Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 боги / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

To touch something real

Люди люблять таємниці. Тому їх приваблюють таємничі лююди.

Якщо у них буде вибір між яскравою доброю теплою відкритою людиночю чи сутінковою гнітучою байдужою людиною, яку ніхто не знає, яка часто гуляє сама, чи поводиться, ніби увесь час сама, яка не відкривається звичайним людям. Так, останніх вибирає натовп, останніх.

Їм подобається судити. І пободається будувати ілюзорні ідеали. Відкрита людина — щира, відкрита повністю, про неї всім відомо все. Натовпу відомо її доброчесності та вади. А закрита, таємнича людина, — це вже якась романтика. Доброчесності переростають в таємне піднесене бажання комусь допомогти (поки що бажання, але натовпу зійде), а вади переростають у скелети у шафі, іноді ці скелети настільки великі, що у них ховається шафа (але натовбу байдуже, вони поки на це закривають очі).

Натовп випитує. Хто це? Ти його знаєш? Познайом нас! Чому він сам? Звідки він? Що йому потрібно? Що його мучить? Він такий цікавий. Глянь, як він одягнутий. Глянь, він такий інший, він не схожий на нас. Він — прекрасний…

Відкрита людина бачить це і душа його кричить у пориві ревності. Що ви у ньому найшли? Що він вам такого зробив, що ви бігаєте за ним і прагнете повзати на колінах? Чи не я той, хто вам допомагав, у скрутну хвилину? Чи не я той, хто вислуховуючи ваші трагедії, ділився своїм болем, щоб притупити ваш? Чи не я той, хто давав вам поради, які, ви здійснивши, забуває, як і їх автора? Чи не я подавав вам руку, коли ви падали? Чи не я робив вам добро? Чи не я кохав вас? Чи не я кохаю вас? То чому ж ви мене не бачити? Чому вам не потрібна моя турбота?

Закрита людина шепоче. Ви за мною ходите, ви мене хочете і я вдаю, ніби цього не бачу. Ніби я сліпець, засліплений своїми мріями про сліпуче сонце. Ніби я романтик, закоханий у мимолітний погляд дівчини, котру ніколи не побачу. Ніби я не ви, а ви — не я. Але це не так… Це все гра на натовп, я — актор і я граю. Я приховую себе і тому здаюся вам таким пікантним та бажаним. Але насправді я такий же як ви. Я — сметрний, і я — живий. Я умію боятися, і боюся бути самотнім. Я самотній, але я роблю це в ім*я мого майбутнього. Адже перша людина, що зблизиться зі мною, зробить із мене звичайного. Вона розповість іншим, що я — звичайний. У мене є скрутні хвилини, з якими я сам не справляюся. У мене є трагедії, які повні болю. Мені потрібні поради мудріших та рука, щоб піднятися. Я бажаю, щоб мені робили добро та кохали мене. Але зараз я маю бути вищим цього, я маю бути вищим, ніж я.

Натовп реве від задоволення, бачучи його, закриту таємничу людину. Він бачить у ньому щось інше, можливо — надлюдину. Забуваючи в цей час, дивитися поміж себе. Хоча б у тих місцях. де палають внітрішнім вогнем відкриті люди.
  • 0
  • 12 вересня 2011, 08:53
  • Ceyvo
  • 2

Ключник та вишня

Живе бог. І живе богиня. Він — бог ключів. Вона — вишнева богиня. У неї червоні губи і густе темно-русе волосся. Бог пише їх хокку. Вона усміхається і вдає, ніби не помічає. В ній немає жодного замка, жодної щілини, вона — цілісна. Тому бог ключів тут безсилий. Але він на неї дивиться і не здається. «Який же я бог тоді, врешті решт?» — думає він. Він знає, що прийшов сюди зіграти. Виконати якийсь урок.
— Це лише гра, — прошепотів одного разу він богині вишень.
Вона знову лишень усміхнулася, гойднула гіллям і темно-русим волоссям. Із листя посипалися роси на обличчя бога ключів. Тоді здавалося, що він плаче. Навіть він сам у це повірив. Хоч і усміхався в ту мить і знав, що це всього лише гра.
Загалом бог ключів безтурботний. Він лише й те робить, що гуляє по світу, заглядає туди, куди не те, що не можуть заглянути прості смертні, а й більша частина богів. Він бачить кожну шпаринку, він помічає кожен таємний хід, він передивився всі скрині із скарбами. Але в серці його все-одно туга. Туга у вигляді усмішки богині вишень. У вигляді її червоних губ та кісточок її зубів. Очі палахкотять добром і ніжністю. Туга бога ключів палає. Вона випалює його із середини. Але найдивніше те, що йому це подобається. Він теж усміхається у відповідь на її усмішку. Хоч і знає, що йому варто плакати.
Вишнева богиня завжди була заклопотана. Іноді вона була зайнята вишиванням білих квіток на власному платті. Але тоді прилітали бджоли і зривали квітки. Тоді богиня додавала зелених кольорів. Багато-багато зелених. І десь, під середину її життя, коли їй самій подобалося її вбрання, вона, від щастя, починала його цілувати своїми губами. Червоними-червоними. Від цього на серед зелені починало рясніти червоним. І це було ще прекрасніше.
Вишня була задоволена. Тоді вона могла відпочити і ретельніше роздивитися навкруги. Так вона вперше побачила очі ключника. Ці палаючі тугою очі. Туга була знайома. Ніби це її туга. Вона була дуже розгубленою і лише й могла що усміхатися.
Ключник теж усміхався. Йому здавалося, що так усе й має бути. Хіба може бути щось чарівніше?

Души принимают на вес

Предающие боги, предающие люди,
У стены осколков красных груды…
А оказалось все намного проще
В свете летящих ошметков кожи.
Потухшие капища на кровавой земле — Это не рубцы на уставшем теле,
Нет.
Многие сотни с Небес вопиющих душ
Хотят лишь сорвать свой собственный куш.
Тысячи с ума сошедших людей,
Миллионы потасканных блядей — Цена за иллюзорный прогресс,
А в раю принимают души на вес.
И
Охраняемая богами святая страна
По уши давно уже полна дерьма.

Шутка

Нас всех давно убили,
Но мы об этом не знаем,
Мы давно на это забили,
И что дальше будет — не угадаем.
Над нами долго так издевались,
Непонятная садистскя шутка…
Мы почему-то думать боялись,
Боялись всего… Жутко…
Написаная не мной дешевая проза
Была мертвой, да и моя — тоже,
Скупая на щеке больная слеза
Была не соленой, сладкой, быть может,
Но, скорее, абсолютно безвкусной.
Уже ни на что не способна гроза — Не было службы по богине покойной,
Нет Богов. Осталась неумелая проза.
Тысячелетняя ночь закончилась.
Начав еще более длинную ночь.