Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 вірші / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Кава та Плаксій

Вона в полоні задзеркалля,
А він в неволі від весни.
І відстань мариться коханням,
І відраховує ті дні.
Коли гірка, чорнява, Кава
Ввірвалась у його думки.
Взяла долонь, не відпускала,
Трималась за його сліди.
Щоб так за мить, щоб кожен ранок,
Вона приходила туди,
Де зустрічає з ним світанок
І вільною була б тоді!
А той Плаксій – дурний хлопчина,
Поет-пісняр і жартівник,
Бажає полетіть, розправить крила,
Як справжній горе бунтівник!
І не зважати, а горіти.
Напитись Кави досхочу.
Й теплом свої вуста зігріти
І потонути у Раю.
Або плисти разом поволі
До недосяжних берегів.
І дати там оцінку долі,
Любові… й іншим складовим.
  • +2
  • 28 червня 2011, 17:53
  • DrJones
  • 6

Я зморений...

Я зморений… тобі це так знайомо.
А ти приречена блукати десь удома,
І моя роль – Володар порожнечі,
У цей спекотний, мертвий, вечір.
Та я в уяві збережу миттєвість,
Де ми разом паплюжимо дієвість
І відкидаємо покірне сприйняття
Бентежного, забутого, життя.

Я вічно сам. Й веду тривалий пошук.
Все, що знаходжу Я збираю а кошик
І на полицю шафи знахідки складаю,
Але на ранок знахідки втрачаю.
Отак незграбно, трохи по-дурному,
Неначе злодій заплатив святому,
Мене безжалісно і підло грабувати
І з пристрастю лакея катувати.

Я не хижак. Не звір з роману,
Чи з тих поезій — про красу жадану.
Завжди далеку і завжди близьку.
Я доторкнусь до тебе… і помру.
І не зважай на гіркість драми –
Наші світи напилися сльозами,
Наші тіла злились в одне –
Гаряче, мов вогонь, незламане, нове.
  • +2
  • 23 червня 2011, 20:48
  • DrJones
  • 2

Присвячується Едику

Коли надворі повня,
Мої зуби лущаться
І вилузуються з ясен,
Мов перестигле
Соняшникове насіння.
Біль поволі тупішає,
Ніби в них сховано
Усі гризоти світу.
Недарма ми народжуємося
І помираємо беззубими,
Перед Богом постаємо
Кастрованими гадюками,
Вічними дітьми,
Яким подарували
Новенькі ікла та різці,
А ті обміняли їх на солодощі.
… Коли надворі місяць
Круглий, як таблетка
Знеболювального,
Зубна фея
Вибиває з мене борги.

Щовесни закохуюсь у тебе, як уперше

Щовесни закохуюсь у тебе,
Як уперше.
Моя душа прилітає із вирію,
Пришвендюється
Приблудним псом,
Заглядає у очі,
Просить ласки
І хоча б кусень хліба.
Коханий мій, зглянься!
Витри ноги мої від пороху
Своїм волоссям,
Що відросло за зиму.
Можливо, тоді і я
Зглянуся…

Полуничка

Чавлю полуницю руками
Її кров бризкає мені в обличчя
ЇЇ нутрощі вивалюються,
такі принадні та липкі,
просто тобі на перса.
Просто, так, ніби
того хоче ВОНА.
Так, як більше
ніколи не захоче.
Сік, яскравою барвою
стікає… зкапує
зі збуджених сосків.
Тонесенькою змійкою,
велетенського водоспаду
за ними спадають
шматки соковитої плоті.
Холодна та вязка, ти,
занурюєш пальці у неї…
  • +1
  • 25 лютого 2011, 12:54
  • Kava
  • 6

Напевне треба писати вірші

Напевне треба писати вірші,
що відображали би зміни в часі
подій у житті, як дрібні хробаки
в лайні вічно топляться, на парнасі

вірші що могли би точніш показать
чудові взаємини між людцями,
що розум і честь змогли вберегти,
дівчаток ґвалтуючи вечорами

поезія має засвідчити наше
спокійне життя у Великій Державі
з можливістю правити даною псам,
з ментами продажними п'яними в хлам,
з людьми що кричатимуть «Владу хохлам!»
давай, передай-но привіт Окуджаві

поезія — то не останній плацдарм,
давай дочекаємось спражньої бійки
то в діло піде все що може піти
і з островів враз спливуться лезбійки

ми будем боротись з останніх сил
і пустимо в хід образотворчу зброю
колись — переможем таки цих підрил!
а я? я — так і лишатимусь із тобою

LyriC

Вечірнє проміння крізь немите вікно,
Набуває кольору бурштину.
Від чого виникає бажання заварити
Міцний чай з мелісою
Ліжко та стіл видовжують свої тіні,
Предмети завжди так реагують на сутінки.
В повітрі ти чуєш луну, далеку,
Можливо з іншого краю міста.
З тих районів, де пил має колір
Березового соку. Такий невагомий
Листопад, забирає відчуття тривоги.
У деяких вікнах, навпроти, ще
Можна застати відблиски літа,
З іменами давніх знайомих.
Щоб ти не забував їм дзвонити
Опівночі. Я знаю, що ти не любиш,
Такі дзвінки, віддаєш перевагу листам
Та соціальним мережам. Читаєш книжки
Лише у трамваї, а після пишеш мені,
Щоб я не дзвонив тобі так пізно вночі.
Окрім звичайно державних свят і
Дня народження…
Я засинаю в бурштиновій кімнаті,
Тіні стають неймовірно довгими, огортають
Мене в кріслі, промовляючи колискову.
«Спи поет. Спи. Її голос створений для
Тебе, Її шкіра — це твій персональний наркотик,
твоє екстазі, Її волосся залишається на
Твоєму ліжку разом з Її запахом,
Її кольором, подихом. Спи поет,
Сон — це єдине, що ти не втратив цього
Року… Спи».
Я прокидаюсь, за вікном ніч.
По радіо — Portishead.

Мне уже 22

*Продовження російської серії*

Мне уже 22, помнишь,
Мы стояли тогда на причале
В Одессе под мягким, холодным
Солнцем конца января.
Обнявшись как два близнеца
Последние месяцы в материнской
Утробе. А сейчас мы на взлёте,
Прожигаем года, для меня
Поезда заменили слова о
Далёком доме, в тон
Мыслям приходят перроны, вокзалы,
Буфеты, переходы в метро,
Случайные связи в постели.
Как жаль, что не первым
Просыпаюсь в отелях, и сон
Беспокойный под феном!
Мне уже 22.
А в детстве мечтал стать пожарным,
Буквально вчера вспоминал
Это лето. С высоким небом,
Закатом в цветах апельсинов,
На крыше, что стала трамплинном
Мечтам о тебе!
Красиво! Когда птицы возврощаются
С юга. Друзья говорят о войне.
В голове создаются портреты и
Иней покрывает цветы на
Могилах поэтов.
Мне уже 22, и я не верю
Когда обещают вечную жизнь
На страницах журналов.
В романах рисуя сцены любви.
А так бы хотелось гулять до зари.
Нелепо стрелять сигареты,
Курить
Растворяясь в лучах твоего
Рассвета.
Где то.

Стань для меня этой ночью блядью

*Вперше спробував написати щось російською, довго працював, вийшло ТАКЕ:*

Стань для меня этой ночью блядью.
Без имени и без прошлого.
Чтобы губы твои нежно ласкали губы мои
И наплевать что за деньги любовь твою покупаю.
Опоздай на все рейсы, отключи мобильный,
Нахами проводнику, таксисту, уборщику, мусору!
Продай мне себя этой ночью,
А взамен попроси то, что не просят,
Возьми меня целиком, до последней
Капли крови солёной, багровым
Ручьём расплывусь по твоей комнате,
Вечером? Помнишь, мы были так молоды,
Ещё вчера при попытке оторвать
Друг другу головы. В сердце выстрелить и
Залить всё колой, без сахара, без калорий,
Без боли разойтись, жаль что не актёры,
В театре, на сцене, так бы вышли
На бис, поклониться учтивому зрителю.
Стань для меня этой ночью блядью.
Чтобы я мог душить тебя, кусать тебя,
Слизывать слова с груди и шеи твоей.
Останови этот миг, по моей прихоти,
Сними его на чёрно-белую плёнку,
Осторожно потом отложив в сторонку,
Спрятав под плинтусом в ванной комнате.
И всё это для памяти, ревности, неизбежности,
В отношениях строятся крепости, из камня
И ракушек мёртвого моря. Со дна подними
Мои стихи, письма написанные в зимние дни,
При свете луны, что оставалась на небе.
Стань для меня этой ночью блядью.
А утром проснись не той — святой,
Забери меня избавив от имени,
От жизни без ярлыков, наивный Я!
Ведь знаю, что выдумал, что сам
Сочинил тебя! По буква кусочки души выписывал,
Чернила заменив пикселем. Ты слышишь!
Как стучит сердце процессора?!
Я тоже не слышу.
Лишь капли с холодного крана,
В коридоре ночной больницы.
Тише.

***

Наші життя сплітаються, як магістралі
Між старих автостанцій і хронічним безсонням.
Наше народження було осяяне світлом комети
І травневими парадами, оспіване в маніфестах,
Проголошене партійними лідерами на останньому
З’їзді комуністичної партії.
Наша смерть записана в кримінальному кодексі
І розмножена по райвідділах та кімнатах
Дільничних інспекторів.
На наших кордонах стоять не митники,
А католицькі священики з томливими,
Як води Нілу промовами.
Вони прославляють великого та справедливого інспектора
Податкової служби, що наділив нас тілом та
Ідентифікаційним номером, порахувавши нас, як своїх овець
В теплих хлівах Єрусалиму.
Ми славимо наші традиції, а харчуємось
В Макдональдсі, клянемось в вірності
Та любові жінкам з темних окружних доріг.
На пам'ять вчимо класиків, одночасно
Складаючи свої заповіти в передчутті нової інфляції.
Продаємось кредитній системі, замикаємось в телебаченні
І до ранку кохаємось зі всіма, окрім тих,
З ким насправді хотілось би.
Наші друзі блукають пустелями, та
Все рідше з них повертаються, бо в наших містах
Не завжди є електрика і міліцейські кордони,
Затуляють шляхи для відступлення.
Ми розмножуємось, як вірусна інфекція,
Читаємо одні і ті самі книжки,
Розглядаємо відображення у вітринах
Скляних магазинів, вірячи в геніальність власних творів,
Всіх до єдиного.
Ми – це ті, що працюють в дві зміни коло брудних під’їздів,
Втискаються в землю у шахтах Донбасу,
Цінуємо справжню чоловічу дружбу, таку, як в серіалах
Мексики чи Коста-Ріки.
Ми – це ті, хто ніколи не вірить в програш, та
Ставлять останнє на свій улюблений футбольний клуб,
Одразу після фіналу.
Ми – це ті, кого колись назвуть геніями і вивчатимуть
В школах та університетах, правда вже посмертно.
Наше натхнення завжди приходить під ранок,
Мов коханка, що втекла від чоловіка.
Наші вірші, ще ніким не визнані, а проза вважається
Страшним наркотиком – завжди приємним,
Але можуть посадити довічно.
Бо нас – не шукатимуть там.
Взагалі, якщо хтось шукатиме.