Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 вірші / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

прощання

ніби якесь дежавю,
наче усе я вже бачив.
ти не сказала «люблю»,
я відповів, що пробачив.
кава застигла давно,
крик в лазареті не чутно.
життя чорно-біле кіно,
нестача палітри болюче відчутна.
останній мій спогад – стіна:
побляклі шпалери і двері,
стихаючих кроків луна
й прощання слова на папері.

Щось

Розтули мені губи.
Я хочу тебе бачити ними.
Я хочу тебе бачити губами.
Я хочу тебе.
Я хочу.
Не мовчи.
Твій голос перепони всі мне,
Твій голос повиває мене,
Як божевільну ллянні рукава
Гамівної сорочки.
Ти знаєш всі потрібні слова,
Ти знаєш всі закодовані точки.
Ти перетікаєш в мене рідкою ртуттю,
Обпікаєш подихами, лякаєш суттю
Своїх незбагнено-досконалих пропорцій.

Барельєф спини,
Розкрил плечей,
Шкіра темна,
Груба й пече,
Наче доторк до леза щойно з горнила.
Лопатки випнуті — певно згадали про крила.
Вугільно-чорні, думаю, тобі б пасували.
Доторків-стогонів мало все й мало.
Доторки-стогони накочують хвилями.
Руки обплетені темними жилами,
Залишають чорнильні плями на мені.
Шалено.
  • +1
  • 25 лютого 2009, 11:29
  • ArirA
  • 4

ІГРИ (В ТАБУ(в тебе))

Торкнись мене…
Епітелій з криги, це так ново.
Відчуваєш мій холод?
Хіба не чудово?
Тобі не подобаються мої шрами?
Чому?
Хто грає зараз партію в шахи нами?

( Читати далі )

Патологія № 2

Головний біль, як поняття найвищого рівня релаксу
Просочується в мою кров з твоїх гидких зжовклих очей,
Ти не сприймаєш мене як слабачку чи плаксу
Ти розгледів в мені ржаву сталь, пурпур, й надломані леза ще й.
Ти оцінюєш високо спогади наших розпечених до біла хтивих ночей
Ти оцінюєш високо мою здатність тримати вугілля гаряче в руках
Ти оцінюєш високо моє прагнення вбити тебе і народжений тобою свій страх

( Читати далі )

Патологія

Підніміть мені вії!
Я хочу бачити!
Хочу бачити ті блідо-блакитні очі,
Я хочу бачити срібні іскри в їх глибині,
Я хочу знову бачити, зараз я сліпа.
Я хочу плакати.
Хочу згадати як це.

Спогади наче спрути.
Вони живуть в мому мозку.
Їх так багато…
Занадто багато,
Багато понад всяку міру!
Вони розпирають мені голову.
Їх щупальця проростають крізь очі,
Проростають крізь раковини вух.

Я молюск:
Ось моя мушля,
Ось моя мякоть.
«Скуштуйте дари моря!»
Делікатес.

І як личить морепродукту, я солена.
Я засолена в тобі.Ти, моя ропа.
А твої бурштинові очі — отрута.
Я (скоро весна) я мрію зрадити тобі.
Та твої розжарені руки залишили сліди.
Твої пальці таврували мене.
Твій запах просяк мене.
Ти обплів все моє тіло,
Й, що гірше, душу,
Й спогади-спрути
Твої співучасники.

Мрії про зір,Мрії про волю,-Мертві.
Бо навпроти вже палають ці очі.
Не блідо-блакитні, ні жовті, котячо-людські.
Але хіба ти людина?
Ти дивишся так, наче знаєш,
Що я насмілилась мріяти про волю, про зраду,
І торкаєшся зумисно — ніжно.
Ти ні про що не питаєш.
Ти всезнаючий.
Як і личить бути Дияволу.
Наш договір скріплено кров’ю,
Наш договір не рушимий, мов ти.
Я відчуваю, ти цим насолоджуєшся.

Підніміть мені вії.
Я хочу щоб яд твоїх очей заповнив мене.
Я хочу отруїтись тобою,
І заснути на обплетених жилами й шрамами руках,
Й бачити сни про мрію, що я вільна.
Й бачити сни про блідо-блакитні з сріпбнми іскрами очі.
Бачити сни на твоїх руках,
на твоїх великих потворних руках.
  • +2
  • 14 лютого 2009, 09:54
  • ArirA
  • 2

Стрибуни

Ритуальний танець. Очі-в-очі. Дріб кроків.
Діставай свою сокиру війни.
Нео-спартанець. Зуб-за-зуб. Стрибки.
Нехай все бачать і судять вони.

А до цього щоранку вставати із сонцем.
Розтирати вуха свої до болю.
Починати день зі скакалкою танцем.
Забивати ніздрі рідкою сіллю,
Щоб не юшела кров від ударів,
Щоб хрящі не ламались а гнулись,
Щоби зараз ревів весь Харків,
Щоби захватом всі захлеснулись.

Коли ти наносиш удари, ухиляєшся, дивишся, мітиш.
Коли в кляп посміхаєшся, коли бачиш, що в залі є діти.

Тренер каже біль — не існує.
Тренер каже — жаль, це погано.
Тренер завжди все бачить і чує,
І кива головою: ще рано.

Рано… Рано… Відкрийся, падлюка!
Зуби, щелепи очікують хука.

Жорстокість повинна бути виваженою, і накопичуватись для бою.
Самооцінка повинна бути завищеною, щоб ніхто не зрівнявся з Тобою.
Покірність воїна наставнику, підтримується щоденним молотінням груші.
Стрибаєш і повторюєш: «Я вбивця, я звір, я переможу, бо — мушу»

Гладіатори. Ринг. Бокс. Бій. Нокаут!
Повага. Зневага. Жорстокість. Маньак — бойскаут.
Мисливці. Мислителі. Черепно-мозкова травма.
Ми любим вбивати таких, як самі, для розваги вже здавна.
  • +4
  • 13 лютого 2009, 10:57
  • ArirA
  • 11

Запах волі

Запах, це був запах абсолютної волі,
Зітканий з кінського поту й надвечір'я у полі.

Удари копит віддаються в хребет,
Серце — суцільна втіха і трепет,
Вітер в обличчя, жар підімною,
Так вершники мчали востаннє до бою,

Але навперейми нам тільки вітер, захід сонця і ліс,
Й проміння червоні, останні, навскіс.

М'язи під атласом шкіри бугристі,
Баланс рівноваги на гострому вістрі,
Ребра розлогі між моїми ногами,
Стрибог не вженеться нині за нами!

Давай! Давай потанцюємо з вітром!
Давай?
І до дітька сідло, навіщо нам перепони
Між нами!
Давай заженемо сонце, за обрій, за ліс,
За край!
Давай перекраєм дорогу навпіл, повздовж
Слідами!

Ми — новий кентавр, ми разом, ми вдвох,
Стукіт копит, видих, видих.
Ми — мисливці за сонцем.
  • +3
  • 12 лютого 2009, 09:39
  • ArirA
  • 13

Цеглинки

Цеглинки. Усмішки. Привіт руда.
Спалахи. Блискітки. День трива.
Голуби. Горлиці. Шепіт в обід на вушко.
Бруківка. Клени. Застелене синім лужко.
Бані. Паркани. Десь під нами печери.
Магазини. Хибари. Що буде на вечерю?
Блакить. Ворони. Захід передчуває світанок.
Маршрутки. Вулиці. Завтра о сім нуль-нуль -ранок.

І знову:
Цеглинки-усмішки.
І знову:
Вулиці-клени.
Це все не погано,
це просто щоденно.

Життя таке, яким ми його робим.
Живемо стільки, на скільки себе вгробим.
Ми — те, що ми робим і що їмо.
Ми не тільки беремо, ми й даємо,
Шматочки себе усім перехожим.
Ми різні, та в дечому, всетаки схожі.

Ми живемо щодня,
Хоч хотілось, лиш вихідними.
Ми всі — далека рідня,
Хоча мріємо бути чужими.
І це теж не погано,
Ми -імітації Бога.
Хоча не доведено.
А як винуватити нема кого?
Все.
  • +3
  • 11 лютого 2009, 12:15
  • ArirA
  • 3

Війна

Вибухи здіймають чорні всплески.
Розпорене лоно матері.
Вибухи глушать поранених верески.
Зяють свіжі кратери.
Свіжі рани горять героїчним багрянцем,
Свіжі рани ховають сталь.
Прощавайте братчики, ми вже не прокинемось вранці,
Нас не врятує навіть медаль —
Позолочена кістка пожбурена мертвому псу,
Не применьшить тепер провини.
А ми так мріяли про весну,
Ми не вірили, що загинем.
А тепер лежимо в обіймах, впереміш з піском,
І просочуєм землю чужу собою.
Життя так раптово завершилось збоченим сном
Під супровід крику «К бою!».
Чужі накази «Суки вперёд!» нас тепер вже не торкають.
Наш прихисток і захисниця — Смерть.
Й нам байдужі розпечені кулі, що ще застрягають
В тілах переповнених смерттю вщерть.
Нам байдуже, що голови, переповнені вщерть війною,
Нам, в ім'я Аллаха, відтяли,
І захлинаючись в тріумфі власною слиною,
Як за панщини, на палі підняли.
Нам байдуже, що їх джихад велить відрізати нам пальці і вуха.
Нам байдужі їх мінарети і мулли.
Нам байдужі навіть набридливі трупні мухи.
Та нам не байдуже, не бадйже, чули?!,
Наш брат живцем на хресті розп'ятий
За гріхи і провини Москви.
Ми лежимо впереміш, врозсип з піском, хлоп'ята,
Та ми пам'ятаєм хто ми!
І наші забичковані їх папіросами очі
Все ще бачать,
І відрізані вуха, аж до настання ночі,
Хоча вже й не хочуть, чують
Як плаче розп'ятий кастрований брат,
Доки не гасне, врешті.
А в червоній кривавій столиці Великий Кат
З трибуни натхненно бреше.

P.S.
Я бачила відлуння війни
В блакитних озерах очей не мого тата.
І коли він згадував хто Вони,
Всі Вони, коли він згадував Великого Ката,
Він кричав «Душмени!» і душив дружину
На очах двох доньок. Кричав «До загину!»,
Кричав «К бою!» і кидався на стіну.
Він прагнув лежати в піску з братами,
Він прагнув бути з ними, з тими Нами,
Що напоїли собою чужу землю й чужу жадобу,
Котрих слала на бійню партія партіями, як худобу,
Котрих потім звали гучно — «Груз Двесте»
Недобитки котрих тепер в кожному місті.
Бо у всіх перемог і битв одна ціна.
Бо вона ніколи не проходить, тепер вона з ними вічно, їх ВІЙНА
  • +3
  • 11 лютого 2009, 10:41
  • ArirA
  • 4

Правда(Джейк)

Кладовище машин.
Жовтий будинок.
Асфальт.
Сваї.
Дим.
Дім.
Біль.

Блейн-значить біль,
Так казав один мандрівець,
І це правда.
Дім-це не те місце де ми живем,
а те куди ми прагнемо,
І це теж правда.
Дим-дух спалених душ,
І божество божевільних,
І це правда.
Сваї-це ми, і на нас
Опирається Небо і Бог,
І це теж правда.
Асфальт-мріє знов стати піском,
Як і ми — глиною і ребрами,
І це правда.
Жовтий будинок-це не те місце, де ми ховаєм безумців,
Це те місце, де вони ховаються від нас,
І це теж правда.
Кладовище машин — це те, що нас чекає,
І це те, до чого прагне світ,
І це правда.
Як казав один мандрівець,
Всі ми закохані в смерть,
І тому живемо,
Але прийде час і всі ми закінчимось,
Злившись в одне всеохоплююче Ка,
І все це теж правда.
  • +2
  • 10 лютого 2009, 14:51
  • ArirA
  • 9