Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 аморальність атональність алогічність / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Мате-МАТИ-ки

У нас на кафедрі математики — одні мужики.
Їхні пропиті очі кожен раз зустрічаєш на лекціях,
І можна побачити, як вони заповнюються безвихіддю і паленим коньяком.

На їхньому місці я також би збухалася,
Якби межі мого розуміння виходили за область
Раціональних та ірраціональних чисел…
Коли один із них мляво ґвалтує дошку крейдою –
Що дуже корисна для людського організму –
Мені здається, що він параноїк.

Ночами йому сниться область комплексних чисел,
Буква «і», що крапкою своєю символізує завершеність циклу,
Навіває на нього святий жах.
Вона колись повернеться боком і поглине світ,
Починаючи зі знайомих місць:
Наскрізь пропита кафедра,
Прокурені сірі піджаки,
Окуляри із потрісканими скельцями,
До смерті задепресовані стіни,
Короткі розрахунки на пачці від «Прими», —
Все зникне разом з «і».

Лишаться лише математики.
Стануть вони янголами, крила виростуть у них зі скронь.
Сакральною мінус одиницею в корінь людського існування постукає прозріння…

Пліснява

У кінці січня грає Брегович,
І собаки виходять поважно на лід,
Ноги їх роз’їжджаються.
Собаки лижуть кригу, під якою землі в чеканні
Проростають травою в сторону екватору,
В якому ти безпорадно спиш.

Ти маєш померти триста шістдесят сім днів потому,
Але ти чесно розколупуєш свіжі ще рани,
Які згодом покриваються пліснявою.
І, вростаючи в землю корінням,
Ти визволяєш гангрени, що тягнуться твоїм тілом зі сторони Півночі.

Пліснява кров’ю людей плине, зумовлює власність
Людей на землю, до якої вони звикли.
День за днем і триста шістдесят шість днів потому
Проростають люди крізь речі побуту і вкриваються шаром оксамиту,
Що на дотик м’який та теплий.

І торкаєшся дерева, в Північ закутаного,
А пальці запліснявілі пестять кору і стають корою,
Тож тепер і триста шістдесят п’ять днів потому
Метаболізм стає фотосинтезом,
І дерево валиться на землю разом із тобою, щоб
Покритися пліснявою і землею стати,
Землею, до якої приріс.

У кінці січня грає Брегович,
І собаки виходять поважно на лід,
Ноги їх роз’їжджаються.
Земля поростає кригою, під якою твоя і дерева кров,
А собаки злизують пагорб-могилу, відчуваючи смак тепла,
І на їх язиках розростаються квіти плісняви,
Що мають грибницю десь далеко в області серця…

Два дні з життя пари

На перший день весні зривало дах,
Пах снігу давав беззмістовності вилитись долі,
А білий асфальт відривав мерзлі ноги тих, хто стояв
Один навпроти одного.
Приходить час тріумфу, коли біль досягає перманентних звершень.
Реверсом часу від них і аж до витоку сліз
Помахи.
Помахи крил світляків дихають біля золотої квітки сну.

Двоє не сплять. Навколо перший день,
Їх огортає світом,
На відстані вітру двоє нестерпно болять,
Як запалені кінцівки планети.

Він витягується, звивається в корінь і дивиться в далечінь,
Де вона.
Де вона кохає його.
Кохати його хребтом, через численні хрящі та зчеплення,
Через емалі кальцію – аж до кісного мозку.
Кохати його хребтом.

Любов ламає, любов розриває диски і нерви.
Любов паралізує від шиї до відмерлих кінчиків нігтів.

Болюче торкати когось, боляче торкатися,
Болюче бажати когось, боляче бути бажаною,
Болюче бачити, боляче бути зримою.

Її заносить снігом, крижані пальці бурульок починають гріти.
Неквапом незримо торкає очі сонце другого дня.

На другий день він розкладе обгортки від листів
На сходах, що вели в її спальню
І ляже він на них, як риба, що без океану,
І відчуватиме хребтом біль свій від шиї…
Аж до кінчиків відмерлих нігтів…
І сон розіб’є існування на два полюси.

Самотність і страх, самотність і страх, самотністьі страх, самотністьістрах, самотністьістрах самотність і страх самотністьістрахсамотністьістрахсамотністьістрах……

І реверсом часу від них аж до витоку сліз
Існуватиме час любити і час ненавидіти,
Час народжуватися і час помирати….

Animal Planet

Ця дівчина на ім’я Милосердя
Має зашитого на міцно рота
Має очі із зорями співчутливості
Має тонкий із горбинкою ніс
Має руки як парості тропіків
І сама як тропіки – худа гаряча повільна
Вона ходить занишклими районами о південь
І збирає бліх на кістяках домашніх тварин
Гладить їхні впалі мішки животів і тоненькі мишині хвостики киць
Дивиться в їхні очі із зорями страху
Обтирає з їх пащ пінисті слинні виділення сказу
Годує їх ліками пестить вирощує
Ця дівчина на ім’я Милосердя

Цей чоловік на ім’я Гуманність
Має сухі потріскані пальці
Має волосся котами лизане
Має горбатий зіщулений стан
Має схожі на родзинки очі – темні миршаві солодкі
Вже третій рік живе поміж котів
І третій рік умирає поміж котів
Кожним новим котом умирає знову і знову
Щоб скласти їхні обідрані голосом шкурки докупи
І їсти очима їхню кількість
Вони його суцільний тотем
Вони його лікарі і в цьому будинку давно вже пахне трупами
Цей чоловік на ім’я Гуманність

Наступного дня знаходить вона шкурку кішечки
Наступного дня заходиться вона плачем над нею
Наступного дня ні за ким їй спостерігати
І йде вона до чоловіка на ім’я Гуманність
Розказує що він накоїв
Роз’ятрює рану котячих шкурок
І врізається в пам'ять йому битим шклом

«О люди!» – кричить вона
Її ніхто не чує
«О люди коїте ви що
Ви своїх повбивали собак
Ви котів своїх з’їли на війнах і вічних битвах за волю
Своїх коней ви в болотах залишили щоб втопилися
І тепер немає на вас прощення!»
І гордо на колінах перед шкуркою тварини
Вона зашитим тихим ротом проводжає тварин на спочинок бездухого тіла
Бо тварини – це люди що відмовились від мирського життя і стали святими
Чоловік утішає її
«Не хвилюйся за них
Вони ж відмовилися
А той хто відмовляється перестає щось мати
То мабуть гуманніше було б їх усіх приспати»

Секретутки

Це останнє зі старого, я думаю =) далі піду виставляти нове)

Секретутки ходять всі парами
І їдять знежирені йогурти
Їм життя би таке, щоб не паритись,
Їм би шейпінги, сауни, йоги.

А бомжі на місцевих бульварах
На халяву ночують під дахом,
Їх годують опущені бари,
Їхні діти всі сваряться матом…

І коли я проходжу аптеками
В черзі там пропадає це місиво
Наркомани й бомжі за колесами,
Секретутки ж – за презервативами.

І дорогами шумного Києва
Проїжджає тихенька процесія:
Домовина дитини, сповитої
У сувій світової депресії…

Вирок. Старе

Я живу під стіною,
Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,
Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,
Інших притулків і інших джерел харчування.
І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,
Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –
То життя мене мило й розмірено гріє
Ласкою фюрера…
Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,
Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…
Прекрасне… Довершення свята й історії
Не так для життя…
Як для стіни…
За якою
…Життя…
Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,
Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,
Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.
Зорі сказали. Вони привели до стіни,
І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,
А я ще одна, все досі одна,
А вулиці всі в перехожих,
Всі дивляться сумно
І так співчутливо,
Та жодна скотина
Не спиниться й ради не дасть
Тобі з цим завданням…
Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,
Нечітко означений біль
Здертих нігтів, що длубали цеглу,
Зламаних пальців, що криво зрослися,
І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,
І думаю я, що так лину
В інший світ. А насправді
Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,
Головне ж не зірватись, не стати
Краплею в морі отрути…

Виродки світу сього

Цілуй її. Що дивишся на мене так?
Цілуй. Ніжніше. Пристрасніше.
Знаєш, ти маєш ТАК кохати,
Що мусиш стати прородителем
іншого світу…
Знаю, важко це зрозуміти й прийняти до себе,
Але світ уже скурвився.
Так кажуть старці, а вони
Мудрі, їх слухаються… ще з мезозою…
Нам треба створити світ,
Щоб його всі вважали реальним,
А старий залишити у шафі
Зі скелетами цивілізації. Бо цивілізація —
то мертва культура,
живий кам'яний саркофаг
наших снів.
Тому нам негайно потрібен світ
З новими людьми і дітьми,
Тому цілуй її пристрасно,
Поки сонце не зійшло, і є ніч, ціла ніч,
Щоб робити новий світ, чистий світ,
Бо цей є занадто брудним…
Але якщо розібратися, то всі ми з одного місця вилізли,
І менше з тим, вічно й вилазитимемо.
І якщо вже на цьому етапі свого народження
Ми лишаємося брудними,
То слід видумати таких істот, щоб народжували,
скажімо, ротом…
І назвати тих істот людьми,
А потім постане та сама проблема,
Бо ми народжуватимемо тим місцем, яким лаємося
і з якого поливаємо
брудом своїх колег по
навколишньому середовищу…
То скажи мені, Боже, чи людство навіки приречене?

Червона гілка метро

Я сиділа в метро
Скоріше за все щось читала
Завжди легше щось читати
Аніж бачити таке що можна побачити в метро

Метро – це ілюзія потяга
І в ньому живуть монстри поїдаючи працівників метрополітену один за одним
А нам кажуть, що їх переїхало поїздом номер шість шість шість
Абсурд. Насправді ось вони
Ти не бачиш їх ти бачиш букви а вони над тобою чутно і завжди
Одним і тим самим голосом але в різних подобах
Шурхотять пакетами і кажуть тягнучи «є» та «і»:
Самі ми ні мєєєєстниє, рак второй стєєєєпєні, нада хіміятєрапіііію, іначє ми умрьом.

Люди платять їм такі наївні
Не то через жалість чи то задля того щоб вони пішли
Ці монстри чорних тунелів
Вони буває крадуть дітей у матерів-наркоманок і граються з ними
Юзають їх а потім ходять вагонами з їхніми трупами
Наганяючи невимовну жалість
В глибині Київських катакомб вони мають
Вхід в паралельний світ дитячі садки і школи. А за партами трупи
Їхні прийомні батьки чекають ті кістяки додому готуючи суп з мідяників п’ятаків і старовинних гривень
Там є валюта яка вже не ходить ніде
Тому у їхньому підземному царстві немає банків
Їх оминула фінансова криза

І він
Хлопець з ДЦП
І постійним місцем роботи-проживання червона гілка метро
Не встиг перейти з вагона у вагон
Тому стоїть і з криками б’є клюкою жовто-блакитну зовнішність поїздів
Що просто проходять повз
Така нестримна лють ось їхня лють ось їхня природа

Я вічно зустрічаю того хлопця
Бо часто їжджу цією гілкою
І йому вічно дають мідяники а я вічно читаю книжки
Я думаю: що за монстр урод та моральний терорист
Він думає: що за дурепа щоразу з іншою книжкою приросла до букв
Так ми і залишилися вдвох на платформі
Поїзд поїхав монстр заспокоївся мені стало страшно…

Заповіт

«Я вся трава, я проростаю вгору,
Я всіх несу сьогодні, завтра, вчора,
Я вся трава, мені повік нести…»
Олена Герасим’юк


Ми тут зовсім необережно народилися,
Тут зовсім так недбало, і недбалість переслідує нас
Все життя, шариш?

Я виходжу з дому, як і завше, невиспана.
Від такого галімого життя, а не від чогось хорошого.
Розумієш, мені недобре вже з самого ранку,
А ще ця трава, цей гротеск, матір вашу,
Зелена трава покрилася інеєм –
Ступаєш на неї і чуєш м’який хрускіт,
Під тобою розламується іще чиєсь життя,
До речі, не краще, за оце твоє намагання
В чомусь розібратися.

Глухий бодун і така невимушеність виразу обличчя,
На якому написані страждання всіх святих мучеників –
Це властиво сучасному студенту.
Та невластивий політ душі, краса і естетика
Як побаченого, так і вдіяного.
Сучасний студент не розуміє Вермера і Рембранта,
А тим паче, Мікеланджело, роздивляючись статеві органи Давида
І кволо посміюючись.
А потім виводячи аксіому: «Аффтар бил пєдіком».
Блядь, як таке можна казати?
Творчі люди бувають тільки геями…
На крайняк голубими чи людьми нетрадиційної орієнтації.
Це аврал нашого розвитку.

Ліпше вже стати травою в інеї,
Ламатися під черевиками побратимів,
А на наступний рік все рівно рости собі далі…

І хай заповіт мій буде наступний:
Нехай мене викурять друзі-планокури,
Нехай полечу я попелом в небо
І вдихнуть мене діти в свої легені…