Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 зима / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

^^

08.02.10р
Mik@_=)
  • +2
  • 15 лютого 2010, 11:04
  • Mika
  • 7

about my friends

лікуватися від депресії, втікаючи до Парижа,
або гріти глінтвейн у передсвятковому Дубліні —
це не про тебе. скажеш комусь — і смішно і грішно —
неначе цвяхами прибита до міста, яке видається безбожно нудним.

сніг зненацька намерз на низеньких сходах,
тиша заплуталась поміж гілок високого дерева,
твої galuises, які випадково забула на столику.
з таких дрібничок і починались його істерики.

(він варив свою каву, виходив до супермаркета,
оминав озера важкої води березневої,
коти відшкрябали стіни будинків пухнастими лапками,
час тягнувся йому від кінцевої до кінцевої.

за жодних обставин не набирати цей номер.
навіть якщо під горлом кричить нудота.
розповідати дурниці спільним знайомим.
заливатись горілкою і захлинатись блювотою.

всі, під ким ти фальшиво кінчала,
вся брехня, яка на вустах виступає піною,
всі аборти, усе про що вперто мовчала —
це те, що робило нас рідними)


тяжкий березневий вітер у грудні:
дихати глибше.
в автівці швидко пітніє скло.
теплі і гострі ножі у грудях.
довгі застуди.
вона пішла, гірше не буде.
уже було.

располовиненный

скажи, а ты бы смогла полюбить меня вот такого:
располовиненного?
того, который утром пишет на пленку твои разговоры,
а вечером корчит невинного?

того, который одною частью себя
тихий и вежливый,
а другою толкает ладонью нежной
на встречную?

(зима. деревья вдоль улицы бьет от озноба,
дети прячут улыбки в шарфы, ножи за спинами.
скажи, а ты, полюбив меня, смогла бы стать такою
располовиненной?

чтоб издеваясь делить меня
на ясное «до» и непонятное «после»,
чтобы размазать чернилом по нотному стану,
или хотя бы стать моим воздухом?)

скажи, сумеешь ли ты остаться,
или тебя точно так же сожрет страх,
когда я буду с треском рваться
ровно по линии рваной Днепра?

P.S.
бессильной рукою сжимаю свой парабеллум,
готовлюсь к миру, мечтая о погребах винных,
а ты под окнами пишешь (черною сажей по снегу белому)
«я с тобою, располовиненный».

розмова

слухай, казала вона мені,
раз по раз зісковзуючи з похилого даху в центрі Донецька
чого ваша українська поезія вся така от переплутана?
мені навіть думається, що мої вени всередині мене заплітаються в клубок
коли я читаю ваші вірші
скажи, а у вас є хтось такий, що пише просто і геніально, як наприклад Єсєнін?

розумієш, відповідав я їй, я не знаю, як там у вас, росіян,
я взагалі мало знаю про росіян, я з ними майже не перетинався в житті
можна навіть сказати що росіяни, і наприклад, марсіяни — це для мене тотожні поняття
розумієш мені важко вірити в те з чим я не зустрічався в житті

ти зустрічався з марсіянами?

ти би бачила моїх друзів

ладно, але як можна не вірити в те що існують росіяни?
ти ж мав читати підручники з історії, або географії, ну, всяке таке?

ну, скажімо, *Війну світів* Уелса я також читав.
і взагалі після нашої конституції я не вірю книжкам.

але ви заплутані

і я про це. це у вас все може бути просто:
народився в селі,
виїхав до міста,
знайшли у зашморгу.
наша проблема в тому, що наші діти народжуються уже в зашморзі,
і все життя звиваються, намагаючись звідти вислизнути.
виходить не в багатьох.
а ті хто вислизає ходять по сумній українській землі
б'ються головами об ноги колишніх друзів
і здивовано дивляться
як ті хто над ними
обирають собі президента
такого щоб не розслаблятись і не завмирати щасливо всміхаючись

ніхріна собі мотивація

я теж так думаю.
але коли зовсім немає вітру
то згодиться й таке
а ти кажеш
Єсєнін
в нас немає нічого такого
що могло би зробити
життя тобто вірші
простішими

і не буде
ми підвісили дуже міцні зашморги
на ваших деревах.

вірш

У в'язкій і запаленій тиші
переживаємо спільні застуди.
Від зими залишилося кілька тижнів,
не думається про колишніх,
не мріється про майбутніх.

І чогось так сновидно сниться — в цьому зовсім нема театральності.
Виходять з моди квитки до культурних столиць,
Ти постійно губиш якісь дрібниці,
і відчуття реальності.

А хочеш, насичу усе, що говорю,
заплетенням звуків і ламаних ліній,
дотиком пальців, запахом моря?
Тільки вважай — не дивись угору — від такого неба занадто мліють.

Натомість, гуляючи містом, мов палубою корабля,
хитаючись серцем — розсіченим навпіл, мов яблуко, стиглим,
і Твій силует у млосному вигині дня
ступає там, де з-під снігу чорніє земля,
мов шкіра, чутлива в передчутті відлиги.

(Я бачив, я відчував рано-вранці:
вже прогиналася крига
від моїх знервованих пальців.
Ось він — кінець дистанції,
вже незабаром квітень. І книги,

прочитані, і проговорені взимку,
раптово знаходять сенс.
Вулиця, мов кошеня, вигинає до сонця спинку,
Ти усміхаючись, йдеш на зупинку.
Тепло. Все тане. Знову кудись несе.)

Ми переживаємо спільні застуди, як війни:
капітулюють фортеці й міста під ковдрою,
але зліва у грудях не вкриється інієм,
за це нам воздасться подвійно,
і обов'язково по-доброму.

Раздробленным почерком демисезонов

Раздробленным почерком демисезонов,
Хватая за пальцы чернилами света,
Рисует на стеклах наскальных бизонов
Зима в перекрестках и дырочках сеток.

От «восемь-пятнадцать» в «четырнадцать-десять»
Сквозь черные точки под знаки вопросов,
На уши цветные улыбки развесить,
Уснув на скамейке уставшим и босым.

А склон от воды поднимался полого.
И мышцы скрипели, натертые солью
Холодных колючек. Согреются ноги
От высохшей радуги, спящей над полем.
  • +7
  • 3 січня 2010, 14:48
  • PLMN
  • 5

Несамотні квіти…

Слова розквітли білим на зимному склі. Запізно плекати орхідеї в січні…
Сніжинки спалахують, торкаючись моїх рук, а тобі здається, що сніг просто тане.
Шибка плаче крапельками мого подиху. Твоя рука тремтить, як біла квітка. Вечорові пелюстки сонця огортають скло, надаючи квітам трояндового аромату. Краплини подиху тепер схожі на росу. Відгукнись на моє «але», забери з собою зламану сніжинку, нехай вона спалахне у твоєму серці.
Сніг тихо падає на білі квіти слів. По твоїй руці інопланетними істотами блукають мої тонкі білі пальці.
Чомусь саме сьогодні орхідеям бракує самотності…

Новорічне...

Падають зорі в мої долоні,
Тріпоче бажання пташкою в скронях,
Стуливши вії – серце відкрию,
Вуста шепочуть таємні мрії.
До зір високих руки здіймаю,
Душа злітає ніби до раю,
До мене мій янгол говорить стиха,
Щастя крилом затуляє від лиха.