Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 замальовка / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

ТВОЯ АРАХНОФОБІЯ. МІЙ ДНІПРО

В один з тих якісно літніх днів, коли дратує навіть не спека, а її неприємний наслідок – піт, який по-зрадницьки випинається з-під шкіри по всьому тілу і пригнічує комфортний стан, Гордій сидів на лавці у затишному сквері. Сонце, здавалося, пручається, містично упирається, але тягнеться донизу, разом з цим далеко не з останніх сил скеровує на землю своє проміння, яке врізаються у неусміхненого Гордія, не зустрічаючи перешкод. І ні тобі хмаринки, ні великого птаха, який би хоч на мить сховав сонце, ні вільної лавки у бодай найменшому затінку. Чоловічий погляд лише інколи падає на дніпрову гладінь, яка поблискує вдалечині, й від того стає спокійніше, проте не легше.

Чому ж Гордій самотньо сидить на розпеченій лавці? Навряд чи він на когось чекає. Схоже, що він про щось розмірковує, сидячи у тихому місці, в гармонії, швидше дисгармонії з природою у цілковитій готовності терпіти цю спеку – у певному сенсі проходити «очищення». Гордію Гордієве.

Не варто занурюватися у думки цього чоловіка, намагатися розібрати їхній зміст і причини виникнення. Досить лише поглянути в його сіро-зелені червонуваті від недосипання очі, щоб уловити біль, який вони випромінюють, і ненависть, яка закралася до кожної із зіниць і, здається, покриває все, що можна охопити поглядом. Окрім Дніпра. Коли Гордій дивиться на Ревучого йому стає хоч і не легше, але спокійніше.

Гордій дивиться навкруги – любов панує сквером, а кожна лавка є її осередком і місцем подекуди довготривалої дислокації. Закохані пари, усміхнені подруги, голосні компанії хлопців – всюди любов, а де-не-де навіть кохання. Воно у павуках, котрі непомітно спускаються чи підіймаються на спинку лавочки, яких не давлять і не топчуть, бо на них не звертають уваги, і саме через, а точніше завдяки коханню павуки мирно повертаються «додому» і далі плетуть своє павутиння. Тим, хто не є закоханим складніше. Вони проганяють (це у кращому разі) найменшого жука, який проповзе біля них. Вони не можуть витримати спеки, навіть сидячи у затінку, і починають скиглити. Для них лавки тверді, а погода жахлива; кола смачна, а вода тепла; урни далеко і ноги короткі, а більшість часу вони витрачають на те, аби слідкувати, коли звільниться «краща» лавка, щоб миттю підхопити уже зібрані речі та підтюпцем переміститися туди, випередивши найближчих опонентів, яких заздалегідь вирахували поглядом, не давши їм ані шансу на «vip-місце».

Для Гордія було важливим бачити, хто відпочиває у цьому сквері. Так він орієнтувався у незнайомих людях, чим створював для себе «плацдарм упевненості», точку відліку для майбутніх змін. І коли Гордій відчував, що щось має статися або змінитися, він відвертався, дивився на годинник, потім на небо, а далі намагався слідкувати за тим, що рухається: гілки дерев від вітру, автомобілі, птахи та будь-що, аби відволіктися. І щось рано чи пізно траплялося: гавкіт собаки, плач дитини, «вибух» сміху, увімкнення музики чи щось інше, після чого він знову кидав погляд на годинник і опускав очі донизу. Проте йому ніколи не вдавалося визначити, коли настане тиша…

— Ви не будете проти, якщо я тут сяду? — несподівано прозвучав жіночий голос із зовсім близької відстані.

— Будь ласка. — Гордій швидко перевів погляд на людину, пересунувся за половину лавки і легесенько посміхнувся в думках — молода, українською, на «Ви».

Люди готові не лише сидіти на сонці, а й підсідати до когось, аби відпочити у цьому місці. Невже цей сквер настільки гарний?

— Ну і спека… Аж асфальт плавиться! — промовила молода жінка, шукаючи в сумочці віяло або пляшку води, як подумав Гордій.

Чоловік мовчав.

— Не знаєш навіть, куди від неї заховатися… Всюди дістане. Всюдисуща. — невимушено посміхається жінка, дістаючи з сумочки дзеркальце (Гордієва логіка зазнала поразки від жіночої… логіки), пильно у нього вдивляється і крутить головою, придивляючись по черзі до кожного боку обличчя, трохи підводить голову, пришвидшено кліпаючи повіками, а потім торкається свого волосся, куйовдячи і, ніби, підпушуючи його. — Мене звати Богдана.

Гордій лише обережно глянув на свою сусідку по лавочці, на що у відповідь отримав кілька змахів вій і ту ж саму невимушену посмішку.

— Я вам справді не заважаю? Ви ні на кого не чекаєте?… — продовжує нова знайома.
Чоловік хитає головою зліва направо і справа наліво, але молодицю це не заспокоює.

— Якщо чекаєте, то я можу піти. Це не проблема. Може-таки знайдеться ще хоча б одне маленьке місце на іншій лавці. Я ж худенька, ви бачите, мені багато простору не треба… Можу он піти до тієї компанії молодиків, я впевнена, що вони люб’язно посунуться… Або підсяду до тієї он парочки закоханих, навіщо їм стільки місця… хоча, бачу, воно-таки їм треба. Але то нічого, я їм не заважатиму… я взагалі схудла на 6 кіло! Уявляєте? І при цьому майже нічого не робила. Це мабуть гени, бо у мене і мама, і тато, і бабусі, і дідусі… Царство їм Небесне, хай земля їм буде пухом, ні, не подумайте, лише бабусям і дідусям, ну не лише їм, а й батькам звісно ж, але у свій час, бо ви ще подумаєте, що я бажаю смерті своїм близьким, а це не так, вони у мене хороші… і… худющі, так, саме про це ж я і казала. Так от скільки б я не їла, а все одно не гладшаю! Ну звісно я не сиджу на місці, там підбігла до маршрутки, там крутнулася, там по сходах пройшла, бо ліфт не працює, там ескалатор надто повільно рухається, то я так, гоп, і перескочила сходинку, одну, другу і вже зекономила кілька секунд, і спалила декілька калорій. Тільки от жах як незручно, коли на шпильках, але то нічого — екстрим я люблю… — не вгавала, на перший погляд, мила пані, маневрувала очима, приблизно щоп’ять секунд показувала нове і нове диво, на яке здатне міміка її обличчя, але, що найголовніше, Гордію здавалося, вона вкладає душу ледь не в кожне своє слово… — але все ж краще вдягати якісь гарненькі босоніжки, у мене були такі біленькі з гарнючими стразами, але вони порвалися, і я їх віддала своїй знайомій… А оце хотіла купити новенькі, ходила з подругами по бутіках і таки знайшла, правда досить дорого і застібки мені не дуже подобаються, але ж вони від Крістіана Лубутена! ААА! І я собі думаю, тиждень не буду їсти, але ці босоніжки будуть моїми. Ви розумієте, ось так потрібно одним рішенням убивати двох зайців: і худнеш на очах подруг, і в тих самих очах бачиш заздрість і всю шикарність свого взуття…

Гордій поглянув на годинник, потім на небо і перевів погляд на пароплав, який йшов по Дніпру. Його очі регулярно поверталися до співрозмовниці, а голова час від часу легенько кивала у такт з жіночою. Птахи змовкли. Мимохіть чоловік угледів, як ледь помітно валить розріджений спекою дим від лавки, на якій сиділа «весела компашка». З іншого боку почувся дзенькіт від удару пляшки об урну. А недалеко від їхньої лавки юні дівчата проти сонця робили фотки, позуючи, уявляли себе супермоделями, і раз-по-раз викрикували: «На авку!», «О, цю точно на авку!»…

Тиша не наставала.

Гордій думав про два слова, які якнайкраще, на його погляд, характеризують нову знайому: «вбивчо щира». Чоловік дивився на чотири невдалі спроби жінки, що сіла поряд, кинути палити, які починалися голосінням про те, що їй рано чи пізно народжувати, а закінчувалися тим, що вона ще молода і не збирається змінювати свій стильний «камуфляж» на домашній халат, оббльований і обкаканий малим вилупком чи чадом (вона сплутувала слова).

Коли Богдана здалеку помічала представників патрульної служби, то намагалася обійняти свого сусіда і прикинутися, що вони цілуються, після чого кокетливо поверталася на свій бік лавки і робила вигляд, що нічого не сталося, струшуючи попіл з цигарки, яку тримала ледь не під лавочкою.

Через мить вона вжахнулася і цією ж цигаркою, скрививши обличчя, намагалася підсмалити маленького павука, який, відчуваючи жар, почав вмикати задню і врешті опинився на землі. Страх пересилив Богдану, і вона пішла на відчайдушний крок… Якщо б шестиноге створіння вчасно не забралося з того місця, яке виявилося полем бою, то могло б зазнати зіткнення з посланим у піке безпілотником…

Згодом жінці стало аж надто спекотно і вона попросила, щоб Гордій допоміг їй зняти верхню частину купальника, який прикривала накидка, однаково схожа на вільне платтячко і екстравагантне парео. Оскільки похід на пляж не вдався, купальник їй тепер лише заважав. Причини того, що її тілом сьогодні не зможуть милуватися всі чоловіки на пляжі, Богдана озвучувала, сидячи спиною до чоловіка, тому останній не міг розібрати деякі слова, які очевидно були родзинками всієї розповіді, а без них, ймовірно, немає сенсу заглиблюватися у суть сказаного прекрасною леді. Для Гордія розв’язати такого роду вузол не було проблемою.

А коли всіх відпочиваючих стривожила гучна клубна музика, яка долинала з салону автомобіля, що увірвався до скверу, Гордію випала можливість слідкувати за кожним па Богдани, котрі вона вивчила, закінчивши курси сучасного танцю, за які відвалив немалу суму грошей якийсь солідний чолов’яга, котрому ця жіночка прийшлася до вподоби на якомусь світському рауті, призначеному для обраних сімейних пар, на який Богдана потрапила випадково чи помилково (вона сплутувала слова).

Відверто злющими ставали зіщулені жіночі очі, зішкірені ніс та губи, коли повз їхню лавку проходила парочка, дівоча половина якої мала такий вигляд, який, на думку Богдани, мають блудниці та хвойди, а чоловіча частина — мала заможний вигляд. Богдана у прямоті своїх коментарів заходила не надто далеко, очевидно, що досвід «непростого» життя давав про себе знати, і очі жінки після палкої гортанної наруги все повільніше з ледве помітною вологою, яку однак неможливо приховати, відкліпували код певного розуміння і жалю.

Пройшло чимало часу, і сонце вже смалило не так. Процес «очищення» для Гордія майже добіг кінця. Його «кивання і підтакування», якими б вони дріб’язковими не здавалися, ніколи не залишалися непоміченими. Деякі жінки не проти того, щоб їх вислухали, а деякі це обожнюють. І врешті-решт від Богдани не було чутно ні слова. Навряд чи вона виговорилася, ймовірніше щось сталося… З відчуттям солодкої втоми Гордій поглянув на годинник і, замість того, щоб спрямувати погляд в землю, чоловік подивився прямо в очі своїй сусідці. Здавалося, вона переглядає давній спогад або уявляє свою мрію, і плаче. Жіночі сльози пробивалися з-під чорної туші й повільно стікали по напудреній щоці, поблискуючи на останньому сонці малесенькими частинками косметичних складових.

— Я не хочу йти в клуб. — ствердно та багатозначно промовила Богдана і питально поглянула на людину, котра була найближче до неї.

Гордій не розумів і не контролював ситуацію. Сонце покинуло небо і пішло під землю. Процес «очищення» завершився. І чоловік врешті мовив:

— Ти дуже мила і щира, аж занадто, тому я буду відвертий. Я за життя вже достатньо натворив. Я знаю, що це прозвучить дивно, проте я поводив себе нахабно і підло з багатьма жінками… Ти навіть не уявляєш…

Чоловік блукав очима по тих предметах і місцях, яких ще торкався слід зниклого сонця. Він розповідав історії з життя, які починалися з випадкових знайомств із жінками, переростали у пристрасні ночі й закінчувалися… його зникненням. Свідомо визнавав свою непостійність, безвідповідальність, азартність і шалений потяг до пригод… А вона посміхалася як дитина. Їй було і гірко, і солодко. Вона лише мовчала і уважно слухала, заправляючи волосся за вухо. Він вимовляв слова, настільки сильно, чітко і пронизливо, що Богдані знову захотілося плакати. Але не від образи чи болю… Вона ще ніколи не чула, щоб хтось про себе говорив правду, яка веде до найтемнішого в людині та у якій би так не упізнавалась її правда…

Гордію здалося, що у повітрі забагато алкогольних випарів.

У Богдани було враження, ніби вітер дме з конопляного поля, яке горить неподалік.

Чоловік угледів павука на волоссі своєї співбесідниці і повільно, але впевнено, не промовляючи ні слова, занурив руку в її пасма та непомітно вивільнив живу істоту. Потім ще раз провів рукою по жіночому волоссю, обережно заправляючи його за вухо. Наковтався блиску її очей. І не бажаючи бачити кров на жіночій губі, яку Богдана досить сильно прикусила, Гордій пригубив запах її шиї, доторкнувся подихом до мочки її вуха, а за мить заховав її губи за своїми…

Ніч приховувала все їхнє минуле і клала зорі ледь не на повіки.

Було чутно, як Дніпро заходжується ревом.

Анархічні мотиви

Небо підозріло покосилось, готуючись будь-якої миті напасти на землю. Місяць напився ночі і, злегка перебравши, впав у воду. І тепер валявся десь посеред Тихого океану.
Закономірності дали шанс вибору і вона зійшла з розуму. Здоровий глузд потрапив у бібліотеку і, почитавши дитячих казок, загубився, не бачачи себе в дзеркалі.
Вбивця зупинив ніж за декілька міліметрів від серця жертви. Бо не мало змісту ще більше забруднювати і без того чорний світ.
Живі вкрали у мертвих човни і пливли по Стіксу на інший берег. Наївно сподіваючись, що він існує.
На вулицях міста нервово курили привиди, очікуючи приходу Аїда. Їхні спини вже давно почали переслідувати Ерінії.
Динозаври постали з могил і тріумфально танцювали на недопалках людства.
Все, що можна згрупувати під поняттям «навколишнє середовище» з нетерпінням чекало приходу маленької дівчинки. Дівчинки на ім«я Апокаліпсис.