Warning: mb_substr() expects parameter 2 to be long, string given in /home/slonykk/domains/slonyk.com/public_html/classes/hooks/HookAdminlogs.class.php on line 41 аморальність атональність алогічність / Пошук по теґам / Рожевий Слоник - творчість без рамок
  
 

Три шиї трамваЇв

Так само втомлено твої екзистенції зривають нічні трамваї – шия за шиєю
Хрускають
Молочні хребці
Під сталлю лопаючись

Нічні – сказано
Насправді ходять до півночі
Втомлені трамваї розчавлюють шию за шиєю

Шия перша.Кохання

Шкло перемальоване засмальцьоване шкло о дев’ятій вечора
Тепла жуйка кохання до підошов
Кожного разу
Тепла жуйка кохання
Холодні губи всотують душу крізь тебе
Холодні губи рідину бацили і залишки сперми всотують в себе
Крізь тебе
Крізь тебе від п’яток і підошов до колінних склепінь через піхву і стегна животик і душу крізь груди сосками твердіючи пальці твої
Всмоктують прохолоду
Милий

Дівчинка плакала
Дівчинка автобуси споряджала на Схід
Загинув коханий
Загинув голуб її
Сокіл її ясний
Склав голову на чужині
З білого коня впавши
Із шаблею під серцем
Вона ж під серцем носила дитя

Душу сльози душать
Ноги підібгавши на колінах сидиш і у Бога сили просиш
Сказати
Сказати що трамваї не ходять вже бо перевалило за північ
Загинув коханий
Під серцем твоїм загинув
Сльози тобі бездушно втираючи
Шию на колію кладучи
Хрускають один за одним відмерлі хребці з мозком спинним перетираючись

Шия друга.Любов

Шию любов поклала після Дніпра
Там він посміхався
І кігті його залишали на слизовій оболонці сліди менші
За перетерті хрящі трамваїв
Що дикими лініями креслили дорогу на ТИР
Куля за кулею куля у вусі любимого
Один з нас мусив померти
Ідеали ж бо вічними не залишаються
Йдуть по дорозі двоє
Двоє розійдуться
В лікарні перетинаючись
День
І залізом квіти окреслені
Залізом у венах твоїх
Залишаться
Холод
І прочинені балкони о 4-тій ранку

Шия третя.Свобода

Залишилися двоє жити
Зорями марити
Крізь дах споглядаючи небо
Двоє вільні
Немає —
Трамваями шиї
перечавлені

***

Стара жидівка нахрапом долала гору,
В її очах піднімалося сонце разом із нею
В її руках коцані злі пакети,
В її руках сила, в очах її — горе.
Вона йшла, повільно пересуваючи ноги
На п’ять і на три сантиметри.

Її сухожилля тремтять, наче Бог перед смертю,
Її сухожилля рвуться, жирівка стогне,
Її сорок п’ятий давно помер, слиною сповнений,
Слиною стікши, загинула перемога,
Гордо співаючи, нога в ногу,
Солдати рушать під ладан стогонів,
Жидівка падає, їй несказанно боляче.

За всіх, хто на горах кісток надривав спини,
За всіх, хто з людських сухожиль виник.
Жидівка молиться, плачучи за їхні провини.

І знову зірками Давида нога в ногу
Єврейський народ на весь світ визнає перемогу.

Слоники

Ти кажеш мені, що щасливий.
Майже щасливий, все йде одне за одним,
Неначе слоники, тримаючи одне одного за хвостик.
Лише зізнаєшся, що дівчини немає, після мене
Ніяк не запустиш цей процес.

Підніми голову – на небі слоники –
Один за одним танцюють в колі
А грішні люди на грудях намацують хрестики
Як доказ любові.

Я кажу тобі, що я щаслива.
Майже щаслива, все йде одне за одним,
Неначе слоники, тримаючи одне одного за хвостик.
Лише зізнаюсь, що пальці повні любові,
Та коли торкаюся – люди сахаються їх.

Піднімемо голови в хмари – там багато води
Там сльози, якими люди оплакують вади
Ти мене за сто кілометрів возив
Разом спати.

Підніми голову – на небі слоники –
Один за одним танцюють в колі
А грішні люди на грудях намацують хрестики
Як доказ любові.

Id Ego SuperEgo

«…У річці втопили бродячого риба»
Олена Степаненко

«The uncoordinated instinctual trends are the „id“; the organised realistic part of the psyche is the „ego,“ and the critical and moralising function the „super-ego“.
Wikipedia

1.
По ту саму сторону річки зі мною живуть троє
Вечорами троє розглядають рухомі картинки,
П’ють мохіто, ляпають фарбою стіни, лежать у ліжку, дряпаючи одне одному спину.

Влітку „Воно“ — одне з трьох – виходить на балкон,
Зриває поглядом птаство з дерев, зливається звуками автомобілів та мокрим холодним носом пускає бульби.

»Я« зранку збирається на працу і мучить усіх покаянних та сонних,
»Над Я« заривається в ковдру, „Воно“ гордо жаліється та кладе важку голову в руки до „Я“.

І всі вони мають окремі неврози, і каву, і суп із плавлених сирків,
І ми всі любимо їх, наче єдину пухнасту свідомість.

2.
Тому кіт погодився зі мною щодо того, що покинули, суки.
Самі у Брест, а кота – на п’яну красиву студентку.
Жалівся мені, ми з ним пили чай, заїдаючи чіпсами з риби,
Падав мені в обійми, наче той, кого ранком збираються стратити.
»Давай, кіт, прощай, бо зараз мені на пари«
»Не йди, дурнувата, ще трохи почухай, все рівно тобі вже не спати«
І так час реверсом:
»Правда ти їх двох любиш?«
»Звісно, питаєш таке, — каже кіт, — вони ж мене годують.
Почухають за вушком, прочитають Малларме – і вже не так сумно
Бути серед них єдиним філософом«
»Так, — зітхаю, — твоя правда. Круто, коли любиш чухання за вушком, годування та французів.
Тоді любити легше.
А я от маю зірваний шлунок та затримку місячних, як, в принципі, і завжди перед осінню«.

Монохром

Злітали у небо шмати пилу – люди стелили постіль вагонів фірмового потяга «Київ-Львів». Я саморозкладаюся на нижній боковій полиці, в голові моїй – риби.
— Курво!
Моє затрахане життям сестро встигає-таки натягнути час і приходить до мене вже тоді, коли потяг рушив. Таке буває не часто. Зазвичай вона ігнорує годинники. Це зриває купу образливих слів та жестів у сторону Укрзалізниці загалом та розкладу руху потягів зокрема. У вагоні холодно, а на моїй шиї – шкіряні ремінці з металевими шипами.
— Ти таки встигла, моє ж ти прибацане, — я люблю своє сестро.
— Курво, ти не уявляєш, як я засцяла. Я вже думала – все, не поїду до того Львова. Я з переляку аж прихопила коньяку на дорогу.
Дістає маленьку пляшечку коньяку. Я байдуже сьорбаю, і мене трохи перекошує. В десятому класі мало хто вміє бухати коньяк. Сестро сьорбає і собі, збуджено розганяючи залізничний пил поглядами. Поряд із нашим купе – наша ж учителька. Вона принципово ненавидить нас обох, але ми відповідаємо їй взаємністю. Що ще можна очікувати від жінки, яку трахає азербайджанець? Чи то він її погано натягує, чи то біс його зна, чого вона проявляє усі ознаки старої діви. Пацани з нашого класу нишком відкорковують горілку. Загалом атмосфера в потязі стерпна.
Нам мали дістати трави. Тобто ми і самі б її дістали, але прямо перед виїздом у живописне місто лева мєнти пов’язали нашого баригу. Ситуація смерділа нещастям та гнилою кукурудзою.
— Розумієш, мені хєрово, — починає монолог сестро, методично знищуючи коньяк.
Хєрово тут всім. Підлітковий вік – це такий період, коли дитина раптом перестає бути дитиною, залишаючись дитиною. Від чого зносить клепки. Ця вся глобалізація, алкоголь та наркотики, хороша музика та фільми, в кінці кінців… Відкриття існування всього цього прирівнюється до усвідомлення факту існування Бога.
— Ні, ти не зрозуміла, мені справді хєрово.
Від недавніх експериментів з наркотою кожен день поспіль їй починає потроху виносити клепки, і вставити їх назад може бодай мала доза якої-небудь вибухової речовини, що хоч якось розширює свідомість. Руки їй трясуться, риби в голові починають перевертатися на спини, наступає катарсис поганого через м’язи, кістки та шкіру. Тоді вона звертається у велетенський калач і багато думає про соціум.
Рятують нас дев’ятикласники. Вони схожі на хіпі не тільки зовнішньо, але й складом крові. Змінювати склад крові їм вдається напрочуд легко, бо знайомитися з ними доводиться кожен день. На наступний вони тебе не пам’ятають.
— Пацани, — кажу я, — дайте хоч чимось закинутись.
«Пацани» починають усвідомлювати мої слова, і процес тягнеться, наче тепла жуйка, в яку ти несподівано сів. Згодом вони переглядаються і дають нам пігулок. Радять випити по шість. Ми беремо по дві і запиваємо коньяком. Час нагинається в сторону світанку. Нас довго тиняє по вагону, після чого ми нарешті знаходимо свої місця та засинаємо.
Дві години потому потяг зупиняється, а сестро віщає мені наступне:
— Ти була у Львові? Ні, ти не була у Львові. Львів, він красивий з вокзалу. Там вокзал кований. Він кований…
— Він кований?
— Він кований!
— Він кований, — повторюю я, і в моїй голові продовження слова звучить все далі і далі, немов тягнеться руками по солодку маракую, з’єднуючись з початком фрази. Виходить химерне слово «вінкованийвінкований», наче «увінчаний», чи то «уквітчаний».
Голову розтягує пластиліном. Наче очі підперли пластиліном. В уяві випливає вокзал, повний квітів: ромашок, троянд і півоній. Не знаю, що там робили півонії, я сама дивувалася їм, але ромашки і троянди не викликали в мене жодних підозр. Саме тому ми вирішили докупити дозу пігулок у привокзальній аптеці, запивши більшість з них «Живчиком» з ехінацеєю, що начебто покращувала здоров’я індивіда.
Наступні екскурсії із класом ми пам’ятали дуже погано. Єдине, що врятувало нас від несприйняття Львова, це моя камера, за допомогою якої я фільмувала кожен наш крок. Також в кадр трапили розширені зіниці та купа беззмістовних діалогів. Звісно, величезною перевагою пігулок стало те, що наш стан абсолютно обірвав зв'язок з людьми. Враження складалося дуже самотнє та аскетичне, а в голові лунало «Суки, поверніться до реальності!». Останні таблетки ми допили у церкві святого Юра. Ніхто з нас так і не запам’ятав цей факт.
Наш клас, примусове пожиттєве стадо, прообраз найгіршого із суспільств, схоже, так і не звернув на нас уваги. Важко було не помітити два малолітніх обдовбаних вщент тіла, які намагаються у костьолі поставити телефон на зарядку, але інстинкти дозволяють великим скупченням людей забувати про порівняно малі угрупування.
І тут я пішла травити танго на бруківці.
Мої зигзагоподібні танки тягнули як мінімум на підозри: бруківка згорталася під ногами, пливла у різні сторони та ставала еластичною від кроків. Я бачила скрізь свій Київ, хтілося сісти на трамвай та дістатися домів без видимих перешкод, але що там, мої мізки рознесло вщент, і тому кінцівки стали ігнорувати всі намагання поправити ситуацію.
Навіть в таких ситуаціях я не думаю, чому із легкістю погоджуюся загнати в себе купу синтетичних і просто природних речовин, пластикова суміш яких виймає через вуха залишки інтелекту. Але який до біса інтелект? Який сука інтелект? Свідомість розноситься від одного горизонту до іншого.
Десь було приміщення, ми йшли до нього через листя, і жовтий колір вгризався в розширені зіниці, нас посадовили за якісь столи і дали поїсти, але я не усвідомлювала, нафіга треба було істи, я все рівно не наводила фокус м’язиками очей. До сестро прийшла смс, вона довго читала її, потім знову читала і читала і читала…
— Сука, у мене зір зник!
Я починаю матюкатися на неї, кажу, що не зник, що все нормально, а вона підривається зі стільчика і горланить оце про зір собі далі, як із цим жити? Нарешті я вихоплюю мобільного з її рук і починаю читати щось в голос, на всю столову, про якихось львівських друзів, про якусь траву і про якесь бабло, сестро нарешті заспокоюється і починає їсти. Я теж намагаюся.
Потім ми вирішили послати екскурсію відпочивати без нас, внаслідок чого як істинні нарікі поперлися на Личаківське.
Біс його знає, як ми знайшли зачухану трамвайну зупинку, але впевнено сіли там і почали ґвалтувати карту Львова 5х5 сантиметрів. Але моя проблемна пам'ять дозволяла мені втримати всю інформацію недовго, в районі кількох секунд. Тому я весь час забувала назву вулиці.
Сестро тикала методично пальцем в мою руку та повторювала моє ім’я, я на неї страшенно сварилася, але продовжувала пошук території. Згодом я все більше втрачала інтерес до перехресть та вулиць, і мені таки довелося звернути увагу на ексгібіціоніста, який вже бозна-скільки стояв перед нами, махаючи цюцюркою в різні боки. І ми так невідомо скільки дивилися, а потім сміялися, і він пішов, бо образився.
До Личаківського ми таки дісталися. Назад дісталися також, трохи забуваючи поняття «оперний театр». Сестро наголошувала, що там має бути музика, але ж музика є скрізь. Тому ми з нею довго цілувалися в плацкартному вагоні «Київ-Львів», і в школі нас почали називати лесбійками.

— Сестро… Сестро…
— Чого тобі?
— Скільки часу ми були у Львові?
— Години дві… Напевно…
— А всі кажуть, що цілий день… Ну його наступного разу. Не будемо більше…
— Ну давай не будемо.

Через тиждень вся школа стояла на вухах, бо ходили чутки, що дві стрьомні дівчини поводять себе на уроках якось неадекватно по відношенню до навколишнього середовища. У однієї з них виявили страшенне багряно-синє місиво в районі вен правої руки. Хотіли викликати міліцію та швидку, а виявилось, що зараження крові вона заробила в лікарні…

Невимушена самотність індивіда

Якщо знаєш всі зірки напам’ять,
Ти ніколи не вернеш додому,
Шукатимеш витоків втомою
Пальців, від творення хворими…

Знання в мікрокосмі,
Емоції – космос,
І кожен із нас – кульбабка по вітру.

З розсіяним мозком
Малюють картини
Циклони. Синіми лініями.

І світ причаївся в коробці хрущівок
В холодній грибковій квартирі,
Грибок на стіні кратери виїв,
Горілка лікує нестачу нирок.

І світу враз, може, не вистачить лоску,
І світ позаклеює скотчем двері.
Життя – це квартира всередині мозку,
І в ньому б’ють протяги через незасклений череп.

Ми різні

Ти знаєш
Так ти знаєш безумовно
Як мене розчулити

Знаєш що люди
Які приречені бути самотніми
Приречені бути самотніми

Ну так
Ми навіть належимо до різних соціокультурних груп
Ти і я
Тому ти знаєш як
Мене розчулити

Люди
Які приречені бути самотніми
Приречені бути

Люди
Які приречені бути самотніми
Намагаються не бути
Вони сидять в людних кафе з книжкою
Вони виходять на вулиці і довго ходять містом
Вони б’ють посуд з безвиході бухають за здоров’я носять подрані джинси до 40ка років –
Самотні люди

Люди
Які б’ють посуд з безвиході і бухають за здоров’я
Знають що
Ми належимо до різних соціокультурних груп
Ти і я

Кульки-легені

Люди нерадо ішли додому
Люди тягли металеві щипці і різали ними руки
Випадково
Ламали ними нігті
Проблемно

Люди приходять додому втомлені
Нав’ючені проблемами
Великими щипцями ребра свої перерізають
Відкривають грудну клітку з теплими легенями

Легені надуваються
Як кульки в небо різнокольоровими метеликами летять
Легені люди для себе вирощують в інших тілах
Вони звикли легені їсти

І над містом летять сотні тіл
Як різнокольорові метелики легені
Тягнуть за собою горлянку твою та язик
Згодом мозок і голову
Інші частини тіла
І люди на дахах із закинутими вверх головами
Радісно дивляться
Як над міськими будівлями у небо весело злітають
Легені-кульки різного кольору із головами
Закинутими вниз
У сторону земної поверхні

Гугл

Горе мені, гори мої
(с) Іздрик

І це все?
Питаєшся ти у мене
Я встаю і відкриваю вікно
Ні кажу я
Я тебе люблю

Я повільно знімаю із себе речі та лягаю в ліжко
Ти нічого не відповідаєш
Довбаний прогрес
Я люблю тебе
Мабуть ці слова були зайвими
Може це не ти мовчиш це гугл

Я встаю знову і одягаю шовкову сорочку
Запиваю себе компотом
Третя ночі через годину світає
Я вже бачу обриси своїх пальців
Горе мені гори мої
Я повільно стікаю в сон
Крутими спусками своїх вушок
В яких машини
Різко виривають мені горлянку
Тому я сплю одна
Серед червоних стін

Бережіть природу, майте совість, а також не полишайте старих наодинці

Я визираю за вікно, а там спека, як завжди в Києві, в липні, на Троєщині, де сонце відбивається від вірних лисин скінхедів та начищених черевиків гопоти, що бавиться собі тишком зі зловленим в хрущобах немісцевим лохом.
«Давай поставимо кондиціонер, — каже папа, — жарко так, що давай поставимо»
Десь через тиждень, як і має личити нормальній людині з природними гальмами біологічного прогресу, ми поставили кондиціонер.
Кондиціонер, як і всі нормальні кондиціонери, був великий, білий і за вікном. Себто дмухалка у нас була над диваном, а величезна біла квадратна байда, як закохано називала наш кондиціонер мама, висіла у нас за вікном. Її ставив мужик, що зазвичай ставить кондиціонери. Робота в нього небезпечна. Мужик узяв білу байду і перехилився з нею через вікно, а інший мужик, що зазвичай тримає за ноги мужика, що зазвичай ставить кондиціонери, тримав мужика, що перехилився через вікно, за ноги.
Коли кондиціонер поставили, він був красивий.
Коли почалася осінь, на кондиціонер почали прилітати перелітні пташки. Перелітні пташки не гніздилися на кондиціонері, але їх чесно підгодовував пенсіонер з наступного поверху. Коли пенсіонера з наступного поверху схопив маразм, він чесно почав викидати з вікна залишки їжі, включаючи каструлю борщу, купу спагеті, недоїдки хліба і різних каш. На жаль, м’яса він не викидав ніколи. Але наш кондиціонер слугував дослідницьким центром з харчування приматів виду Homo Sapiens. Коли дослідники хочуть дізнатися раціон тварини, вони колупаються в її гівні. Наш кондиціонер би їм знадобився. За рік його існування ми змили з нього стільки залишків органічних речовин, що їм і не снилося. Добре, що на восьмому поверсі не живуть корови, а лише живе пару кішок і голуби.
Я визираю з вікна. На вулиці спека, як і завжди в Києві, в липні, зазвичай спека. На мене дивиться голуб і гадить на кондиціонер. Дивиться і гадить. І такі глибокі в нього очі, така всесвітня туга там намальована, що поволі відчуваєш серед сірих бетонних споруд невимовний сум за природою, її єднанням з людиною, переносиш на собі всю гидь світової глобалізації і соромно тобі за те, що викинув ти вчора кульок з вікна багатоповерхівки, бо ж пластик розкладається 200 років, обмотується навколо шиї пернатих друзів наших менших, оцих маленьких дурних пташечок, що гадять на твій кондиціонер і дивляться тобі в очі так, що прямо хочеться відкрити вікно, взяти створіння Боже у руки і віддано заспівати з ним на всю планету, якою важливою є охорона навколишнього середовища.
В наступний момент пенсіонер викидає з вікна цеглину, отже додолу летить і вбитий голуб, і його гівно та інший зміст його нутрощів, а також наш кондиціонер; це все з притаманним звуком реалістично розбивається в друзки, ховаючи під собою землю площею два на два, плюс об’єкти нестратегічного значення. Основний удар приймає на себе тойота сусідів, одна із друзок вибиває око дитині, що грається неподалік, а поміж розбитої вщент тойоти та кривавої меси з мирно лежачим оком відпочиває голуб з випущеними кишками та розкинутими врізнобіч ламаними крилами як символ миру, як символ єднання людини з природою. З голови місцевого бомжа живописно визирає кинута цеглина як символ смерті перехідної ланки еволюції. Тепер у нас немає красивого білого кондиціонера, хоча на Троєщині, як завжди, спека, бо липень, а в липні у Києві завжди спека.