Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 емоції / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Байдуже

Знову сиджу в натовпі байдужих до світу, життя та людини людей. Знову здавлюю тяжкими ковтками крик, що рветься горлом назовню. Мовчу… Терплю… Посміхаюся… Так, посміхаюся… Так думаєте ви. А я… А що я? Я знаю, чому вам здається, що то посмішка. Так легше. Тоді вам не треба питати, які тяжкі думки мучать мою голову. А то не голова… Не в голові річ. І усміх мій – лише скривлені від болю уста. Ви не бачите. Ви не чуєте! Вам «БАЙДУЖЕ!»………………
Легше… Стало багацько легше, як мій монстрик таки вирвався крізь слабку плоть назовню. Тепер хоч не болить, не гризе, не шкрябає кігтями зсередини. Не обдирає більше мої легені, не обпікає морозним полум’ям хворе горло. Мовчить……………
А от тепер вже голова. Вгадали… Болить, пече, наливається кров’ю і ловить десятки байдуже-здивованих поглядів. Тепер вже треба б спитати. А що питать? «Чого кричиш?», «Кому байдуже?» А що я скажу? Нічого… Не тому, що нічого сказати, а тому, що нічого почути… Не мені. Вам. Так, вам! Вам, бездушні байдужі виродки!.. Мої слова пройдуть повз ваші вуха, вдаряться об стіну багатоповерхівки і покотяться по бруківці тихо, беззвучно, мовчки……………
Мовчи… Мовчи! Не питай мене… Відвернись і йди далі. Не питай… Не скажу… Байдуже…………………………………………………………………………………………

Дев'ятий вагон

Коли ти лежиш у мене на грудях і солодко дрімаєш — це так мило. Не зважаючи на те, що ми їдемо у загальному вагоні поїзда. І навіть на те, що мені трішки не зручно. Моя спина зігнута як літера «С», а таз болить від тиску і незмінної позиції. Плече боляче втиснулося у куток між стіною і лавою, але не переживай, кохана, мені справді зручно, адже ти поряд. Спи, а я далі шукатиму місце для моїх рук. Впираюся однією об своє стегно а іншою закриваю твої очі від світла ліхтарів, які спалахують при кожному наближенні поїзда до зупинки. Ти прокидаєшся, і ще раз кажеш, дивлячись на мої руки, що іноді забуваєш, що я трішки доросліший за тебе. Я лише посміхаюся у відповідь, бо справді відчуваю себе старшим. Завжди відчував. Ми вже не діти, але ще й не дорослі. Знову засинаєш на моїх грудях. А я надалі спробую вдихати повітря меншими порціями. Лишень би тебе не розбудити…

Поперли слони. Вчуся

давно колекціоную зображення слонів.
Чом би не спробувати надати їм змісту?
Наразі тіко вчуся. Не шипіть надто голосно. Краще порадьте путнє


<img src="http://slonyk.com/uploads/images/7/7/e/3/1352/4cc4b5d724.jpg" >



<img src="http://slonyk.com/uploads/images/b/5/d/9/1352/1e1fa928c5.jpg" >



<img src="http://slonyk.com/uploads/images/d/1/8/b/1352/fd62f27dd6.jpg" >

Думки в німу

Але чому саме біле? Але чому саме я? Потік бажання та сили — Червоний смак забуття. Лілея смутку та болі. Лілея фільмів та снів. Я буду смаком, поволі, і сьоме небо – для всіх. Ми шурхіт листя тополі, що край дороги в віршах. Я буду смаком…поволі…квітки самотності — знак. Чекаю жовте волосся, що буде плакати в снах. Чекаю осінь…та он де…лише тополі в віршах.

Нам пощастило чекати… Бо хто ж чекатиме ще? Бажання жити без правди, мене обпалює вщент. Червоні сукні бажання, як кров, дають там життя, коли замало й брутально, чекати серця биття.
***
— По трасі дощ. — Нічого, вийду. Я буду йти серед дощів… Хіба це біль? Хіба щастило?!
– Ми ж вічність шматували в щент…
***
— Коханий, милий, це НЕ ДИВНО! (– Коханий, милий, — чую в дощ…) — а нахєр вічність нам навколо, мила, коли вже все ми проєбали знов…!!!

В душі щось плаче... то не я...

В душі щось плаче… то не я… то моє відлуння…
Болить…
вже майже вилікувалась, та всеодно болить…
Невже..? Як..?
Скажіть… як можна так легко забувати?
Забув… забив… убив…
Точно не любив… а що тоді..?
То було все просто так?
Пусті слова… і вчинки непотрібні…
Пустота!
Як холодно…
Останні сили викладаю в удар. В подушку на якій мальовано кружок — мішень.
То — я. Рука болить… міняю стійку й б'ю іншою рукою…
Коли і ця втомилась, то нічого…
Ноги є… а потім ледве йду…
волочу ноги… тягну речі…
Але щаслива.
Адже вбила ще одну порцію себе.
Отої, що тебе любила.
Ти залишив її… а я її вбиваю, бо не можу з нею жити…

Я розумію, чому ти зі мною не розмовляєш.
Адже я тобі не потрібна. Я не люблю тебе. Тобі я не цікава.
Я зла. Я убиваю ту, яка подобалась тобі, але яка була не тою, якої тобі треба.
Мені вона також вже не потрібна.
Міняю курс і рухаюсь у пекло. Впевнено крокуючи днями свого буття.

Лишаю мрії. Емоції ховаю. І перетворююсь помалу в чорне вороння…
Не хочу. Мені воно не допоможе
в кар'єр-но-му ро-сті.
Тому…
Йду до шафи й вдягаю коротку спідницю… чоботи білі…
І хай уступають дорогу усі автомобілі.
В яких за кермом сидять чоловіки…
А потім… напишу курсак на тему «Слабка половина людства» чи ні?
Не хочу признань у коханні!
Не вірю у них. Я відчуваю на собі оті погляди жадні людської плоті…
Їм треба тіла…

Холодні руки торкаються моїх плечей…
Не надоїло?! Просити те, чого не дам. Не надоїло..?
Хай надоїсть! А як зроумієш це… тоді скажи простеньку фразу…
«Різні ми»
І я запишу і тебе до свого списку…
Отих, що не витримали кров'яного тиску…
Десь нижче пояса…

23.10.2008р.

ВІРУС

В тебе застарів антивірус.
Ти став нудним і байдужим.
Ти ходиш довкола, навколо.
Ти любиш себе та нікого.
Та я впущу в твої нутра вірус.
Та здохнеш ти в муках СВОЛОТА!!!

* * *

тепер цілуй за мене спраглі руки,
в них більше не відчую ніжності від долі,
про них не вчитимуть твої майбутні внуки,
і близькість не загубить дух моєї волі.

тепер ти можеш знати відповідь від інших
про те,наскільки просто їм тебе любити.
і за прощальне «вибач» бути значно вищим,
і за прощанням вміти легко відпустити.

та знай,що десь за тебе впали чисті сльози,
від них не захистила навіть свіжа рана.
а може нагадають колись травневі грози,
що світові відкрита одна маленька драма.