Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 експериментальна проза / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Вибоїни

Вибоїни
Або
Ефект Ідеального Вакууму

(Неадаптований сценарій відеоновели)

Пролог («Shooting for Joey» Aereogramme)
Вздовж паркової огорожі по тротуару йдуть кілька людей (до 5). Їм від 20 до 30 років. Йдуть нарізно. Всі різні: один небритий у шкіряній куртці; інший ¬— високий, спортивний з короткою зачіскою у брендовому одязі; дівчина — «майже» неформалка; інша — ділова молодиця зі «зручною» зачіскою і зосередженим поглядом; і хлопець в джинсах і «простій» куртці. Всі — в навушниках: дехто лише засовує їх у вуха, дехто — витягує, щоб поговорити по телефону тощо. На все це загальний план. Вони проходять повз і камера зосереджується на одному і не випускає…

Основна частина
Осінь. Місто. Наші дні.

Цього морозного сірого ранку декому пофіг на холод. Їхні ноги топчуть дорогу вперед. Вони просто йдуть. Простують. Принаймні, так здається мені («Another brick in the wall, part 2» Pink Floyd..?).

Я в навушниках. У вакуумних. Такі навушники дозволяють нічого не чути, окрім музики. Ну і крім шморгання злегка закладеним носом. Таке дивне відчуття, коли чуєш себе зсередини: звук і неприємний, і особливий водночас.
Прокинувся я недавно, але не сплю вже ніби тиждень. Це означає, що очі у мене зовсім не сонні, вони, тупо, втомлені. І не в останню чергу через те, що постійно бачать безвиразні обличчя і порожні погляди. Порожнющі.
Я йшов вздовж парку і підіймав полегле листя ногами, уявляючи звук шарудіння, бо не хотів його чути і не міг пригадати.

Водії, що не пропускали мене через пішохідний перехід були зосереджені, заклопотані й злі. Складається враження, якщо б я ступив хоч крок уперед, то вони б не те, що не зупинилися, а навіть і не спробували б об’їхати… Я теж хочу собі авто.

Зупинка. Чому зупинку називають автобусною, якщо до неї приходять і тролейбуси? Чи все-таки існує така назва — зупинка міського транспорту? Навіть якщо й так, то люди все одно казатимуть на свій лад, наскільки б це несправедливо у ставленні до тролейбусів не було. Чи до автобусів. Чи до маршруток, які дехто називає автобусами. У будь-який автобус спокійно заходять і можуть не менш спокійно їхати 50 осіб. У маршрутці теж можуть їхати 50 осіб. Різниця у тім, що у маршрутці четвертий і п’ятий десяток людей не спокійно, а нервово і подекуди болісно, і не заходять, а заштовхуються і стоять так щільно, ніби всі у маршрутці закохані в ближнього.
Можливо через це я надаю перевагу тролейбусам. Та чекаючи на хоча б одного з них, я по-новому розумію слово «зупинка», це — зупинка часу, навіть не часу, бо це було б надто круто, а простору. Я змушений чекати, доки настане мій час, і я зможу далі рухатися. Прикро. А найприкріше — це розуміння того, що мій час може і не настати. І лиш коли відкриваються двері тролейбуса, що має потрібний мені номер, я починаю вірити в дива.

У тролейбусі тихо. Так тихо, що аж страшно. Я не з тих людей, що бояться тиші, але тут тиша інша. Вона надходить від людей, котрі пожили вже на світі. Здавалося б, кому як не їм було б що сказати, але вони не те, що мовчать, вони й кліпають кілька разів на хвилину. А люди, котрі пожили менше, заходять і сідають, майже не дивлячись по боках, не помічаючи ні тиші, ні кондуктора, ні того, що люди, котрі вже пожили на світі, кліпають лише кілька разів на хвилину.

Сидячі місця зайнято, але давній тролейбус-баян здається порожнім. Я стаю «взадку» і задовольняюсь тим, що здатен бачити всі тролейбусні «нутрощі». Віддаю стільки, скільки треба грошей кондуктору, яка прудко підскочила до того, у кого ще точно немає «посвідчення», і нескромно вкладаю лікті на поручні. Цю горизонтальну трубу розташовано значно нижче того місця, де у людей мали б бути крила.

Тролейбус рушає досить різко, що збігається за ритмом з найпотужнішим ударом барабанного сету в моїх вухах, і я вперше хитнувся під музику так, що ніхто на це не звернув уваги. Більше того, люди, що стояли поряд, зробили те ж саме. Ми хитнулися в одному ритмі: мені допомогла музика, їм — водій, який не «заморочувався» при керуванні електричним транспортом і точно знав, що на борту є люди, котрі пожили вже на світі…

Я відчув, що ми різні й однакові водночас.

І тиша зникла. Людей ніби щось штурхнуло, і вони почали перемовлятися короткими фразами. Це я розумів дивлячись на їхні губи й очі. А пісня, через яку я жваво змінив положення й повернувся у попереднє, при цьому про всяк випадок знявши лікті з поручнів, закінчувалася спокійною стишеною мелодією, завдяки чому я буквально на кілька секунд почув звуки оточуючого світу. Серед них були і кілька випадкових фраз від людей, котрі пожили вже на світі:
— …Президент зек…
— …Ну шо це за молодьож пішла…

І почалася наступна пісня. А я зрозумів, що на зміну страхові через тишу, прийшов страх через слова.
І я хоч і не чув більше ні слова, але бачив емоції на обличчі, міміку, жести, а особливо злющі брови, якими ті слова промовлялися. У моїх вухах бурхав басовитий альтернативний рок, електрогітари різали свідомість складними переборами рифів, від чого у мене брови рельєфно виділилися і нахмурилися.

Хто б міг подумати, що молода людина здатна відчути те ж саме, що й людина, яка пожила вже на світі?

Так тривало недовго — поки не скінчилася пісня — і я знову почув звуки світу. Цього разу це були двері, що голосно закрилися, перед цим впустивши людей, які заховали за собою очі й губи тих, котрі пожили вже на світі.
Мої брови навіть не збиралися розгладжуватись.

Музика змушувала забути про те, що навколо хтось є. Починався ритм, під який неможливо було стояти спокійно. Ще мить і я вибухнув би від того, що моєму тілу бракує руху, динаміки.

І тролейбус в’їхав у вибоїну. Мене хитнуло вперед і вбік, а потім ще раз і ще. Чи то вибоїни були там, де треба, чи то давала про себе знати вищезгадана «майстерність» водія, який не пропускав жодної нерівності на дорозі або ж намагався надто різко їх об’їхати… Але мені це сподобалося… Це до біса точно лягло під музику, під барабани. Я гойдався собі в кайф, разом зі мною це робили і люди, що стояли поряд, але, припускаю, що кайфу вони отримували менше.

Це був мій особистий рок-концерт у громадському транспорті.

Звичайно бракувало ефекту «наживо», шуму, свисту натовпу і самих музикантів, та я замінював це емоціями на обличчях людей, читати які було куди цікавіше, ніж слухати їхній оригінальний варіант. Тим паче, музика давала мені неймовірний ефект — ефект ідеального вакууму.

Навряд чи хтось може похвалитися тим, що по дорозі на навчання побував на рок-концерті, а не тіснився у переповненій маршрутці, страждаючи від «пекельних» умов через те, що «всім треба їхати»…

А потім почалася вона… («A meaningful Existence» Aereogramme) музика, від якої людина може збожеволіти, якщо вважати божевіллям стан катарсису, який з’явився раптово. Мої очі перестали реагувати на оточуючих, пальці рук самочинно відбивали розмірений темп, м’язи на нозі скорочувалися і розслаблялися так, як диктувала музика.
Психоделічний інді-рок не може подобатися, він просто заповнює тебе і дає змогу побачити більше та навіть по-іншому. Якщо дозволиш.

Я дозволив… і у вікна, що були зліва, почало пробиватися світло, бо сонце вже піднялося настільки високо, що низькі будинки не заважали його промінню.

Я дивився на салон тролейбуса і бачив його квадратом, а світло покривало рівно половину цього квадрату, розділяючи салон на «світлу і темну» частини по діагоналі (з верхнього лівого кута до нижнього правого).

Зліва золотом пилилося повітря.

З протилежного боку з’явився силует дівчини. Вона йшла до світла, і я з усіх сил намагався уповільнити цей процес, принаймні, у своїй голові. Спершу від темряви звільнилися її джинси, потім з-за сходинки з’явилася туфелька лівої ноги, разом з якою я побачив уже сяючу праву руку. Дівчина дуже швидко, долаючи всі мої старання, переступила другу сходинку і практично все її тіло заіскрилося. Я лише встиг вихопити з реальності мить і закарбувати одну копію у себе в пам’яті, коли дівоче, здається, темно-русяве волосся розлилося по золотистому повітрі, увійшовши в реакцію з дивом…

Пісня скінчилася.

На шляху сонячному світлу стала висока будівля великої комерційної компанії. І я зміг «побачити» ту дівчину, як писав філософ, почувши її голос, зрозумівши слова, промовлені нею в телефон, який вона щойно дістала.
То був поп-рок: у неї на дзвінку, її слова, вона сама і навіть наступна пісня в мене у вухах.

Багато-хто полюбляє поп-рок. Але не я, принаймні, не зараз.

Я не з тих, хто без причини змінює пісню, тему чи позицію, вибирає простоту або лише те, що полюбляє. Тому під цю музику я побачив на тій дівчині милу чорну шкіряну куртку по пуп і надзвичайно гарний і пружний… візерунок на задній кишені джинсів…

Мій погляд «перебив» чувак у білій товстівці під курткою та дуже вільних джинсах. Його навушники разів у 25 більші за мої. Такі пристрої в основному функціонують на великій гучності.

Чому деякі люди дозволяють іншим слухати свою музику?..

Епілог («Untitled» Aereogramme)
Моя музика не закінчується і не зупиняється. Вона може повторюватися, може бути різною аж до протилежності. І щоб я не робив, і куди б не йшов, моя музика завжди буде зі мною і залишатиметься лише моєю музикою.

Останній кадр: у хлопця у вухах навушники, у них звучить музика — камера зосереджена на них, потім камера повільно спускається нижче по шнуру і показує, що навушники не під’єднано до плеєра (або смартфона). Музика все одно лунає. Три секунди легкого коливання шнура. Екран різко стає білим. Титри.

І Т И

І ти стоїш. Дивишся навкруги, вдивляєшся в повітря і нічого не бачиш. Повторно роздивляєшся, що перед тобою, що позаду і по боках. Може там навіть люди, але ти їх не бачиш. Чому? Може вони себе не показують? Може вони не хочуть, щоб їх бачили такими, якими вони є? Ти не знаєш. Ти лише стоїш на мосту, а перед тобою хвилі, які розчиняються у інших хвилях, а ті розбиваються об беріг чи бетонні плити дамби. Ти лише стоїш у центрі міста перед пішохідним переходом, а перед тобою не працює світлофор, і жодний автомобіль не хоче тебе пропустити на інший, той бік. Знаєш чому? Бо ти стоїш.

Невже ти вирішуєш іти? Звідки в тобі стільки сміливості? Не варто так високо тримати підборіддя, витягни руки з кишень, дихати справді потрібно носом, але ж не так, щоб аж ніздрі почали власне життя. Чому в тебе з’явилася напруженість? Тобі тяжко? Ні? А чому ж тоді у тебе такий вигляд, ніби ти ніколи не думаєш про те, який матимеш вигляд? Ти не знаєш?! Якби це не була б твоя найуживаніша фраза, то можна було б тобі й повірити. Насправді ж ти і не хочеш знати. Ти навіть і йти не хочеш. То чому ж ідеш? Бо треба? Гм. Ти нічого не забуваєш? А відкрити очі не хочеш?! Відкрий їх і подивись, що перед тобою. Ти зараз на мосту за крок до прірви. Тобою уже зроблено кілька кроків уперед. Може досить? Невже тобі треба йти далі? Ти не розумієш, чому зараз стоїш тут? Думаєш, що ще мить тому перед тобою був пішохідний? І думалося, що тобі треба на інший, той бік? Ти майже володієш упевненістю, що навколо люди, але ти, чомусь, їх не можеш побачити…

І ти стоїш, не бажаючи вірити у те, що перебуваєш на мосту. Очі відкрито, розум отримує непевний сигнал, серце б’ється настільки сильно, що частоту його биття відчуваєш шкірою, не прикладаючи до грудей руки. Тобі чогось бракує? Чого саме? Холоду? Правди? Тобі недостатньо холодно, щоб повірити у те, що ти на мосту? Може ти просто вже не відчуваєш холоду? Що робитимеш? Спробуй перевірити себе. Запитай у добродіїв, що йдуть повз, чи вони відчувають холод? Хто ж так звертається? Де твоя ввічливість? Чому понурий голос? Годі бубоніти собі під ніс! Дарма ти дивуєшся, що ніхто не відповідає. Ти певно на неї не заслуговуєш. А що тут не зрозуміло? На відповідь. Ти все ж хочеш, щоб до тебе озвалися?! То перепроси. Не за що! А чому, а то й навіщо! Бо ж ти поважаєш цих людей, бодай за те, що вони не кидають на тебе лихі погляди, cповнені двома-трьома гріхами зараз і добутком, який би дали ці гріхи перемножившись з кількома секундами, які ти витрачаєш на те, щоб своїми очима упіймати ці їхні погляди… Бо ж ти прислухаєшся до кожного їхнього мимохідь кинутого слова зараз, оскільки до цього, доки ти стоїш на мосту, вони тобі не дали жодної поганої чи злої поради, поки ти стоятимеш на мосту, з чого ти робиш висновок, що перед тобою добрі люди, оскільки знаєш, що добра людина – це не та, яка творить добро, а та – яка не чинить зла. І ти постійно розмірковуєш, не зупиняючи потік своїх чітких і лаконічних думок, які тобі все одно не допомагають, про все, що бачиш, як людина з народу далекої арктичної півночі, при цьому використовуєш те, що знаєш і логіку. Аналітичність, як така, тобі в поміч… А ще перепроси хоча б з причини духовної та культурної належності до свого народу. Адже ж ти особистість, котра вважає себе культурною, чи не так? Представник інтелектуально-творчої спадщини своїх славетних пращурів… Коли вже тобі набридне твоя невпевненість?! Від того, що ти три хвилини послуговуватимешся чемністю, ніхто не помре, окрім купки твоїх примітивних і неотесаних уявлень про непереборну асоціальність більшості місцевих.

І ти стоїш, але вже не мовчки і при цьому чемно звертаєшся до небайдужих громадян. Вони кричать на тебе? Ні, вони кричать тобі… «зійди з дороги!» Культурна особа не дозволила б собі кричати на незнайому і навіть незнайомій людині, чи не так? А байдужа б людина навіть не напружувалася, аби хоча б щось сказати чужій… А й справді, куди ж поділася пішохідна алея на мосту і сам міст? Куди зникли люди? А ти зараз їх бачиш? Маєш впевненість, що бачиш людей? Ти не знаєш?!… Розмірковуй швидше, ну ж бо, якщо не в змозі зрозуміти, що коїться, то саме час увімкнути логіку. Тільки стій. Доки не зрозумієш. Ти ж добре думаєш перед тим, як щось зробити, чи не так? Гм. Маєш рацію, стояти – це теж дія…

Тож, ти маєш дорогу і міст. Міст має проїжджу частину, дорога – це і є проїжджа частина. І дорога, і міст мають пішохідну зону, на якій, ймовірніше за все, ти зараз і стоїш, лишень би знати на якій саме. Далі. Люди. Ти не знаєш, чи є вони навколо, але якби були, то могли ходити повз тебе і ззаду, і попереду, коли б ти стояв на дорозі та позаду тебе, коли б ти стояв на мосту, а перед тобою була би прірва. Якщо ти не оглядаєшся назад, то можна було б із впевненістю сказати, що ти стоїш на дорозі, оскільки люди, як би деякі цього не хотіли, не здатні ходити по повітрю. Можна було б, якби не твої сумніви щодо того, чи ти взагалі їх бачиш і чи ти бачиш людей… Ще щось? Нічого більше… То чому ти тут? Ну звісно ж, твоя найуживаніша фраза…

Невже ти збираєшся опустити голову? Внизу навряд чи є щось корисне. Спробуй глянути убік. Спробуй повернутися на 90 градусів ліворуч або праворуч і піти прямо. Не бійся. Жвавіше. У тебе виходить. Хоча й необдумано, але ти робиш дії, не стоїш на місці. Що ти кажеш? Тебе майже не чути! Якщо ти підеш далі, то цим усе закінчиться! Ти сховаєшся! І не дізнаєшся, де ти. Не з’ясуєш питання з людьми! Не зможеш відкрити правду! Ти ж майже нічого не бачиш, а в те, що бачиш не можеш повірити. Не можеш анічогісінько зрозуміти. Невже ти змиришся з тим, що, ймовірно, нічого не чутимеш?…

І ти стоїш. Знову на тому ж місці. Хоча ти не повертаєшся. І не йдеш уперед. Ти починаєш розуміти, що інколи немає сенсу іти вбік, оскільки можеш збитися з власного шляху, якщо він для тебе є життєво необхідним. Ти починаєш розуміти, що стояти на місці, це краще, ніж сидіти на місці. Ти розумієш, що результат від кроку вперед, як і від кроку назад, залежить від того, де ти зараз стоїш і наскільки це місце тобі подобається. Але ж ти не знаєш, де ти зараз! Ти розумієш, що, зробивши раніше кілька кроків уперед, можеш стояти або посеред дороги, і, оскільки ти ще є, машини тебе не збили, але і крок назад, і крок уперед може бути останнім у твоєму житті. Або можеш стояти вже на тому, іншому боці, при цьому не маючи можливості йти назад, але маючи надію на те, що крок уперед буде безпечним. Якщо тільки ти не стоїш на мосту перед прірвою, тоді крок уперед буде кроком на той світ, але у цьому разі крок назад стане саме тим, що тебе врятує від цієї, назвемо її, складної ситуації.

І рано чи пізно ти, як людина, що не вживає шампанського, все ж зрозумієш, що варто хоча б спробувати піти на голос, який так тобі нагадує людський.