Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 енело / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Енело (уривок-2 на прохання слоненят)

Розпрощавшись з «напарницею» по танцюльках, знову пожалкувала, що відшила Альошу. Цей на рік старший хлопчина з сусідньої вулиці давно впадав за мною. Але він мені не подобався – з потворною родимою плямою на обличчі, погано одягнений і зовсім не «крутий». Крім того – нахабний. Одного разу я дозволила йому провести себе після дискотеки і він усе пропонував перепочити, посидівши в нього на колінах. Я відмовляла Альоші, шаленіючи від його простодушності і прямоти. Разом з тим мені лестила увага хлопця і я тримала його на короткому повідкові, не відпускаючи і не даючи бажаного.
Я минула будинок колишнього вітчима, плюнувши на його розкішні клумби, дбайливо випещені моєю мамою, та ще дві садиби, остання з яких була напіврозваленою халупою під солом'яним дахом, коло призьби якої росла височезна чорна ялинка, котру вподобав пугач.
«Пугу-пугу», – проказував птах.
Далі був поворот до «фінського будиночка» – моя двохсотметрова доріжка болісних мук і страждань. Уявіть собі глупу українську ніч – безмежний космос з такою кількістю галактик, що їх годі порахувати, який вивалював усю свою нічим неприкриту велич і красу просто тобі на голову; порожній степ людських городів, порослих різноманітними рослинними культурами і бур'янами, що загадково коливалися і тихо шуміли; і мене, маленьку нажахану кралечку, яка щодуху мчить ґрунтівкою до рятівного вогника – освітленого вікна своєї такої далекої хати…
Небо поступово запалювали вогні випуклого блюдця енело. Воно було велетенським, у стовпі блакитного світла з його днища гралися нічні комахи, з дзижчанням перебираючи крильцями. Вперше бачила літаючу тарілку настільки близько і не могла відвести зачарованого погляду. Десь узявся вітер і почав підіймати моє волосся вгору… Я розвела руки як бразильський Ісус і з полегшенням зітхнула. Енело мене забрало із собою і більше не повернуло назад налякану дівчинку неповних чотирнадцяти років…

Енело (уривок)

Мене залишили саму вдома! Мама з вітчимом поїхали забирати сіно з поля і досі не повернулися. Спочатку я не нудьгувала, вилежуючи боки перед телевізором, адже не було нікого, хто б стояв наді мною і повчав, змушуючи до хатньої роботи. Користуючись нагодою, двічі помастурбувала, не стримуючи свої палкі підліткові фантазії.
За вікном сутеніло-сутеніло, а потім ніби його затулили рядном – надворі стояла густа темрява, майже потойбічна, лише шуміли дерева. Єдиний канал, який ловила старенька «Берізка» без перешкод, показував серіал про агентів Малдера і Скайлі.
«Ікс-файли» спочатку вподобала моя мама. Вона дивилася їх пізно ввечері, коли в домі всі міцно спали. Впоравшись з турботами – перемивши посуд після вечері і банки з-під молока, наваривши картоплі свиням, підмівши долівку та виправши спіднє чоловіка, мама всідалася перед блакитним екраном і релаксувала, жуючи шматок пирога. Її свідомість збурювали пригоди двох таємних агентів, їхні пошуки незвіданого і такого недосяжного… Подібного вона ще ніколи не бачила.
Наслухавшись від мами про цей серіал, який він незвичайний, мій інтерес просто зашкалив до тривожної червоної позначки. І справді, Малдер і Скайлі не підвели, лоскочучи нерви і грайливо не відповідаючи на запитання: то існують інші світи чи ні?
Малдер знову шукав свою сестру, яку нібито викрали інопланетяни. Він переживав, чи знайде розгадку цієї таємниці… Раптом зникло світло й телевізор згаснув, продовжуючи підсвічувати тьмяно-сіруватим екраном. Знадвору чувся ріжучий слух звук літаючої тарілки, яка боролася з негодою десь високо-високо в небесах.
Виходити з будинку було страшно, проте в ньому знаходитися і надалі – ще моторошніше. Я ошпареною куркою вискочила в сад і мені хотілося вити від тих мурах, що повзали тілом. Віття стареньких яблунь сильно розгойдував поривчастий вітрище, небом мчали порвані у шмаття сизі хмари, на вулиці – ні вогника, а згори відчайдушно рикало енело-бідолаха.
Я з надією позирала на темну пляму, на місці якої були ворота, сподіваючись, що ось-ось з'явиться підвода сіна, а на ньому – мама і вітчим. На обличчя падали великі краплі дощу, вони стікали шкірою, змішуючись зі слізьми. Десь за хатою гукав Малдер, шукаючи сестру:
– Агов, де ти? Відізвися!
– Я – осьдечки, – шепотіла я, втискаючись спиною в холодну цеглу стіни…