Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 брехня / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Йди

Йди за мною
Покажу тобі я Пекло,
Друге коло,
Що клекоче десь за рогом
Йдем, допоки пекло ще не вмерло
Йдем, допоки сонце
Жевріє за видноколом.

Йди за мною
Я покажу тобі спокій,
Намалюю небо на твоїх долонях
І знайду я щастя
В річці крижаній,
глибокій,
Що пульсує у твоїх стодавніх скронях.

Йди за мною.
Покажу тобі я море,
Де пожежа з грішників
Горить у тьмі блаженній
І залиш своє всесвітнє горе,
І втопись в моїй весні скаженній.

Весна.

— А як будемо ділити серця?
— Ну як… Моє – Тобі, Твоє – Мені.
— Так буде чесно?
— Звісно. Порівну ж.
Двоє Людей. Неважливо якої статі, статури, зовнішності і з яким світосприйняттям та зачіскою. Двоє. Так.
То був майже вечір чи майже ранок. Мереживне сонце лягало спати, щоб прокинутись в інших країнах, а небо укривало землю тривогою, смутком, солодощами і дрімотою. Падав сніг. Була весна, майже початок літа, але падав сніг. Ледве не прозорий, пахучий і приторний. Падав зі стелі на волосся і зимові куртки двом людям. Сніжинками чіплявся за довгі вії Хлопця і ставав карамеллю, танучи на губах Дівчини.
— Бачиш, янголи линяють і скидають своє пір’я на землю.
— Хм…тоді зараз над Москвою живе найбільше янголів, бо людей притрусило снігом по саму шию.
— Щасливі.
Вони стояли в порожній старій кімнаті з глиняними стінами, що пахли часом і іншими людьми. Стінами що зберегли в собі тисячі думок древніх великомучеників, які там і померли тисячі років тому. Світло лилось звідусіль і водночас нізвідки. Воно просто було в тій кімнаті, як повітря чи сирий приємний запах. Воно там жило і відбивалось на шкірі двох Людей, пронизуючи Їх голкою і зшиваючи Їх тіла тонесенькою шовковою ниткою.
Вони зустрілись випадково, заблукавши. Вона йшла в бібліотеку, а Він йшов з бібліотеки. Йшли, горя не знали і потрапили ось в цю кімнату. Ось так, раптово, але зовсім очікувано. Ось так вони й живуть там нині, обійнявшись і стоячи на одному місці, дивлячись один одному в очі.
Вони втекли від всіх на світі, навіть з музичної школи і читального залу. Вони позабували про обіцянки, які мали виконати вже завтра, про листи щастя, які потрібно було переписати і відправити 150-м людям, про недоварену картоплю, що давно вже зварилась. В Них постарались лінії на долонях і відбитки пальців, що автоматично перенесло Їх у список безвісти зниклих. Безнадійно зниклих.
— Знаєш, тепер мені відома одна істина. «Волги» не смердять, коли помирають. Може це й є ідеал?
— Немає в світі нічого ідеального.
— А Ми?
— А Ми не на світі, Ми в кімнаті.
— Тобі не треба додому?
— Я вже дома.

* * *

Так і треба, бо немає
Господаря на цій землі
Усі ми Богові діти
З ним ми єдині на світі

Наші руки, нашц душі
в небі зійшлись
І ти моя
Безвина людина

Хіба не чуєш ти
То серце бється
Не має правди
І горе нам усім
  • +1
  • 19 лютого 2010, 13:52
  • DeeP
  • 1

Брехня

Брехня що нас
оточує, перетворюються
в правду яка
нас перслідує

Наше життя не
ідеальне
Але хто живе
ідеалами

Того поглинають
недоліки і пустота
  • +2
  • 18 лютого 2010, 11:40
  • DeeP
  • 3

Правда про життя (двовірші)


корона спаде з її голови,
і ти побачиш,який там мурашник

знімаємо маски лише на хвилину,
щоб знову у них заховатися

уламок весни загнала під шкіру,
тепер розколупую руку до крові

вони всі однакові, — не уточнюючи в чому,
говорила про чоловіків, як про набір посуду.

вона як повія, — осудливо дивилися чоловіки,
стікаючи солодкою слиною на підлогу.

я так не люблю брехні,
але правда — така нецікава

коли ти мені відповіси взаємністю,
мені доведеться забивати баки чимось іншим
  • +8
  • 16 серпня 2009, 12:07
  • Olcya
  • 14

Художнику ІІ (щось зламалось)

Так захотілось бігти на край світу
Подалі від думок, бажань і згадок
Та знову озираюсь на те літо
Ти мій кінець і мій початок

Важкі краплини падають на щоки
Дорога мокра й незбагненно довга
Легка хода, повільні кроки
Я знов підходжу до твого порогу

Гудзики легко піддаються пальцям
Моїм легеням знов забракне кисню
Душа натягнута немов на п’яльця
Ніхто із нас на гальма не натисне

Твоє мовчання і твоя неправда
Туманом сірим упаде на очі
Мені б хоч протриматися до завтра
Й втекти не дочекавшись кінця ночі

Тонкими цівками тече вода із неба
Зливається з потоками з-під вій
Я кинула свій світ заради тебе
Та чи покинеш ти для мене свій?

Нездійснен(н)і мрії

Темно.

Ніч.

Вулиця з бруківки, вузенька, тиха, навіть трішки вогка, ніби нещодавно падав дощ. Так схожа на весняний нічний Львів, один з провулків Площі Ринок, з тих, де навіть в білий день нікого немає і, чомусь, найчастіше там знаходиш крамниці з антикваріатом чи художні лавки. Але ця не така реальна.



( Читати далі )

Кадри

Як воно виглядає коли двоє людей закохуються одне в одного? Ці погляди ничком, випадкові дотики, тремтіння голосу при розмові. Може не перше і не перше, може і не кохання, а просто симпатія, але сильне, відчутне, особливо весною…
L’absente
Метро, шумне, брудне, зате дешеве і їде туди куди треба. Постійно багато народу, тяжко пробратись. Може і не постійно, але в години пік це точно. Саме в ці години, коли таки вже попадеш туди і вже рухаєшся, найбільше бажання — пошвидше вийти. Люди спішать на роботу, з роботи… люди постійно спішать. 6 раку, куди можна так рано їхати? Просто від безсоння. Навіть в цей час вже є люди, пару трудоголіків чи тих, що працюють далеко від дому, чи якісь туристи поспішають на потяг(чому на потяг обов’язково потрібно поспішати?) і два студенти(ну бувають, є такі кадри що приїжджають раніше через манію спізнення) чогось їдуть, хоча до пар ще далеко. Вона дивиться в вікно, волосся аля 220в, але їй чомусь всерівно, його ж так багато і воно крутиться, так що зранку, якщо не маєш лишніх пів години, то легше не розчісувати; макіяж натурал, типу не встигла та й ну його. Позіхає і схиляє голову на скло, тільки не вийде заснути, коли все так гуркотить і тремтить. Перебирає ноги, якось так цікаво то знімає балетку одною ногою з п’ятки, то натягує її назад, або дурна звичка, або щоб не заснути. Він дивиться тільки на ноги, не обличчя, не груди, не волосся, не очі…ноги… ступні… Станція «Університетська»! Різко встає з несподіванки, натикається на якогось хлопчину і падає знов в крісло, книжки розлетілись. А ще чемний якийсь, помагає піднімати. Ось так, двері зачинились, не встигли вийти…знов рух, тунель…
La Chute
Сидить пара якась за сусіднім столиком, ні, не пара — друзі. Він розказує про свою останню дівчину, напевне вона його кинула, та й не дивно з таким характером! Ось я тільки почула буквально уривок з розмови, а він мені вже здався цікавою особистістю, але дуже складною, таке відчуття що в нього багато масок і, можливо, він сам не знає яка з них справжня. Але вона знає, знає і чомусь слухає його лепет і це все через дружбу, з дитинства. А він зовсім цього не цінує, приймає за належне, напевне. Чому ж не поцікавиться як там з її особистим життям, бо не цікаво? А з чемності? Вона ж його слухає, вона взагалі всіх постійно слухає, тільки для того може і потрібна друзям. Може, якби спитав, то взнав би що нікого в неї нема, що вона знає: все що він говорить фарс для підтримання цьогомісячного іміджу, що вона розуміє чому він це робить і що їй байдуже що, де і як він робить або робив. Пофіг їй, пофіг йому. Пофіг вже 11 років. Він обманює себе, вона себе…
L’Etal
Обрив, скеля, весна, трава, двоє, пікнік до вечора, вже стемнілось, а вони і досі тут. Місяць ліниво виповзає, зірок нема, але вони вдивляються в небо з надією їх відшукати, тикають пальцями ніби показуючи один одному на ті «неіснуючі» зірки. І що, а ніщо. Говорять про одне, а думають про інше, але стидно сказати. Продовження не буде, бо було б банально.
Як це воно закохуватись?

Правда є в брехні

На кухні стигне моя кава
І музика стає цікава.
На мене дивишся лукаво.
Невже тобі і досі мало?

Я обійму тебе ласкаво,
Спитаю, як сьогодні спала.
Ти скажеш добре, та збрехала:
Сьогодні ти зовсім не спала.

Не спала ніч, не спала дві,
Ти лиш брехала все мені
І говорила цілі дні,
Що будем разом ми одні.

Я не пробачу це тобі.
Таке присниться лиш вві сні.
Ти плакала, кричала ні!
Шкода, що правда є в брехні…