страниц. Подолгу стоял бы у мольбертов с ненаписанными картинами, расставленными до горизонта в бесконечном ярко-рыжем поле. Вокруг летали бы несуществующие птицы, принося на крыльях вкусные, манящие запахи неприготовленной еды. Ускоряя шаг, я бежал бы в потоках ненаписанной музыки, прыгая через мостики неначатых стихов. А затем, остановившись на шатком помосте из невысказанных сомнений, нырял бы в бурлящее, кипящее озеро непроизнесенных вовремя слов. Пробиваясь сквозь них, хватаясь за заглавные буквы, за хвостики мягких знаков, опускался бы глубже, на самое дно, где несется холодное, стремительное течение несовершенных поступков. Окунался бы в него, почти замерзая, и, оттолкнувшись от дна, через горячие невыраженные чувства, выныривал бы наверх к голубому небу, к терпкому запаху свежесваренного кофе, через чужие сны, через ветки метро, через хвойный лес, всплывал бы снова в своей постели. И, открыв глаза, глядел бы в потолок, расписанный бликами утреннего солнца. Как делаю это всегда.
Как прекрасно-жаль, что мне никогда не снятся сны!
  • 0
  • 3 червня 2009, 11:29
  • YoJeg
  • 2

Відкриття виставки "Контури і кольори" та презентація збірки прози та поезії "Постукай по дереву"



9 травня 2009 року о 16:00 у Львівському «Музеї Ідей», що на Валовій, 18-а, відкривається виставка Ірини Ковальської «Контури і кольори». Триватиме до 19 травня 2009 року. Використана в створенні виставлених робіт техніка включає, насамперед, графіку (олівець, чорнило), а також різноманітну пост-обробку готового рисунка, в тому числі фарби, фломайстери та комп’ютерна графіка.
Із близько двадцяти представлених робіт, серед яких є і диптихи, більша частина готувалася як ілюстрації до текстів різних авторів (зокрема, «Запах зливи» Максима Колиби, «Поважна причина» Сергія Батурина, «8. Мережева жіноча проза» групи авторок та ін.); решта були самодостатніми роботами або слугували візуальними доповненнями до роздумів самої художниці.
Графіка Ірини характерна насамперед лаконічністю, а ще витягненими плавними лініями, деформованою перспективою і зміщеними просторовими акцентами. Кольорова гама в живописних роботах максимально насичена, з різкими поєднаннями фарб у дещо етнічному стилі.
Виставка символізує контрастність, протиставлення чорно-білої палітри кольоровій, протилежність порожнечі і наповненості, спокою і динаміки. Навмисно збільшений формат малюнків дає змогу сконцентруватися на «одному кадрі», уривки супутного тексту додають нюанси смислового навантаження.



Під час відкриття виставки відбудеться презентація нової збірки прози та поезії Максима Колиби «Постукай по дереву», у якій використано нові ілюстрації, створені Іриною Ковальською.
У збірці викладено вибрану прозу та поезію автора за 2006-2009 роки.
  • +7
  • 4 травня 2009, 12:02
  • kolyba
  • 1

Хороша поезія - варто читати



Маріанна Кіяновська. Дещо щоденне: Збірка поезій — К.: Факт, 2008. — 64 с.

Бог є, бо є. А може, тільки знає?
А може, тільки вимовив себе?
І довго ніби небу облітає
Над голубінь небесну — голубе.
Бог є — бо є. Бо є крило пташине
В глибоких межах мови і мети.
Бог вимовив себе ізсередини,
Немовби рибу виловив з води.
  • +4
  • 3 квітня 2009, 23:12
  • kolyba
  • 2